Віра звичним рухом налила каву у велику кружку й завмерла, дивлячись у вікно. Весна цього року видалась дивною — то сніг, то дощ, то раптова спека, від якої всі міські клумби вкрились передчасно розквітлими тюльпанами, а потім знову холод. Жінка машинально розтирала плечі, ніби намагаючись зігрітися, хоча у квартирі було тепло. Двері до сусідньої кімнати прочинилися, і Віра кинула швидкий погляд на годинник.
— Злато, ти сьогодні рано, — сказала Віра, побачивши доньку на порозі кухні.
— Останні два уроки скасували, — Злата підійшла до холодильника, дістала апельсиновий сік. — Вчителька захворіла.
— А домашнє завдання? — Віра уважно подивилася на доньку.
— Зробила вчора ввечері, — Злата налила сік у склянку й присіла на краєчок стільця. — Мам, а о котрій Давид сьогодні прийде?
Віра насупила брови. Донька завжди називала вітчима на ім’я, відмовляючись кликати його татом, і Давида це дратувало. Втім, у падчерці його дратувало практично все.
— На сьому обіцяв, — відповіла Віра й помітила, як обличчя доньки трохи напружилося. — У тебе якісь плани?
— Та так, — невизначено махнула рукою дівчина. — Хотіла з Вікою позайматися, у нас у понеділок контрольна з фізики.
— Можна й у нас, — запропонувала Віра. — Місця вистачить.
— Ні, краще я до неї, — поспішно відповіла Злата. — У неї… книжки там, та й взагалі.
Віра розуміюче кивнула. Донька останнім часом намагалася менше бувати вдома, особливо коли там був Давид. Будь-яка дрібниця викликала в чоловіка роздратування: гучна музика, немита кружка, розкидані підручники. Віра все частіше ловила себе на думці, що донька у власній квартирі почувається, як гість, а не як господиня.
— Мам, а можна я у Віки заночую? — Злата благально подивилась на матір. — У неї батьки на дачу поїхали, ми б фільм подивилися.
— Звісно, — Віра не стала розпитувати, чи правду каже донька. Яка різниця? Головне — Злата не буде заважати Давиду своєю присутністю. А значить, вечір мине спокійно, без чергових зауважень і докорів.
Давид з’явився в їхньому з донькою житті три роки тому. Високий, статний чоловік з уважним поглядом і гарними манерами. Працював керівником відділу у солідній компанії, мав стабільний дохід. До Віри ставився уважно, навіть турботливо. А от до Злати… Спочатку все було нормально. Давид намагався налагодити стосунки, дарував подарунки, цікавився успіхами в школі. Але згодом усе змінилося.
Роздратування Давида зростало. Він усе частіше висловлював невдоволення поведінкою дівчинки, її зовнішнім виглядом, звичками. Віра намагалася згладити кути, пояснювала чоловікові, що донька дорослішає, що їй потрібно більше простору й свободи. Давид лише відмахувався:
— Я її не б’ю — уже подякуй, — якось відрізав він, і Віра внутрішньо здригнулась, почувши таке формулювання. Виходить, сам факт, що вітчим не підіймає руку на падчерку, уже має викликати вдячність?
Дзвінок у двері перервав думки Віри. На порозі стояла Анна Михайлівна — бабуся Віри, мініатюрна худенька старенька з напрочуд рівною спиною та гострим, уважним поглядом.
— Бабусю, привіт! — Віра обняла гостю. — Проходь скоріше.
— Двері зачиняй, бо холод у дім запускаєш, — пробурчала Анна Михайлівна, проходячи до передпокою.
Злата виглянула з кімнати й засяяла:
— Анно Михайлівно! — вигукнула дівчина, поспішаючи обійняти прабабусю. — А я й не знала, що ви сьогодні прийдете!
— А що, до рідних без попередження вже не можна? — Анна Михайлівна удавано насупилась, але тут же лагідно всміхнулась правнучці. — Он, вирішила вас навідати. Та й новина в мене є.
— Яка? — хором спитали Віра й Злата, допомагаючи бабусі зняти пальто.
— Потім, — суворо сказала Анна Михайлівна. — Спершу напоїть чаєм, бо змерзла я.
