— Дашо, ти знову їдеш до своєї бабусі? — Поліна Геннадіївна виразно подивилася на невістку через стіл. — Кожні вихідні, як за графіком.
Даша акуратно поклала виделку біля тарілки й глибоко зітхнула, збираючи все своє терпіння.
— Так, їду. Хочу допомогти з ремонтом у вітальні. Там треба пересунути важкі меблі, а бабуся сама не впорається.
— Ремонт? — брови Поліни Геннадіївни здивовано піднялися. — А яка в неї квартира? Я чомусь думала, що вона живе у звичайній хрущовці на околиці.
Слава, який досі мовчки вечеряв, перекинувся з Дашею швидким поглядом. Він помітно напружився.
— У бабусі квартира в центрі, — невинно відповіла Даша, не підозрюючи, який ефект справлять її слова. — Сталінка з високими стелями, великими кімнатами.
— Сталінка? — Поліна Геннадіївна випросталася на стільці. В її очах блиснув справжній інтерес. — Скільки кімнат?
— Чотири, — буденно відповіла Даша, накладаючи собі ще салату. — Плюс простора кухня, два санвузли. Загалом, приблизно сто вісімдесят квадратів.
Виделка Поліни Геннадіївни з дзвоном впала на тарілку.
— Сто вісімдесят квадратів? І там живе лише одна літня жінка?
В’ячеслав кинув на матір попереджувальний погляд, але було вже пізно.
— Це сімейна квартира, — в голосі Даші з’явилися захисні нотки. — Дісталася від прадідуся, він був відомим професором. Бабуся все життя там прожила. Усі її спогади пов’язані з цим місцем.
— Спогади! — Поліна Геннадіївна коротко засміялася. — А ви вдвох тулилися в орендованій однушці й викидаєте гроші на вітер. Ви хоч розумієте, наскільки нераціонально використовується те житло?
— Мамо, — застережливо сказав В’ячеслав.
— Ні, почекай, — Поліна Геннадіївна підняла руку, зупиняючи сина. — Дашо, люба, ти повинна розуміти, що в такому віці твоїй бабусі важко утримувати таку величезну квартиру. Це ж колосальні комунальні платежі, прибирання. І навіщо їй стільки простору? Це просто нелогічно.
Даша відсунула тарілку — апетит зник остаточно.
— Бабуся прекрасно справляється. Я допомагаю їй по господарству, а якщо потрібно — наймаємо помічницю.
Поліна Геннадіївна розуміюче посміхнулася й нахилилася ближче до Даші, ніби хотіла поділитися надзвичайно важливою таємницею.
— Люба, ти не замислювалася, що це питання треба вирішувати, поки бабуся при здоровому глузді? Таку квартиру можна вигідно розміняти! Уяви: вам із В’ячеславом — чудова трикімнатна, і, скажімо, мені — невеличка квартирка. А бабусі — затишна однокімнатна, яку легко утримувати.
— Що? — Даша приголомшено подивилася на свекруху. — Вам квартирка?
— Звичайно! — Поліна Геннадіївна, здається, не помітила здивування в голосі невістки. — Я стільки вклала в Славка, у вашу сім’ю. Це було б справедливо. До того ж я допоможу з оформленням, організацією, переїздом. Усе візьму на себе.
Даша встала з-за столу — її руки тремтіли від обурення.
— Квартира бабусі — це її особисте майно. Я навіть не розглядаю подібні варіанти. І, будь ласка, давайте закриємо цю тему.
Вона вийшла з-за столу й попрямувала до спальні, відчуваючи, як усередині підіймається хвиля обурення.
— Ти не думаєш, що мама в чомусь має рацію? — тихо запитав В’ячеслав того вечора, коли вони вже лежали в ліжку.
Даша різко повернулася до нього, не вірячи своїм вухам.
— Ти серйозно? Ти підтримуєш цю божевільну ідею?
