— Мам, а що, м’яса зовсім немає? Я ж просив хоча б курку запекти, я з роботи як вовк голодний, — Олег з огидою потикав ложкою в сіру в’язку масу в тарілці.
— Їж, що дають. Курка нині грошей коштує, а в мене до пенсії три дні й п’ятдесят гривень у гаманці. Тож сьогодні у нас «висока кухня» — вівсянка на воді без солі. Сіль теж закінчилася, вже вибач.
Тамара Іванівна стояла біля плити, схрестивши руки на грудях. Халат на ній був старий, вицвілий, із протертими ліктями, але чистий. Вона дивилася на сина важким поглядом, не кліпаючи. У кухні пахло пригорілим молоком, хоча молока в каші не було ні краплі — цей запах в’ївся в стіни будинку ще з тих часів, коли Олег ходив до школи. Тепер Олегу було двадцять сім, він сидів за тим самим столом, на тій самій табуретці з надірваною оббивкою, і вимагав м’яса.
Олег невдоволено відсунув тарілку. Рідина в ній колихнулася і застигла.
— Ну ти даєш, мати. Ми ж не в блокаді. Могла б у сусідки перехопити або із заначки дістати. Невже тобі самій приємно цю замазку їсти?
— Мені приємно їсти те, на що я заробила. А заначка моя, синку, пішла на оплату рахунків за минулий місяць. Ви ж воду ллєте так, ніби у нас тут автомийка, а не квартира. Світло горить у трьох кімнатах цілодобово.
У передпокої грюкнули двері, і цокіт підборів сповістив про прибуття Каті. Невістка впливла в кухню, несучи перед собою величезний пакет, що шелестів, з логотипом дорогого бутика. Вона сяяла так, ніби щойно виграла в лотерею. Від неї пахло морозною свіжістю і різкими солодкими парфумами, які миттєво перебили кислий запах кухні.
— Олежику, ти не повіриш, як вона сіла! Просто ідеально! — защебетала Катя, навіть не глянувши на свекруху. — Продавчиня сказала, що це лекала спеціально під мою фігуру. Я всю дорогу в дзеркала вітрин дивилася.
Катя з розмаху поставила пакет прямо на обідній стіл. Край жорсткого картону зачепив тарілку з вівсянкою, і та небезпечно нахилилася, але встояла. Катя цього навіть не помітила. Вона недбалим рухом відсунула каструлю, в якій хололи залишки вечері Тамари Іванівни, звільняючи місце для своєї здобичі.
— Дивись! — видихнула вона, запускаючи руки всередину пакета.
На світ божий, прямо на липку клейонку, з’явилася шуба. Це був не просто одяг, а витвір мистецтва з темного хутра, що переливалося. Ворс грав під тьмяним світлом кухонної лампочки, виглядаючи чимось чужорідним серед обшарпаних шаф і закопченого чайника.
Тамара Іванівна мовчки спостерігала за цією виставою. Вона бачила, як очі сина загорілися гордістю, як він потягнувся погладити рукав.
— Ну? Як тобі? — Катя приклала шубу до себе, покрутилася, ледь не змахнувши хвостом хутра сільничку. — Натуральна, «поперечка»! Зараз такі носять усі пристойні люди. І колір «графіт», не мазкий, у метро можна їздити спокійно. Хоча в такій шубі, звісно, у метро — це злочин.
Олег встав, витираючи рот серветкою, і схвально кивнув:
— Річ. Одразу видно — рівень. Тобі личить, Катюх. Не дарма взяли.
— Не дарма? — голос Тамари Іванівни пролунав тихо, але в ньому брязнув метал. — Значить, ви це «взяли»? Купили, тобто?
Катя нарешті зволила помітити присутність свекрухи. Вона недбало кинула шубу на спинку стільця, де зазвичай висів кухонний рушник, і подивилася на Тамару Іванівну з легкою зверхністю.