За чаєм Анна Михайлівна уважно спостерігала за правнучкою. Дівчина змінилася. Колись весела, відкрита, тепер здавалася задумливою, якоюсь приглушеною. І це не подобалось проникливій бабусі.
— Ну, розповідай, як навчання? — спитала Анна Михайлівна, відламуючи шматочок булочки.
— Нормально, — Злата знизала плечима. — Тільки з фізикою трохи складно.
— А творчість? Ти ж малювати любила?
— Зараз нема коли, — Злата кинула швидкий погляд на настінний годинник. — Готуюся до ЗНО, репетитори, і все таке.
— Зрозуміло, — кивнула Анна Михайлівна й перевела погляд на Віру. — А чоловік твій де?
— На роботі, — відповіла Віра. — До вечора обіцяв бути.
— Ну й добре, — Анна Михайлівна відпила чаю. — Бо мені треба з вами поговорити. З особистого питання.
Віра насторожилася. Бабуся рідко заводила серйозні розмови, надаючи перевагу побутовим дрібницям.
— Щось сталося? — запитала жінка.
— Сестра моя померла, — спокійно промовила Анна Михайлівна. — Ще пів року тому.
— Ой, співчуваю, — розгублено сказала Віра.
— Та що там, — махнула рукою бабуся. — Дев’яносто два роки, пожила достатньо. Я не про це. Квартиру вона мені залишила, уявляєш? Цілу однокімнатну.
— І що тепер? — обережно спитала Віра. — Ти ж не збираєшся переїжджати?
— Ще чого! — пирхнула Анна Михайлівна. — У свої за вісімдесят я, чи що, по нових кутках мотатимусь? Ні, мені й у моїй «хрущовці» добре. А от думка в мене з’явилась.
Бабуся хитро подивилася на Злату, яка з цікавістю прислухалась до розмови.
— Я вирішила подарувати цю квартиру Златочці, — сказала Анна Михайлівна. — Нехай буде у дівчини своє житло.
Злата завмерла з відкритим ротом, не вірячи своїм вухам.
— Що? — тільки й змогла прошепотіти дівчина. — Мені? Справді?
— А чому ні? — розсудливо сказала бабуся. — Скоро вісімнадцять, вступатимеш, доросле життя почнеться. Власна квартира — гарний початок.
— Бабусю… — Віра не знаходила слів. — Це ж… Це так щедро.
— Нічого не щедро, — відрізала Анна Михайлівна. — Я не вічно житиму, треба вирішити, кому що залишити. Тобі, Віро, моя квартира піде. А цю — Златі запишу. І душі спокійніше буде, і правнучці допомога.
Злата підскочила до прабабусі й міцно її обійняла:
— Дякую вам! Це… це просто неймовірно!
Віра дивилася на сяюче обличчя доньки, й у грудях розливалося тепло. Давно вона не бачила Злату такою щасливою.
— Єдина умова, — суворо сказала Анна Михайлівна, звільняючись з обіймів. — Вчитись добре. Ніяких трійок.
— Обіцяю! — урочисто сказала Злата.
— Тоді вирішено, — кивнула бабуся. — Документи я вже підготувала. Залишилось дарчу оформити.
У наступні два тижні все закрутилося. Анна Михайлівна, попри свій вік, виявилася енергійною й наполегливою. Документи швидко оформили, дарчу підписали, і от Злата вже стала законною власницею невеликої, але своєї власної квартири у тихому районі неподалік центру. Щоправда, ремонт там був потрібен капітальний, але Злату це не лякало. Вона вже будувала плани, як облаштує своє житло.
Давид, коли почув новину, спершу промовчав. Потім почав розпитувати про район, квадратуру, стан квартири. І невдовзі почав, наче ненароком, підкидати ідеї, як цим житлом можна було б скористатися.
— Район хороший, ціни там ростуть, — говорив Давид за вечерею. — Можна здавати — непоганий дохід буде.
— Я не планую здавати, — заперечила Злата. — Хочу там жити, коли вступлю в університет.
— Дурниця якась, — відмахнувся Давид. — До університету ще пів року, а квартира простоюватиме. Треба з цього користь мати, раз вона все одно в родині.
Злата перезирнулася з матір’ю, але промовчала. А ввечері зізналася Вірі, що сприймає цю квартиру як прихисток — місце, де нарешті зможе почуватися спокійно, без постійного напруження й страху щось зробити не так.