— Я просто кажу, що з практичної точки зору…
— З практичної точки зору? — Даша сіла на ліжку. — Славо, моя бабуся не збирається нікуди переїжджати. Та квартира — її дім, де кожен куточок зберігає спогади. І я навіть не збираюся натякати їй на обмін.
— Але ж ми справді могли б перестати орендувати житло, — продовжив В’ячеслав. — Подумай над цим. Ми вже третій рік відкладаємо на власне житло. А скільки ще доведеться? А тут — готове рішення.
— Готове рішення? — Даша відчула, як усередині щось обривається. — Це не готове рішення, Славо. Це спроба твоєї мами отримати вигоду за рахунок моєї бабусі.
— Ти несправедлива до мами.
— А вона справедлива до мене та моєї бабусі? — Даша похитала головою. — Я йду спати на диван.
Ранок суботи почався з неочікуваного візиту. Поліна Геннадіївна з’явилася на порозі їхньої квартири з текою документів і сяючою усмішкою.
— Я знайшла ідеальний варіант обміну! — без вступу заявила вона, проходячи у квартиру. — Дві чудові трикімнатні в новому районі. Одна на сьомому поверсі, інша — на дев’ятому. І затишна квартира для Софії Петрівни неподалік метро. Усі документи тут, лишилося лише поговорити з твоєю бабусею.
Даша ледь стрималася, щоб негайно не виставити свекруху за двері.
— Поліно Геннадіївно, ми не обговорювали це питання з бабусею і не плануємо.
— А дарма! — Поліна Геннадіївна вмостилася за кухонним столом, розкладаючи папери. — В’ячеславе, подивись, яке планування. Усі вікна виходять на сонячну сторону.
В’ячеслав нерішуче підійшов до столу, кинувши винуватий погляд на дружину.
— Я говорила з рієлтором, — продовжувала Поліна Геннадіївна. — Він сказав, що при такому обміні всі сторони залишаться у виграші. Квартира в центрі зараз коштує цілий статок. Це ж божевілля — тримати такий капітал замороженим! А якщо з бабусею щось трапиться і почнеться поділ спадщини? Ти ж не єдина спадкоємиця, правда?
— Поліно Геннадіївно, — Даша намагалася говорити спокійно, хоч усередині все кипіло. — Моя бабуся у чудовій формі та повністю дієздатна. Вона сама розпоряджається своїм майном. І я не збираюся обговорювати її фінансові справи з вами.
— Дашо, не будь такою егоїсткою, — Поліна Геннадіївна похитала головою. — Ти думаєш лише про себе. А як же ваше майбутнє? Власного житла у вас немає, грошей на купівлю теж. До речі, я теж живу у скромних умовах.
— Ваші скромні умови — це не проблема моєї бабусі, — відрізала Даша.
— Славо, скажи щось своїй дружині, — звернулася Поліна Геннадіївна до сина. — Поясни їй, що таке сімейна підтримка і турбота про старших.
В’ячеслав нервово переводив погляд з матері на дружину.
— Мамо, я розумію твою логіку, але якщо Даша і її бабуся не хочуть…
— Не хочуть? — перебила його Поліна Геннадіївна. — Чи це Даша не хоче? А бабусю хтось питав? Можливо, вона й сама не проти переїхати в компактніше житло! Їй важко утримувати таку площу, просто гордість не дозволяє зізнатись.
— Я знаю свою бабусю краще, ніж ви, — твердо відповіла Даша.
— То чому б нам не поговорити з нею разом? — запропонувала Поліна Геннадіївна. — Просто сьогодні. Обговоримо всі плюси й мінуси. Я впевнена, що розумна людина зрозуміє всі переваги такого рішення.
Даша відкрила рота від здивування.
— Ви хочете поїхати до моєї бабусі й запропонувати їй обміняти її квартиру? Серйозно?
— А чому ні? Це ж розмова дорослих людей, — усміхнулася Поліна Геннадіївна. — Я впевнена, ми знайдемо спільну мову.
— Ні! — Даша відчула, що втрачає контроль. — Я категорично проти. І я не дозволю вам тиснути на мою бабусю.
