Тільки для Машуні
— А ти чого дивишся? — бабуся Надія Петрівна нарешті помічає Лізу, наче вона випадково з’явилася за столом.
Ліза мовчить. Просто дивиться, як Машуня мружиться від задоволення, злизуючи рожеву краплю морозива з вафельного ріжка. Другий — у руці. Про запас, як сказала бабуся.
— Машуні можна, — додає вона, прибираючи пасмо з чола улюбленої онуки. — У неї сьогодні важкий день був, з репетиції прийшла, втомилася. Подарунок їй.
Ліза ковтає. Морозива дуже хочеться. А ще хочеться, щоб її теж помітили. Щоб спитали. Просто не забули.
Бабуся встає, збирає обгортки й кидає через плече:
— Тобі, Лізо, не можна. Мама солодке їсти не дозволяє.
Ліза нічого не відповідає. Вона не плаче. Просто дивиться на плитку підлоги й удає, що їй байдуже.
Не вперше.
Минулого разу були цукерки. До цього — лялька. Потім — поїздка в цирк, на яку запросили тільки Машуню. Ліза — завжди «потім», «іншим разом», «а тобі це не потрібно».
Але вона все запам’ятовує. Точно.
Упередженість від самого початку
Маша їла морозиво, Ліза — дивилася. Але почалося все не з морозива.
Колись Олеся вперше переступила поріг тієї самої кухні — з порцеляновими вазочками на підвіконні, в яких стояли засохлі квіти, з пряним запахом кориці, змішаним з чимось аптечним. Надія Петрівна, її майбутня свекруха, дістала з духовки пиріг, поставила його на стіл, витерла руки об фартух і, не озираючись, сказала:
— Ну, заходь. Роззувайся, тут не вулиця.
Жодної усмішки. Ні «приємно познайомитись», ні «розкажи про себе». Замість цього — наче вона вже наперед знала: ця дівчина не та.
Олеся тоді тільки починала зустрічатися з Льошею. Упевненості було мало, зате надій — повно. Хотілося сподобатись, знайти спільну мову, стати частиною родини. Вона принесла в подарунок невеличкий букет, куплений на останні гроші, акуратно загорнутий у крафтовий папір.
— Квіти? Дякую, звісно… Тільки в мене на них алергія. — свекруха взяла букет, як ганчірку, й недбало поставила в банку біля мікрохвильовки.
Олеся зітхнула й натягнуто всміхнулась.
— Я не знала, пробачте.
— Нічого, тепер знаєш, — коротко кивнула Надія Петрівна.
Розмова не складалась. Льоша намагався жартувати, підливав чай, хвалив пиріг. Олеся старалася бути ввічливою, слухала, підтакувала. Але в якийсь момент Надія Петрівна перервала все однією фразою:
— А ти, Олесю, ким працюєш?
— У магазині, в бухгалтерії, — відповіла вона. — Рахунки, накладні…
— А, ясно. Ну, професія, звісно, не для кожного, — сказала свекруха з тим виразом обличчя, який називають «без оцінки, але з висновками».
Олеся відчула, як щось стислося в грудях. Не боляче, ні. Швидше — ніби тебе вже кудись поставили. На поличку, й точно не першу.
Потім були зустрічі на свята. Загальні застілля, розмови з осторогою, чергові питання. Все пристойно. Але без душі. Іра — сестра Льоші — здавалася продовженням матері: впевнена, швидка, небагатослівна. Вони з Надією Петрівною легко зливалися в тандем, у якому Олесі не було місця.
У їхніх діалогах вона завжди була «третя». В ролі слухача. Або спостерігача. Ніколи — учасника.
Потім було весілля. Маленьке, скромне. Без претензій.
— Ми Ірі весілля з банкетом робили, зрозуміло. Але ж зараз часи інші. Ми допомогти не можемо. Ну, ви ж дорослі вже, — сказала Надія Петрівна, дивлячись повз.
Олеся тоді образилася. Серйозно — не через гроші. Просто стало остаточно зрозуміло: тут її ніхто не чекав. Тут її максимум — терплять.
З народженням дітей усе стало ще ясніше. Але на той момент вона вже й не мріяла «сподобатись». Просто жила. Вчилась не звертати уваги. Проковтувати. Не брати до серця.
Льоша часто казав:
— Мама просто сувора. Вона добра насправді. В душі.
Але Олеся знала: у стосунках із нею тепла не буде. Його у свекрухи вже розподілено. На інших.
На правах обраних
Маша народилася першою — донька Іри, сестри Льоші. Через вісім місяців з’явилась Ліза. Майже однолітки. Майже як сестри, якщо дивитись на фото. Але не в житті.
