— Арино, ти де? Толя мене впустив, а сам на роботу пішов! — голос майбутньої зовиці рознісся квартирою.
Арина втомлено зітхнула. Вона натягнула посмішку й запросила Ольгу до столу. Її життя тріщало по швах.
Стабільність. Про неї Арина мріяла стільки, скільки себе пам’ятала. Напевно, ще з того самого дня, коли батько зачинив за собою двері. Гучно хлопнуло вікно, а мама мовчки сіла на кухні, втупившись в одну точку.
Тоді Арина зрозуміла: розраховувати можна лише на себе. Їй було всього чотирнадцять, але вона вже вставала раніше за всіх, щоб устигнути на зупинку — роздавати листівки до початку уроків. А після школи писала за однокласників домашні завдання. Не безплатно, звісно. Копійки, але це були гроші. Вона мріяла про той момент, коли більше не доведеться рахувати дріб’язок по кишенях і думати, чи вистачить на проїзд.
Минали роки. Арина закінчила школу, але на денну форму навчання грошей не вистачило. Мама тоді як могла підтримала, та фінансово це нічого не змінило. Арина обрала заочне. Вдень вона стояла за касою в супермаркеті, постійно ковтаючи позіхання, а вечорами навчалась. Освоювала програмування, розбиралася в складних задачах, ночами дивилася вебінари — тільки б не втратити шанс вирватися з цього вічного кола бідності.
Сім років боротьби, безсонних ночей і втоми. Але воно було того варте. Тепер в Аріни була своя іпотечна квартира — хоч і в кредит, але власна. Авто, яке вона купила за чесно зароблені гроші. І заощадження на чорний день. Все нарешті стало так, як вона мріяла. Попереду — весілля з Толею. Вона кохала його до нестями. Вони розуміли одне одного з пів слова, жили наче на одній хвилі.
Але була одна заноза. Сестра Анатолія — Ольга. Старша за нього на десять років, уже розлучена й сама виховує шістнадцятирічного сина Максима. І саме вона постійно заважала їм відчути справжнє щастя.
Голос Ольги вирвав із роздумів.
— Арино, люба, ти ж розумієш, що часу обмаль? — Ольга примружилась, ніби пронизуючи Аріну поглядом. — Народжувати треба відразу після весілля. Не затягуй. Роки минають.
Арина стисла ложку в пальцях, стримуючи зітхання. Вона знала, чим закінчиться ця розмова, як і всі попередні.
— Побачимо, Ольго… Ми з Толею ще не вирішили, — видушила вона з себе, намагаючись усміхнутися.
— Та що тут вирішувати? — не вгамовувалась та. — Жінка зобов’язана стати матір’ю. Яка родина без дітей? Що, кар’єра важливіша?
Арина стиснула зуби.
— Нам зараз добре, — мовила вона, відставляючи чашку. — А далі буде видно.
Ольга скривилася, але змінила тему.
— І взагалі, у родині чоловік має розпоряджатися грошима. Толя у вас — чоловік, голова сім’ї. Йому видніше, на що витрачати.
— У нас із Толею спільний бюджет, — спокійно відповіла Арина. — Ми вирішуємо разом.
— То поки що! — гмикнула Ольга. — Подивись, як у нас було. Я теж думала, що краще знаю… І де тепер мій колишній? Гроші важливіші за емоції, Арино. Слухай розумну жінку.
Арина не відповіла. Просто видихнула. Вона знала: сперечатися марно.
Весілля було гарним. По-справжньому душевним. Гості, тости, сміх. А Ольга весь час блукала між столиками.
— Ну що, хто що подарував? — шепотіла вона Аріні, коли та збирала конверти з грошима.
— Ольго, давай потім… — втомлено відповідала Арина.
— Ага, потім. А раптом хтось мало поклав? Треба знати, хто як себе веде. Потім згодиться.
Минуло пів року. Арина ловила себе на думці, що от-от лізтиме на стіни. Візити Ольги стали регулярними. Без дзвінка. Без попередження. Ольга ввалювалась у квартиру, як до себе додому.
— Ми на хвилинку, — казала Ольга.
А за нею заходив Максим. Він мовчки сідав за ноутбук Толі, запускав свої ігри, прихоплюючи з холодильника те, що погано лежало. Йогурти, ковбасу — одного разу Арина застала його з коробкою цукерок, які вона приготувала на подарунок колезі.
