— Не розумію… — Ігор нервово провів рукою по волоссю. — Чому ти вирішила, що квартира має бути оформлена тільки на тебе?
— А на кого ще? — Кіра знизала плечима, ніби справді не розуміла, до чого він хилить.
— На нас обох! Чи я для тебе ніхто? Ми ж разом уже три роки.
— Це так, але ми не чоловік і дружина. А хто може дати гарантію, що через місяць чи рік ти не знайдеш когось іншого?
— Перестань говорити дурниці!
— Це не дурниці, а логічне мислення.
— Логіка? У тебе? Ах, так… Жіноча…
— Ну хоч якась, а от у тебе…
— Ти спеціально провокуєш сварку? — Ігор напружено стиснув кулаки.
— Зовсім ні. Просто кажу, як є…
Їхня зустріч відбулася випадково, коли Кіра поїхала у відрядження. Виконавши всі справи раніше запланованого, вона вирішила трохи прогулятися незнайомим містом і насолодитися його атмосферою.
У парку до неї підійшов незнайомець. Пояснив, що його телефон розрядився, а йому терміново потрібно подзвонити.
Кіра не відмовила. Він швидко набрав потрібний номер, поговорив і, подякувавши, запропонував їй випити разом кави в найближчому кафе.
Усі чотири дні, поки тривало відрядження, вони бачилися щовечора.
Потім близько пів року підтримували зв’язок через інтернет.
А через деякий час Ігор переїхав у її місто. Орендував житло, влаштувався на роботу.
Ще через кілька місяців вони почали жити разом.
Кіра не звертала уваги на те, що в Ігоря залишилося двоє дітей від першого шлюбу. Вона теж самостійно виховувала сина.
Після розлучення жінка змогла придбати невелику однокімнатну квартиру, використавши частину коштів від продажу спільного житла.
Саме туди й переїхав Ігор. Було не надто просторо, але це було власне житло, а не орендоване.
Ігор швидко знайшов спільну мову з її сином, якому тоді ще не виповнилося й чотирьох років.
Жили вони без розкошів, але загалом непогано.
Ігор не надто сильно допомагав фінансово — витрачав гроші переважно на власні потреби: харчування, одяг, дрібні витрати.
Це пояснювалося просто — значна частина його зарплати йшла на аліменти.
Кіра не нарікала.
— Діти — це святе, — говорила вона, ніколи не дорікаючи йому за гроші.
Вона мала стабільний дохід, розумно розпоряджалася фінансами, тож їм вистачало на життя, хоч і без особливих надмірностей.
Проте час ішов, її син підростав, і спільне проживання в одній кімнаті ставало дедалі незручнішим.
До того ж наближалася школа. Хлопчику потрібен був власний простір, місце для навчання.
Тож Кіра дійшла висновку, що їм варто розширити житлову площу.
Зваживши всі можливості, порадившись із бабусею (та повністю підтримала її та навіть пообіцяла фінансову допомогу), вона вирішила взяти іпотеку на двокімнатну квартиру.
— Оце новина! — вигукнув Ігор, коли почув її рішення. — Нарешті у нас буде власна спальня!
— І у нас, і в Дениса, — Кіра не приховувала радості. — Тепер у нього буде простір для навчання, і він зможе запрошувати друзів.
— Друзів? — Ігор насупився. — Ти справді хочеш, щоб у нашій квартирі постійно хтось був?
— По-перше, не в «нашій», а в моїй, — Кіра вперше дала зрозуміти свою позицію. — По-друге, я хочу, щоб мій син міг вільно спілкуватися з друзями, а не ховатися.
— Може, ти й маєш рацію… — Ігор відчув, що ця тема поки не варта подальшого обговорення. Він вирішив почекати.
Проте, коли Кіра почала оформлення документів, він нарешті зрозумів, що вона дійсно не збирається включати його до власників житла.
Це його обурило, і він вирішив висловити своє невдоволення.
— Ми ж разом! — вигукнув він. — Хіба це не наша квартира?
— Ігорю, — голос Кіри залишався спокійним, — ми не перебуваємо в офіційному шлюбі. Тож про яке спільне майно може йти мова?
Ігор допустив серйозну помилку. Йому здалося, що Кіра натякає на одруження. Що вона хоче цього, але висловлюється через таку ось дивну позицію.
Він самовдоволено всміхнувся, м’яко обійняв її й прошепотів:
— Ну гаразд… Якщо я одружуся з тобою, ти перепишеш квартиру на нас обох?
— Якщо? — Кіра різко відсторонилася, її погляд став ще гострішим.
— Ну так, — Ігор подумав, що вона просто заграє, — мені потрібно добре все обдумати.
— Обдумати що? — голос Кіри став крижаним, а в очах з’явилося відверте роздратування.