Маша росла в бабусиній любові. Їй усе: іграшки, розвивальні ігри, гуртки, фрукти порізані часточками, солодощі. Надія Петрівна бігала за нею по дитячих майданчиках, телефонувала виховательці в садочку, обговорювала харчування і температуру в спальні.
Ліза в цей час… просто була. Без проблем, спокійна, не вимагала особливої уваги. І свекруха це використовувала.
— Ну ти ж знаєш, у Машуні живіт слабкий. Я їй окремо зроблю. А Лізі — що приготовано, те й поїсть, — говорила Надія Петрівна якось, знімаючи каструлю з плити.
Олеся вже не дивувалася. Коли вони приїжджали всією сім’єю, Лізі майже завжди діставалася стара іграшка, забута кимось із сусідських дітей. А Маші — щось новеньке, в упаковці. Лялечка з віями, набір для ліплення, черговий журнал із наліпками. Іноді просто при Лізі.
— Ну не ревнуй, — казала бабуся, ніби між іншим. — У Машуні скоро день народження. А тобі… тобі купимо потім.
Потім не наставало. Або наставало, але без пакета з сюрпризом.
Одного разу вони зайшли всі разом — Олеся, Льоша, Ліза й Іра з Машею. У руках пакети, на обличчях легка втома — дорога, спека, затори. У коридорі почулися швидкі кроки й дзвінкий голос:
— Машуня, моя пташечко! — вигукнула вона й розкрила обійми, кинувши рушник просто на стіл. — Ну і де ти так затрималась, сонечко?
Олеся стояла збоку, тримаючи Лізу за руку. Дівчинка озирнулася на бабусю, прикусила губу.
На Машу обрушився цілий потік уваги: розпитування, погладжування по волоссю, захоплені зітхання.
— Як ти виросла!
— Яка ти вже доросла, не впізнати!
— Уся в маму!
Фрази сипалися, як конфеті. Ліза дивилася на це й мовчала. Її ніхто не помітив.
— Привіт, бабусю, — тихо сказала вона.
— Привіт-привіт, — кинула та, не обертаючись. — Машунечко, заходь скоріше, зараз я тобі наллю морсик, твій улюблений.
Олеся намагалася поговорити з Льошею. Не раз. Спочатку м’яко:
— Ти не помічав, що мама Маші завжди все, а Лізі — як вийде?
— Та ну, — морщився він. — Та ти прискіпуєшся. Мама в нас просто з Ірою завжди ближча була. Це не через злість, а… ну, звичка.
— А Ліза що, їй не внучка?
— Та звісно внучка. Просто… ну, Іра частіше за допомогою звертається. От і все.
Олеся зітхала. Льоша, здається, щиро не хотів нічого помічати. Або не міг. І все частіше мовчав. Ліза дорослішала. І починала розуміти більше, ніж вони думали.
Одного разу, повертаючись від бабусі, вона запитала з-під капюшона:
— Мамо, а бабуся мене любить?
Олеся ледь не в’їхала в бордюр.
— Звісно любить. Просто… бабусі по-різному це показують.
Ліза мовчала, дивлячись у вікно.
Наступного дня намалювала малюнок: вона з мамою стоять осторонь, а Маша з бабусею тримаються за руки. Над ними — веселка. Над Олесею і Лізою — хмаринка.
І було зрозуміло: все бачить. Все відчуває.
День із полуницею
Спочатку в планах був пляж.
День видався спекотним, під тридцять. Сонце з самого ранку било у вікна так, ніби нагадувало: літо — не вічне, користуйся. Льоша запропонував з’їздити до озера, взяти Лізу, покупатись, повалятися на піску. Олеся зібрала все за п’ятнадцять хвилин — плавки, рушник, сонцезахисний крем, воду, перекус. Донька крутилася в коридорі в панамці й уже смикала за руку: «Мааам, ну поїхали вже!»
Але в останній момент задзвонив телефон.
— Мамо, серйозно? Просто терміново? — Льоша відвернувся до вікна й говорив стримано, але голос трохи підвищив. — Ну добре, зараз заїдемо.
Олеся тільки зітхнула.
— Дача?
— Так. Їй щось треба. Каже — перегоріло щось у щитку. Заїдемо швиденько.
До дачі доїхали за пів години. Спека стояла густа, липка. У машині було важко дихати, й Олеся сказала:
— Ходімо з Лізою до альтанки, там хоч тінь. А ти йди, розбирайся з щитком.