За місяць, коли Злата вже потроху почала розбирати старі речі в новій квартирі, Давид раптом видав «розумну думку»:
— Слухай, я тут подумав, — звернувся він до Віри. — Златі ще рано жити окремо. Та й не потрібна їй така відповідальність. А от моя мама в селі зовсім сама, їй важко, вже ж вік.
Віра насторожилася. До чого хилить чоловік?
— Їй би до міста перебратися треба, — вів далі Давид. — До нас ближче. А тут якраз квартира є. Чим не варіант?
— Почекай, — Віра поставила чашку на стіл. — Ти пропонуєш, щоб твоя мама жила у квартирі Злати?
— Ну так, — кивнув Давид, ніби йшлося про цілком очевидну річ. — Квартира ж у родині. Злата все одно поки з нами живе. А мамі це дуже допоможе.
— Давиде, це квартира Злати, — твердо сказала Віра. — Подарунок від моєї бабусі. Це не спільна власність, а особиста. І Злата має право сама вирішувати, що з нею робити.
— Ти серйозно? — обличчя Давида налилось червоним. — Яка ще особиста? Яке право? Твоя донька ще неповнолітня, а ти підтримуєш її дурні забаганки! Мама не може жити в селі, їй допомога потрібна, а ця квартира пустує!
— Але ж вона належить Златі, — промовила Віра, намагаючись говорити спокійно. — І ніхто не буде приймати рішень щодо неї без її згоди.
Давид відкинув серветку й підскочив зі стільця.
— Ти розумієш, що кажеш? — голос чоловіка тремтів від люті. — Моя мати — одна, у неї проблеми зі здоров’ям, а у твоєї… доньки квартира, яку їй просто так подарували! І ти ще маєш нахабство мені відмовляти?
Віра також підвелася:
— Я тобі ні в чому не відмовляю. Йдеться про квартиру Злати. Не мою, не твою. І якщо ти хочеш допомогти своїй матері — шукай інші варіанти.
— Інші? — Давид нервово засміявся. — Та з якого дива? Рішення прямо перед носом, а ти вперлася! Квартира вільна, пустує, чому б туди мамі не переїхати?
— Тому що ця квартира належить моїй доньці, — Віра підвищила голос. — І вона збирається там жити після вступу.
— А хто сказав, що вона туди переїде? — не вгамовувався Давид. — Що за дурня? Жила з нами — хай і далі живе. А ця квартира має приносити користь, а не пил збирати.
— Ні, Давиде, — Віра похитала головою. — Про це не може бути й мови.
Давид подивився на дружину з такою ненавистю, що та мимоволі відступила.
— Отже, ось як, — прошипів він. — Чужа мати тобі байдужа. Як і мої інтереси. Все — заради цієї… твоєї…
Вхідні двері грюкнули. До квартири зайшла Злата, й Давид миттєво замовк.
— Що відбувається? — насторожено запитала дівчина, дивлячись на розлюченого вітчима.
Давид різко відвернувся до вікна, намагаючись узяти себе в руки.
— Нічого, доню, — витиснула з себе Віра. — Просто невеличка суперечка.
— Невеличка суперечка? — Давид знову повернувся. — Ти це називаєш суперечкою? Коли ставиш свою доньку вище за мою матір? Вище за мене?
— Почекай, — Злата напружилась. — Що тут відбувається? Чому ви сперечаєтесь через мене?
— Раз ти вже тут, — Давид окинув падчерку злим поглядом. — Дуже вчасно. Поясни своїй мамі, що квартиру треба надати моїй матері. Раз ти така розумна й самостійна.
Злата зблідла:
— Що? Мою квартиру?
— А що такого? — єхидно протягнув Давид. — Чи ти думаєш, що можеш отак просто втекти звідси? А хто тебе стільки років утримував? Хто оплачував твоє життя? Репетиторів твоїх? Одяг? А тепер, значить, отримала квартиру й одразу стала така незалежна?
— Давиде, припини! — Віра схопила чоловіка за руку. — Ти переходиш усі межі!
— Ні, це ви перейшли всі межі! — закричав чоловік, вирвавшись. — У твоїй квартирі замість твоєї доньки житиме моя мати! А цю дармоїдку забирай геть!
