— Мамо, зачекай! Я ж просила тебе не чіпати мої документи! — Марина увірвалася до кабінету, але було вже пізно.
Галина Петрівна стояла біля відкритого сейфу з текою в руках, а на її обличчі застиг вираз шоку. У тремтячих пальцях свекруха стискала документ з печаткою нотаріуса — заповіт покійної бабусі Марини, про існування якого ніхто в родині Кузьменків не знав.
— То ось чому ти так спокійно сприйняла звістку про продаж будинку… — голос Галини Петрівни тремтів від ледь стримуваного гніву. — Ти весь цей час знала! Знала і мовчала!
Марина застигла у дверному отворі. Три роки вона зберігала цю таємницю, три роки жила з тягарем знання, яке могло зруйнувати крихкий мир у родині чоловіка. І ось зараз, за одну мить, усе зруйнувалося через цікавість свекрухи, яка вкотре полізла туди, куди її не просили.
Усе почалося п’ять років тому, коли Марина вийшла заміж за Павла. Родина Кузьменків прийняла її з розпростертими обіймами — принаймні, так здавалося на перший погляд. Галина Петрівна, владна жінка років п’ятдесяти п’яти, керувала родиною залізною рукою. Її слово було законом для всіх: для чоловіка Віктора Івановича, тихого пенсіонера-бухгалтера, для молодшої доньки Світлани й, звісно ж, для обожнюваного сина Павла.
Марина швидко зрозуміла правила гри в цій родині. Свекруха контролювала все: від меню на вечерю до вибору штор у спальні молодят. Спочатку невістка намагалася відстоювати власні кордони, але Павло незмінно ставав на бік матері.
— Мама все життя для нас старалась, — казав він. — Невже важко поступитися їй у дрібницях?
Тільки от дрібниць ставало дедалі більше. Галина Петрівна заходила до їхньої квартири без стуку, користуючись запасними ключами. Переставляла меблі, викидала речі Марини, які їй здавалися «несмачними», давала непрохані поради з усіх питань — від інтимного життя до кар’єри.
— Невістко, коли ж ви нам онуків подаруєте? — це питання звучало щоразу при зустрічі. — Тобі вже тридцять, годинник цокає!
Марина зціплювала зуби й мовчала. Вона не могла розповісти свекрусі правду — що вони з Павлом уже рік безрезультатно намагаються зачати дитину, що вона пройшла обстеження і з її боку все гаразд, а от Павло категорично відмовляється йти до лікаря.
— Це принизливо, — заявив він. — У нашому роді всі чоловіки здорові. Проблема в тобі.
І Галина Петрівна, звісно ж, підтримала сина. Почалися нескінченні поради про народні засоби, трав’яні збори та святі джерела. Марина покірно пила гіркі відвари, їздила по монастирях і терпіла косі погляди всієї рідні Кузьменків.
Усе змінилося три роки тому, коли померла бабуся Марини — Анна Михайлівна. Старенька жила в іншому місті, вони бачилися рідко, але між ними завжди був особливий зв’язок. Саме бабуся колись сказала юній Марині:
— Запам’ятай, внучко: жінка повинна мати свою опору. Не в чоловікові, не в дітях — у самій собі. І нехай у тебе завжди буде щось таке, що ніхто не зможе відібрати.
На похорон Марина їздила сама — Павло послався на важливу роботу, а Галина Петрівна заявила, що «чужі похорони — погана прикмета для тих, хто дітей чекає».
Яким же було здивування Марини, коли за тиждень їй зателефонував нотаріус з міста бабусі. Виявилося, що Анна Михайлівна залишила онуці спадщину — великий будинок у центрі міста і солідну суму на рахунку в банку. Але була одна умова: Марина мала тримати це в таємниці до того моменту, коли сама вирішить розкрити правду.
— Твоя бабуся була мудрою жінкою, — сказав нотаріус, передаючи документи. — Вона дуже хвилювалася за тебе. Казала, що відчуває — тобі ця опора знадобиться.