— Ну звісно купили, Тамаро Іванівно. Не вкрали ж. Олег премію отримав, плюс я відклала з зарплати. Жінка повинна виглядати гідно, це інвестиція в статус чоловіка. Якщо дружина ходить у пуховику, значить, чоловік — невдаха. А мій Олег — чоловік перспективний.
Тамара Іванівна перевела погляд із блискучого хутра на порожню каструлю, потім на задоволене обличчя сина, а затим знову на невістку. Усередині в неї щось клацнуло. Не обірвалося, не затремтіло, а саме стало на місце, як патрон у патронник.
— Перспективний чоловік, — повільно повторила вона. — Значить, на шубу у вас гроші знайшлися. А те, що я другий місяць прошу півтори тисячі на комуналку, ви якось повз вуха пропускаєте? То у вас «складний період», то «затримки на роботі». А я, стара дурна, на воді сиджу, економлю, щоб вам світло не відключили.
Олег поморщився, як від зубного болю.
— Мам, ну не починай. Знову ти за свої копійки. Ми ж живемо однією сім’єю. Купили річ, радіти треба, а ти одразу про комуналку. Заплатимо ми твої рахунки, нікуди вони не дінуться. Подумаєш, місяць прострочення.
— Два місяці, Олеже. Два. І холодильник порожній не тому, що я на дієті, а тому що ви зі своєю «сім’єю» жерете в три горла, а продукти не купуєте. Я вчора бачила чек у тебе в кишені — ти собі пиво купив дорожче, ніж я пачку чаю на тиждень беру.
Катя пирхнула і почала акуратно складати шубу назад у пакет, усім своїм виглядом показуючи, що розмова їй нецікава.
— Тамаро Іванівно, не треба драматизувати. Ви ж удома сидите, пенсію отримуєте. На одну людину багато не треба. А нам, молодим, розвиватися потрібно, одягатися, у люди виходити. Не можемо ж ми в лахмітті ходити тільки заради того, щоб у вас у холодильнику ковбаса лежала. Це просто егоїзм із вашого боку.
— Егоїзм? — Тамара Іванівна підійшла до столу впритул. — Тобто я правильно розумію: я вас годую, напуваю, дах над головою даю, а ви замість того, щоб хоч буханець хліба купити, шуби по п’ятдесят тисяч берете?
— Не по п’ятдесят, а по шістдесят, і це зі знижкою! — гордо поправила Катя, піднявши підборіддя. — І взагалі, це не ваша справа. Ми свої гроші витрачаємо. А те, що ви не вмієте бюджет планувати — це ваші проблеми. Он, гречки у вас повна банка стоїть. Зварили б із маслом, і смачно було б. А ви просто привід шукаєте, щоб настрій зіпсувати.
Олег встав поруч із дружиною, кладучи руку їй на плече. Фронт утворився чіткий: двоє проти однієї.
— Катя права, мам. Ти вічно згущуєш фарби. Є у нас їжа, просто готувати треба вміти. А шуба — це необхідність. Зима близько. Не ходити ж їй у тій куртці, вона вже з моди вийшла три роки тому.
Тамара Іванівна подивилася на сина. В його очах не було ні краплі сорому. Тільки сита впевненість у тому, що мати — це такий самий побутовий прилад, як пральна машина, тільки з функцією бурчання.
— Значить, необхідність, — сухо констатувала вона. — Добре. Дуже добре. Гречка, кажеш, із маслом смачна? Запам’ятай ці слова, Катю. Вони тобі знадобляться.
Вечір опустився на квартиру важким душним покривалом. На кухні гудів старий холодильник, деренчачи компресором, ніби скаржачись на свою порожню утробу. Тамара Іванівна сиділа за столом, поклавши перед собою стопку квитанцій. Папери лежали рівно, край до краю, як вирок. Навпроти, вткнувшись у телефони, сиділи Олег і Катя. Вони пили чай — свій, хороший, листовий, із бергамотом, який Катя заварила в окремому маленькому чайнику тільки на дві чашки. Тамара Іванівна цідила порожній окріп.