Віра застигла, не вірячи своїм вухам. За три роки шлюбу Давид ніколи не дозволяв собі подібних слів на адресу Злати. Звісно, були причіпки, невдоволення, холодність, але щоб так відкрито, з такою ненавистю…
— Давиде, — Віра ледве вимовила ім’я чоловіка, — тобі краще піти. Просто зараз.
Давид обвів поглядом закам’янілих жінок і голосно грюкнув дверима, виходячи з квартири. Злата повільно опустилась на стілець, обхопивши коліна руками.
— Мам, прости, — тихо промовила дівчина. — Я не хотіла, щоб так сталося.
— Це не твоя провина, — Віра обійняла доньку за плечі. — Це не ти почала цю розмову.
Ту ніч у квартирі ніхто не спав. Злата крутилася, прислухаючись до тиші й гадаючи, чи повернеться Давид. Віра сиділа на кухні, безцільно дивлячись у вікно й намагаючись зрозуміти, коли ж їхні стосунки з чоловіком зайшли в цей глухий кут.
Вранці, коли Злата пішла до школи, Давид повернувся. Спокійний, зібраний, наче вчорашньої сварки й не було. Мовчки пройшов до ванної, поголився, потім сів за стіл і, ніби нічого не сталося, увімкнув ноутбук.
Віра мовчки поставила перед чоловіком чашку кави.
— Дякую, — кивнув Давид, не відриваючи погляду від екрана.
За пів години, коли Віра прибирала, до неї долинув голос чоловіка, що говорив телефоном.
— Мамо, привіт, — бадьоро говорив Давид. — Слухай, пам’ятаєш, я тобі розповідав про квартиру? Так, усе влаштувалось. Готуйся до переїзду, наступного тижня заберу тебе з села.
Віра застигла з ганчіркою в руках. Давид продовжував говорити так, ніби вчорашньої розмови не було, ніби питання з квартирою Злати вирішене остаточно.
— Так, мамо, не хвилюйся, район хороший, — щебетав голос чоловіка. — Недалеко від нас, будемо часто бачитися. Усе буде добре, не переймайся.
Закінчивши розмову, Давид підвівся з-за столу й, помітивши Віру, усміхнувся:
— Чого ти там застигла? Протри двері у ванну, вже давно пора.
— Давиде, — Віра стиснула ганчірку, — що це зараз було?
— Про що ти? — підвів брови Давид. — А, ти про розмову з мамою? Та просто пообіцяв дзвонити частіше. Вона ж стара, хвилюється.
— Ні, ти говорив з нею про переїзд, — Віра зробила крок до чоловіка. — Про квартиру Злати.
— А, це, — Давид недбало махнув рукою. — Та просто підбадьорив стареньку, заспокоїв.
— Тобто ти все ще наполягаєш? — у голосі Віри звучала напруга. — Після всього, що наговорив учора?
— Та погарячкував я вчора, — Давид втомлено потер чоло. — Усе нормально, сама ж знаєш, буває. Давай забудемо й повернемось до питання мами.
— Поясни мені, — Віра схрестила руки на грудях, — чому ти так наполягаєш? Чому саме квартира Злати?
— Бо це логічно! — підвищив голос Давид. — Ця дівчина мені не рідна, з якого дива я маю думати про її добробут? А мама — рідна, їй житло потрібніше. Що тут незрозумілого?
На кухні запала тиша. Віра дивилась на чоловіка, ніби бачила його вперше.
— Виходить, ти ніколи не сприймав Злату як сім’ю, — повільно мовила жінка. — Усі ці три роки ти її просто терпів?
— Ну, навіщо так драматизувати, — Давид відвернувся. — Не терпів, звісно. Просто у всіх свої пріоритети. Ти — моя дружина, я тебе люблю, хочу про тебе піклуватися. А твоя донька… Ну, доважок. Буває.
— Доважок? — Віра ледь стримувала тремтіння в голосі. — Моя донька для тебе — доважок?
— Та кинь, — Давид поглянув на годинник. — Мені пора на роботу. Увечері поговоримо.
Коли за чоловіком зачинились двері, Віра опустилася на стілець, намагаючись усвідомити почуте. Як вона раніше цього не помічала? Як дозволила всьому зайти так далеко?..