— Тиснути? — Поліна Геннадіївна приклала руку до грудей. — Я просто хочу допомогти всім нам. В’ячеславе, поясни своїй дружині, що я бажаю тільки добра.
— Дашо, може, варто хоча б обговорити… — почав В’ячеслав.
— І ти туди ж? — Даша не могла повірити в почуте. — Ти справді підтримуєш цю авантюру?
— Я просто вважаю, що розмова нікому не завадить, — відповів В’ячеслав, уникаючи дивитися їй в очі.
— Прекрасно, — Даша схопила сумку й рушила до дверей. — Я їду до бабусі. Одна. І попереджу її про ваші плани.
— Отже, вирішили мене переселити? — Софія Петрівна усміхнулася, сьорбаючи чай з улюбленої фарфорової чашки. Вони сиділи у просторій вітальні з ліпниною на стелі та масивними старовинними меблями.
— Бабусю, тільки не хвилюйся, — Даша поклала руку на зморшкувату долоню бабусі. — Я категорично проти, але Поліна Геннадіївна вже знайшла варіанти обміну і хоче особисто з тобою поговорити.
— Хай приходить, — несподівано спокійно відповіла Софія Петрівна. — Мені навіть цікаво на це подивитись.
— Бабусю, ти впевнена? Вона дуже наполеглива. І якимось чином втягнула в це Славу.
— Дашенько, — Софія Петрівна випросталась у кріслі, і Даша вкотре здивувалась, якою величною виглядала її бабуся навіть у простому домашньому платті. — Мені скоро вісімдесят. Невже ти думаєш, що я не впораюсь з однією напористою пані? Хай приходить. Я вислухаю її пропозицію.
— Але ж ти не збираєшся погоджуватись? — тривожно спитала Даша.
Софія Петрівна розсміялася.
— Доню моя, у цій квартирі народились твоя мама і ти. Тут пройшло все моє життя. Кожна тріщина на стелі мені дорога. Немає такої суми, за яку я б погодилась звідси поїхати. Але твоїй свекрусі буде корисно почути це особисто від мене.
Коли Даша повернулась додому, В’ячеслав сидів на кухні наодинці.
— Де твоя мама? — спитала Даша, знімаючи пальто.
— Поїхала, — коротко відповів він. — Сказала, що підготує більш детальний план обміну.
— Славо, ти справді це підтримуєш? — Даша сіла навпроти чоловіка.
В’ячеслав тяжко зітхнув.
— Я не знаю, Дашо. З одного боку, мені ніяково через мамину наполегливість. З іншого… це справді шанс вирішити житлове питання. Ми вже стільки років орендуємо квартиру, і кінця цьому не видно.
— Тобто ти вважаєш нормальним, що твоя мама претендує на частину квартири моєї бабусі?
— Вона каже, що допомогла б з організацією всього процесу, і це була б справедлива компенсація, — невпевнено промовив В’ячеслав.
— Компенсація? За що? За те, що вона твоя мама? — Даша похитала головою. — До речі, бабуся погодилась з нею зустрітись.
— Справді? — В’ячеслав здивовано підняв брови.
— Так. Вона сказала, що хоче особисто пояснити їй свою позицію.
— І яка в неї позиція?
— А як ти думаєш? — Даша з розчаруванням подивилась на чоловіка. — Вона все життя живе в цій квартирі. Це не просто житлова площа — це її дім, повний спогадів.
— Я розумію, — зітхнув В’ячеслав. — Але, може, якби ти серйозно з нею поговорила…
— Славо! — Даша не могла повірити своїм вухам. — Ти пропонуєш мені вмовляти бабусю продати квартиру, в якій вона щаслива, щоб твоя мама отримала житло в центрі?
— Не так би я це сформулював, — поморщився В’ячеслав.
— А як? — Даша схрестила руки на грудях. — Як би ти це сформулював?
В’ячеслав не відповів.