Ігор відчув внутрішній дискомфорт. Його інтуїція підказувала, що ця розмова зовсім не така невинна, як він уявляв. Він замовк, намагаючись зібрати думки, але Кіра не дала йому такої можливості:
— Ігорю, милий, ти, здається, зовсім не розумієш, що зараз відбувається. Дозволь пояснити. Постарайся зрозуміти мене правильно.
Ми разом уже три роки. Я почуваюся добре, мене все влаштовує. Якщо ти вирішиш зробити мені пропозицію, можливо, я її розгляну. Хоча, якщо чесно, я навіть не замислювалася над цим. Але, незалежно від усього, це не має жодного стосунку до квартири, яку я збираюся придбати в іпотеку.
— Що ти хочеш цим сказати? — насторожився Ігор і майже відразу пожалкував, що спитав.
— Невже це не очевидно? — Кіра подивилася на нього з легкою усмішкою, ніби перед нею був не дорослий чоловік, а дитина. — Добре, поясню ще раз. Подивись: свою нинішню квартиру я купила після розлучення. Я вкладала у неї гроші протягом кількох років. Ти ж жодної копійки в неї не вкладав, правда?
Ігор кивнув мовчки.
— Ось і чудово. Тепер уяви: якщо я здаватиму цю квартиру в оренду, чи матимеш ти право на ті гроші, які я отримуватиму та використовуватиму для виплати іпотеки?
— Ну… мабуть, ні…
— Саме так! Отже, початковий внесок за двокімнатну квартиру — це мої накопичення за багато років, а також значна сума, яку дає мені бабуся. І не просто мені, а своєму єдиному правнуку. Твоїх грошей тут немає зовсім. То поясни мені, будь ласка, з якого приводу я маю записувати житло на нас обох?
— Але ж ми живемо разом… — Ігор сам зрозумів, як слабко це звучить, тож додав: — І незабаром ми одружимося.
— І що це змінює? Сьогодні ми розписалися, завтра розійшлися. Хіба ти не розумієш, як буває?
— Ну, розумію… — буркнув він.
— Тому я і не маю наміру ризикувати тим, що створювала своїми силами. У мене є син, і його майбутнє для мене важливіше за будь-які гарантії.
— Це поки що… — Ігор усміхнувся. — Але ж усе можна змінити.
— Теоретично — так. Але немає жодної гарантії, що так і буде. Я живу реальністю й вирішую питання в міру їх появи.
— А я? Де я в цьому всьому? Ти взагалі мене враховуєш? Ми ж родина, у нас усе має бути спільним.
— Ігорю, благаю… — Кіра зітхнула й усміхнулася. — Ось коли ми разом придбаємо трикімнатну квартиру, тоді вона буде нашою спільною. До того ж, у тебе ж є своє житло. Ну, або принаймні буде в перспективі.
— Ти про квартиру, де живуть мій батько й брат?
— Саме так.
— Але я там лише формально маю права!
— Чому? Ви з братом маєте однакові частки у спадщині.
— Мій батько ще сто років проживе, хоч і п’є щодня. А брат взагалі не набагато кращий. Вони можуть цю квартиру просто пропити!
— Не можуть. Ти маєш свою частину, і вона за тобою залишиться. У майбутньому це житло може допомогти твоїм дітям. Можливо, не повністю, але хоча б частково.
— Ну й ну… — Ігор зітхнув. — Ти вже все прорахувала. Я й не підозрював, що ти така розважлива.
— А що в цьому поганого?
— Це жахливо.
— Справді? — Кіра примружилася й усміхнулася. — Просто я вже опинилася в такій ситуації. Колишній чоловік залишив мене з дитиною без даху над головою.
— Як це сталося?
— Дуже просто. Він зробив так, що я не могла там залишатися. Привів у нашу квартиру нову жінку й почав жити з нею у мене перед очима. Це було огидно. А коли я висловила своє обурення, він запропонував мені гроші за мою частку. Причому сума була смішною. Але мені настільки хотілося звідти піти, що я погодилася. За одну ніч він виселив мене й дитину до моєї бабусі, а наші речі просто виніс за двері.
— А майно?
— Воно залишилося йому. У мене просто не було сил воювати. Ось і все. Я починала з нуля, по крихтах збираючи своє життя. І більше я такої помилки не зроблю. Якщо хочеш жити разом — будь ласка. Але якщо тебе щось не влаштовує — двері відчинені. Те, що я отримала ціною своїх зусиль, я більше ніколи нікому не віддам.
Ігор пішов.
Тепер він живе разом із батьком і братом.
Терпить їхнє нескінченне пияцтво.
І ображається на Кіру.
Каже, що його покинула жінка, яка надто практична й зовсім не знається на справжньому коханні…
Внучка Софі Лорен — копія бабусі в її юні роки: ось як виглядає 18-річна зіркова спадкоємиця