Альона щойно скинула з ніг робочі туфлі, коли різкий дзвінок домофона прорізав вечірню тишу квартири. Голос у слухавці звучав весело та безтурботно:
— Ми вже підходимо! Відчиняй!
Тетяна. Зовиця. Яка ніколи не вважала за потрібне попереджати про свої візити заздалегідь. Альона розгублено подивилася на себе в дзеркало — втомлене обличчя після зміни в лікарні, розпатлане волосся. Хотілося просто впасти на диван і не ворушитися до ранку.
— Хто там? — запитав Олег із кухні, не відриваючись від газети.
— Твоя сестра з дітьми, — Альона натиснула кнопку замка. — Мабуть, приїхали погостювати.
Чоловік лише хмикнув і перегорнув сторінку. Для Олега це було звичним ділом — родичі з’являлися раптово, а всі клопоти з розміщення та годування якось самі собою лягали на плечі дружини.
Через кілька хвилин у двері постукали. Альона відчинила і побачила Тетяну з двома дітьми — десятирічним Максимом та восьмирічною Христиною. У зовиці в руках була лише одна спортивна сумка, явно набита одягом.
— Привіт! — Тетяна пройшла в передпокій, знімаючи легку куртку. — Яка ж спека у потязі була! Ледве доїхали.
Діти мовчки тупцювали за спиною матері, розглядаючи квартиру. Христина позіхнула й потерла очі кулачком.
— Проходьте, — Альона відступила вбік. — А де ваші речі? Сумки?
— Та це все, що в нас є, — Тетяна махнула рукою. — Ми ж ненадовго. На кілька днів. Ой, у вас на вокзалі все таке дороге! Не встигли в магазин забігти, потяг відходив.
Альона кивнула, хоча всередині щось неприємно защеміло. Кілька днів без продуктів — це означає, готувати доведеться з того, що є в холодильнику. А там якраз планувався похід у супермаркет на вихідних.
Олег вийшов із кухні, обійняв сестру.
— Як справи? Як доїхали?
— Нормально, нормально, — Тетяна посміхнулася. — Діти втомилися, звісно. Їсти хочуть.
— Зараз щось приготую, — автоматично відгукнулася Альона. — Проходьте, розташовуйтесь.
Вона провела гостей у вітальню, швидко прибрала з дивана журнали та подушки. Олег увімкнув телевізор дітям, а сам знову зник на кухні зі своєю газетою.
— Ти не проти, якщо ми тут поспимо? — Тетяна опустилася в крісло. — Диван начебто зручний.
— Звісно, — Альона кивнула. — Зараз постільну білизну принесу.
У холодильнику знайшлося куряче м’ясо, яке планувалося на завтрашню вечерю, трохи овочів і крупа. Альона дістала сковороду і почала готувати. За вікном вже темніло, а втома навалилася так, що руки ледь тримали ножа.
— Мам, а що на вечерю? — Максим зазирнув на кухню.
— Зараз буде готово, — Альона посміхнулася хлопчикові. — Терпи трошки.
Через пів години на столі стояли тарілки зі смаженою куркою, рисом та салатом із помідорів. Тетяна сіла за стіл із виглядом втомленої мандрівниці, якій належить особлива увага.
— Як смачно пахне! — сказала зовиця, накладаючи собі щедру порцію. — А я думала, ми сьогодні голодними залишимося.
Діти їли мовчки, зосереджено. Олег жував неуважно, поглядаючи в телефон. Альона сиділа і дивилася, як тане їжа, якої мало вистачити на два дні.
— Дякую, дуже смачно, — сказав Максим, допиваючи узвар.
— Будь ласка, — Альона погладила хлопчика по голові. Хоч хтось подякував.
Після вечері Тетяна вмостилася на дивані з телефоном, а діти розбіглися по квартирі. Христина знайшла у шафі старі іграшки й розсипала їх по підлозі. Максим увімкнув планшет і занурився у гру.
Альона прибирала зі столу, мила посуд, потім прала в машинці постільну білизну для гостей. Олег пішов спати, пробурмотівши:
— Рідня ж. Потерпимо пару днів.
Близько одинадцятої вечора Альона нарешті вклала дітей на диван, застелила їм ліжко. Тетяна влаштувалася у кріслі-ліжку, яке довелося розкласти спеціально.
— На добраніч, — сказала Альона, вимикаючи світло.
— На добраніч, — відгукнулася зовиця. — І дякую за вечерю.
Альона лягла поряд із чоловіком, який уже похропував. Завтра знову робота, а отже, рано вставати. А гості будуть вдома, і їх потрібно буде годувати сніданком, обідом, вечерею. З того, що залишиться у холодильнику.
