— Ось, милуйся. Результат інспекції.
Кирило застиг на порозі вітальні, все ще стискаючи в руці ручку портфеля. Повітря у квартирі було тим самим, пахло свіжозвареною кавою і парфумами Оксани, але щось фундаментально змінилося. Просто посеред кімнати, на світлому паркеті, який його дружина натирала до блиску щовихідних, стояв величезний чорний сміттєвий мішок. Він був туго набитий чимось м’яким, безформним, і виглядав як потворний пам’ятник чомусь тихому, але жахливому.
Оксана сиділа в кріслі навпроти. Пряма спина, ідеальний проділ у волоссі, нога на ногу. В руках вона тримала чашку з кавою, але не пила. Дивилася не на мішок, а на Кирила — і в її сірих очах плескався такий холод, що йому на мить стало моторошно. Це була не образа й не смуток. Це була сталь. Лють, охолоджена до абсолютного нуля, що стала твердою й гострою, як лезо.
— Що це? — спитав він, хоча відповідь уже починала проростати в його свідомості отруйним бур’яном.
— Це, як мені пояснили, «сором». Від якого мене вирішили позбутися, — її голос був рівним, без жодної вібрації. — Твоя мама приходила. Сказала, що їхала повз і вирішила зазирнути. Чаю попити.
Кирило підійшов до мішка й, вагаючись мить, розв’язав його. В ніс ударив знайомий змішаний аромат — запах речей Оксани, її гардеробу. Він зазирнув усередину. Зверху лежала її улюблена шовкова сукня кольору морської хвилі з асиметричним подолом. Та сама, в якій вони ходили в ресторан на річницю. Під нею виднівся рукав кремової блузки, яку він привозив їй з Праги. Вона була з найтоншої бавовни й коштувала цілий статок, але він не зміг втриматися, уявивши, як вона виглядатиме на Оксані. Далі — яскрава пляма літнього сарафана, строга офісна спідниця, кашеміровий джемпер. Усе було складено на диво акуратно. Не зім’яте з люті, а складене з методичною, холодною жорстокістю. Як у труну.
— Вона… вона просто взяла і?.. — слова застрягли в горлі. Масштаб події не вкладався в голові. Це було не просто втручання. Це був акт осквернення.
— Вона відкрила шафу, поки я була на кухні, — продовжувала Оксана тим самим байдужим тоном, наче читала зведення новин. — Винесла все сюди. Сказала, що допомагає мені виглядати як порядна заміжня жінка, а не як дівка з узбіччя. Сказала, що в мене немає смаку, але це можна виправити, якщо слухати старших. Потім витягла зі своєї сумки цей мішок і все туди склала. Порадили винести до твого приходу, щоб ти не бачив цієї ганьби.
Кирило випростався. Подивився на дружину. На її обличчі не здригнувся жоден м’яз. Вона не шукала співчуття. Вона просто констатувала факт. Факт того, що в їхній дім, у їхній особистий, з любов’ю вибудуваний простір, вдерлися, пройшлися брудними черевиками по найсокровеннішому і демонстративно викинули частину її особистості на смітник. Він раптом чітко зрозумів, що вона відчувала. Це було не про речі. Це було про приниження. Глибоке, показове, публічне — навіть якщо свідком був лише він один.
Усередині нього повільно закипав гнів. Не гарячий, не імпульсивний, а темний і важкий, як чавун. Він бачив перед собою не просто купу ганчір’я в мішку. Він бачив сльози, які Оксана не пролила. Він бачив ляпас, який вона отримала — хоч і метафоричний. Він бачив нахабну, незламну впевненість своєї матері в тому, що їй усе дозволено. Що вона має право приходити в його дім і встановлювати свої порядки, судити його дружину, вирішувати, що їй носити і як їй жити.
Він мовчки витягнув з кишені телефон. Оксана провела цей рух поглядом. В її очах промайнуло щось нове — чи то очікування, чи то попередження. Вона знала його. Знала, що за його зовнішнім спокоєм зараз вирує буря.
Кирило знайшов у контактах номер із підписом «Мама». Він глянув на Оксану, на її застиглу постать у кріслі, потім перевів погляд на чорний мішок — цей потворний трофей посеред їхньої вітальні. Натиск його великого пальця на екран був важким, остаточним, ніби він натискав не кнопку виклику, а спусковий гачок.
