Вдовина хустка

— Та як же ти можеш так чинити? А совість де поділа? — волала свекруха. — Могилка Сашка ще не встигла вихолонути, а ти, дивись, уже й спідницю зібралася задирати?

— Сашка немає серед нас уже четвертий рік, Зоє Дмитрівно, — озвалася тихенько Аня.

…І справді… Пролетіло три роки з того часу, як Аня лишилася вдовою. Наче в одну мить, після одного телефонного виклику, весь її світ розлетівся на друзки. Тоді дівчині виповнилося тільки двадцять три. Пережити вдівство у такому молодому віці — неабияке випробування.

Аня замкнулася у власних думках.

Зоя Дмитрівна, Сашкова мати, без упину набирала її номер і щоразу плакала у слухавку. Усі знайомі дивилися на Аню з таким сумним і докірливим виразом, ніби вона була зобов’язана лягти у могилу слідом за своїм чоловіком.

— Тобі не зрозуміти. Материнське серце відчуває все безпомилково. Я ж ніби знала, що Сашко піде. А такий був молодий, ставний… Ех, Аню, я ж благала тебе, просила… Як у воду дивилася… — без упину зітхала свекруха у трубку. — Може, якби ти народила йому дитинку, він би ще трохи затримався з нами! Хоч невеличка б зачіпка…

— Зоє Дмитрівно, ніхто не відає, скільки нам судилося на цій землі. Як би не чіплятися за життя… — Аня урвала фразу, почувши крізь слухавку схлипування свекрухи.

Їй було боляче за Зою Дмитрівну, проте втішити свекруху вона не могла.

Якось вранці Аня йшла через пішохідний перехід. За кілька хвилин до того їй знову дзвонила свекруха — сумувала і згадувала Сашка. Після таких розмов Аня дедалі сильніше зачинялася в собі, відчувала всередині пустку. Вона наче блукала в задумі, тому часто траплялися недолугі ситуації: то в когось вріжеться, то не помітить вибоїну й перечепиться. І того разу вона не подивилася на червоний сигнал світлофора.

— Ти що, зовсім з’їхала з глузду? Життя набридло? — з припаркованої синьої автівки вискочив чоловік, переляканий її відсутнім поглядом. — Ти ціла? Я, бува, не зачепив тебе?

Аня мовчки похитала головою.

— Ні, так далі не піде, — пробурмотів незнайомець, узяв її за лікоть і повів до машини. — Залазь.

— Куди це ви мене забираєте? — озвалася дівчина тихим голосом. — Я… Я й не помітила, що горіло червоне…

— Найперше треба звільнити проїжджу частину, — кинув чоловік похмуро.

Він припаркувався на узбіччі й вимкнув двигун.

— Як тебе звати? — спитав він Аню, що досі перебувала у ступорі. — Я — Єгор. Якщо хочеш вийти — я не бороню. Але мушу упевнитися, що з тобою все гаразд. Можемо, якщо треба, заїхати до лікарні чи куди тобі потрібно.

— Усе добре, чесно. Це я завинила. Просто проґавила, що світлофор був червоним, — повторила Аня.

— Ясненько, день стає дедалі веселішим… — Єгор сперся лобом на кермо. — Дівчино, я не бажаю собі проблем. Там на повороті встановлені камери, і не хочу опинитися героєм ДТП, в якому навіть не маю провини!

— Я розумію… Вибачте, мені час іти. Я кудись поспішала, — Аня потягнулася за ручку дверей, та Єгор зупинив її рух.

— Спочатку хоч кави вип’ємо? Не знаю, як ти, а я хвилин зо тридцять точно за кермо не сяду — треба заспокоїтися. І тобі, як бачу, не завадить трохи прийти до тями. Поряд є чудова пекарня, ходімо.

На диво для себе, Аня згодилася, вийшла з машини й попрямувала з незнайомцем. Їй було байдуже, куди йти та з ким. Головне — не залишатися сам на сам із болем. У її пам’яті знову зринув Сашко. Сьогоднішня подія, коли вона була за крок від загибелі на дорозі, нагадала той фатальний вечір. І Аня знову думала: чи відчував Сашко, що його життя ось-ось урветься?

Єгор поставив на стіл два паперові горнятка з гарячим напоєм.

— Від кави тут тільки назва, але принаймні хоч трохи бадьорить.

— Я — Аня, — раптом озвалася дівчина.

— Ну, вже добре. Розкажи ж, Аню, чому ти, мов танк, сунула через дорогу? Невже не вистачає аварій?

— Авжеж вистачає… у моєму житті їх було вдосталь…

Єгор уважно слухав її історію. Не міг укласти в голові, що така молода й вродлива дівчина вже стала вдовою. І він відчув, як в одну мить закохався. У її манеру говорити, у тембр голосу, у тонкість, у крихкість. Світ, здавалося, навалив на неї непомірний тягар.

З того дня Єгор почав дбати про Аню. Вона була схожа на замкнуту фортецю, та Єгор це не бентежило. Він був готовий чекати скільки знадобиться і вірив, що колись вона відповість йому взаємністю.

