Олена стояла перед дзеркалом у спальні, поправляючи комірець строгого синього костюма. Сорок років — кругла дата, яку зазвичай святкують з розмахом. Але в неї на носі була угода, над якою вона билася вже три місяці. Клієнт вибагливий, вимогливий, але комісійні обіцялися солідні — майже пів року її звичайної зарплати.
— Олено, ну так не можна! — Андрій сидів на краю ліжка, нервово крутячи телефон у руках. — Тітка Галя з Кропивницького вже квитки купила, Олег із сім’єю зі Львова їде. Усі плани змінили заради твого ювілею.
— А що заважає відсвяткувати через місяць? — Олена застібнула браслет на годиннику. — Коли я спокійно закрию цей проєкт. Повір, краще я буду в гарному настрої, ніж проведу весь вечір, думаючи про завтрашні важливі переговори.
Андрій встав, підійшов до вікна. За склом мжичив жовтневий дощ, і без того сірий день здавався ще похмурішим.
— Олено, зрозумій, мені незручно перед родичами. Що я їм скажу? «Вибачте, дружина обрала роботу»? Що вони подумають?
— А що тут думати? — Олена обернулась до чоловіка. — Що в мене відповідальний підхід до справи. Андрію, це ж не просто гроші на морозиво. Це серйозні комісійні, які нам дуже потрібні.
— У нас є заощадження. Можемо витратити, а потім надолужимо.
— «Можемо витратити» — легко сказати, — Олена похитала головою. — А якщо наступного клієнта не буде місяцями? Або ця угода зірветься? Тоді що — будемо надолужувати з повітря?
Андрій розвернувся від вікна, обличчя його почервоніло:
— Олена, ну що ти за людина така? Все життя тільки робота, робота, робота! Коли ти востаннє просто відпочивала? Коли ми з тобою разом кудись їздили?
— Не починай, — попереджувально підняла руку Олена. — Ти ж знаєш, що я працюю для нас обох. Не тільки для себе.
— Ага, для нас обох, — саркастично хмикнув Андрій. — А рішення приймаєш лише сама. Навіть щодо власного дня народження.
Олена взяла сумочку, перевірила, чи все необхідне на місці. Документи, ручки, візитки. Все як треба.
— Я приймаю рішення щодо своєї роботи. І щодо того, коли та як святкувати свій день народження — між іншим, теж. Андрію, ну зрозумій: один день потерплю — і потім спокійно відсвяткуємо. Без метушні, без думок про справи.
— А родичі? Їм що, байдуже до твоїх планів?
— Не байдуже, звісно. Але вони мене зрозуміють. Дорослі ж люди.
Андрій махнув рукою і вийшов зі спальні. Олена почула, як грюкнули вхідні двері — чоловік пішов на роботу, так і не попрощавшись.
Цілий день переговорів виявився виснажливим. Клієнт чіплявся до кожної дрібниці, вимагав перегляду умов, які обговорювались тижнями. До вечора Олена почувалася вичавленою як лимон, але угода нарешті була майже в кишені. Залишалось лише погодити останні деталі й підписати договір — це можна було зробити завтра телефоном.
Повертаючись додому переповненою маршруткою, вона вже уявляла тихий вечір із чоловіком. Може, він приготує її улюблені котлети по-київськи? Або замовить суші? Було б чудово просто посидіти на дивані, обійнявшись, подивитися якийсь фільм…
Лена піднялась на свій поверх, відчинила двері ключем — і відразу зрозуміла: квартира порожня. Нікого. На кухні — ідеальний порядок, посуд вимитий і розставлений по місцях. Холодильник гуде, як завжди, але жодного натяку на вечерю.
Вона пройшла у спальню, переодяглась у домашнє, вмилася. Подивилася на годинник — пів на дев’яту. Де ж Андрій?
Набрала номер чоловіка. Він не відповідав одразу, а коли нарешті взяв слухавку, на фоні чулися голоси, сміх, дзвін посуду.
— Алло, Олено? — голос Андрія був якось неприродно веселий. — Як справи? Як переговори?
— Андрію, ти де? Я вдома, хотіла разом повечеряти…
— А я… — він зам’явся. — Я в «Причалі». Це кафе на Першотравневій, пам’ятаєш, ми там колись були. Приїдь до нас, якщо хочеш.
— У кафе? А що ти там робиш?
— Приїдь — розповім. Адресу пам’ятаєш? Першотравнева, 15.
Олена насупилась. Щось у голосі чоловіка її насторожило.
— Андрію, що відбувається?
— Нічого особливого. Просто приїжджай.
Трубка відключилась.