Довгі гудки обірвались на півтоні. Голос матері пролунав у динаміку рівно, навіть по-домашньому солодко, ніби вона тільки й чекала дзвінка, щоб обговорити рецепт яблучного пирога.
— Кирюшо, я знала, що ти подзвониш. Оксана вже пожалілася? Я сподівалась, у неї вистачить розуму цього не робити.
У її голосі не було й тіні каяття — лише мед поблажливості та непохитна впевненість у власній правоті. Вона не виправдовувалась. Вона просто констатувала свою перемогу. Кирило на мить заплющив очі, роблячи повільний вдих. Він відчував на собі погляд Оксани — уважний, нерухомий.
— Поясни мені, що це за спектакль ти влаштувала в моєму домі? — його голос був тихим, але в цій тиші було більше загрози, ніж у будь-якому крику.
— Спектакль? Любий, я навела лад. Я допомогла твоїй дружині. Вона, схоже, сама не розуміє, що заміжня жінка, мати родини, не може ходити в… у цьому. Ці вирізи до самих ребер, ці прозорі ганчірки. Це ж ганьба для тебе! Люди дивляться й що думають? Що ти не здатен вдягнути дружину пристойно? Чи що вона в тебе шукає пригоди на стороні? Я вберегла честь нашої родини. Ти мені мав би подякувати.
Це було сказано тим тоном, яким говорять із нерозумною дитиною, що не розуміє користі гірких ліків. Поблажливо, терпляче, з ореолом мученицької турботи. І саме цей тон зірвав чеку з гранати, яка вже давно лежала на дні душі Кирила. Його спокій тріснув, як перетягнута струна.
— Честь родини? Ти мені про честь родини говориш? — він майже гаркнув у слухавку, і Оксана, що сиділа в кріслі, ледь помітно здригнулась, почувши цей звук.
— Аякже!
— Ти, мамо, спершу з моєю молодшою сестрою розберися, а вже потім чіпляйся до одягу моєї дружини!
Він зробив крок по кімнаті, жестикулюючи вільною рукою, ніби мати стояла прямо перед ним.
— Або ти забула, в чому твоя Лізонька прийшла на мій день народження минулого місяця? У спідниці, яка ледь прикривала те, що порядні дівчата й лікареві не показують! У топіку, який радше нагадував дві наліпки! Весь вечір чоловіки слину пускали, а їхні дружини штовхали їх ліктями. Це, на твою думку, честь родини? А її літні «сукенки» з прозорої сітки, під якими все видно? Це нормально? Це не ганьба? Чому ти їй не пакуєш речі в сміттєві мішки?!
На тому кінці дроту запанувала коротка пауза. Але це була не розгубленість — це було перегрупування сил перед контратакою.
— Не смій порівнювати, — чітко вимовила Ірина Вікторівна, і з її голосу зникла солодкість, поступившись місцем холодному металу. — Ліза — дівчина незаміжня. Вона в пошуку. Їй можна й треба привертати увагу. Це різні речі. А Оксана — дружина. Вона зробила свій вибір. Її обов’язок — берегти дім і виглядати скромно, щоб нікого не провокувати й не ганьбити чоловіка.
Ця відповідь, ця жахлива у своїй простоті й лицемірстві логіка стала останньою краплею. Кирило зупинився навпроти чорного мішка, цього потворного монумента материнській «турботі».
— Ах ось як. Тобто справа не в одязі, а в статусі? Ясно, — він засміявся, але сміх вийшов короткий і злий. — Тоді слухай уважно. Моя дружина може все, що сама захоче. Бо це її речі, куплені на наші гроші. І це її тіло. І це мій дім. І якщо я ще хоч раз дізнаюсь, що ти без дозволу чіпала речі в моєму домі — я особисто приїду до тебе й викину весь твій гардероб на смітник. Кожну твою шубку, кожну сукню — все, до останньої нитки. Я ясно пояснив?
Він не чекав відповіді. Він скинув виклик і кинув телефон на диван. У кімнаті зависло густе, наелектризоване мовчання. Оксана повільно поставила чашку на столик. Вона підвела очі — і в них більше не було холоду. Там було щось інше. Темне полум’я. Схвалення. І мовчазне запитання: «І це все?»
Вони не забарилися. Не минуло й години, як по квартирі рознісся короткий, вимогливий дзвінок у двері. Не такий, яким користуються друзі чи кур’єри, а той, що не просить — наказує відчинити. Кирило з Оксаною переглянулись. Чорний мішок і далі стояв посеред кімнати — німий свідок і головний обвинувачуваний. Оксана не зрушила з місця, лише міцніше стиснула підлокітники крісла. Це була його битва. Він це розумів.
