Василь обійшов автомобіль, перевіряючи пломби. Поїздка мала бути далекою — майже два дні шляху. Він почувався бадьорим: виспався, поки чекав на завантаження. Погода також сприяла. Сподіватися на удачу в дорозі не прийнято, але він усе ж розраховував повернутися до вихідних, щоб провести час із донькою в парку.
— Машина у нього набита, — зауважила донька Ніна, коли батько від’їжджав від дому.
Стосунки між мамою Василя та його онукою залишали бажати кращого. Ніна, хоч і не подарунок, але десять років — це надто мало, щоб залишати дитину вдома саму на довгі тижні. Та й піднімати доньку до школи було складно: бабуся занадто її опікала, дозволяючи байдикувати вранці…
— Щасливої дороги, — побажала диспетчерка, вручаючи йому документи.
— Дякую, — відповів він, віддаляючись.
Велика машина з гарчанням виїхала з воріт, попереду лежали тисячі кілометрів. З одного боку, це було важко — довгі поїздки позначалися на ньому й доньці нервовими переживаннями, хоч він і знав, що вона не одна, а з бабусею.
Після сімейної трагедії Ніна змінилася, замкнулася в собі й майже перестала усміхатися. З іншого боку, довгі рейси приносили хороші гроші, а сім’ї були потрібні кошти. Ніна часто хворіла: застуда перейшла в астму, на ліки йшло чимало грошей. Потім з’явилися проблеми з серцем. Останнім часом її здоров’я стабілізувалося, але Василь не наважувався радіти.
Після зникнення Олі Ніна навіть у лікарню потрапила. Тоді Василь не знав, що робити: бігти до поліції з проханням посилити пошуки дружини чи залишатися з донькою. Мати замість допомоги ще й нерви йому тріпала.
— Я ж тобі казала, що Оля змінилася. Не дивно, що втекла з кавалером, — несподівано заявила вона.
— Мамо, про що ти говориш? Оля ніколи б нас не покинула, — відмахувався Василь.
Але мати продовжувала говорити нісенітниці:
— Жінці, коли дур в голову стукне, не до роздумів…
— Мамо, будь ласка, припини! Ніна не повинна таке чути.
— Треба було їй одразу все пояснити, — вперто продовжувала вона.
Після цього Василь сильно посварився з матір’ю і перестав із нею спілкуватися. Вона навіть не питала, як там Ніна. Йому довелося йти на поступки, бо треба було працювати, їздити в рейси, а залишити доньку було нікому. Зрештою він вирішив поговорити з матір’ю.
— Я приїхав не для того, щоб сваритися. Мені потрібно їхати, а залишити Ніну нема з ким.
З моменту зникнення Олі минув рік. Поліція тільки розводила руками, кажучи, що іноді люди зникають і не знаходяться ніколи.
Оля пішла, навіть не взявши паспорт, у той час як Ніна була у школі, а Василь — у гаражі. До коханців так не йдуть. Він так і не зміг зрозуміти, що сталося. Оля змінилася незадовго до зникнення: схудла, почала більше доглядати за собою, з’явилися тривалі розмови по телефону… Кілька разів він випадково застав її за дивними дзвінками.
Вона одразу вимикала телефон, кажучи, що розмовляє з подругою. Хоча він навіть не питав, з ким саме. У пам’яті виринали моменти, коли мати Василя була категорично проти його шлюбу з Ольгою, стверджуючи, що рід у неї слабкий і діти будуть хворобливими. Ольга дуже образилася на такі слова, але ніколи не перечила свекрусі.
Мати Василя нічого не знала про сім’ю Ольги, тільки чула, що вони рано пішли з життя, і вирішила, що це через хворобу. Василь не раз намагався поговорити з матір’ю, але та не приймала Ольгу. Зрештою, Ольга сама попросила його:
— Васю, не треба. Нехай усе залишається, як є. Не чіпай біду, поки вона не чіпає нас.
Вони прожили разом понад дев’ять років, і з часом мати начебто заспокоїлася.