«Причал» виявився невеликим затишним кафе з дерев’яними столиками та приглушеним світлом. Олена зайшла всередину і відразу почула знайомі голоси. За великим столом у дальньому кутку сиділа вся рідня Андрія — тітка Галя з Кропивницького, двоюрідний брат Олег із дружиною Світланою та їхнім сином-підлітком, Андрієва мама, сестра Іра з чоловіком…
На столі — порожні тарілки від салатів, залишки гарячих страв, кілька майже порожніх пляшок вина. Усі виглядали задоволеними й трохи напідпитку. Тітка Галя щось емоційно розповідала, розмахуючи руками, інші сміялись.
Андрій сидів спиною до входу і не одразу помітив дружину. Олена кілька секунд стояла, не в змозі повірити у те, що бачить, а потім повільно підійшла до столу.
— Ой, Оленочко! — першою її побачила мама Андрія. — Нарешті! Ми тебе чекаємо-чекаємо!
— Олено! — підскочила тітка Галя. — З днем народження, дорога! Ой, а де ж торт? Андрію, а торт де?
Андрій обернувся, обличчя його було червоне — чи то від вина, чи від ніяковості.
— Олен… ну от, ти приїхала. Сідай до нас.
— Сідай, сідай! — підхопила Іра. — Ми тут уже майже все з’їли, але для тебе лишили. Правда, вино закінчилося майже… Андрію, може, ще замовимо?
Олена опустилась на вільний стілець, досі не вірячи очам. На столі й справді лежало кілька порцій підсохлого салату, охололі котлети, пара скибок лаваша.
— Значить, ви… святкуєте мій день народження? — повільно промовила вона.
— Ну звичайно! — засміялася Світлана. — А що, не видно? Ми ж думали, ти раніше прийдеш. Андрій казав, що ти будеш на сьому.
— На сьому? — Олена подивилася на чоловіка. — Я ж нікого не попереджала, що буду на сьому.
— Ну… я думав… — пробурмотів Андрій.
— Ой, та годі вам! — махнула рукою тітка Галя. — Головне, що всі зібралися! Оленочко, розкажи, як справи, як робота? Андрій казав, у тебе якась важлива угода…
— Справи добре, — сухо відповіла Олена. — А от про угоду він, мабуть, забув, коли організовував святкування.
— Олен, не починай, — тихо попросив Андрій.
— Що — не починай? — Олена повернулась до нього. — Андрію, поясни мені, будь ласка, що тут відбувається? Ми ж домовились перенести свято…
— Ми ні про що не домовлялись. Ти просто поставила мене перед фактом.
— А ти поставив мене перед фактом, що святкуєш мій день народження без мене!
За столом запала незручна тиша. Родичі переглядалися, не знаючи, що сказати.
— Олено, — обережно почала мама Андрія, — ну не засмучуйся. Андрійко ж хотів як краще. Він не міг усе скасувати в останній момент…
— Не міг? — Олена підняла брови. — А зі мною порадитися міг?
— Олен, ну що ти влаштовуєш сцену при людях? — прошепотів Андрій. — Давай вдома розберемося.
— При людях? — голос Олени став небезпечно тихим. — А святкувати мій день народження без мене — це нормально?
— Ми ж не спеціально без тебе! — втрутилася Іра. — Ми чекали, але ти не приходила…
— Я працювала! — різко сказала Олена. — Бо в мене важливі переговори, від яких залежить наш сімейний бюджет!
— Та ну, Олено, — фиркнув Олег. — Одна угода — не цілий бюджет. Ми всі працюємо, але свята — святкуємо.
Олена повільно обвела поглядом стіл, потім подивилася на чоловіка:
— Андрію, а за чий рахунок усе це «величчя»?
Андрій зашарівся, не піднімаючи очей:
— Я… я зняв з твоєї картки на свято. Ми потім розберемось…
— Ага, — Олена кивнула. — Тобто, ви відсвяткували мій ювілей без мене, але за мій рахунок? Ну й рідня, молодці!
— Олено! — обурилася мама Андрія. — Як ти можеш таке казати?!
— А як я маю казати? — Олена підвелась. — Подякувати за те, що в мій день народження я залишилась і без грошей, і без свята?
— Олено, заспокойся, — Андрій теж підвівся. — Ти перебільшуєш. Ми ж не все витратили…
— Скільки?
— Що — скільки?
— Скільки витратив?
Андрій зам’явся:
— Ну… тисяч тринадцять, мабуть…
— Тринадцять тисяч?! — у Олени перехопило подих. — На одне застілля — тринадцять тисяч?!
— Олено, у нас же торт був, і вино гарне замовили, і гаряче на всіх…
— Я не питала, на що витратив! Я питала — скільки! — Олена схопила сумочку. — Все, я пішла.
— Олено, куди ти? — Андрій спробував її зупинити. — Сядь, доїж хоч…
— Доїсти залишки з власного дня народження? Дякую, наїлася.