У наступну суботу Поліна Геннадіївна прибула до Софії Петрівни у всеозброєнні: з текою документів, каталогами новобудов і солодощами до чаю. Даша наполягла на своїй присутності, попри протести свекрухи, яка твердили, що «дорослі люди самі розберуться».
— Софіє Петрівно, дозвольте представитись, — Поліна Геннадіївна потисла руку господині квартири. — Я мама В’ячеслава, ми з вами раніше не зустрічались.
— Сідайте, — спокійно відповіла Софія Петрівна, показуючи на крісло.
Поліна Геннадіївна озирнулась з ледь прихованим захопленням. Квартира справді вражала: високі стелі, просторі кімнати, антикварні меблі.
— У вас чудова квартира, — зауважила вона. — Такі зараз рідкість. Але, мабуть, важко її утримувати?
— Даю собі раду, — коротко відповіла Софія Петрівна.
— І все ж, у вашому віці… — обережно почала Поліна Геннадіївна.
— У моєму віці, — перебила її Софія Петрівна, — особливо цінуєш стабільність і звичне оточення. Але, я так розумію, ви приїхали не цікавитися моїм самопочуттям?
Поліна Геннадіївна трохи знітилася, але швидко взяла себе в руки.
— Саме так. Я приїхала з конкретною пропозицією, яка може бути вигідною для всіх нас. — Вона відкрила теку з документами. — Я знайшла варіант, за якого вашу квартиру можна обміняти на три: простору трикімнатну для Даші з В’ячеславом, зручну двокімнатну для мене і затишну однокімнатну для вас. Усі квартири в хороших районах, з чудовою інфраструктурою.
— А з якого це часу ви розпоряджаєтесь моєю власністю? — спокійно спитала Софія Петрівна.
— Я не розпоряджаюсь, — усміхнулась Поліна Геннадіївна, — я пропоную. Згодьтесь, вам одній не потрібно стільки місця. А так і молоді отримають своє житло, і ви будете в більш комфортних умовах.
— А ви? — уточнила Софія Петрівна. — Ви теж отримаєте свою частку?
— Ну, я б допомогла організувати весь процес, — ухильно відповіла Поліна Геннадіївна. — І В’ячеслав — мій син, тож я маю право піклуватися про його добробут.
— Безперечно, маєте, — кивнула Софія Петрівна. — Але до чого тут моя квартира?
— Софіє Петрівно, — Поліна Геннадіївна нахилилася вперед, — я просто пропоную розумне рішення. Ви ж не вічні, пробачте за відвертість. Хіба не краще вирішити питання зі спадщиною за життя, щоб уникнути можливих конфліктів?
— Яких конфліктів? — підняла брову Софія Петрівна.
— Ну, всяке буває, — Поліна Геннадіївна зробила невизначений жест рукою. — Родичі, претензії… А так ви самі все контролюєте.
— У мене є заповіт, — сухо відповіла Софія Петрівна. — І в ньому чітко прописано, кому перейде ця квартира. Тож про конфлікти не хвилюйтесь.
Обличчя Поліни Геннадіївни змінилось.
— Заповіт можна оскаржити, — зауважила вона. — А якщо обміняти квартиру зараз — кожен отримає свою частку й ніяких суперечок.
— Кожен? — Софія Петрівна пильно подивилася на Поліну Геннадіївну. — Ви вважаєте, що маєте право на частину моєї квартири?
— Я мати В’ячеслава, — вперто повторила Поліна Геннадіївна. — І я хочу забезпечити його майбутнє.
— Своє майбутнє він забезпечить сам, — твердо сказала Софія Петрівна. — А моя квартира залишиться моєю до останнього дня. А потім перейде Даші, як я й планувала. І якщо ви справді піклуєтесь про благо сина — то повинні радіти, що його родина матиме дах над головою.
— Але це ж несправедливо! — вигукнула Поліна Геннадіївна, втрачаючи самовладання. — Чому лише Даша? Чому не враховуються інтереси В’ячеслава? Мої інтереси?
— В’ячеслав — чоловік Даші, — спокійно відповіла Софія Петрівна. — Ця квартира дістанеться їхній родині. А ваші інтереси тут ні до чого. Це моя власність, і лише я вирішую, що з нею робити.