Василь натиснув на газ, залишалося сто кілометрів до стоянки, де він планував трохи відпочити. Наступного дня його привітало ранкове сонце. Він вирушив у дорогу на світанку, щоб на трасі було менше машин. Усе йшло гладко, і він успішно минув людні місця. Машина їхала легко і без проблем.
Під вечір, коли до дому залишалося зовсім трохи, він вирішив зупинитися біля придорожнього магазину, який так любила Ніна. Вона обожнювала сільські продукти, ті, що зберігалися в баночках, перев’язаних мотузочками, ніби зі старих фільмів. У доньки не завжди був хороший апетит, але таку їжу вона їла із задоволенням. Холодильник у машині працював справно, тож Василь не хвилювався за збереження куплених продуктів.
Ряд стелажів із привітними бабусями, що продавали свій крам, привернув його увагу. Він пройшов повз, вдихаючи різні аромати. Одна з бабусь із добрими очима й охайною хустинкою на голові одразу привернула його увагу. На її прилавку стояли молоко, сир, мариновані огірки й свіжі овочі. А яблука здавалися неймовірно великими.
— Яблука? Але ж ще рано для них… — здивувався Василь.
— Це особливий сорт, ранній, але дуже смачний, — відповіла бабуся.
Василь усміхнувся, купив усе, що було на її прилавку, й, заплативши, вже збирався йти, як його погляд зачепився за кулон на її шиї. Звичайний кулон, але…
Це був кулон Олі. Він знав це точно, адже сам придумав його дизайн і замовляв на річницю весілля. На кулоні були вигравірувані три літери — О, В і Н — їхні імена.
Його охопив крижаний холод: по спині потекли краплі поту. Він змусив себе заспокоїтися, щоб не наробити дурниць. Можливо, бабуся просто десь купила цей кулон. Але як це могла зробити сільська жителька? Василь пішов до машини, його думки хаотично металися. Він знав, що потрібно дзвонити в поліцію раніше, ніж торговки розбіжаться й сліди зникнуть.
Василь вирішив піти слідом за жінкою, коли вона завершить торгівлю, щоб поговорити з нею вдома й дізнатися правду. Чекати довелося недовго, бо товару у бабусі вже не залишилося. Через хвилин десять вона акуратно склала свої речі, попрощалася із сусідками по ринку й рушила стежкою. Василь залишав невелику відстань між собою й жінкою, намагаючись не показати, що стежить за нею.
Невдовзі він побачив село з кількома будинками. Бабуся підійшла до ґанку одного з них, оглянулася й зайшла всередину, залишивши двері прочиненими. Це могло означати, що вдома хтось є, але Василеві було байдуже. Він повинен був дізнатися, звідки у неї кулон. У сутінках на вулиці, в її хаті засвітився світло, і Василь, як тінь, прокрався до хвіртки й зайшов.
Побачивши його, бабуся, що поралась біля столу, перелякано схопилася за серце:
— Господи, що вам потрібно? Ви що, йшли за мною з самого ринку?
— Так, ішов саме звідти. Питання хочу поставити, — сказав він, намагаючись бути спокійним.
Бабуся глянула на нього підозріло:
— Молоко свіже, не хвилюйтеся.
— Та ні, справа не в молоці. Звідки у вас кулон, що на шиї? — спитав Василь.
Жінка прикрила кулон рукою:
— Цей подарунок мені одна добра жінка подарувала.
— Не Оля часом її звати?
Василь випалив, і бабуся трохи розслабилася:
— Ти не Вася, бува?
У Василя защеміло серце, і він, опустившись на коліна, благально промовив:
— Будь ласка, якщо знаєте, де Оля, скажіть!
Бабуся допомогла йому підвестися:
— Ну що ти вигадуєш? Давай-но сідай, поговоримо.
Василь насилу сів на стілець, а бабуся подала йому чаю:
— Пий, заспокойся.
Він зробив великий ковток, обпікся й майже скрикнув:
— Та скажіть уже, не мучте!
Бабуся глибоко зітхнула:
— Казала я їй, що ця затія приречена. Не треба себе мучити.