Вона встала, підійшла до холодильника і з зусиллям смикнула розсохлу ручку. Дверцята відкрилися, явивши світові похмурий натюрморт: на середній полиці самотньо лежав початий брусок спреду, який вона купувала замість масла, половинка зморщеної цибулини та упаковка її серцевих таблеток. У відділенні для овочів перекочувалися дві картоплини. Усе.
Тамара Іванівна закрила дверцята і повернулася до молодих.
— Відірвіться від екранів, — голос її звучав рівно, без істеричних ноток, але в ньому була така сухість, що Олег мимоволі здригнувся і підняв голову. — Нам потрібно поговорити. Серйозно поговорити. Про математику.
— Мам, ну ми ж фільм дивимося, — невдоволено протягнув син, але телефон усе-таки відклав. — Яка ще математика проти ночі? Знову ти про гроші? Тобі самій не набридло бути такою меркантильною?
— Меркантильною? — Тамара Іванівна усміхнулася самими куточками губ. — Давай порахуємо, синку. Моя пенсія — дев’ять тисяч гривень. Квартплата за трикімнатну взимку — майже три з половиною тисячі. Ліки, без яких я просто не прокинуся вранці — півтори тисячі. Залишається чотири. Розділимо на тридцять днів. Виходить сто тридцять три гривні на день. На їжу, на побутову хімію, на лампочки, які ви палите, не вимикаючи.
Катя демонстративно голосно відсьорбнула чай і, не відриваючи погляду від манікюру, нудьгуючим тоном промовила:
— Тамаро Іванівно, навіщо ви нам цю бухгалтерію вивалюєте? Ми ж не винні, що у пенсіонерів у нашій країні такі доходи. Це питання до держави, а не до нас. Ми-то тут до чого?
— До того, Катю, — Тамара Іванівна сіла навпроти, дивлячись невістці прямо в нафарбовані очі, — що ви живете тут. Ви користуєтеся водою, газом, електрикою. Ви ходите в туалет, змиваєте воду, приймаєте душ по сорок хвилин кожен. А плачу за все це я. Одна. Зі своїх ста тридцяти трьох гривень.
— Ну починається… — закотила очі Катя. — Ми ж пояснювали. У нас зараз етап накопичення. Ми молоді, нам потрібно будувати майбутнє, відкладати на іпотеку, на машину. Ми не можемо розпорошуватися на дрібниці на кшталт комуналки. Це нераціонально.
— Нераціонально? — перепитала Тамара Іванівна, відчуваючи, як холод усередині змінюється гарячою хвилею обурення. — А купувати шубу за шістдесят тисяч, коли в домі немає навіть макаронів — це раціонально?
Олег ударив долонею по столу. Не сильно, але чашки задзвеніли.
— Та що ти причепилася до цієї шуби! Це статусна річ! Катя працює в пристойному офісі, їй не можна ходити як обірванці. А ти… ти просто заздриш. Бо в тебе такої шуби ніколи не було.
Тамара Іванівна подивилася на сина так, ніби бачила його вперше. Перед нею сиділа не її дитина, яку вона колись вчила ділитися іграшками в пісочниці, а чужий, цинічний чоловік із бігаючими очима.
— Я не заздрю, Олеже. Я намагаюся зрозуміти вашу логіку. Ви живете в моїй квартирі. Їсте, коли я готую, хоча грошей на продукти не даєте вже пів року. А тепер ви мені заявляєте, що я зобов’язана вас утримувати, бо вам потрібно «будувати майбутнє»?
Катя відставила чашку і, нарешті, зволила вступити в розмову повноцінно. Вона подалася вперед, і її обличчя прийняло вираз поблажливого жалю, з яким зазвичай пояснюють очевидні речі недоумкуватим.
— Тамаро Іванівно, давайте міркувати по-дорослому. Ця квартира — ваша власність. За законом, тягар утримання майна несе власник. Тобто ви. Ми тут просто живемо, за правом прописки Олега. Ми, можна сказати, гості. А з гостей грошей за постій не беруть, це не прийнято. До того ж ми амортизуємо простір своєю присутністю.