І цей день настав за кілька місяців…

— Як ти смієш?! — кричала свекруха крізь телефон. — Мій Сашко ще ніби щойно пішов у могилу, а ти вже губу розкотила та спідницю задираєш?!

— Сашка немає з нами вже четвертий рік, Зоє Дмитрівно, — відказала спокійно Аня.

— І що з того?! Отакий у тебе жаль за моїм сином?! Я всі сльози виплакала, а ти ледь зняла жалобну хустку — і гайнула за новим чоловіком?! Проклинаю тебе! Чуєш?! Хай ніколи щасливою не будеш!

Саме ці слова витверезили Аню. Її ніби вдарило усвідомленням: Сашка справді немає поруч уже три роки. Три довгих і важких роки. І тепер, коли доля подарувала їй Єгора — такого чуйного й уважного, — вона не зможе відмовитися від власного щастя. І нарешті дозволила собі здатися почуттям.

— Ти впевнена в цьому рішенні? Я не кваплю, готовий чекати, — мовив Єгор.

— Впевнена. Досить із мене трауру. Час жити далі.

Аня швидко перебралася до Єгора. Вперше за весь цей час вона відчула легкість на душі. Ніби її давні рани почали поволі гоїтися.

Але тільки-но речі Ані опинилися у Єгоровій квартирі, як родичі покійного чоловіка почали засипати її дзвінками й образливими повідомленнями.

— Ганьбище!

— Зраднице!

— На тім світі тобі це все згадається!

Згодом і родичі Ані, немов навіжені, стали приєднуватися до цькування. Її матір разом із Зоєю Дмитрівною ходили по знайомих, обпльовуючи її ім’я. Якось біля під’їзду на Аню чекала свекруха з якоюсь жінкою.

— Послухай її, Аню. Вона церковна людина, з двох років не пропускає служби. Нехай розповість тобі про твої гріхи!

— Ви всі збожеволіли?! — Аня відштовхнула простягнуту свекрухою руку й відступила.

— Ти вдова! Сашко там, нагорі, чекає на тебе, а через цього чоловіка ви не зможете возз’єднатися! — гукала слідом Зоя Дмитрівна. — Зупинися! Покайся!

Аня кулею влетіла у під’їзд. Увійшовши у свою порожню квартиру, довго не могла прийти до тями. Все здавалося якимось неприродним.

— Тобі варто переїздити, і то швидше. Вони не дадуть тобі спокою, — резюмувала Оксана, найкраща подруга, що єдина не засуджувала Аню.

— Може, вони праві? Може, я зраджую Сашка? Чи може вдова знову виходити заміж? Навіть звучить нісенітно… — схлипувала Аня у слухавку.

— Припини казати дурниці. Де ти таке вичитала? Вдова — це твій тимчасовий статус стосовно конкретної людини. Ти була вдовою Сашка, колись ти була його дружиною. Але це не тавро на все життя! Якщо тепер укладеш новий шлюб, то станеш дружиною. І ніхто не в праві позбавити тебе такого права! — твердо відрізала Оксана.

…Минув рік, і життя Ані перетворилося на виснажливий кошмар. Рідні не давали їй проходу, й дівчина зрозуміла: треба діяти рішуче.

Одного літнього ранку Аня мчала пероном і безперервно поглядала на годинник. Побачивши попереду подругу, кинулася в її обійми.

— Я так скучатиму за тобою! — Оксана притисла Аню до себе з усіх сил. — Пообіцяй, що не зникнеш з мого життя!

— Оксаночко, ну ти що? Від нас сюди лише шість годин поїздом. Можемо хоч щотижня бачитися.

— Все одно обіцяй! — уривчасто промовила подруга.

— Обіцяю, моя рідненька.

Єгор усміхнувся Оксані й ледь помітно кивнув, дякуючи їй. Він розумів, як важливо для Ані мати таку підтримку. Потім вони з Анею сіли у вагон. Дівчина озирнулася, надіслала подрузі повітряний поцілунок і ледь стримала сльози.

Розставання завжди непросте.

“Ну от і все. Прощавай, моє рідне місто. Прощавай, Сашку…” — подумала Аня.

Єгор, ніби вловивши її думки, обійняв дружину і помахав рукою у вікно, де стояла Оксана.

— Не жалкуєш? — спитав він.

— Жалкую… тільки про те, що раніше цього не зробила, — посміхнулася Аня.

— Ти не зраджуєш його.

— Я знаю.

Потяг рушив. Аня та Єгор їхали назустріч новим обріям, аби почати все з чистого аркуша. Оксана неквапливою ходою йшла пероном, не припиняючи махати їм услід. Сліз було не стримати, проте вона намагалася всміхатися.

Аня дивилася у вікно, пірнувши у свої роздуми. Так, їй було дуже непросто зважитися на переїзд, адже вона довго мучила себе почуттям провини перед Сашком. Але жити далі вона хотіла сильніше. І точно житиме.

“Постривай… Та я вже щаслива. Дуже щаслива,” — сказала собі Аня.