Світлана витерла піт із чола й подивилася на годинник. Пів на шосту. До кінця робочого дня залишалося ще пів години, але за дверима медпункту вже нікого не було. Квітневе сонце пробивалося крізь жалюзі, залишаючи смугасті тіні на старому лінолеумі. Фельдшерка потягнулася, розминаючи затерплу спину. День видався непростим – зранку довелося їхати на дальній кінець села до Петрівни з тиском, потім підтягнулися мами з дітьми, слідом заявився Мітрич зі старим кашлем, а під обід привезли механізатора з порізаною рукою.
Світлана акуратно склала картки, протерла стіл і вимкнула комп’ютер. Можна було б затриматися ще на трохи, заповнити журнал на завтра, але після вчорашньої затяжної зміни сил просто не залишилось. У голові стукало тільки одне – додому, якнайшвидше додому. Там ще треба приготувати вечерю, попрати білизну, повісити її у дворі, поки не стемніло. А далі – як вийде. Може, залишиться трохи часу посидіти в тиші.
Вийшовши з медпункту, Світлана машинально озирнулася. Село жило звичним життям. Біля магазину курили чоловіки, обговорюючи останні новини. Баба Зіна розвішувала прання, раз по раз поглядаючи довкола – щоб не проґавити щось цікаве. Десь гавкали собаки. Світлана рушила до дому, що знаходився на протилежному кінці єдиної довгої вулиці. Дорога зайняла десять хвилин.
— Антоне, я вдома! — гукнула Світлана, відкриваючи хвіртку.
Чоловік не відгукнувся, хоча його старенький УАЗик стояв у дворі. «Значить, знову з телефоном лежить», — подумала Світлана, заходячи до хати. Так і виявилося. Антон лежав на дивані, уткнувшись в екран смартфона. Навіть голову не повернув.
— Що на вечерю? — спитав чоловік, не відриваючись від телефону.
— Зараз щось зготую, — втомлено відповіла Світлана, скидаючи робочі туфлі й проходячи на кухню.
Відкривши холодильник, зітхнула. Порожньо. Треба буде після зміни завтра забігти в магазин. Поки що можна зробити картоплю з тушкованкою – швидко й ситно.
— Суп звариш? — долинуло з кімнати.
Світлана стисла губи. Суп – це мінімум година. А їй ще прати.
— Може, завтра суп? Сьогодні зроблю картоплю, — запропонувала вона.
— Знову ця картопля, — невдоволено озвався Антон. — Мати он вчора щі з фрикадельками зварила. Смакота!
Світлана промовчала. У свекрухи Ніни Петрівни весь день для готування, не те що в неї. Але сперечатися не хотілося. Легше вже зварити того клятого супу.
Поки вода закипала, Світлана швидко переодяглася й винесла у двір кошик з пранням. Розвішувати доводилося майже в темряві, але іншого варіанту не було. Повернувшись на кухню, вона взялася чистити картоплю. У голові крутився завтрашній графік викликів, треба буде зайти до Семенівни перевірити тиск, потім до Кольки після вітрянки…
— Ти знову пересолила, — Антон скривився, куштуючи суп через півтори години.
— Дай, — Світлана зачерпнула ложку супу, скуштувала. — Нормально ніби.
— Тобі все нормально, — буркнув чоловік. — У тітки Ліди от ніколи нічого не пересолено.
Світлана зітхнула. Тітка Ліда – сестра свекрухи – була місцевою легендою кулінарії. У неї завжди все виходило ідеально. Принаймні, так вважав Антон. І нагадував про це при кожній нагоді.
— Слухай, може, ти завтра почнеш город копати? — обережно спитала Світлана, прибираючи тарілки. — Бо всі сусіди вже грядки роблять, а в нас ще й кінь не валявся.
— Встигнеться, — відмахнувся Антон. — Ще холодно.
— Та вже квітень добігає кінця…
— Сказав же – встигнемо! — роздратовано відрізав чоловік. — Що ти пристала? Теж мені, командирка знайшлася.
Світлана знову промовчала. Сваритися не було сил. Пів року тому Антон пішов із лісопилки, сказавши, що там платять копійки, а роботи багато. Обіцяв влаштуватися в сусіднє селище, де відкривався новий цех. Але спершу не знайшлося підходящої вакансії, потім умови не сподобались, потім ще щось… У результаті весь дім і господарство лягли на плечі Світлани.
— Свєтко, ти ж жінка, — любила повторювати сусідка Клавдія Семенівна. — Кому ще все тримати? Чоловікам це не під силу. Вони як малі діти.