Вона розвернулась і пішла до виходу, дістаючи телефон на ходу.
— Олено! — крикнув їй услід Андрій. — Не влаштовуй істерики!
Вона озирнулась:
— Істерики? Андрію, ти витратив мої гроші на святкування, куди мене навіть толком не запросили! І це я влаштовую істерику?
— Я ж пояснив — не міг змушувати людей чекати, поки ти закінчиш зі своїми угодами!
— Значить, люди важливіші за дружину. Зрозуміло.
Олена вийшла на вулицю. Руки тремтіли — чи то від злості, чи від образи. Вона набрала номер мами.
— Мам? Це я. Можна до тебе приїхати? На кілька днів. Так, усе гаразд, просто… посварилися з Андрієм. Серйозно посварилися.
Мама зустріла її гарячим чаєм і пиріжками, не ставлячи зайвих запитань. Олена розповіла все як є, і мама довго мовчала, тільки хитала головою.
— Ну і дурень твій Андрій, — нарешті сказала вона. — Зовсім голову втратив.
— Мам, я не знаю, що робити. Відчуваю себе зрадженою. У власний день народження.
— А ти нічого й не повинна вирішувати. Поживи тут, подумай спокійно. А там видно буде.
Наступного дня Андрій телефонував разів з десять. Олена не відповідала. Потім прийшли есемески: «Олен, ну що ти як мала?», «Приїжджай додому, поговоримо спокійно», «Родичі питають, що з тобою».
Увечері йому таки вдалося додзвонитися.
— Олено, годі дутися. Приїжджай додому.
— Андрію, я не дуюсь. Я думаю.
— Про що думаєш?
— Про те, що ми з тобою зовсім по-різному бачимо життя. Для мене сім’я — це коли люди поважають одне одного і рахуються з думкою. А для тебе, схоже, сім’я — це коли дружина має робити те, що вважає за правильне чоловік.
— Олено, ну не перебільшуй! Яке там повага… Я просто не міг підставити родичів!
— А мене — міг.
— Та що я тебе підставив? Відсвяткували твій день народження — і все. Не розумію, через що весь цей скандал.
— Не розумієш? — Олена глибоко зітхнула. — Андрію, ти витратив мої гроші без дозволу. Організував мій день народження без мого відома. І ще дивуєшся, чому я образилась?
— Лено, я ж не зі зла! Хотів як краще!
— Хотів як краще — спитав би, як краще. Андрію, давай поживемо окремо поки що. Мені треба подумати.
— Як це окремо? Лено, ти що, зовсім з глузду з’їхала? Через якесь святкування родину руйнувати?
— Не через святкування. А через те, що ти не вважаєш за потрібне зі мною радитись. У питаннях, що стосуються мене напряму.
— Лено, ти егоїстка! — раптом вибухнув Андрій. — Все життя тільки про себе думаєш! Про свою роботу, про гроші, про кар’єру! А про сім’ю зовсім забула!
— Про яку сім’ю, Андрію? Про ту, де чоловік витрачає гроші дружини без її згоди? Де думка родичів важливіша за думку дружини?
— Та годі тобі повторювати — «без дозволу»! Ми ж сім’я! У нас спільний бюджет!
— Спільний бюджет, але заробляю здебільшого я. А рішення про витрати приймаєш ти. Зручно.
— Олено…
— Все, Андрію. Я подам на розлучення.
Трубка замовкла. Потім Андрій тихо сказав:
— Лено, ти не можеш цього зробити. Ми ж чотирнадцять років разом…
— Можу. І зроблю. Я втомилась бути невидимою у власній сім’ї.
Через два місяці розлучення було оформлено. Андрій до останнього не вірив, що Лена дійсно це зробить, намагався помиритися, просив пробачення. Але щось у ній остаточно зламалося того вечора в кафе, коли вона зрозуміла — для чоловіка думка сторонніх важливіша за її почуття.
Тітка Галя потім довго телефонувала Олені, вмовляла не руйнувати родину. Казала, що всі чоловіки однакові, що потрібно вміти пробачати. Але Олена точно знала — вона більше не хоче жити з людиною, яка вважає її дурепою.
До речі, угоду вона закрила успішно. Комісійних вистачило на перший внесок за однокімнатну квартиру в новобудові. На новосілля Олена запросила лише маму та двох подруг. Більше нікого не було — і це був її вибір, її дім, її життя.
І коли за пів року настав день її сорок першого народження, вона відсвяткувала його саме так, як хотіла — у невеликому затишному ресторанчику, у компанії людей, які справді її цінують. І не шкодувала ні про що.
— Ах ось як? Тобто те, що заробляю я — це НАШЕ, а те, що заробляєш ти — це ТВОЄ? Любий, а тобі не здається, що ти дещо знахабнів?