Кирило відчинив двері. На порозі, як він і очікував, стояла мати. Ірина Вікторівна була одягнена з голочки: ідеально випрасуване пальто, дорогий шовковий шарф на шиї, обличчя — непроникна маска праведного гніву. Але вона була не сама. За її плечем, ліниво притулившись до одвірка, стояла Ліза. На ній були обтягуючі шкіряні легінси, ботильйони на величезних підборах і коротка, до середини ребер, куртка з блискучої тканини. Яскраво нафарбовані губи скривилися в лінивій посмішці. Вона була живою ілюстрацією їх недавньої телефонної розмови.
— Я приїхала завершити нашу розмову, який ти так неввічливо обірвав, — заявила Ірина Вікторівна, заходячи до квартири без запрошення. Ліза рушила за нею, окинувши кімнату нудьгуючим поглядом, який зупинився на чорному мішку.
— Ого, тут що, траур за ганчір’ям? — протягла вона, і її голос, такий же глянцевий, як і легінси, різонув по натягнутих нервах.
У цю мить Оксана повільно піднялася з крісла. Вона рухалася плавно, з небезпечною грацією хижачки. Вона не глянула на Ірину Вікторівну. Її погляд був прикований до Лізи.
— Привіт, Лізо. Яка цікава в тебе куртка. Нова? Напевно, дуже дорога. Довго довелось на неї… працювати?
Усмішка зникла з обличчя Лізи. Питання прозвучало тихо, ввічливо, але отрута в ньому могла б убити невелику тварину. Ірина Вікторівна миттєво кинулась у бій, заслоняючи дочку собою, як орлиця.
— Що ти собі дозволяєш! Ліза — молода, гарна дівчина, їй дарують подарунки. На відміну від деяких, яким доводиться ховати свою справжню сутність під пристойним одягом, аби втримати чоловіка!
— Мамо, — Кирило встав між Оксаною й матір’ю, — я просив тебе не приходити. Я просив тебе не чіпати мої речі й мою дружину. Ти не зрозуміла?
— Я твоя мати! Я не чужа! — її голос набирав сили. — Я маю право приходити в дім свого сина й наводити порядок, якщо бачу, що його дружина тягне всю родину на дно! Подивись на неї! Вона навіть не кається! Стоїть, знущається!
Кирило подивився на Оксану. Вона стояла з абсолютно спокійним обличчям, злегка нахиливши голову, ніби спостерігала за цікавим експериментом у тераріумі. Потім він подивився на матір і сестру. Вони стояли пліч-о-пліч, єдиний фронт непохитної, гранітної впевненості у своїй правоті. Слова від них відскакували, як горох від стіни. І раптом він із кришталевою ясністю усвідомив: усі його погрози, усі аргументи, усі спроби апелювати до логіки — марні. Вони не чули його. Вони не бачили його. Перед ними не було сина і брата — лише перешкода, чоловік «цієї жінки», якого треба переконати, зламати, повернути в «родину».
— Ми твоя родина, Кириле, — промовила мати, ніби читаючи його думки. — А вона — тимчасове явище. І ми не дозволимо їй зруйнувати те, що ми будували роками.
Це була остання фраза. Усередині Кирила щось клацнуло — і завмерло. Гнів випарувався, поступившись місцем крижаному, дзвінкому спокою. Він більше не хотів сперечатись. Він зрозумів: цим людям потрібна інша мова. Більш наочна.
Він мовчки обійшов їх. Його погляд зачепився за дорогу сумку відомого бренду в руках Лізи. Він рушив до кухонного столу, де в підставці стояли ножі. Його рука без найменшого тремтіння лягла на руків’я найбільшого й найгострішого. Він не дивився на них. Він дивився на сумку. І в його голові вже склався дуже чіткий і ясний план подальших дій.
Тиша, що запала після його слів, була густою й важкою. Ірина Вікторівна та Ліза дивились на нього, на його спокійне обличчя, на руку, що стискала руків’я ножа. В їхніх очах плескалось здивування, змішане з презирством. Вони досі не вірили. Вони бачили в цьому лише дешевий театр, невмілу спробу налякати.
— Ти що, зовсім з глузду з’їхав? — фиркнула Ліза, відстовбурчивши свої глянцеві губи. — Вирішив нас ножичком полякати? Кириле, не сміши. Поклади іграшку й вибачся перед мамою.