Вранці Альона встала о пів на сьому, як завжди. На кухні виявила Тетяну, яка стояла біля відчиненого холодильника з незадоволеним виглядом.
— А що у вас тут поїсти? — запитала зовиця. — Діти прокинулися, їсти просять.
— Зараз приготую сніданок, — Альона увімкнула чайник. — У вас є якісь уподобання?
— Та ні, що знайдеться, — Тетяна знизала плечима. — Тільки дітям потрібне щось ситне. Максим без м’яса не наїдається.
М’яса не було. Альона посмажила яйця, нарізала сир і ковбасу, які берегла на вихідні. Заварила чай, дістала печиво. Діти поснідали з апетитом, Тетяна їла повільно, розглядаючи вміст тарілки.
— А о котрій ви з роботи приходите? — запитала зовиця.
— О пів на сьому зазвичай, — Альона допивала чай стоячи. — А що?
— Та так, цікаво. Ми, напевно, вдень погуляємо з дітьми. Подивимося місто.
Олег поснідав мовчки та пішов на роботу. Альона теж зібралася і поїхала до лікарні, залишивши гостей удома. Весь день мучила думка — що вони там їдять? І що буде до вечері?
Увечері Альона повернулася додому і виявила на кухні розгром. Крихти на столі, брудний посуд у раковині, пролитий чай на плиті. Тетяна сиділа у вітальні з телефоном, діти дивилися мультики.
— Як справи? — запитала Альона, знімаючи куртку.
— Нормально, — не відриваючись від екрана, відповіла зовиця. — Гуляли, у парку були. Діти морозиво їли.
— А обідали?
— Та знайшли щось у холодильнику. Максим яєчню посмажив.
Альона зазирнула в холодильник. Порожньо. Абсолютно порожньо, окрім гірчиці та банки варення. Увечері належало знову готувати вечерю, а готувати було ні з чого.
— Олеже, — тихо покликала Альона чоловіка в спальню. — Треба в магазин іти. Їжі зовсім не лишилося.
— Ну, сходи, — Олег навіть не підвів очей від газети. — У чому проблема?
— Проблема в тому, що я три дні поспіль годую твоїх родичів зі своєї зарплати, а вони навіть дякую не кажуть.
— Та що ти завелася? — чоловік нарешті подивився на дружину. — Два дні потерпіти не можеш? Це ж мої племінники.
— Уже третій день, Олеже. І ніхто навіть не запропонував скинутися на продукти.
— Ну, попроси їх.
— Я не повинна просити! Це елементарна ввічливість — приїхати в гості з продуктами або хоча б запропонувати сходити в магазин.
Олег знизав плечима і знову уткнувся в газету. Розмову було закінчено.
Альона пішла в магазин сама. Витратила тисячу гривень на продукти на всіх. Вдома приготувала вечерю — тушковане м’ясо з картоплею. Тетяна їла з апетитом, хвалила:
— Яка ти хазяйновита! Вмієш же готувати.
Діти знову поїли мовчки. Після вечері Альона прибирала кухню, а гості дивилися телевізор.
— Ти завтра збираєшся в магазин? — обережно запитала Альона у зовиці.
— А навіщо? — Тетяна здивувалася. — Ти сама так смачно готуєш. Ми б і не впоралися. Та й дітям твоя їжа більше подобається.
Альона кивнула і нічого не відповіла. Всередині повільно закипало щось гаряче і важке.
На четвертий ранок Альона прокинулася з твердим рішенням. Встала, одяглася, зібрала у сумку все їстівне з холодильника — залишки сиру, пару яблук, печиво. Залишила на полиці відкриту банку варення, черствий хліб і гірчицю.
Олег ще спав. Гості теж. Альона тихо вийшла з квартири й поїхала на роботу.
Увечері Альона повернулася додому пізніше, ніж зазвичай. У квартирі стояла дивна тиша, яка буває після бурі. Повітря здавалося розрідженим, немов щось важливе сталося за відсутності господині.
На кухні у раковині валялася єдина каструля із залишками кип’яченої води. Поруч на столі — чайна ложка і порожня банка з-під варення, яку хтось старанно вишкрібав до самого дна. Більше жодних слідів готування не спостерігалося.
Олег сидів у вітальні з таким виглядом, немов увесь світ ополчився проти нього особисто. Обличчя в чоловіка було ображене, брови насуплені так, що між ними утворилася глибока складка.
— Ми весь день їли бутерброди, — сказав Олег, коли Альона пройшла повз. — Ти б хоч попередила.