Поліна Геннадіївна різко підвелася.
— Ви просто не розумієте, що для вас краще! У вашому віці вже важко приймати розумні рішення. Я хотіла допомогти, а ви…
— Дякую за турботу, — Софія Петрівна теж підвелась з крісла, — але я абсолютно точно знаю, що для мене краще. А тепер, думаю, наша розмова завершена.
— Ви ще пошкодуєте про це рішення, — Поліна Геннадіївна почала збирати свої папери. — Даша! — звернулась вона до невістки, яка мовчки спостерігала за сценою. — Ти повинна вплинути на бабусю. Це в інтересах вашої родини.
— Моя бабуся все сказала, — тихо відповіла Даша. — І я повністю її підтримую.
— Невдячна! — вигукнула Поліна Геннадіївна. — Я намагаюся вам допомогти, а ви…
— Гадаю, вам час іти, — Софія Петрівна вказала на двері. — І надалі, прошу вас, усі питання, що стосуються мого майна, вирішуйте через Дашу.
— Ти не уявляєш, що там було! — кричала Поліна Геннадіївна, коли ввечері того ж дня увірвалася у квартиру сина. — Твоя теща виставила мене за двері! Мене! Я лише запропонувала розумне рішення!
В’ячеслав розгублено дивився то на матір, то на дружину, яка стояла у дверях кухні з кам’яним виразом обличчя.
— Мамо, можливо, ти була надто наполегливою…
— Наполегливою? — Поліна Геннадіївна сплеснула руками. — Я просто хотіла допомогти! А ця стара навіть слухати не захотіла. І твоя дружина повністю на її боці! Вона не думає про тебе, про ваше майбутнє!
— Не смійте так говорити про мою бабусю, — тихо, але твердо сказала Даша.
— А як мені про неї говорити? — обернулась до неї Поліна Геннадіївна. — Вона сидить в величезній квартирі, яку навіть не може нормально утримувати, а ви тиняєтесь по орендованих кутках. І це нормально?
— Моя бабуся прекрасно дає раду своїй квартирі, — відповіла Даша. — І вона має повне право жити там, де хоче.
— А ви? Ви маєте право на нормальні умови життя? В’ячеславе, скажи їй!
В’ячеслав нервово провів рукою по волоссю.
— Мамо, я розумію твої аргументи, але якщо Софія Петрівна не хоче…
— Не хоче? Вона просто не розуміє! У її віці важко мислити раціонально. Її треба переконати! Дашо, якщо ти справді дбаєш про бабусю, ти повинна пояснити їй, що однокімнатна квартира буде для неї значно зручнішою.
— Я цього не робитиму, — твердо сказала Даша. — І прошу вас більше не порушувати це питання.
— Славо! — Поліна Геннадіївна повернулася до сина. — Невже ти дозволиш своїй дружині так розмовляти з твоєю матір’ю?
В’ячеслав виглядав абсолютно виснаженим.
— Мамо, будь ласка, давай не сьогодні. Я втомився. Ми всі втомилися.
— Чудово, — Поліна Геннадіївна схопила свою сумку. — Коли ти нарешті зрозумієш, що твоя дружина думає лише про себе та свою родину, а не про тебе, буде вже пізно. Подзвони мені, коли вирішиш говорити серйозно.
Вона вийшла, грюкнувши дверима.
— Ти справді вважаєш, що я думаю тільки про себе? — спитала Даша, коли вони залишилися самі.
В’ячеслав важко опустився на диван.
— Ні, звісно. Ти думаєш про бабусю, про нас…
— А ти? Про що думаєш ти, коли підтримуєш цю божевільну ідею своєї матері?
— Я не підтримую, — втомлено відповів В’ячеслав. — Я просто… розумію її логіку.
— Її логіку? — Даша сіла поруч із чоловіком. — А мою логіку ти розумієш? Логіку моєї бабусі, яка все життя прожила в цій квартирі й вважає її своїм домом?