Василь випустив чашку з рук, але господиня не звернула на це уваги:
— Знайшла я її рік тому. Вся побита життям, не знала, куди йти. Питаю її, кого шукає, а вона каже: «Смерть.» Не могла ж я її в такому стані залишити. Привела сюди, нагодувала, одягла. І тоді вона зізналася, що діагноз у неї невтішний. Уся в страху перед майбутнім, а тобі, значить, не розповідала… Свекруха їй порадила піти, щоб донька такої страшної хвороби не бачила й щоб не заразилася.
— Не можу повірити, що мама могла таке сказати. — Василь був приголомшений.
— Та і я подумала, що розсудлива людина такого не зробить, але вам самим розбиратися. Оля жива. Думаю, не все так погано, але лікуватися потрібно. А вона не хотіла бути для вас тягарем.
Василь підвівся на тремтячих ногах:
— Де вона зараз? Не розумію, як вона могла подумати, що стане для нас тягарем.
Бабуся, завмерши з хустинкою в руках, на мить задумалася:
— Знаєш, Василю, якби не бачила твоїх страждань, нізащо б не проговорилася…
Бабуся провела його до сусідньої крихітної хатини. Із темряви пролунав старечий голос:
— Хто там?
— Свої, Дуся, свої, — відповіла бабуся й першою увійшла до кімнати, за нею пішов Василь. Ледве переступивши поріг, він побачив Олю, яка напівлежала на дивані — бліда й худа, але жива.
Він швидше видихнув, ніж вимовив її ім’я:
— Олю!
Вона підняла на нього переляканий погляд:
— Васю, навіщо ти тут? — і розридалася.
Василь кинувся до неї:
— Як ти могла так вчинити? Як ти взагалі могла таке подумати?
Жителі села, які ще не бачили такої великої машини, вийшли зі своїх хат подивитися. Для них великоваговик на вузькій дорозі був справжньою подією. Василь, сидячи за кермом вантажівки, був готовий проїхати хоч тисячу зайвих кілометрів, аби тільки з Олею все було добре. Сусіди допомогли посадити її в машину, бо сил у неї майже не залишилося.
Коли Оля трохи відпочила й виспалася в салоні, вона почала розповідати:
— Щойно мені стало зле, я одразу зрозуміла, в чому справа. Не знаю як, але зрозуміла. Пішла до лікарів — підтвердили всі мої страхи. Рак. Я не стала тобі нічого говорити, вирішила обговорити з твоєю мамою. Лікарі казали, що лікування займе багато часу, можливо, рік або й більше. Твоя мати накричала на мене, назвала егоїсткою, сказала, що тепер ти повинен кинути роботу й, можливо, ми втратимо важливий дохід через мене. Я подумала: навіщо? Адже хвороба невиліковна. Довго вагалася, але коли лікар зателефонував і сказав, що я втрачаю дорогоцінний час, вирішила — пора. Просто пішла до лісу, щоб не знайшли. Але бачиш, бабусі не дали мені зникнути.
Василь відкрив двері своїм ключем, спочатку заніс речі, потім допоміг Олі увійти.
— Завтра вранці терміново до лікарні, але зараз уже ніч.
Ніна, почувши шум, вибігла зі своєї кімнати:
— Таточку, мамо! — заверещала вона й кинулася до Олі. Обидві розплакалися, сидячи на підлозі.
Мати Василя з’явилася у дверях, оглянулася і, схопивши куртку з вішалки, різко сказала:
— Ну, тепер розбирайтеся без мене, — і грюкнула дверима.
Василь зітхнув:
— Навіть на краще, обійдемося без скандалів. Справимося самі, правда, дівчатка? Все у нас буде добре.
Через два роки лікар оголосив:
— Вітаю, у вас стійка ремісія. Нехай це залишиться у минулому, як страшний сон.
Оля кивнула і погодилася. Як можна не забути той жах, коли найрідніші люди — чоловік і донька — міцно тримають її в обіймах.
Друзів не залишають у біді… 😔😔