Альтанка стояла на задній частині ділянки, напіввідкрита, з пластиковими стільцями та столом, застеленим клейонкою в зелений горошок. На столі — миска з полуницею. Ягоди були великі, свіжі, пахли так, що живіт сам починав бурчати.
Ліза підійшла ближче, заглянула в миску.
— Можна?
— Звичайно, візьми кілька, — усміхнулася Олеся. — Тільки не забрудни сукню, бо потім плями не відіпру.
Дівчинка сіла на табурет, обережно взяла одну ягідку, потім ще. З’їла п’ять — не поспішаючи, з насолодою.
У цей момент і з’явилася Надія Петрівна.
— А це що таке?! — її голос був різкий, як хрускіт скла. — Хто дозволив?
Олеся обернулася, не одразу зрозумівши, про що йдеться.
— Ліза з’їла кілька ягід. Тут же ціла миска…
— Ці ягоди не для вас! Я Маші збирала! Я зранку на грядках, під сорок градусів, а вони тут — наминають за обидві щоки!
Ліза мовчала. Щоки налилися фарбою. Вона не розуміла, що зробила не так — ягоди ж просто стояли на столі.
Олеся встала.
— Ми підемо, якщо вам шкода.
— Не шкода. Образливо. Треба було спитати.
— Дивовижно, як ви вмієте все перекрутити, — тихо сказала Олеся, беручи доньку за руку. — Дякуємо за гостинність.
Вони пішли до машини. Ліза не плакала. Тільки стиснула мамину долоню — міцно, по-дорослому.
Прощавай, малиновий торт
— Я не хочу туди їхати, Льошо. Чесно, просто не хочу, — Олеся стояла на кухні, схрестивши руки. — Знову буде вистава: Машу — на п’єдестал, Лізу — в кут. Мені дачі вистачило.
— Олесю… — він зітхнув. — Це день народження. Іри. Ну, Маші. Ми не можемо просто не прийти. Вони ж родина.
— То нехай родина і святкує.
Він підійшов ближче, обійняв.
— Лише на годинку. Поїмо торт, привітаємо — і додому. Обіцяю.
У квартирі Іри, як завжди, було багато гостей. Запах їжі, дитячий галас, кульки, пакувальний папір — усе, як годиться. Маша бігала в новій пишній спідничці з блискітками, розмахувала плюшевим єдинорогом і всім показувала свою «нову косметику». Рум’яна — рожеві, як мармелад.
Ліза стояла поряд із мамою, трохи осторонь, стискаючи в руках книжку, яку сама ж обрала в подарунок Маші. Нову, у твердій обкладинці, з золотим тисненням. Маша кинула на неї погляд, пробурмотіла «дякую» і відразу перемикнулась на наступний пакунок.
— Усі за стіл! — покликала Іра. — Зараз буде торт!
Торт справді був гарний: високий, на два яруси, з полуницею, малиною і фігурками зверху. Маша сяяла, як під софітом. Усі плескали, співали «з днем народження», потім почали різати.
Надія Петрівна взяла ніж і розподіляла порції особисто. Окремо виділила Маші шматок із фігуркою.
— Це тобі, люба. Найбільший, з малиною, як ти любиш.
Потім — Ірі. Потім — собі. Потім — дітям дівера, далі — далеким родичам. Потім — нікому.
Ліза сиділа, підперши щоку рукою. У кімнаті було шумно, спекотно. Вона дивилася, як інші діти їдять: крихти на щоках, крем на пальцях. Поряд із нею стояла порожня тарілка.
— А Лізі? — Олеся спитала спокійно, але тихо.
— А? — свекруха обернулася, вже тримаючи майже останній шматок. — А Лізі? Ну… вже, здається, все. Якщо що — на кухні є вафлі, хай візьме.
Льоша це почув. Чітко. Без ілюзій.
Він підвівся. Взяв у матері з рук тарілку з останнім шматком торта і поставив перед Лізою.
— Їж, Лізонько, — лагідно сказав Льоша і погладив доньку по голові.
На мить за столом стало тихо. Хтось покашляв. Хтось уткнувся в телефон. Олеся дивилася на чоловіка й нічого не казала.
Ліза їла мовчки. Повільно. Але вперше — з малинкою зверху.
Коли вони повернулися додому, було вже темно. Ліза сонно терла очі й майже засинала на ногах. Олеся допомогла їй зняти куртку і відправила в кімнату, де на ліжку вже лежав її м’яке лисеня з відірваним вушком.
На кухні було прохолодно й тихо. Льоша мовчки повісив куртку на спинку стільця, сів, важко відкинувся назад. Провів рукою по обличчю, ніби хотів стерти з нього весь день.