— Розумію, — В’ячеслав узяв Дашу за руку. — Просто мама дуже наполеглива. І вона справді хоче для нас кращого.
— Для нас? Чи для себе? — Даша похитала головою. — Славо, вона відкрито розраховує отримати частину квартири моєї бабусі. Як ти цього не бачиш?
— Бачу, — тихо відповів В’ячеслав. — Просто не знаю, що з цим робити. Вона — моя мама.
— А я твоя дружина, — нагадала Даша. — І мені потрібна твоя підтримка. Особливо в цій ситуації.
Протягом наступного тижня Поліна Геннадіївна телефонувала синові щодня, але ігнорувала невістку. Вона розповідала В’ячеславу про нові варіанти обміну, про рієлторів, про юристів, які могли б «переконати бабусю». В’ячеслав слухав, але намагався не коментувати.
— Ти повинен діяти рішучіше, — наполягала Поліна Геннадіївна. — Це твій шанс на нормальне житло. Не дозволяй дружині вирішувати все за тебе.
У п’ятницю ввечері вона знову прийшла до них з новими документами та планами.
— Я знайшла юриста, який спеціалізується на таких випадках.
Даша подивилася на свекруху, яка розкладала на столі якісь схеми й документи.
— Поліно Геннадіївно, зупиніться, — твердо сказала вона. — Ніякого юриста не буде. Це рішення бабусі — остаточне.
— Дашо, ти не розумієш… — почала Поліна Геннадіївна, але В’ячеслав несподівано перебив матір.
— Мамо, досить, — його голос звучав несподівано твердо. — Ми цього робити не будемо.
Поліна Геннадіївна застигла з папером у руці й здивовано втупилася в сина.
— Що ти сказав?
— Я сказав — досить, — повторив В’ячеслав, розправляючи плечі. — Це квартира Софії Петрівни. Тільки вона має право вирішувати, що з нею робити. І якщо вона хоче залишити її Даші — це її рішення, яке ми маємо поважати.
— Ти стаєш на бік дружини проти рідної матері? — Поліна Геннадіївна поблідла.
— Я не стаю ні на чий бік, мамо. Я просто чиню правильно. Ми з Дашею самі вирішимо свої житлові питання. Без тиску на її бабусю.
— Після всього, що я для тебе зробила! — Поліна Геннадіївна почала тремтячими руками складати документи. — Я все життя присвятила тобі, а ти…
— Мамо, — В’ячеслав зітхнув, — я вдячний тобі за все. Але це не дає тобі права втручатися в наше життя і тим більше — у справи Софії Петрівни.
— Ти пошкодуєш про це, — Поліна Геннадіївна запхала документи в теку. — Коли будете роками збирати на свою квартиру — згадайте, що я намагалася допомогти.
— Ми впораємося, — впевнено сказав В’ячеслав, дивлячись на Дашу. — Разом.
Через два тижні, в одну з неділь, Даша та В’ячеслав приїхали до бабусі на обід. Софія Петрівна виглядала особливо жвавою.
— У мене для вас новина, — сказала вона, коли всі сіли за стіл. — Я була у нотаріуса.
Даша запитально подивилась на бабусю.
— Я оформила дарчу, — продовжила Софія Петрівна. — На вас двох. Одну кімнату я залишила собі, а решта квартири тепер ваша.
— Бабусю, — розгубилась Даша, — але ми ж не просили…
— Я знаю, — усміхнулась Софія Петрівна. — Саме тому я так і вирішила. Ти ніколи нічого не просила, Дашенько. І твій чоловік показав, що вміє чинити гідно. — Вона кивнула В’ячеславові. — Я вже стара, і мені потрібна допомога з цією величезною квартирою. А вам потрібно своє житло. Тож житимемо разом, поки я ще тут.
— Бабусю, дякуємо, — В’ячеслав був явно зворушений. — Я не знаю, що сказати…
— Скажи, що подбаєш про мою внучку, — просто відповіла Софія Петрівна. — І про наш дім.