— Чим ви робите? — Тамара Іванівна остовпіла від такого нахабства.
— Амортизуємо. Прикрашаємо, — пояснила Катя тоном учительки початкових класів. — Ми молоді, красиві, сучасні. Ми приносимо в цей старий будинок, що пахне нафталіном, життя. Енергію. Вам не нудно, у вас є з ким поговорити. Ми створюємо затишок. А наші зарплати — це наш особистий ресурс. Це інвестиції в наш розвиток, у наш комфорт. Чому ми маємо витрачати свої гроші на оплату ваших рахунків за капремонт, який буде через двадцять років?
Олег задоволено кивнув, підтверджуючи слова дружини. Видно було, що ця розмова в них уже була, і ця «філософія» була їхнім спільним знаменом.
— Ось саме, мам. Ти маєш радіти, що ми з тобою живемо, а не пішли на орендовану. Залишилася б одна в чотирьох стінах, вовком би вила. А так — сім’я поруч. Склянку води, якщо що, подамо.
— Склянку води… — Тамара Іванівна гірко усміхнулася. — Та ви мені склянку води тільки за гроші продасте, судячи з вашої логіки. І то, напевно, чек вимагатимете.
— Не перебільшуйте, — скривилася Катя. — Ми не звірі. Просто в кожного покоління свої завдання. Ваше завдання зараз — забезпечити тил, підтримувати побут, допомагати дітям стати на ноги. А наше завдання — брати від життя все, робити кар’єру, виглядати відповідно. Це нормальний розподіл праці. Ви ж мати, ви повинні хотіти, щоб ваш син жив краще за вас. А ви тягнете нас на дно своїми вимогами скинутися на туалетний папір.
Тамара Іванівна мовчала. Вона дивилася на лискуче обличчя невістки, на байдуже обличчя сина і розуміла страшну річ: вони не жартують. Вони справді так думають. У їхньому світі вона була не людиною, не матір’ю, а ресурсом. Функцією. Безкоштовним додатком до квадратних метрів, який чомусь почав давати збої й вимагати техобслуговування.
— Значить, моє завдання — забезпечувати тил? — тихо перепитала вона. — А ваше завдання — купувати шуби і їсти делікатеси в ресторанах, поки я порожню кашу варю?
— Ну, ми ж пропонували тобі вівсянку, ти сама відмовилася, — знизав плечима Олег, знову беручи в руки телефон. — Мам, давай закриємо тему. Грошей у нас зараз вільних немає. Все розписано до копійки: кредит за телефон, абонемент у фітнес, тепер ось розстрочка за шубу. Потерпи пару місяців, може, підкинемо пару тисяч. А поки що — крутися якось сама. Ти ж у нас економна, старого гарту.
Він вткнувся в екран, даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена. Катя теж втратила інтерес до розмови, почавши щось друкувати в месенджері, періодично хихикаючи.
Тамара Іванівна встала. Стілець скрипнув по підлозі, як ножем по склу. Усередині в неї не залишилося ні образи, ні жалю. Все вигоріло, залишивши місце лише холодній, кришталевій ясності.
— Крутитися сама, кажеш? — промовила вона, дивлячись у потилицю синові. — Добре, Олеже. Я тебе почула. Розподіл праці так розподіл праці.
Вона взяла зі столу квитанції, акуратно склала їх навпіл і сунула в кишеню халата. Потім підійшла до раковини, вилила окріп, що охолов, і поставила чашку на сушарку. Рухи її були чіткими, механічними.
— На добраніч, інвестори, — кинула вона, виходячи з кухні.
Відповіді не було. Тільки тихе хихикання Каті та звук повідомлення в телефоні. Вони навіть не зрозуміли, що це був не кінець розмови, а оголошення війни. Війни, у якій полонених брати не будуть.
Середа почалася не з кави, а з темряви. Клацання вимикача в коридорі відгукнулося сухим, марним звуком. Лампочка не загорілася.
— Та що за чортівня! — вилаявся Олег, перечепившись у темряві об тумбочку. — Кать, посвіти телефоном, я нічого не бачу. Схоже, пробки вибило.
