До Марини неодноразово доходили натяки, що її чоловік може їй зраджувати. Вперше про це згадала сусідка, Людмила Петрівна: вона підозріло всміхалася й намагалася з’ясувати, ким є та молода жінка, яка час від часу приходить з Андрієм після роботи.
— Мабуть, маєте на увазі високу блондинку з довгим хвостом? — припустила Марина.
Сусідка ствердно хитнула головою, і Марина, щоб її заспокоїти, пояснила:
— Та ні, це лише Олеся, його помічниця. Вона годиться йому в доньки, тож навіщо так хвилюватися?
На що Людмила Петрівна пробурмотіла:
— Авжеж, саме молоденькі й меткі найчастіше відводять із сімей дорослих чоловіків, щоб потім одружитися та вселитися в усе готове.
Згодом почали надходити дивні дзвінки: хтось мовчки дихав у слухавку або ж зміненим голосом повідомляв, де, вочевидь, зараз перебуває її чоловік зі своєю ймовірною коханкою. Марина не збиралася перетворюватися на детектива, але почала пильніше придивлятися до Андрія. Вона так і не виявила ні чийогось довгого волосся на його одязі, ані відгомону чужих парфумів.
Згодом їй спало на думку, що, найімовірніше, хтось просто заздрить їхній родині й намагається зруйнувати подружнє життя. Марина навіть припускала, що Андрій може отримувати схожі «докази» її уявних інтрижок. Проте, як свідчить досвід, як би не крутилася мотузка, кінець їй усе ж настає.
У ті червневі дні температура сягала майже рекордів. Марині ставало дедалі важче витримувати спеку, і вона намагалася якнайдовше перебувати біля кондиціонера, який ледве встигав охолоджувати повітря в офісі. Урешті-решт її самопочуття погіршилося: вона відчула запаморочення й слабкість. Медик порадив їй терміново йти додому.
Коли Марина дісталася до власної квартири, вона ледь стояла на ногах, боячись ось-ось знепритомніти. Швидко відімкнула замок, зняла взуття, кинула сумку на пуф і рушила до кухні, аби випити ліки. Настільки була зосереджена на своєму стані, що не звернула уваги на чуже взуття в передпокої.
Мабуть, навіть якби хтось зараз був удома, Марина не відреагувала б, адже почувалася вкрай зле. Проковтнувши таблетки й ополоснувши обличчя прохолодною водою, вона попрямувала до спальні. Вже тягнучись за дверною ручкою, почула якісь голоси.
Прислухалася — голоси належали зовсім не чоловікові, й у неї промайнула думка: можливо, вона просто помилилася поверхом. Але ж ключ був правильним… Зазирнувши в передпокій, вона побачила біля капців Андрія жіночі босоніжки на шпильках. Дивно, як вона не помітила їх одразу.
Рішуче прочинивши двері спальні, Марина майже не здивувалася тому, що відкрилося їй на очі.
На ліжку під тоненьким простирадлом у ніжних обіймах лежали Андрій і якась стороння жінка. Побачивши господиню, незнайомка зойкнула й миттєво заховалася під тканину. Марина мовчала, лише приречено всміхаючись, наче дивилася дешеву мильну оперу з банальним сюжетом.
Вона очікувала, що Андрій схопиться й почне гарячково запевняти, ніби не має уявлення, як ця дівиця потрапила в їхню спальню. Можливо, навіть вигадав би історію про те, як вона влетіла крізь вікно, поки він міцно спав.
Утім, чоловік, здавалося, утратив здатність говорити. Він тільки дивився на дружину, не рухаючись, а Марина не поспішала починати сварку, що могла б зіграти йому на руку. Натомість вона байдужим поглядом оглядала розкидані речі й спідню білизну.
Зрештою Марина, подивившись на це «начиння», поцікавилася, кому ж воно належить.
Вона моментально впізнала Олесю за тією ж кофтинкою — єдиною річчю, акуратно складеною на маленькому пуфику коло ліжка. Колись Марина привезла цей одяг із робочої поїздки у Францію: кофтинка сподобалася їй, але тиснула в ділянці пахв, тому вона передала її чоловікові, щоб він подарував своїй помічниці. Секретарка була тендітнішою, тож мала носити річ без проблем.