Годинник показував пів на дванадцяту, коли двері знову відчинилися. Віра здригнулася — невже Давид повернувся? Але в передпокої з’явилася Злата.
— Чому ти не в школі? — здивувалася Віра.
— Учитель досі на лікарняному, останні уроки скасували, — Злата кинула рюкзак на підлогу й уважно подивилась на матір. — Що сталося? Ти якась… дивна.
Віра відкрила рота, вже збираючись збрехати, що все гаразд, але раптом передумала.
— Давид телефонував своїй матері, — тихо сказала жінка. — Пообіцяв, що наступного тижня забере її з села. У твою квартиру.
Злата мовчки пройшла повз матір до своєї кімнати. Віра підвелася й пішла слідом. Те, що вона побачила, стиснуло їй серце: Злата мовчки діставала речі з шафи й акуратно складала їх у рюкзак.
— Що ти робиш? — спитала Віра, хоча відповідь була очевидна.
— Йду, — просто відповіла Злата. — Так буде краще для всіх.
— Ні! — Віра рішуче підійшла до доньки. — Навіть не думай про це!
— Мамо, — Злата підвела на матір заплакані очі, — ти ж бачиш, що відбувається. Він мене ненавидить. Називає паразиткою. Хоче вигнати з моєї ж квартири. Я більше не можу.
Віра мовчки дивилася, як донька складає речі. У голові крутилися уривки думок, спогадів, розмов. Як Злата все рідше бувала вдома. Як намагалася не траплятися Давиду на очі. Як ховалася в кімнаті, коли він повертався з роботи.
І раптом Віра зрозуміла: рахунок справді йде не на дні — на хвилини. Ще трохи — і Злата піде. Назавжди. І це буде повністю її, Віри, провина. Бо надто довго вона заплющувала очі на те, що відбувається, ставлячи чоловіка вище за добробут власної дитини.
— Стій, — Віра поклала руку доньці на плече. — Ти не підеш сама.
Злата нерозуміюче глянула на матір.
— Ми підемо разом, — твердо сказала Віра. — Просто зараз.
— Але… — Злата розгублено озирнулася. — А як же…
— Бери тільки найнеобхідніше, — Віра вже діставала з антресолі дорожню сумку. — Решту заберемо потім.
Наступну годину жінки мовчки складали речі. Документи, гроші, одяг, необхідні ліки. Без сліз, без істерик — лише зосереджені рухи та рідкісні короткі фрази.
— Візьми теплий светр, — казала Віра, і Злата мовчки діставала його з шафи.
— Не забудь зарядку для телефону, — нагадувала Злата, і Віра кивала.
Коли сумки були зібрані, жінки окинули поглядом квартиру, яка стала для них кліткою, й мовчки попрямували до виходу. В цей момент двері різко відчинилися — на порозі стояв Давид.
— Ви куди це зібралися? — здивовано запитав чоловік, переводячи погляд з дружини на падчерку.
— Ми йдемо, — спокійно відповіла Віра.
— Куди це? — Давид глузливо усміхнувся, але в очах майнуло занепокоєння.
— У квартиру Злати, — Віра зробила крок до виходу.
— А от ні! — Давид перегородив дорогу. — Ця квартира — для моєї матері!
— Давиде, відійди, — Віра говорила тихо, але твердо. — Ми йдемо.
— Нікуди ви не підете! — закричав Давид, хапаючи Віру за руку. — Я не дозволю!
— Відпусти, — Віра спокійно дивилася в перекошене від злості обличчя чоловіка. — Негайно.
— Та що з тобою, Віро? — Давид ослабив хватку. — Ти справді готова зруйнувати сім’ю заради цієї… своєї доньки?
— Ти не розумієш, — Віра обережно звільнила руку. — Я не руйную сім’ю. Я її рятую. Свою справжню сім’ю.
Давид приголомшено дивився, як дружина бере сумку, як Злата обережно відчиняє двері. Все, що відбувалося, здавалося йому поганим сном.
— Та ви з глузду з’їхали! — крикнув чоловік услід. — Куди ви підете? Без мене ви не впораєтесь!
Але жінки вже спускалися сходами, не озираючись на крики. Давид ще щось кричав услід, але слова вже не мали значення. Рішення було прийнято.