Світлана кивала й погоджувалась. Так було простіше. Але всередині поступово накопичувалося щось важке, душне, без назви.
Увечері, завершивши всі хатні справи, Світлана сіла на кухні з горнятком чаю. Надворі вже стемніло. На душі було гнітюче й порожньо. Антон уже хропів у спальні, навіть не запитавши, чи вона закінчила прання і чи не потрібна допомога.
«А колись усе було інакше», — подумала Світлана, розмішуючи цукор у чаї. Колись Антон був уважним, турботливим. Носив її на руках, дарував квіти з клумби при в’їзді в село, влаштовував сюрпризи. Коли все змінилося? Після весілля? Чи коли переїхали з міста в це село, ближче до його матері?
Телефон коротко пискнув. Повідомлення від Ольги — подруги ще зі школи, яка жила в сусідньому селі.
«Завтра будеш у нашому магазині? Давай побачимось, трохи посидимо. Я шарлотку спекла».
Світлана всміхнулася. Ольга завжди була душею компанії, легкою на підйом. Вони не бачилися вже місяці два, лише зрідка переписувались.
«Буде час після обіду — обов’язково заскочу», — відповіла Світлана.
Наступного дня робота йшла своєю чергою. Ближче до обіду подзвонила Ніна Петрівна, поцікавилась, що буде на вечерю. Світлана стримано відповіла, що ще не вирішила. Свекруха хмикнула й сказала, що Антон любить котлети з пюре — як у дитинстві.
«А я думала, що він уже подорослішав», — подумки буркнула Світлана, але вголос лише подякувала за пораду.
На третю годину основні справи були завершені. Світлана зачинила фельдшерський пункт і рушила в напрямку сусіднього села. Йти було недалеко — кілометри три ґрунтівкою. Погода стояла гарна, сонячна. Вперше за довгий час Світлана відчула щось схоже на радість. Жодних справ, жодних турбот — просто дорога, сонце і зустріч з подругою попереду.
Ольга чекала біля магазину, сидячи на лавці. Побачивши Світлану, розпливлася в усмішці й замахала рукою.
— Виглядаєш змореною, — сказала Ольга, обіймаючи подругу. — Зовсім тебе там замучили?
— Та як завжди, — відмахнулася Світлана. — Робота, хата, город скоро…
— А Антон допомагає?
Світлана знизала плечима. Говорити не хотілося. Особливо про чоловіка.
— Гаразд, ходімо до мене, — Ольга потягла її за руку. — Я такого чаю купила — пальці оближеш!
Будинок в Ольги був невеликий, але затишний. Усюди квіти в горщиках, на стінах — картини, які подруга малювала сама. У кутку вітальні — телевізор, на дивані — кіт Васько, який навіть не ворухнувся, побачивши гостю.
— Сідай, — Ольга показала на крісло. — Зараз чайник поставлю. Розповідай, як життя?
І Світлана, несподівано для себе, почала розповідати. Про те, як втомлюється на роботі, як тягне всю хату сама, як Антон уже пів року не працює й, здається, не збирається. Про те, як кожна вечеря перетворюється на іспит її кулінарних здібностей, а кожне прохання про допомогу розбивається об стіну байдужості.
— А чому терпиш? — спитала Ольга, розливаючи чай по чашках. — Я б давно вже висловила все, що думаю.
— Та кому це треба? — зітхнула Світлана. — Всі навколо тільки й кажуть: терпи, ти ж жінка. Мати моя, свекруха, сусідки — всі в один голос.
— Ну і що? — Ольга посунула до неї тарілку з шарлоткою. — Їм-то легко казати. А тобі як?
Світлана задумалась. Справді, як їй? Вона так звикла не звертати уваги на власні почуття, що навіть не могла одразу відповісти на це просте питання.
— Гидко мені, Олю, — нарешті зізналась вона. — Наче я не людина, а функція якась. Приготуй, прибери, попери, принеси. І жодної подяки, жодного співчуття.
— То поговори з ним серйозно, — запропонувала Ольга. — Може, він просто не розуміє?
— Та говорила я, — Світлана відпила чай. — Та толку? Все спочатку. Два тижні буде тиха вода, нижча трави, а потім знову по-старому.
Ольга співчутливо зітхнула й долила подрузі ще чаю. В затишній тиші минуло майже дві години. Світлана поглядала на годинник, але йти зовсім не хотілося. Тут, у маленькому будинку Ольги, було спокійно й добре.