Альона спокійно зняла куртку, повісила її у шафу. Ні слова не відповіла. Пройшла на кухню, відчинила холодильник — порожнеча, як і очікувалося. Тільки гірчиця і залишки хліба.
— Альона! — покликала Тетяна з вітальні. — Мені треба з тобою поговорити.
Зовиця зайшла на кухню з рішучим виглядом. Діти сиділи на дивані й мовчки дивилися мультики, намагаючись не привертати уваги.
— Я думала, ти нормальна господиня, — почала Тетяна, схрестивши руки на грудях. — А ти так із сім’єю поводишся. Ми ж до тебе не щодня їздимо. Це просто непристойно — залишити гостей без їжі.
Альона обернулася й уважно подивилася на зовицю. Тетяна стояла з виглядом людини, яка впевнена у своїй правоті.
— Вам лінь було заїхати в магазин, рідні гості? Тоді мені лінь вас годувати, — сказала Альона тихо, не підвищуючи голосу.
— Що?! — Тетяна навіть рота відкрила від здивування. — Ти серйозно?
— Абсолютно серйозно.
— Але ж ми сім’я! — Тетяна почала розмахувати руками. — Сімейні узи нічого не значать? Гостинність? А мама? Мама б ніколи так не вчинила! У неї завжди був повний стіл для родичів!
— От і їдьте до мами, — спокійно кинула Альона.
— Альона! — Олег зайшов на кухню. — Може, ти й справді перегнула? Треба було якось м’якше. Вони ж дітей привезли.
Альона повільно повернулася до чоловіка. Подивилася на нього довго й уважно, немов бачила вперше.
— Хочеш — наздоганяй їх, — сказала Альона розмірено. — Але за мій рахунок тут ніхто жити не буде. Більше ніхто і ніколи.
Олег відкрив рота, хотів щось заперечити, але дружина вже розвернулася і пішла в спальню. Двері за нею зачинилися з тихим клацанням.
Тетяна постояла на кухні, переводячи погляд із порожнього холодильника на двері спальні. Потім важко зітхнула і пішла у вітальню до дітей.
— Мамо, ми додому поїдемо? — тихо запитала Христина.
— Так, завтра поїдемо, — відповіла Тетяна сухо.
Вранці ніхто не снідав. Тетяна мовчки збирала дитячі речі в сумку, а Максим із Христиною сиділи на дивані, готові до від’їзду. Олег допоміг донести багаж до ліфта, але проводи вийшли мовчазними. Жодних обіймів, поцілунків на прощання і запрошень приїжджати ще.
— Ну, па-па, — сказала Тетяна, коли двері ліфта вже відчинилися.
— Па-па, — коротко відповів Олег.
Діти помахали руками й зникли за дверима, що зачинялися.
Наступні два дні Олег ходив по квартирі тихий, як миша. Готував собі пельмені з морозилки, акуратно прибирав за собою посуд. Газету читав мовчки, телевізор дивився у навушниках. На дружину поглядав крадькома, але розмову першим не заводив.
На третій день чоловік сам сходив у магазин. Приніс два пакети продуктів, поставив їх на кухонний стіл без коментарів. З того часу ім’я Тетяни в домі не згадувалося.
Альона повернулася до звичного ритму життя. Готувала рівно на двох, без запасу. Купувала продукти за списком, розрахованим на тиждень. Нікого не чекала, ні до кого не пристосовувалася.
У вихідні Олег запропонував:
— Може, в кіно сходимо?
— Хороша ідея, — погодилася Альона.
Чоловік купив квитки, попкорн, вони сиділи в кінотеатрі поруч і дивилися комедію. Сміялися в одних і тих самих місцях. Потім зайшли в кафе, замовили каву та десерт.
— Знаєш, — сказав Олег, розмішуючи цукор у чашці, — я зрозумів одну річ.
— Яку?
— Спорідненість — це не привід порушувати кордони.
Альона кивнула і відпила ковток кави. Не стала говорити, що зрозуміла це давно. Просто кивнула.
Через місяць Тетяна подзвонила Олегу. Хотіла приїхати на травневі свята з дітьми. Олег сказав, що подумає і передзвонить. Але не передзвонив.
Холодильник у домі Альони більше не перетворювався на безкоштовну кормову базу для гостей. А продукти в ньому призначалися лише для тих, хто розумів просту істину: повага починається не зі споріднених зв’язків, а з елементарної ввічливості — зайти в магазин, перш ніж сідати за чужий стіл.
Альона більше не намагалася бути зручною для всіх. І життя стало набагато спокійнішим.
«Дядьку, прийдіть додому раніше», — сказала маленька жебрачка. Він послухався — і застав дружину в… цікавій ситуації