Згодом ця сама дівчина дзвонила й голосно дякувала за презент, радіючи обновці.
З-під простирадла визирнули перелякані очі з довжелезними віями, а потім ще одні. Незнайомка почала щось нерозбірливо пояснювати про «справжнє почуття».
— Олеся, годі говорити нісенітниці, — обірвала її Марина.
Вона розвернулася до чоловіка:
— За кілька хвилин я піду, а коли повернуся — щоби вас обох тут уже не було. Зрозумів? І речі свої теж захопи.
Андрій спробував щось заперечити, та вона не стала його слухати й квапливо вийшла з квартири. Минуло близько пів години, коли Марина знову переступила поріг, трохи заспокоївшись і виплакавшись на дитячому майданчику неподалік — вона не хотіла, щоб хтось бачив її сльози.
На щастя, була пізня година, тож сусіди давно розійшлися, а у дворі не видно було жодної душі. У квартирі теж панувала темрява, тож було очевидно, що коханці встигли піти.
Зазирнувши в шафу, Марина побачила, що Андрій прихопив усього кілька комплектів одягу — лише найнеобхідніше. Напевно, він вважав, що вона погнівається день-два, а потім усе вляжеться, і він зможе повернутися.
Про офіційне розлучення з Мариною Андрій і не думав: ну ким він стане без спокійної й невимогливої дружини? Його цілком влаштовував її характер, і він провадив життя з філософським спокоєм.
Його будні й надалі могли б текти без змін, якби не взяла гору дріб’язкова жадібність. Адже нічого не заважало йому зустрічатися з коханкою лише в готелі — там до нього давно ставилися, як до постійного клієнта. Проте одного разу спала думка: навіщо витрачати додаткові кошти, якщо маєш власне житло?
Ба більше, квартира цілий день стоїть порожня. Якими б не були затишними готельні номери, та власні стіни рідніші. От він і зекономив.
Тепер треба було ламати голову, як вимолити прощення в дружини.
Але замість цього виникли зовсім інші проблеми. До Андрія навідалася мати Олесі й заявила, що її донька завагітніла, але боїться зізнатися йому. Тож тепер він мусить одружитися. Інакше…
Після цих слів жінка кілька хвилин розписувала, що чекає на того, хто відмовиться взяти на себе відповідальність за дитину.
— Та я ж не проти, — почав заспокоювати її Андрій. — Але ж я офіційно одружений, треба спочатку розлучитися.
— О, чудово, — видихнула вона з явним полегшенням і перевела погляд на доньку. Та сиділа ніби осторонь, ніби її доля вирішувалася без неї. Майбутня теща вела далі:
— З розлученням часу не гаймо. Їм нема чого затягувати, якщо твоя кохана скоро з помітним животиком ходитиме.
— Ну що ж, мої любі, благословляю вас, — завершила вона, підморгнувши Олесі. — Нехай у вашому спільному житті панують і любов, і вдача, а всі мрії збуваються!
Після того, як Марина виставила чоловіка за двері, Андрій перебрався до орендованої квартири, в якій мешкала його коханка. Ця дівчина прибула з передмістя, не вступила у вищий навчальний заклад і цілком випадково опинилася на співбесіді саме в його кабінеті.
Її незвичайна зовнішність одразу привернула увагу Андрія, і він вирішив узяти Олесю секретаркою, не зважаючи на недосвідченість, неквапливість і наївність.
Натомість її матір заходилася дбати про покращення добробуту доньки та майбутньої дитини. На її думку, зовсім не личило молодій сім’ї тулитися в орендованій кімнатці, тоді як колишня дружина Андрія має чималу житлоплощу.
Не ставлячи Андрія до відома, матір Олесі одного разу притягла доньку на «візит» до Марини, запевняючи, що треба «повернути родинне гніздечко».