Телефон раптово задзвонив, порушивши ідилію. Світлана подивилася на екран і насупилася. Антон.
— Так, слухаю.
— Ти де шляєшся?! — пролунав роздратований голос чоловіка. — У мене родичі сидять голодні! Тітка Валя з дядьком Колею приїхали, Лєнка з чоловіком, діти! Усі чекають!
Світлана відсунула телефон від вуха — Антон кричав так голосно, що аж різало слух.
— Коли будеш? — вимогливо запитав він.
— Скоро буду, — тихо відповіла Світлана й вимкнула дзвінок.
Ольга уважно дивилася на подругу. Та повільно поклала телефон на стіл і глибоко зітхнула.
— Що трапилось? — спитала Ольга.
— Антон родичів покликав. Сидять, чекають. Вечеря, мабуть, сама мала зготуватися, — невесело усміхнулася Світлана.
— І ти зараз підеш готувати на всю цю ораву? — в голосі Ольги було щире здивування. — Справді?
— А що мені робити? — розвела руками Світлана.
— Ну, наприклад… нічого? — запропонувала Ольга. — Сам нехай крутиться. Це ж він їх запросив, навіть не попередивши тебе.
Світлана замислилася. Щось у ній наче ворухнулося, якась струна, що довго мовчала. Вона раптом уявила, як повертається додому, а там купа голодних людей. Усі чекають, що фельдшер, щойно з роботи, стане метушитись на кухні, щоб нагодувати родину чоловіка, який навіть не спромігся її попередити.
— Знаєш, — повільно сказала Світлана, — я, мабуть, не поспішатиму.
Минув ще час. Телефон не вщухав — Антон дзвонив кожні п’ять хвилин, але Світлана не брала слухавку. В голові панувала дивна порожнеча.
— Може, переночуєш у мене? — запропонувала Ольга. — Ранок — мудріший за вечір.
Світлана кивнула. Потім раптом підвелася й рішуче сказала: — Мені треба додому. Але не хвилюйся, я не буду готувати.
Через пів години Світлана відчинила хвіртку свого двору. На ґанку курив дядько Коля — невисокий чоловік з червоним обличчям і пишними вусами.
— О, господиня прийшла! — зрадів родич. — А ми тут заждались. Антон каже, ти десь затрималась.
— Так, трохи, — кивнула Світлана і пішла до хати.
У вітальні на диванах розташувалися тітка Валя — повна жінка років шістдесяти, її донька Лена з чоловіком Сергієм та двоє хлопчаків — років восьми-десяти, які носилися кімнатою. Антон сидів у кріслі, насуплений. Побачивши дружину, він підвівся.
— Нарешті! — вигукнув чоловік, намагаючись усміхнутись родичам. — А ми тут усі Свєту чекаємо. Зараз вона швиденько щось приготує.
Світлана мовчки пройшла повз чоловіка й попрямувала до спальні. Там вона дістала зі шафи спортивну сумку й почала методично складати туди речі — кілька блузок, штани, білизну, теплий светр.
У дверях з’явився здивований Антон.
— Ти що робиш? — запитав він із розгубленістю.
Світлана не відповіла, продовжуючи складати речі.
— Свєтко, ти що, образилася? — підвищив голос чоловік. — Ну, не попередив, з ким не буває. Зараз охолонеш, і все буде нормально.
Світлана застібнула сумку й обернулась до чоловіка.
— Я йду, — тихо сказала вона.
— Та годі тобі, — відмахнувся Антон. — Потім поговоримо. Зараз гості голодні сидять.
— Ти їх запросив — ти й годуй, — відповіла Світлана й узяла сумку.
Антон загородив їй дорогу.
— Ти куди зібралася? Не гарячкуй.
Світлана обійшла його й вийшла до коридору. За нею з цікавістю спостерігали всі присутні. Тітка Валя щось прошепотіла Лєні на вухо.
— Свєтка образилась, зараз відтане, — гучно сказав Антон у зал, ніби вибачаючись перед родичами.
Але коли Світлана невимушено пройшла повз гостей до виходу, не сказавши жодного слова, чоловік розгубився.
— Ти… ти куди? — його голос затремтів. — А вечеря?
Світлана навіть не обернулась. Лише на порозі, вже тримаючись за ручку дверей, вона спокійно промовила:
— Смачного.
І вийшла, обережно зачинивши за собою двері.
Повернувшись до Ольги, Світлана не могла стримати тремтіння. Подруга налила їй чарочку наливки й укутала теплим пледом.