Марина довго розмірковувала, чи варто розповідати чоловікові. Але інтуїція підказувала: мовчи. І вона мовчала. Будинок здавала через агентство, гроші накопичувала на окремому рахунку. Це був її таємний притулок, її запасний аеродром.
Тим часом життя з Кузьменками ставало все нестерпнішим. Галина Петрівна остаточно перейшла всі межі. Вона приходила до них додому в відсутність молодих, нишпорила в речах, читала особисті записи Марини.
— Я мати, я маю право знати, що відбувається в родині мого сина! — заявляла вона, коли Марина намагалася обуритися.
Павло, як завжди, захищав матір:
— Вона просто хвилюється за нас. Що тобі варто? У тебе ж немає ніяких секретів від родини?
О, якби ж він тільки знав…
Кульмінація настала рік тому. Галина Петрівна дізналася від знайомої, що бачила Марину, коли та виходила з клініки репродукції. Скандал був грандіозний.
— То ось куди ти витрачаєш сімейні гроші! — кричала свекруха. — На шарлатанів! Краще б до батюшки поїхала, гріхи замолила!
— Це мої особисті гроші з моєї зарплати, — намагалася захищатися Марина.
— Які особисті? В родині все спільне! — Галина Петрівна повернулася до сина. — Пашо, ти знав про це?
Павло заперечно похитав головою, дивлячись на дружину з докором.
— От бачиш? Від чоловіка приховує! А ще дивується, чому Бог дітей не дає. Грішниця!
Того вечора Марина вперше серйозно замислилася про розлучення. Але було страшно. Попри все, вона любила Павла. Вірила, що колись він подорослішає, психологічно відділиться від матері. До того ж, їй було тридцять три — починати все з нуля здавалося лячним.
І ось тепер, коли здавалося, що гірше вже бути не може, прогримів грім. Галина Петрівна виявила заповіт.
— Значить, у тебе є будинок! Цілий будинок! І гроші! — свекруха розмахувала документами. — А ми тут усією родиною гроші збираємо, щоб Світлані на квартиру допомогти! Як ти могла, так із нами вчинити?
— Це моя особиста спадщина від бабусі, — Марина намагалася говорити спокійно. — Вона не має стосунку до родини Павла.
— Не має стосунку? — Галина Петрівна почервоніла від гніву. — Ти частина нашої родини! Все, що твоє — наше! Пашо! Іди сюди, подивись, що твоя дружина від нас приховувала!
Павло з’явився у дверях кабінету. Побачивши документи в руках матері й зблідле обличчя дружини, він одразу все зрозумів.
— Марина… Це правда? У тебе є будинок?
— Так, — вона підняла голову, дивлячись чоловікові в очі. — Бабуся залишила мені спадщину три роки тому.
— Три роки… — Павло похитав головою. — Три роки ти мені брехала.
— Я не брехала. Я просто не розповідала.
— Це одне й те саме! — вибухнув він. — Ми чоловік і дружина! У нас не повинно бути секретів!
— Правильно! — підтримала Галина Петрівна. — І зараз же їдемо до нотаріуса, переоформлюємо все на Пашу. Нема чого в родині таємниці тримати!
— Що? — Марина не повірила своїм вухам. — Переоформити на Павла? Це ж моя спадщина!
— У родині все спільне, — відрізала свекруха. — Якщо, звісно, ти вважаєш себе частиною родини.
Марина подивилася на чоловіка, очікуючи, що він втрутиться, скаже матері, що та перегинає палицю. Але Павло мовчав, дивлячись на неї з образою й докором.
— Мама має рацію, — нарешті промовив він. — Якби я отримав спадщину, я б одразу тобі сказав. Ми б разом вирішили, що з нею робити. А ти… Ти мені не довіряєш.
— Я тобі не довіряю? — Марина відчула, як всередині підіймається хвиля гніву. — Я не довіряю? Та твоя мати риється в моїх речах, читає мої особисті записи, заходить до нашого дому без дозволу! А ти завжди на її боці! Завжди!
— Не смій так говорити про мою матір! — Павло підвищив голос. — Вона для нас усе робить!
— Для вас! — Марина теж перейшла на крик. — Для вас, а не для мене! Для мене вона робить тільки одне — перетворює моє життя на пекло!