— Олесю… — його голос був тихішим, ніж зазвичай. — Ти мала рацію.
Вона сіла навпроти. Без здивування, без торжества — лише погляд, у якому давно вже не було ілюзій.
— Я знаю, — просто сказала вона.
Він трохи помовчав. На кухні цокав дешевий годинник. У іншій кімнаті поскрипувало ліжко — Ліза крутиться уві сні.
— Я більше не хочу її туди возити. За жодних обставин. Ніяких «це ж бабуся», ніяких «свято ж». Досить.
— Я теж, — кивнула Олеся. — Вже давно.
Він подивився у вікно. За склом мигнули фари, потім усе знову поринуло в ніч.
— Знаєш, що найстрашніше? — нарешті сказав він. — Вона ж навіть не плакала. Просто сиділа. Просто дивилась, як іншим дають… а їй — ні. Наче звикла. Наче заздалегідь знала.
Його голос затремтів, але він швидко опанував себе.
Олеся опустила очі.
— Вони вміють мовчати. Але це не означає, що не відчувають, — сказала вона. — Просто вони ще не знають, що може бути інакше.
Він кивнув. Повільно, з вагою в кожному русі.
І в цій кухонній тиші, при слабкому світлі лампи під стелею, сталося те, чого не могли зробити ані сварки, ані вмовляння. Сталося розуміння.
Несподіване прозріння бабусі
Наступного вечора зателефонувала Надія Петрівна. Дзвінок був о 19:48 — у той час, коли Ліза зазвичай дивилась мультики після душу. Телефон завібрував на підвіконні. Олеся стояла біля раковини, мила посуд, задумливо дивлячись у вікно на мерехтливі вогники в сусідніх будинках. Льоша в цей час гортав новини на дивані, але коли екран засвітився ім’ям «Мама», він одразу взяв слухавку.
— Алло?
— Льошо, привіт. Ти зайнятий?
Голос був не такий, як завжди. Не колючий. Обережний. З тиском між рядків, але замаскованим під турботу.
— Ні. Кажи.
— Я подумала… ми якось некрасиво розійшлися. Хотіла про вчора поговорити. Ну, про день народження. Про Лізу.
Він мовчав.
— Я потім зрозуміла, що, мабуть, упустила момент. Просто метушня, гостей багато, ти ж бачив. Я й справді думала, що їй не хочеться торт. Вона ж така тиха сиділа, я не зрозуміла одразу…
— А ти часто її не розумієш, — спокійно сказав він, без злості.
— Та що ти таке кажеш? Я ж не зі зла. Просто Маша — вона мені як донька. Я її з дитинства няньчила. А Ліза… ви ж рідко приїжджаєте, я й не знаю, як до неї підійти. От і виходить. Я не хотіла нікого образити. Тим більше Лізу. Можна… я з нею поговорю?
Льоша перевів погляд на доньку. Вона сиділа на підлозі й дивилась мультики.
— Вона не хоче, — тихо сказав він.
— Ну ти спитай…
— Я знаю. Вона сама сказала. Почула дзвінок і сказала: «Якщо це бабуся — я не хочу з нею говорити».
На тому кінці — тиша.
— Я розумію, — нарешті сказала вона. Але голос вже тремтів. — Я просто… все робила, як уміла. Напевно, помилялася. Я не думала, що ви так це сприймете.
— Мамо. Давай на цьому все. Зараз не час. Ми не тримаємо зла. Але й більше не будемо пояснювати, чому з нами так не можна.
Він не чекав відповіді й вимкнув дзвінок.
Точка неповернення
Минуло два тижні. За цей час Надія Петрівна не дзвонила. Ні Льоші, ні Олесі. Не писала. Не нагадувала про себе. Можливо, чекала, що самі вийдуть на зв’язок. Можливо — образилась. Але, як одного разу сказала Олеся: «Коли не дзвонять — це теж відповідь».
Життя тривало. Тихо, без зайвих розмов. Якось навіть дихати стало легше.
Ліза з садка приносила малюнки, на яких бабуся більше не з’являлася. Тепер там були коти, лис із довгим хвостом, або будиночок із мамою, татом і дівчинкою на гойдалці. Іноді — троє під парасолькою, іноді — під веселкою.
Олеся помітила: донька більше не питає про бабусю. І більше нічого не чекає. Ні іграшки, ні доброго слова. Вона ніби відпустила. По-дитячому просто, але дуже по-справжньому.
Алла Пугачова публічно відповіла на хейт росіян щодо її сім’ї