— Ти як? — спитала Ольга, сідаючи поруч.
— Дивно, — зізналась Світлана. — Наче щось усередині обірвалося. Але не боляче. Скоріше… легко.
Вночі Світлана довго не могла заснути. Не від переживань — ні. Від відчуття якоїсь неймовірної свободи. Вперше за довгі роки в її голові не крутилися думки про завтрашню вечерю, нагладжені сорочки чоловіка чи незабитий паркан. Тепер усе це було вже не її турботою. У тиші кімнати, де їй постелили, було більше повітря, ніж у всьому їхньому будинку за останні роки.
Зранку новина облетіла все село. Клавдія Семенівна першою прибігла до сусідки Агати Петрівни:
— Чула? Свєтка від Антона пішла! Прямо при гостях! Зібрала сумку й пішла!
— Та невже? — сплеснула руками Агата Петрівна. — Що ж таке трапилося?
— Та хто ж знає! Може, Антон загуляв? А може, ще щось…
До обіду плітки лише множились. Одні казали, що Антон підняв руку на дружину, інші — що Світлана знайшла собі когось у райцентрі. Ніна Петрівна ходила селом із заплаканими очима, розповідаючи всім, яка невдячна у неї невістка.
За тиждень Антон заявився до Ольги. Світлана якраз збиралася на роботу.
— Нам треба поговорити, — похмуро сказав чоловік.
— Мені пора на роботу, — відповіла Світлана, застібаючи куртку.
— Свєта, ну що це за дитячий садок? — не витримав Антон. — Ти влаштувала ганьбу перед людьми! Перед родичами! Тепер усе село гуде!
— Хай гуде, — Світлана вперше глянула чоловікові прямо в очі. — Ти зробив це раніше — просто не кричав. Принижував мене щодня, тільки тихо.
— Ти що, з глузду з’їхала? — обурився Антон. — Коли я тебе принижував?
— Кожного разу, коли вимагав вечерю, не подякувавши. Кожного разу, коли порівнював мою кухню з тьотьою Лідою. Кожного разу, коли відмовлявся допомогти, бо «це жіноча робота». Кожного разу, коли кликав гостей, не попередивши мене.
Антон стояв, не знаходячи слів. Ніколи раніше дружина не говорила з ним таким тоном. Спокійно, впевнено, без сліз і істерик.
— Прошу тебе, йди, — тихо сказала Світлана. — Мені пора на роботу.
Згодом Світлана винайняла кімнату в Марії Федорівни, місцевої пенсіонерки. Кімната була маленька, але світла, з окремим входом. Фельдшер почала брати більше змін, економила кожну копійку. Було нелегко, але Світлана почувалася в безпеці. Ніхто не кричав на неї, не вимагав вечерю, не дзвонив із претензіями.
Через місяць у поштовій скриньці з’явився лист від Ніни Петрівни. Свекруха писала великими літерами: «Ти зробила всім боляче, ти зруйнувала сім’ю. Антон зовсім знітився. Невже так чинять порядні жінки? За нашого часу таке й уявити було неможливо!»
Світлана прочитала листа і викинула його, не відчувши ані крихти провини.
З часом до неї доходили чутки про Антона. Без нагляду дружини чоловік частіше заглядав у чарку. Родичі перестали навідуватися — стало незручно. На роботу Антона так ніхто й не покликав — кому потрібен працівник, який то лінується, то п’є? У селі його почали жаліти — спершу жінки, а потім і чоловіки.
А Світлана жила своїм життям. Прокидалася вранці, пила чай на ґанку, слухаючи спів птахів. Ніхто не вимагав сніданку, не дорікав, не порівнював. Марія Федорівна виявилася мовчазною й делікатною сусідкою. Іноді вони разом пили чай увечері, але частіше Світлана насолоджувалася тишею своєї кімнати.
Минуло пів року — і на телефон прийшло повідомлення від Антона: «Ти мала рацію. Я все зіпсував.»
Світлана прочитала повідомлення й просто видалила його. Не з образи — просто це вже не мало значення.
Одного вечора, сидячи на ґанку біля будинку Марії Федорівни, Світлана дивилася на захід сонця й думала про те, як дивно влаштоване життя. Іти виявилось не втечею, а поверненням — до себе, до своїх бажань, до спокою. Не гучний ляск дверима, а тихий, але рішучий крок став для неї найважливішим у житті.
«Я більше не житиму заради чужого комфорту», — сказала тоді Світлана сама собі. І в ту мить вперше по-справжньому почала жити.
