Складне рішення. Оповідання

Дружина пішла від нього на п’ятому місяці вагітності. Звісно, мама тоді говорила, що й дитина не його — принаймні, поки Тетянка не з’явилася на світ. Але вона була точною його копією, навіть шкода дівчинку: відстовбурчені вушка, світлі вії, безбарвні очі. Бачитися з нею Олегу не забороняли, але зустрічатися з колишньою дружиною та її новим чоловіком він не міг, та й навіщо створювати дівчинці плутанину в голові? Вона росте з іншим батьком — нехай так і буде.

Мама ж раптово змінила тактику — у неї було троє синів, а так хотілося бантиків, суконь і блакитнооких лялечок…

— Ти ганчірка чи чоловік? — повчала вона. — Забери Тетянку до себе — і край! Вона ж гуляща, твоя Люба, я завжди так казала! А Генка — теж мені герой! Скільки ми для нього зробили, а він…

Генка був найкращим другом молодшого брата Олега, та взагалі — майже своїм. Навіть жив пів року у них, поки батьки Генки були в Ізраїлі — лікували маму. Маму не врятували, і Генка важко це переживав: подався у буддизм, поїхав на кілька років до Індії, а потім раптово повернувся — підтягнутий, засмаглий, просочений пахощами й свободою.

Люба тоді й не хотіла йти на день народження дівера — її мучив страшенний токсикоз, але Олег її потягнув. І сам за це поплатився.

Він усе зрозумів одразу — в той момент, коли Люба сказала, що їй боляче сидіти на м’якому дивані, бо спина ниє, і помінялася місцями з молодшим братом Олега, сівши поруч із Генкою. Він, звісно, міг би викликати його на дуель, замкнути дружину у квартирі чи влаштувати шекспірівську драму. Але коли через два місяці Люба сказала, що покохала іншого, він відпустив її майже з благословенням — хоча кохав її так, що в першу ж ніч, коли вона пішла, розбив кісточки пальців об бетонну стіну.

Генка не ховався — зателефонував, запропонував зустрітись, поговорити. Раніше вони з Генком товаришували, Олег навіть трохи йому заздрив — Генка був сміливий, вмів грати на гітарі, його всі любили. При цьому він ніколи цим не користувався, був чесним і заради друзів готовим на все.

— Пробач, брате. Я не хотів. Справді не хотів — я ж спочатку навіть не зрозумів, що це твоя дружина, я ж весілля пропустив. Вона сама сіла біля мене, заговорила, і обручки в неї не було.

Кільце Люба зняла, бо в неї набрякали пальці — всю вагітність мучилась із набряками. Тиск, казали лікарі. Хоча справа була не тільки в цьому.

Те, що Люба приховувала від Генки свій сімейний і вагітний стан, Олег уже знав — Люба зізналась. Мовляв, з першого погляду зрозуміла все, біс поплутав і таке інше. Тому морду бити Генці він не став, але й прощати не збирався.

— Я тобі не брат, — відповів він, розвернувся і пішов геть.

Звісно, за донькою він стежив — переглядав фото у соцмережах, іноді приходив до садочка на час прогулянки й милувався нею крізь паркан. Якщо зовнішністю вона пішла в нього, то характером — у Любу: така ж бойова, завжди добивається свого. Це Олега зворушувало.

Люба померла під час другої хвилі. На той момент вона вже була з великим животом, знову вся набрякла. Як з’ясувалося пізніше — нирки зовсім відмовили. Але чомусь це вчасно не виявили, і коли вона потрапила в інфекційне відділення — було вже пізно. На прощання прийшла навіть мати — вона хоч і ненавиділа Любу, але смерті нікому не бажала, тим паче — матері своєї онуки.

— Олеже, ти повинен її забрати! — сказала мати відразу, щойно дізналась про трагедію.

А річ у тому, що Танечка була записана на нього — цього у нього не посміли відібрати. Він і аліменти платив, як належить. Мати йому про це й сказала: донька твоя за законом — тут і думати нічого.

В службі у справах дітей теж так сказали. А от Генка вже встиг побігати, дізнаватися, як би йому Танечку залишити собі.

— Що значить «собі»? — суворо спитала жінка у квадратних окулярах і з малиновим начосом. — У дитини є батько.