— Як ти смієш, невдячна мерзота! — заверещала Галина Петрівна. — Ми тебе в родину прийняли, любили, піклувалися!
— Любили? — Марина засміялася крізь сльози. — Ви мене використовували! Як безкоштовну прислугу, як інкубатор для онуків, яких я не можу вам дати, бо ваш дорогоцінний синок відмовляється визнати, що проблема в ньому!
Запала тиша. Павло зблід, його мати відкрила рота, але слів не знайшлося.
— Що ти сказала? — прошипіла нарешті Галина Петрівна.
— Те, що є, — Марина випросталася. — Я здорова. Повністю. А от Павло навіть не хоче перевіритися. Бо у вашій ідеальній родині не може бути вад, правда?
— Ти брешеш! — свекруха кинулась до невістки, але Павло її втримав. — Відпусти мене! Вона бреше! У нашому роду всі здорові!
— Мамо, заспокойся, — Павло намагався посадити матір на стілець. — Марина просто засмучена…
— Я не засмучена, — відрізала Марина. — Я тверезо дивлюся на речі. І знаєте що? Досить. Мені набридло прикидатися, що все добре. Набридло терпіти приниження і контроль. Набридло бути винною у всіх бідах вашої родини.
Вона повернулася до чоловіка:
— Павле, я тебе любила. Справді любила. Але ти так і не став чоловіком. Ти залишився маминим синком, який не може прийняти жодного рішення без її схвалення. І я більше не хочу бути третьою зайвою у вашій з нею родині.
— Марина, давай поговоримо спокійно… — почав Павло, але вона підняла руку, зупиняючи його.
— Ні. Досить розмов. Я подаю на розлучення.
— Розлучення? — Галина Петрівна схопилася зі стільця. — Та як ти смієш! Після всього, що ми для тебе зробили!
— А що ви для мене зробили? — Марина повернулася до свекрухи. — Перетворили моє життя на філію вашого дому? Позбавили мене права на особистий простір? Звинувачували в усіх смертних гріхах?
— Ми дали тобі родину!
— Ні, — похитала головою Марина. — Ви дали мені клітку. Може, й золоту, але клітку. А я хочу бути вільною.
Вона пройшла повз застиглих від шоку Кузьменків і попрямувала до виходу. Біля дверей озирнулася:
— І так, будинок я продавати не буду. Він залишиться моїм — як і хотіла бабуся. Вона знала, що мені знадобиться місце, де я зможу почати нове життя. Без вас.
— Ти ще пошкодуєш! — закричала вслід Галина Петрівна. — Кому ти потрібна у твоєму віці? Бездітна, з характером!
Марина зупинилася, повільно обернулася:
— Знаєте, Галино Петрівно, я краще буду сама, але вільна, ніж заміжня, але в рабстві. А щодо віку… Мені тридцять три. Все життя попереду. Життя, в якому я сама прийматиму рішення.
Хлопнула вхідні двері. Галина Петрівна повернулася до сина:
— Пашо! Наздожени її! Зупини!
Але Павло сидів на стільці, схиливши голову на руки.
— Мамо… А що, як вона має рацію?
— В чому рацію?! — свекруха була обурена.
— У всьому. Що я… що я так і не подорослішав. Що завжди обираю тебе, а не дружину. Що навіть до лікаря боюся піти, бо…
— Замовкни! — наказала Галина Петрівна. — Ця мерзота тобі голову задурила! Нічого, поживе сама, схаменеться, приповзе назад.
Але Павло похитав головою:
— Ні, мамо. Не приповзе. Ти ж не знаєш Марину. Вона горда. І сильна. Сильніша за мене.
Минуло два місяці. Розлучення пройшло швидко — Марина не претендувала на майно Павла, а він не мав жодних прав на її спадщину. Галина Петрівна намагалася налаштувати сина на «справедливий розподіл», але адвокат пояснив, що спадщина, отримана в шлюбі, розподілу не підлягає.
Марина переїхала в бабусин дім. Перший час було важко — звичка жити з оглядкою на думку свекрухи давалася взнаки. Вона ловила себе на думці, що, обираючи штори, думає: «А що б сказала Галина Петрівна?» Але поступово ці думки зникали.