Через дві години Віра і Злата стояли на порозі квартири, подарованої Анною Михайлівною. Поки доїхали, встигли заскочити в магазин за продуктами — трохи хліба, сиру, чаю.
— Ну от, — Злата обвела поглядом невелику, але чисту кімнату, — тепер це наш дім.
Віра мовчки кивнула. На столі лежав конверт, а поруч — тарілка, накрита чистим рушником. Жінка підійшла ближче, відкрила конверт і дістала записку:
«Мої дорогі дівчатка! Ласкаво прошу додому. Я завжди знала, що цей день настане. Нехай у цих стінах буде лише любов і розуміння. Чай у шафці, постільна білизна — в комоді. Обіймаю міцно, ваша Анна Михайлівна».
— Бабуся знала, — прошепотіла Віра, простягаючи записку доньці. — Ще коли дарувала тобі квартиру, вона вже знала, що ми обидві тут опинимось.
— Вона мудра, — Злата пригорнулась до матері. — І найкраща у світі.
Вечір пройшов у клопотах. Жінки пили чай, розкладали речі, обговорювали, що потрібно купити в першу чергу.
— Знаєш, — задумливо мовила Віра, коли вони вже лежали на дивані, застеленому свіжою білизною, — я вперше за довгий час відчуваю… спокій.
— Я теж, — Злата взяла матір за руку. — Я так боялася, що ти обереш його, а не мене.
— Пробач мені, — Віра міцно стиснула долоню доньки. — Я надто довго не помічала очевидного.
Наступного ранку Віра пішла до юридичної консультації. Їй детально пояснили процедуру розлучення, розповіли про можливі підводні камені, попередили про спроби колишнього чоловіка претендувати на майно.
— Квартира, в якій ви жили, повністю ваша? — уточнив юрист, переглядаючи документи.
— Так, дісталася від батьків ще до шлюбу, — кивнула Віра.
— Тоді проблем не повинно бути, — заспокоїв юрист. — Подамо заяву на розлучення, за вашими підставами суд, скоріше за все, не призначатиме строк на примирення.
Віра підписала всі необхідні папери й відчула дивне полегшення. Наче скинула важкий рюкзак, який занадто довго несла на собі.
Увечері телефон Віри засипали повідомленнями від Давида:
«Де ви?» «Поверніться додому!» «Я не те мав на увазі» «Нам треба поговорити» «Я все неправильно зрозумів» «Треба було просто обговорити»
Віра не відповіла ні на одне повідомлення. Слова Давида більше не мали значення. Чоловік зробив свій вибір, чітко давши зрозуміти, що Злата для нього — чужа, а отже, і Віра більше не його родина.
Минув тиждень. Віра влаштувалась на роботу в невеликий офіс неподалік від квартири. Злата успішно закінчила школу, склала іспити й будувала плани на вступ до університету. А ще вперше за довгий час дівчина знову почала малювати — Анна Михайлівна подарувала правнучці набір акварельних фарб і мольберт.
— Знаєш, — сказала якось Злата, коли вони з мамою вечеряли на маленькій, але затишній кухні, — я ніколи не думала, що можна жити… ну, ось так. Без страху зробити щось не так.
— Я теж не думала, — Віра посміхнулася доньці. — Іноді потрібні дуже серйозні потрясіння, щоб усвідомити прості істини.
Через місяць суд задовольнив заяву про розлучення. Жодних майнових претензій не виникло, поділу не було. Давид навіть не прийшов на засідання — надіслав замість себе адвоката.
Віра і Злата відзначили цю подію в тихому ресторанчику неподалік від дому. Замовили улюблені страви, підняли келихи за нове життя.
— За свободу, — сказала Злата, чокаючись з матір’ю.
— За справжній дім, — усміхнулась у відповідь Віра.
Увечері Віра довго сиділа біля вікна, дивлячись на нічне місто. Скільки років вона дозволяла чужому чоловікові знущатися з власної дитини? Через страх самотності? Через бажання мати «повноцінну» родину? Через прагнення відповідати очікуванням суспільства?
Тепер усе це здавалося далеким і неважливим. Тут не було місця для криків, докорів і страху. Тут панували безпека, свобода і любов.
Мій хлопець поїхав із готелю рано-вранці й залишив мені рахунок на 1350 доларів за мінібар та обслуговування в номері — але я вигадала, як йому відповісти