— Арино, ти не повіриш, як важко самій з хлопчиком, — починала Ольга ще з порогу. — Тобі пощастило, в тебе є Толя. А я все сама. Мені б твою стабільність… Позич мені п’ять тисяч до середи? На форму Максиму. Або десять… Тобі ж що, у тебе зарплата гарна. Ти ж не відмовиш матері-одиначці?
— Ольго, я не можу, — тихо, але твердо сказала Арина, прибираючи горнята в мийку. — У нас із Толею свої витрати. Іпотека, машина, ремонт…
— Ну, іпотека у вас спільна, а не твоя, — перебила Ольга, закочуючи очі. — Та й заробляєш ти добре. Чи Толя перебільшує?
Арина стиснула губи.
— Не перебільшує. Просто у нас інші пріоритети. І… Чому ти не звернешся за допомогою до батька Максима? Це ж його син також.
Ольга фиркнула й демонстративно заворушилась на стільці.
— Ти жартуєш? Та він у житті копійки не дасть! Він нам ніяк не допомагає. Все на мені. Я — мати! А Толя — мій брат. Тобто це вже ваша сім’я. І допомагати повинні ви.
Всередині підіймалася хвиля роздратування. Але Арина стрималась. Промовчала, лише витерла руки об рушник і вийшла з кухні.
Увечері, коли Максим з Ольгою нарешті пішли, Арина зачинила двері. Вона дочекалася чоловіка з роботи. І з порогу сказала:
— Нам треба поговорити.
Толя втомлено зняв куртку, кинув ключі в миску на полиці.
— Про що знову?
— Мені не подобається, що Ольга постійно просить гроші. Це вже не одноразова допомога — це звичка. Я так не хочу, — вона говорила спокійно, але голос тремтів.
— Та перестань, — відмахнувся Толя. — Все нормально. Це моя сестра, моя справа.
— Але це не тільки твоя справа, — Арина стиснула кулаки. — Вона лізе в наш бюджет, і я втомилася це терпіти.
— Арино, не починай. Ми дорослі люди, розберемося, — Толя відвернувся, чітко даючи зрозуміти, що розмова завершена.
За тиждень у двері подзвонили. На порозі стояла свекруха з пакетом.
— Спекла вишневий пиріг, Толя твій любить, — сказала вона. — Завариш чаю?
Арина кивнула, приховавши роздратування. За столом свекруха довго розпитувала про роботу, плани, а потім, відставивши чашку, зітхнула.
— Зараз матерям-одиначкам важко, — почала вона, дивлячись Арині прямо в очі. — Особливо з підлітками. Ольга тримається, як може. А Максим той ще хлопець, потребує уваги, одягу… Ти ж розумієш, правда?
Арина опустила погляд на стіл. Вона вже знала, до чого це веде.
— Якщо близька людина просить про допомогу, — продовжила свекруха з натиском, — треба допомагати. А не вигадувати відмовки. Ми ж сім’я, Арино. Чи ти інакше вважаєш?
Щоки залило жаром. Вона мовчки прибрала чашки, ледве стримуючи сльози. Її виставили майже ворогом родини.
Увечері вона знову заговорила з Толею.
— Мені неприємно, що твоя мама мене соромила, — тихо сказала вона. — Я не збираюся виправдовуватись за те, що думаю про нас, а не про твою сестру.
— Та скільки можна?! — раптом рикнув Толя. — Мама права! Ольга — наша родина. Тобі не зрозуміти — у тебе ж немає сестри!
Арина замовкла. Серце гупало в скронях. Вона лише кивнула й пішла в спальню, не чекаючи, поки він прийде слідом.
Три дні вони не розмовляли. Повна тиша. Навіть вранці за кавою Толя просто гортав телефон, ніби її поруч не було. І вперше Арина пожалкувала, що все це взагалі почалося.
На роботі вона майже ні з ким не говорила. Лише коротко кивала колегам, коли ті зверталися, і знову занурювалася в монітор. Пальці бігали по клавішах так швидко, що здавалося — от-от зламає клавіатуру. Код лягав чітко, мов по лінійці. Навіть керівник якось хмикнув, проходячи повз:
— Арино, ти просто по клавішах б’єш чи все ж програмуєш?
Вона не відповіла. Лише продовжила працювати, стискаючи зуби так, що до вечора боліла щелепа.
Минуло три дні в цій напруженій тиші. А потім щось змінилося. Закрили довгий і складний проєкт, над яким вона працювала останні місяці. А наступного дня, рівно опівдні, телефон видав сповіщення про зарахування. Арина відкрила банківський застосунок і завмерла. Зарплата й премія — майже шістсот тисяч гривень. Вона вперше за довгий час усміхнулась. Тепло розлилося по грудях.