Поліна Геннадіївна дізналася про дарчу від сусідки, якій випадково проговорився В’ячеслав. Вона одразу зателефонувала синові.
— Це правда? — її голос тремтів від обурення. — Стара подарувала вам квартиру? І ти мені нічого не сказав?
— Мамо, я збирався розповісти, — почав виправдовуватись В’ячеслав. — Просто не було слушного моменту.
— Не було моменту? Два тижні не було моменту подзвонити матері й повідомити таку новину? — Поліна Геннадіївна не приховувала образи. — А що буде з моєю часткою?
— З якою часткою, мамо? — втомлено запитав В’ячеслав. — У тебе немає жодної частки у квартирі Софії Петрівни.
— Але ж ми обговорювали! Якби не я, ви б і не задумалися про обмін і нічого б не отримали!
— Ми не обмінювали квартиру, мамо. Софія Петрівна сама вирішила подарувати її нам.
— А як же я? — наполягала Поліна Геннадіївна. — Я твоя мати, Славо. Невже ти не можеш виділити мені хоча б кімнату? Вам забагато місця на трьох!
— Нас четверо, мамо, — тихо відповів В’ячеслав. — Софія Петрівна залишається жити з нами. І ні, я не можу виділити тобі кімнату у квартирі, яку нам подарували.
— Я так і знала! — вигукнула Поліна Геннадіївна. — Ця дівчина налаштувала тебе проти рідної матері! І її хитра бабуся все спланувала!
— Мамо, будь ласка, зупинись, — голос В’ячеслава став жорсткішим. — Я не дозволю тобі ображати мою дружину та її бабусю. Якщо ти не можеш говорити з повагою, краще нам поки не спілкуватись.
— Ти обираєш їх замість мене? — Поліна Геннадіївна не вірила своїм вухам.
— Я обираю повагу, мамо. Коли ти будеш готова поважати мою родину, ми зможемо нормально спілкуватися.
Минуло пів року. Даша та В’ячеслав переїхали до квартири Софії Петрівни. Вони відремонтували одну з кімнат під кабінет для В’ячеслава, який почав працювати віддалено та отримав підвищення. Даша продовжила працювати в архіві, але тепер на пів ставки, приділяючи більше часу бабусі.
Поліна Геннадіївна досі не визнавала своєї неправоти. Вона час від часу телефонувала синові, але кожна розмова зводилася до докорів і нагадувань про «невдячність». З Дашею вона не спілкувалась зовсім, а Софії Петрівни уникала всіма силами.
Одного вихідного, коли Даша перебирала старі речі в далекій кімнаті, вона натрапила на коробку з фотографіями. Серед них було багато знімків бабусі в молодості — в цій самій квартирі, з друзями, колегами, родиною.
— Знайшла щось цікаве? — Софія Петрівна зазирнула до кімнати.
— Бабусю, тут стільки спогадів, — Даша показала фотографії. — Уся історія нашої родини.
— Саме тому я ніколи не хотіла звідси їхати, — Софія Петрівна сіла поруч з онукою. — Квартира — це не просто стіни. Це пам’ять, коріння, дім.
— Дякую тобі, — Даша обійняла бабусю. — За все.
У дверях з’явився В’ячеслав.
— Дівчата, у мене новина, — він виглядав трохи напруженим. — Мама телефонувала. Хоче приїхати на чай.
Даша та Софія Петрівна переглянулися.
— Вона сказала, що хоче просто поговорити, — додав В’ячеслав. — Без претензій і вимог.
— Нехай приїжджає, — спокійно відповіла Софія Петрівна. — Зрештою, вона твоя мати.
— Але якщо вона знову почне… — Даша виглядала занепокоєною.
— Не почне, — впевнено сказав В’ячеслав. — Я чітко окреслив умови. Ніяких розмов про обмін, ніяких претензій, ніяких звинувачень. Просто чай.
— Добре, — кивнула Даша після паузи. — Нехай приїжджає. Але я буду поруч з бабусею.