Промінь ліхтарика вихопив із темряви зачинені двері до кімнати матері. З-під них пробивалася тонка смужка світла. Значить, електрика у квартирі була. Олег, лаючись, пройшов у ванну, клацнув вимикачем там — знову темрява. На кухні історія повторилася.
— Мам! — гаркнув він, барабанячи у двері матері. — Ти що там, заснула? У нас світла немає в усій квартирі, виходь, треба щиток перевірити!
Двері відчинилися не відразу. Спочатку почувся скрегіт ключа в замку — звук новий, незвичний для їхнього дому, де двері ніколи не замикалися. Тамара Іванівна вийшла в коридор зі свічкою в руці. На ній був усе той самий старий халат, але вираз обличчя змінився: зникла звична втома, поступившись місцем спокійній, лякаючій зосередженості.
— Щиток у порядку, Олеже, — рівно промовила вона. — І пробки не вибило. Я просто викрутила лампочки.
Катя, яка до цього намагалася намацати в темряві вішалку для своєї дорогоцінної шуби, завмерла з відкритим ротом.
— У сенсі — викрутили? — перепитала вона, кліпаючи в промені ліхтарика. — Ви що, жартуєте? Нам як, на дотик ходити? Я щойно ледь ніготь не зламала!
— Ніяких жартів, Катю. Тільки сувора економія, — Тамара Іванівна підняла свічку вище, і тіні на її обличчі стали різкішими, глибшими. — Ви ж самі сказали: у вас немає грошей на такі дрібниці, як комуналка. А в мене, з моїми ста гривнями на день, немає можливості оплачувати ілюмінацію для ваших «інвестицій у себе». Електрика нині дорога. У моїй кімнаті я плачу за світло сама, там воно горить. А в місцях загального користування — вибачте. Хочете світла — купіть свої лампочки та оплатіть лічильник.
Олег стояв, стискаючи й розтискаючи кулаки. Ситуація була настільки абсурдною, що він не знав, як реагувати: сміятися чи трощити меблі.
— Мати, ти зовсім з глузду з’їхала на старості літ? — процідив він. — Це вже маразм. Поверни лампочки на місце. Мені завтра сорочку прасувати, я що, маю прасувати в темряві?
— Попрасуєш на роботі, синку. Ти ж у нас перспективний співробітник, в офісі напевно є розетки. А тут — режим енергозбереження.
Тамара Іванівна розвернулася і пішла на кухню. Молоді, перезирнувшись, рушили за нею, освітлюючи шлях телефонами, немов сталкери в покинутому бункері.
На кухні на них чекав другий сюрприз. Плита сяяла дівочою чистотою. Ні каструлі з борщем, ні сковорідки з котлетами, ні навіть чайника. Стіл був порожній.
Катя, яка звикла, приходячи з роботи, одразу сідати за накритий стіл, розгублено потикала пальцем у кнопку електрозапалювання плити. Газ спалахнув синьою квіткою.
— А вечеря де? — тупо запитала вона. — Ми з обіду нічого не їли. Я думала, ви картоплі посмажите…
— Картопля — це вуглеводи, Катрусю. Шкідливо для фігури, на яку шиють такі дорогі шуби, — Тамара Іванівна сіла на свій стілець і дістала з кишені маленьке яблуко. — А якщо серйозно, то їдальня зачинена. Мої продукти тепер зберігаються в мене в кімнаті під замком. Газ я поки що не перекрила, тож можете зварити собі що-небудь. Якщо, звісно, ви купили з чого варити.
Олег ривком розчинив холодильник. Порожнеча всередині була дзвінкою. Самотній пакет кефіру, який він купив три дні тому, вже здувся. Більше нічого.