Того вечора Марина повернулася додому з кепським настроєм. Справи з розлученням і пов’язані з ним робочі труднощі неабияк підривали їй нерви.
Приготувавши собі кухоль какао, вона вмостилася у зручному кріслі й вирішила відволіктися комедійним фільмом. Але раптом спокій порушив надокучливий і тривалий дзвінок у двері.
«Кого це занесло у такий пізній час?» — подумала Марина й подалася відчиняти.
На порозі стояла незнайома гладка жінка близько п’ятдесяти, яка важко дихала, ніби ледве подужала кілька сходових прольотів.
За її чималою фігурою хтось ховався, але Марина не могла побачити, хто саме.
Як тільки гостя трохи відсапалася, вона звернулася до Марини з суворим тоном…
— Чого витріщилася, немов укопана? Дай дорогу! — грюкнула суворим тоном незнайома жінка.
— Вибачте, але хто ви така? — розгублено перепитала Марина, припускаючи, що жінка могла просто помилитися адресою.
— Я — майбутня теща твого колишнього чоловіка, Андрія, — пояснила гостя. — А ось ця, — вона вивела з-за спини притихлу Олесю, — його нова наречена. До речі, вона вагітна. Тож будь добра, звільни квартиру для “оновленої” Андрюшиної сім’ї. Хіба це по-людськи, що сім’я з дитиною тулилася в орендованій комірчині, тоді як у зятя, між іншим, таке просторе житло?
— Перепрошую, він сам вам таке розповів — ніби володіє шикарною оселею? Чи це вже ваша уява? — з’ясувала Марина, одразу збагнувши суть. На її обличчі майнув відтінок іронії.
— Ага, тепер зрозуміло, чому ваша донечка “запала” на мого старшого чоловіка. У вас там різниця років з вісімнадцять, правда? А всі теревенять про “велике кохання”… Насправді все простіше: міська квартира, можливість залишитися в місті, не вертатися до глухого передмістя — отака “романтика”.
— Мовчи! — різко спинила її старша пані. — Не твоє це діло. Дай пройти, хочу оглянути, де житимуть моя донька з онуком.
— Я чудово розумію ваш інтерес, — незворушно кивнула Марина. — Але моя квартира тут до чого? Ваш “зять” не має до неї жодного стосунку.
— Як це “не має”? — вигукнули обидві гості майже в унісон.
— Виходить, Андрій вам не зізнався, — усміхнулася Марина. — І це житло, і компанія, де ти, Олесю, працюєш разом зі своїм коханцем, дісталися мені у спадок від батька. Ваш “наречений” до цього ніяк не причетний. Тож дуже прошу вас більше сюди не навідуватися, інакше викличу поліцію.
— Але ж він прописаний у тебе, я перевіряла! Це надає йому право на житлову площу! — не вгавала старша жінка, підвищуючи голос.
Марина злегка зітхнула:
— Почитайте юридичні норми. Реєстрація не дає прав володіння. А після розлучення я надішлю запит — і його випишуть автоматично. Тож бажаю вам усім і надалі жити в мирі та любові — в орендованих стінах або де заманеться, особливо коли він втратить і роботу.
— Що означає “втратить роботу”? — здивовано перепитали несподівані візитерки.
— Мабуть, неуважно мене слухали. Фірма належить мені, а ваш Андрій лише виконавчий директор. Потреби тримати його на посаді після розлучення я не бачу. І не хочу бачити його у власному офісі, як, до речі, і тебе, — промовила вона, кивнувши у бік Олесі.
Марина не мала жодного наміру продовжувати цю розмову, тож просто зачинила двері. Мати з донькою ще трохи постояли на сходовому майданчику, ніби сподіваючись, що господиня квартири вийде й скаже, що все це був лише жарт.
Зрештою вони знітилися й повернулися до своєї орендованої кімнати, щоб розповісти Андрієві, що невдовзі в нього можуть виникнути серйозні проблеми й на роботі. Але, як відомо, за всі вчинки завжди доводиться платити.
Посудомийниця тягала додому залишки їжі сумками, розсердила співробітниць, і ті поскаржилися директору