— Ну все, досить воювати, — сказала вона собі. — Досить мовчати й удавати, що я образилась. Треба миритися.
На зворотному шляху додому вона зайшла до магазину. Взяла улюблений Тольчин салат, його улюблену нарізку й великий шоколадний торт з полуницею. Вже уявляла, як вони сядуть за стіл, як він обійме її, скаже, що це все дурниці, і вони почнуть спочатку.
Відчинила двері своїм ключем. У передпокої вже стояли жіночі чоботи й старі кросівки. Арина насупилася. Серце каменем впало вниз. З кухні доносились голоси — гучні, як завжди, коли там була Ольга.
— Ну звісно, Толю, а що ще лишається? Сину скоро вступати. А на бюджет він точно не пройде. У батька свого вдався, — засміялась вона.
Арина зціпила зуби. Повільно зняла пальто, поставила пакети на підлогу й пішла на кухню.
— Привіт, — сухо мовила вона. Поставила покупки на стіл. Помила руки.
— Привіт, Арино, — ніби нічого не сталося, відповіла Ольга й зручно вмостилась. — О, що за смаколики? Свято?
Арина зітхнула.
— Премію дали, — вирвалось, не подумавши.
Толя одразу відірвався від телефону.
— Скільки?
Вона відповіла чесно. Просто не звикла брехати:
— П’ятсот вісімдесят чотири тисячі.
Кімната занурилася в тишу. Потім Толя раптом голосно вдарив долонею по столу, аж келихи підстрибнули.
— Вирішено. Твоя премія піде на оплату навчання мого племінника, — сказав він так спокійно, ніби йшлося про купівлю хліба.
Арина завмерла. У грудях стискалося. Дихання стало частим і уривчастим. Вона повільно підвелася з-за столу.
— Ні. Цього не буде.
Ольга схопилася, її голос зазвучав різко.
— Арино! Як ти розмовляєш із чоловіком? Ти маєш його слухатися! Він — голова сім’ї! Так було завжди й буде! Жінка повинна підтримувати чоловіка, а не перечити!
— Чоловіка, який мене не чує й не поважає? — Арина дивилась просто в очі Толі, голос тремтів, але вона не відступала. — Мені такий чоловік не потрібен. Я подаю на розлучення. З мене досить. Досить поборів, цієї нескінченної допомоги. Я не зобов’язана утримувати вас усіх!
Ольга побіліла, потім почервоніла й закричала:
— Це несправедливо! Ти зобов’язана! Ми ж сім’я! Допомагати родині — святе!
Толя опустив погляд. Він виглядав розгубленим, ніби щойно зрозумів, що розмова зайшла надто далеко.
— Арино, почекай… Я не думав, що ти ось так… — почав він, але вона вже відчинила двері.
— На вихід. Обоє, — сказала вона хрипко.
Толя й Ольга переглянулись, але Арина не здригнулась. Стояла, вказуючи на двері. Ольга першою рвонула до передпокою, бурмочучи щось собі під ніс. Толя зволікав, але врешті вийшов, не сказавши ні слова.
Двері зачинились. Клацнув замок. Арина сперлась на них, опустивши голову. Стояла так хвилин десять, прислухаючись до власного серцебиття.
Пізніше, вже вночі, вона мовчки зібрала речі Толі. Кожну сорочку акуратно склала, поклала у валізу. Шкарпетки й краватки — туди ж.
Кімната спорожніла швидко.
На душі було гірко, важко, й в очах палало від втоми. Але десь глибоко всередині тліло дивне відчуття — вона зробила правильний вибір. І не було про що шкодувати.
Минуло пів року після розлучення. Життя Аріни поступово налагодилося. Вона працювала, як і раніше, але тепер усі зароблені гроші залишалися при ній. За цей час їй вдалося накопичити на ще одну квартиру — світлу, нову, в гарному районі. Туди вона перевезла маму.
Арина часто заходила до неї на чай, і обидві почувалися спокійно. Без зайвих розмов про обов’язки й борги. І вперше за довгий час Арина зрозуміла: їй добре наодинці. Спокійно. Надійно. Вона більше не поспішала шукати чоловіка. Поки що не хотілося. Вона просто жила — так, як завжди мріяла.
Вбігши у квартиру, Марія остовпіла: чоловік був п’яний, а синочок зник…