— Ти знущаєшся? — він зачинив дверцята з такою силою, що магнітики посипалися на підлогу. — Ти реально вирішила нас голодом морити? Ми твоя сім’я! Ти зобов’язана…
— Я зобов’язана платити податки та померти в один день, Олеже, — перебила його мати, відкушуючи яблуко з гучним хрускотом. — Більше я вам нічого не зобов’язана. Ви дорослі, самостійні люди з айфонами та шубами. Вчора ви мені лекцію читали про розподіл праці та раціональність. Ось я і раціоналізувала наш побут. Я годую себе, ви годуєте себе. Справедливо? Абсолютно.
Катя плюхнулася на табуретку, демонстративно закривши обличчя руками.
— Це якийсь концтабір, — застогнала вона. — Олеже, зроби що-небудь! Твоя мати просто виживає нас. Вона мстить нам за те, що ми молоді й успішні. Їй заздрісно, що ми живемо повним життям, а вона — ні. Тамаро Іванівно, як вам не соромно? Ми ж з роботи, втомлені!
— А я не з курорту повернулася, — парирувала свекруха, незворушно пережовуючи яблуко. — Я сьогодні весь день підлоги мила в під’їзді. Так-так, не кривися, Олеже. Пенсії на ваші апетити не вистачає, довелося підробити. Так ось, я теж втомилася. І готувати на двох здорових лобів, які вважають мене прислугою, у мене немає ні сил, ні бажання.
— Ти ганьбиш мене! — заревів Олег. — Підлоги вона мила! Якщо хто дізнається, що моя мати — прибиральниця, з мене весь відділ сміятиметься!
— А ти скажи їм, що твоя мати прибиральниця, бо ти скупишся дати їй півтори тисячі на квартплату, — спокійно порадила Тамара Іванівна. — Подивимося, хто тоді сміятися буде.
Катя раптом схопилася, очі її злобно зблиснули в напівтемряві кухні.
— Та подавіться ви своєю картоплею! — верескнула вона. — Ми замовимо піцу! Олежику, замовляй найбільшу, з шинкою та грибами! І колу! Прямо зараз! Нехай вона дивиться і давиться своїм яблуком!
— Чудова ідея, — кивнула Тамара Іванівна. — Тільки їсти ви її будете у себе в кімнаті. Або на вулиці. Бо сміття за собою виносити ви теж не навчені, а я більше не наймалася. І до речі, туалетний папір я теж забрала. Він у мій кошторис витрат на вас не входив.
Олег завмер із телефоном у руці. Дріб’язковість материнської помсти вразила його навіть більше, ніж відсутність світла. Це було принизливо. Це було низько. Але найстрашніше — це було дієво.
— Туалетний папір? — перепитав він пошепки. — Мам, ти серйозно? Ти опустилася до того, що ховаєш папір?
— Це ви опустилися до того, що не можете його купити, живучи в чужій квартирі, — відрізала Тамара Іванівна, підводячись. — Усе, розмова закінчена. Я йду спати. А ви можете при світлі своїх екранів замовляти хоч омарів. Тільки крихти зі столу приберіть.
Вона вийшла, залишивши їх у темній кухні. Олег і Катя залишилися стояти один проти одного, підсвічені синюшним світлом смартфонів. Шлунок Олега зрадницьки забурчав, вимагаючи їжі.
— Замовляй, — злобно шикнула Катя. — Жерти хочу, сил немає. І давай шукати квартиру. Я в цьому дурдомі більше не залишуся.
— На які гроші ми будемо знімати? — огризнувся Олег. — У нас всі гроші пішли на розстрочку за твою шубу і на кредитну картку.
— Придумай що-небудь! Ти мужик чи хто? — Катя штовхнула ніжку столу.
З кімнати матері долинув звук ключа, що повертався у замку. Тамара Іванівна забарикадувалася у своїй фортеці, залишивши ворога деморалізованим і голодним. Холодна війна перейшла у фазу облоги, і стіни цієї обложеної фортеці ставали для молодих усе вужчими й вужчими.