Кирило не відповів. Він навіть не глянув на неї. Його погляд був прикований до сумки в її руці — дорогого аксесуара з м’якої телячої шкіри, із золотим логотипом, який кричав про свою ціну. Він зробив крок до неї. Повільний, вивірений, як крок хірурга до операційного столу.
— Кириле, припини цей цирк! — зойкнула Ірина Вікторівна, інстинктивно зробивши крок назад і потягнувши за собою доньку.
Але він був швидшим. Не ривком, а плавним, невідворотним рухом він перехопив ремінець сумки. Ліза пискнула й намагалася її вирвати, але хватка його пальців була залізною. Іншою рукою він підняв ніж. Блиснула сталь.
І він почав різати.
Лезо ввійшло в дорогу шкіру з огидним, вологим звуком, схожим на стогін. Він не рубав у люті. Він різав. Повільно, з холодним, зосередженим натиском, проводячи довгий, потворний розріз по всій лицьовій стороні сумки. Золотий логотип відпав і з тихим дзвоном упав на паркет. Він ще раз провів ножем, розпорюючи боковину, потім перевернув понівечену річ і з тією ж безжальною точністю розітнув її з іншого боку. Шкіряні лахміття безпорадно повисли, оголюючи шовкову підкладку.
Ліза дивилася на це з відкритим ротом. З її горла вирвався якийсь задавлений, хрипкий звук. Це була вже не насмішка. Це був жах. Жах не від вигляду ножа, а від споглядання цього методичного, холодного знищення. Від усвідомлення, що перед нею — не хлопчина, який спалахнув, а хтось інший. Невідомий і страшний.
— Ти… ти що твориш, іроде?! — нарешті знайшла мову Ірина Вікторівна. Вона кинулась до нього, намагаючись вихопити залишки сумки, але він просто відвів її руку вбік, не відриваючи погляду від своєї справи.
Закінчивши, він розтис пальці. Понівечений шматок шкіри плюхнувся на підлогу біля ніг Лізи. Він опустив ніж, поклавши його на кавовий столик з тією ж спокійною точністю. Потім випростався і глянув їм у вічі.
— Я попереджав, — його голос був тихим, позбавленим будь-яких емоцій. — Ви не зрозуміли слів. Можливо, так буде зрозуміліше. Чужі речі чіпати не можна. Особливо в моєму домі.
Він підійшов до великого чорного мішка, що весь цей час стояв у центрі кімнати. Підняв його однією рукою так легко, ніби той нічого не важив. Він не поніс його до дверей. Він підійшов до скам’янілої матері, всунув їй мішок у руки, змусивши обхопити його, аби не впустити.
— Це теж ваше. Ви принесли — ви й виносьте. Можете віддати Лізі, раз їй усе дозволено. А тепер — двері там. А моя дружина купить собі нові речі, до яких ти не доторкнешся, бо в це вона більше не вдягнеться. Воно осквернене тобою!
Ірина Вікторівна дивилася на нього так, ніби бачила вперше. В її очах більше не було праведного гніву. Лише страх і розгубленість. Уся її впевненість, уся її материнська влада розсипалася на порох разом із клаптями дорогої сумки. Ліза мовчки плакала, але беззвучно, витираючи сльози тильною стороною долоні, не зводячи очей із того, що колись було її гордістю.
— Більше не приходьте, — додав Кирило, дивлячись поверх їхніх голів. — Ніколи.
Він відчинив вхідні двері й просто стояв, чекаючи. Вони попленталися. Мати, стискаючи в руках потворний чорний мішок, спіткнулася на порозі. Ліза, схлипуючи, підхопила її під руку. Вони вийшли, і він без жодного слова зачинив за ними двері, повернувши ключ у замку двічі.
Кирило обернувся. Оксана стояла на тому ж місці. Вона дивилась на нього, і в її очах не було ані тріумфу, ані зловтіхи. Лише глибоке, безмежне розуміння. Вона мовчки підійшла до столика, взяла серветку, акуратно витерла лезо ножа й поклала його на місце. Потім вона підійшла до Кирила, взяла його за руку й міцно стиснула. У їхній квартирі знову запанувала тиша. Але тепер це була зовсім інша тиша. Чиста. І остаточна…
Чоловік подав на розлучення, але, дізнавшись про мою спадщину, раптом вирішив зберегти шлюб