В’ячеслав вдячно усміхнувся дружині.
— Я й не очікував іншого.
Поліна Геннадіївна приїхала наступної неділі. Вона виглядала стримано і навіть привезла торт. За чаєм розмова трималася на нейтральних темах: погода, новини, робота В’ячеслава.
— Гарна у вас квартира, — зауважила Поліна Геннадіївна, оглядаючи вітальню. — Дуже… атмосферна.
— Дякую, — сухо відповіла Софія Петрівна.
— Слава розповідав, що ви викладали в університеті?
— Так, сорок років на кафедрі.
— Напевно, у вас багато цікавих історій, — Поліна Геннадіївна спробувала усміхнутися.
— Достатньо, — кивнула Софія Петрівна.
Розмова не клеїлась. Даша мовчки спостерігала за цією ввічливою бесідою, готова в будь-який момент стати на захист бабусі.
— Славо, — несподівано звернулася Поліна Геннадіївна до сина, — я подумала про твою пропозицію допомогти з ремонтом у моїй квартирі. Це дуже люб’язно з твого боку.
— Радий, що ти погодилась, — В’ячеслав виглядав задоволеним. — На вихідних можемо заїхати в будівельний магазин.
Даша здивовано подивилась на чоловіка. Він нічого не казав їй про таку пропозицію.
— Поліно Геннадіївно, — раптом сказала Софія Петрівна, — я хотіла б дещо прояснити.
Усі напружено завмерли.
— Я не маю до вас неприязні, — продовжила Софія Петрівна. — Але я очікую поваги до моїх рішень. Ця квартира тепер належить Даші та В’ячеславу, але я все ще тут живу і хочу, щоб мій дім залишався місцем, де мені затишно.
— Я розумію, — тихо відповіла Поліна Геннадіївна.
— Прекрасно, — кивнула Софія Петрівна. — У такому разі ви завжди бажаний гість у цьому домі.
Це не було примиренням чи визнанням провини. Це було перемир’я — холодне і крихке. Але для початку цього було достатньо.
Після відходу Поліни Геннадіївни Даша допомагала бабусі прибирати посуд.
— Ти мав рацію, — сказала вона чоловікові. — Вона й справді нічого не вимагала.
— Вона зрозуміла, що програла цю битву, — відповів В’ячеслав. — І тепер намагається зберегти обличчя.
— Думаєш, вона змирилась?
— Навряд чи, — усміхнувся він. — Але вона прийняла наявний стан речей. Принаймні — зовні.
— Я не буду удавати, що все гаразд, — попередила Даша. — Якщо вона знову почне свої ігри…
— Не почне, — впевнено сказав В’ячеслав. — Я чітко дав зрозуміти, що наступного разу вибір буде остаточним. І вона знає, кого я оберу.
— Тобі нелегко, — Даша обійняла чоловіка. — Між двох вогнів.
— Вже ні, — він поцілував її в чоло. — Я зробив свій вибір давно. І щодня переконуюсь, що він був правильним.
З кімнати вийшла Софія Петрівна з книжкою в руках.
— Ця квартира давно не бачила стільки життя, — помітила вона з усмішкою. — Сварки, розмови, навіть скандали… Усе як у старі добрі часи.
— Бабусю, ми можемо бути тихішими, — винувато сказала Даша.
— Та що ти! — відмахнулась Софія Петрівна. — Дім має жити. А що стосується твоєї свекрухи… — вона замислилась, — у кожного свої недоліки. Головне — що ви зуміли вистояти. Це багато чого варте.
Вона попрямувала до своєї кімнати, але на порозі зупинилася.
— Дашо, — бабуся озирнулась, — пам’ятай: іноді стіни захищають не лише від холоду, а й від чужих зазіхань. Бережи свій дім.
З цими словами вона зникла за дверима, залишивши молоду пару наодинці зі своїми думками та планами на майбутнє — у квартирі, яка тепер по-справжньому стала їхнім домом.
У 60 років можна виглядати по-різному, але краще бути гламурною леді, ніж бабусею