Дім ніби зцілював її. У ньому все дихало пам’яттю про бабусю — мудру жінку, яка змогла зберегти незалежність і гідність. Марина знайшла бабусині щоденники й читала їх вечорами. В одному з них був запис:
«Бачила сьогодні Маринку з її чоловіком та його матір’ю. Серце стислося — бачу, як моя дівчинка в’яне поруч із цією жінкою. Але нічого не сказала — кожен має пройти свій шлях. Сподіваюся тільки, що коли прийде час, мій подарунок допоможе їй знайти свободу.»
Марина плакала над цими рядками. Бабуся все бачила, все розуміла. І приготувала їй рятівне коло.
Поступово життя налагодилося. Марина знайшла нову роботу — у своєму місті, ближче до дому. Завела собаку — мрію, яку Галина Петрівна категорично забороняла («Від собак бруд і шерсть!»). Почала ходити на танці — ще одне захоплення, висміяне свекрухою («У твоєму віці трясти тілом — соромно!»).
А через пів року трапилось несподіване. Їй подзвонив Павло.
— Марина… Можна зустрітися? Поговорити?
Вони зустрілися в кафе. Павло схуд, осунувся. Розповів, що після розлучення пішов до лікаря. Діагноз підтвердив найгірші підозри — проблема була в ньому. Лікування можливе, але тривале й без гарантій.
— Пробач мені, — сказав він. — За все. За те, що не захищав тебе від матері. За те, що звинувачував. За те, що був боягузом.
Марина дивилася на чоловіка, якого колись любила, і відчувала лише сум. Не злість, не образу — просто сум.
— Я не тримаю зла, Павле. Просто… Просто ми обидва змінилися. І шляху назад немає.
— Я знаю, — він опустив голову. — Мама досі вірить, що ти повернешся. Щодня питає, чи ти не дзвонила.
— А ти?
— А я… Я почав жити окремо. Орендую квартиру. Навчаюся бути самостійним. Мабуть, пізно, але…
— Ніколи не пізно почати жити своїм життям, — м’яко сказала Марина.
Вони розійшлися мирно. Павло пообіцяв більше не турбувати — і дотримав слова. А Марина повернулася у свій дім — дім, де вона була господинею своєї долі.
Увечері, сидячи на веранді з чашкою чаю та улюбленим собакою біля ніг, вона думала про те, як дивно влаштоване життя. Галина Петрівна називала її невдячною, казала, що вона пошкодує. Але Марина не шкодувала. Жодної хвилини.
Так, вона була сама. Так, їй було вже за тридцять. Так, можливо, у неї ніколи не буде дітей. Але вона була вільна. Вільна приймати рішення, будувати плани, жити так, як хочеться їй, а не комусь іншому.
Телефон задзвонив. На екрані висвітився незнайомий номер. Марина відповіла.
— Добрий вечір, — почула вона жіночий голос. — Це Марина? Мене звати Олена, я адвокат Галини Петрівни Кузьменко. Моя клієнтка просить організувати зустріч для обговорення питання про несправедливий поділ майна при вашому розлученні…
Марина всміхнулася і натиснула «відбій». Деякі люди ніколи не змінюються. Але це вже не її проблема.
Собака поклала голову їй на коліна, і Марина погладила її. У будинку горіло тепле світло, на кухні чекав вечеря, приготована на її смак, а попереду був вечір, який вона проведе так, як захоче вона сама.
І це було справжнє щастя. Щастя свободи. Щастя бути собою. Щастя, за яке варто було заплатити будь-яку ціну.
Дякую, бабусю, подумки сказала Марина, дивлячись на зоряне небо. Дякую за дім. Але головне — дякую за урок. За розуміння того, що жінка має мати свою опору. Не в чоловікові, не в дітях — у самій собі.
І цю опору в неї тепер ніхто не відбере. Ніколи.
— Гадюко, де ти сховала гроші? Я вже передоплату за ресторан на мамин ювілей вніс, ще треба 75 тисяч! — кричав чоловік