Олег знав, що це станеться. Генка прийшов до нього — не схожий сам на себе: ще худіший, ніж зазвичай, неголений, із брудним, заплутаним волоссям. Він досі носив довге, хоча вже давно відійшов від усієї тієї езотерики та пошуків себе.

— Горілка є? — запитав він.

Олег впустив його до квартири. Горілка в нього була.

Випили мовчки.

— Віддай мені Танечку, — тихо промовив Генка. — Без неї я зовсім пропаду. Я все розумію, але вона вважає мене татом. А в мене вона — єдина. Ти ж знаєш.

Олег знав. Батько Генки прожив без дружини три роки — не витримав без неї. Може, й Генка так? Ця думка налякала Олега, він похитав головою.

— За законом не можна, — пояснив він. — Ти ж сам знаєш.

— Та хто це перевіряти буде? — махнув рукою Генка. — В службі скажемо, що дитина в тебе, і все.

— Ага, а в садку не впізнають, який саме з батьків її забирає?

— Та придумаємо щось!

Було ясно: домовитись можна, справа не в цьому. Суть була в тому, чи погодиться Олег у принципі.

— Я подумаю, — сказав він. — Нічого не обіцяю.

На нього тиснули з усіх боків: мама дзвонила, вимагала забрати дитину — або вона сама це зробить. Із садочка телефонувала розгублена завідувачка, бо їй, у свою чергу, дзвонили з опіки. Брати розділилися на два табори — старший був на боці мами, молодший — на боці Генки.

— Подумай про дитину, — говорив молодший. — Вона й так матір втратила, а тепер ще й тата?

У голові гуло, стукотіло, все смикалось. Олег досі не міг повірити, що Люби більше немає — бо не бачив її мертвою. Тіло кремували, була лише церемонія прощання. Коли він згадував це, серце стискалося до розміру монети, а потім розширювалось, і йому здавалося, що воно зараз вибухне, як бомба. Хай би жила з тисячами Генок — лише б жила…

Рішення він прийняв таке, яке б прийняла Люба. Він добре її знав, хоч і прожили недовго. Якось вона розповіла, що її батько пішов із родини, коли їй було сім, і більше вона його не бачила. Мати вдруге вийшла заміж — вітчим був непоганий, але все одно — не батько.

— Мені здається, через це я все життя стрибаю від одного чоловіка до іншого, — зізналася вона. — Наче шукаю в кожному батька — і не знаходжу.

Він подзвонив Генці, призначив зустріч. А той по голосу вже все зрозумів.

— Можна я сам їй усе поясню? — попросив він.

Олег був тільки радий. Генка завжди був сміливішим. Не те що він.

Коли Генка привіз дівчинку з купою коробок і валіз із її речами та іграшками, у повному зборі була вся родина — всі зібралися зустрічати Таню, хоч Олег і просив цього не робити.

Очі у Тетянки були заплакані й перелякані.

— Привіт, — заспівала мама Олега. — Я твоя бабуся, можеш кликати мене баба Лєна.

Вона взяла Таню за руку й повела показувати кімнату. Дівчинка розгублено озиралася на Гену, а той винувато усміхався й кивав — усе добре, йди. Дивитися на це було нестерпно.

— Гена, — голосно сказав Олег. — Іди й ти, подивися кімнату. Як тобі?

Мама шикнула на сина — на її думку, Гені вже саме час було забиратися з їхнього життя й квартири. І сам Олег цього хотів. Дивитися на нього було боляче. Але… Була Люба. Була Тетянка. А що там приємно чи неприємно йому і його мамі — не так важливо.

Татом вона його почала називати тільки через два роки, коли він привів у квартиру Олесю, познайомив її з донькою й спитав потім у дівчинки, чи не буде вона проти, якщо Олеся житиме з ними.

— А весілля у вас буде? — спитала вона.

— Буде, — відповів Олег.

— Я хочу рожеву сукню зі стразами.

— Буде тобі сукня.

— А тата Гену покличемо?

— Покличемо.

— Ну гаразд, тату, — зітхнула вона. — Хай живе тоді.

Олег не міг зрозуміти, що робить його щасливішим — те, що в нього скоро весілля з його чудовою Олесею, чи оте просте слово, якого він так довго чекав…