П’ятничний вечір приніс у квартиру запах копченостей та дорогого алкоголю. Олег і Катя увійшли в кухню не як нашкоджені коти, а як переможці, що повернулися з багатою здобиччю. У руках Олега були пакети з елітного супермаркету, Катя несла пляшку вина та коробку тістечок. Вони навмисно голосно шелестіли упаковкою, викладаючи на стіл нарізку сирокопченої ковбаси, шматок форелі у вакуумі, дорогі сири та баночку червоної ікри.
Тамара Іванівна сиділа на своєму звичному місці, перебираючи гречку для завтрашньої каші. Вона навіть не підняла голови, методично відкидаючи чорні зернятка вбік.
— Ну що, відсвяткуємо кінець робочого тижня? — голосно запитав Олег, звертаючись виключно до дружини. — Діставай келихи, Катрусю. Ми заслужили нормальну вечерю, на зло всім ворогам та обставинам.
Катя хихикнула, кинувши швидкий колючий погляд на свекруху.
— Ой, а у нас штопор є? Чи його теж конфіскували у фонд допомоги голодуючим пенсіонерам?
— Штопор у шухляді, — рівно відповіла Тамара Іванівна, не припиняючи свого заняття.
Молоді почали накривати на стіл. Вони діяли злагоджено, як команда, що вирішила влаштувати пікнік на узбіччі чужого життя. Олег щедро намазував масло на свіжий багет, зверху клав товсті шматки червоної риби. Запах свіжого хліба та риби вдарив у ніс Тамарі Іванівні, викликавши спазм у порожньому шлунку, але вона навіть бровою не повела.
Вони сіли їсти. Прямо перед нею. За пів метра. Олег з апетитом відкусив бутерброд, заплющивши очі від задоволення. Катя підчепила виделкою шматочок сиру з пліснявою.
— М-м-м, божественно, — простогнала вона. — Все-таки якість продуктів вирішує. Олеже, спробуй ковбаску, вона просто тане в роті. Не те що ця вічна каша.
Олег жував, дивлячись на матір. У його погляді читався виклик: «Ну що, з’їла? Ми можемо собі це дозволити, а ти сиди й заздри». Він проковтнув шматок і, витираючи жирні губи серветкою, раптом сказав:
— Мам, подай сіль. А то риба пріснувата.
Тамара Іванівна перестала перебирати гречку. Її рука завмерла над столом. У кухні повисла тиша, яку порушувало лише чавкання Каті. Це була та сама секунда, коли терпіння, яке вона збирала роками, розтягувала, латала і штопала, лопнуло з оглушливим тріском.
Вона повільно піднялася. Змахнула рукою пакет із гречкою на підлогу. Зерна з сухим шелестом розлетілися по лінолеуму, вдаряючись об черевики сина.
— Сіль тобі подати? — тихо перепитала вона. — Щоб тобі смачніше жерлося перед матір’ю, у якої в холодильнику миша повісилася?
— Ой, ну не починайте знову цю пісню про бідність, — поморщилася Катя, поправляючи комір халата. — Ми купили це на свої гроші. Хочете рибки — заробіть.
Тамара Іванівна ступила до столу, і в її очах було стільки крижаного сказу, що Катя мимоволі втиснулася у стілець.
— Заробити? — голос свекрухи зміцнів, набираючи силу, як штормова хвиля. — Я сорок років заробляла цю квартиру, щоб на старості літ терпіти тут цей цирк?
— Мамо, почекай, будь ласка! Я зараз…
— Твоя дружинонька заявила, що не зобов’язана скидатися на комуналку та продукти, живучи в моїй квартирі! А я повинна вас, ледарів, утримувати на свою пенсію? Геть звідси! Мій дім — не благодійна нічліжка для нахлібників! — кричала мати на сина, і від цього крику, здавалося, забряжчало скло у вікнах.
Олег схопився, перекинувши стілець.
— Ти що, женеш нас? На ніч? Ти при своєму розумі?
— При повному, синку. При абсолютно ясному розумі. Я даю вам двадцять хвилин на збори. Час пішов. Якщо за двадцять хвилин вас тут не буде, я виставлю ваші речі на сходовий майданчик. І повір, я не буду дивитися, куди полетить твій ноутбук — на бетон чи в сміттєпровід.
— Ти не наважишся! — верескнула Катя, хапаючись за тарілку з бутербродами, ніби це була найбільша цінність. — У нас права! Ми тут живемо!
— Тут живу я! — рявкнула Тамара Іванівна, хватаючи зі столу дорогу ковбасу і жбурляючи її у відро для сміття. — А ви тут паразитуєте! Геть! Збирайте своє ганчір’я, свою шубу дорогоцінну, свої айфони та забирайтеся у своє «перспективне» життя! Знімайте номер у готелі, їдьте до твоїх батьків у гуртожиток, ночуйте на вокзалі — мені начхати! Халява закінчилася!
Олег стояв червоний, розгублений, зі шматком недоїденого хліба в руці. Він вперше бачив матір такою. Це була не образа, не істерика. Це було остаточне рішення. Стіна.
— Мам, ти пошкодуєш, — прохрипів він. — Ти одна залишишся. Склянку води нікому буде подати, згадаєш мої слова!
— Я собі кулер куплю! — відрізала Тамара Іванівна. — Йди збирайся.
Вона стояла в коридорі, схрестивши руки на грудях, і дивилася, як вони метушаться. Катя, шиплячи прокльони, згрібала косметику в сумку. Олег гарячково запихав одяг у валізу, навіть не складаючи його.
— Рушники поклади! — різко скомандувала Тамара Іванівна, коли Олег спробував сунути в сумку махровий рушник. — Це моє. Ти його не купував.
— Та подавися ти своїм рушником! — жбурнув його Олег на підлогу. — Дріб’язкова стара!
— Шубу не забудь, Катю, — отруйно нагадала свекруха, дивлячись, як невістка мечеться передпокоєм. — А то замерзнеш на вулиці, інвестиція ти наша.
Збори були хаотичними та злими. Ніхто не плакав. У повітрі висіла густа ненависть, яку можна було відчути на дотик. Валіза не закривалася, Олег тиснув на неї коліном, лаючись крізь зуби. Катя вже стояла у дверях, одягнена в ту саму норкову шубу, стискаючи в руках пакет із залишками їжі, які вона все-таки встигла врятувати зі столу.
— Ноги моєї тут більше не буде, — прошипіла вона, дивлячись на свекруху з неприхованим презирством. — Згниєте тут на самоті зі своєю гречкою.
— Щасливої дороги, — Тамара Іванівна розчинила вхідні двері навстіж. — Вітерець вам у спину.
Олег вийшов останнім. Він тягнув важку валізу та рюкзак із технікою. Біля порога він на секунду завмер, обернувся, ніби хотів щось сказати — можливо, останню образу, а можливо, спробу примирення. Але, зустрівшись із кам’яним поглядом матері, він лише плюнув під ноги й вийшов на сходову клітку.
Тамара Іванівна зачинила двері. З гуркотом. Потім двічі повернула засувку верхнього замка, яким вони ніколи не користувалися. Потім нижнього. І ще накинула ланцюжок.
У квартирі наступила тиша. Не дзвінка, не важка, а щільна, спокійна тиша звільненого простору. Пахло дорогими парфумами Каті та стресом, але протяг із кватирки вже почав вивітрювати ці запахи.
Тамара Іванівна пройшла на кухню. На підлозі біліла розсипана гречка. На столі самотньо стояла почата пляшка вина, яку вони забули поспіхом.
Вона взяла віник і совок. Повільно, акуратно змела крупу. Викинула у відро, де вже лежала дорога ковбаса. Потім сіла на табуретку, налила собі в кухоль окріп, що вже охолонув, і зробила великий ковток.
Їй не було страшно. Їй не було соромно. Вперше за пів року вона відчувала, що в її домі знову стало просторо. Вона дістала з кишені кнопковий телефон, знайшла в контактах номер сина і натиснула «Видалити».
— Смачного, Тамаро Іванівно, — сказала вона сама собі вголос.
І відкусила яблуко…
Ледь сам не зaгuнyв, але витягнув бідолаху