— Ти більше ніколи не затягнеш мене на дачу до своєї мами! Я більше не буду допомагати їй у всьому замість того, щоб займатись своїми справами!

— Ні, Сашо! Цього разу я не поїду! — Віка стояла біля плити, помішуючи соус у каструлі, і навіть не обернулась до чоловіка.

— Та ну, всього ж на пару вихідних! — Сашко підійшов ближче й спробував обійняти дружину ззаду. — Мама вже все розпланувала! Будемо садити картоплю, теплицю ставити…

Віка різко розвернулась, відсторонившись від його обіймів.

— Саме тому я й не поїду! — вона відклала ложку. — Два роки поспіль я ішачила на вашій дачі, як віл! І що я отримала натомість? Мозолі, сонячні опіки й похвалу типу: «Яка ти молодчинка, Вікуся, а то я вже не можу, як раніше»!

Сашко зітхнув і потер перенісся. Розмова набирала неприємного оберту, якого він намагався уникнути.

— Мама вже не молода, їй важко самій…

— Твоїй мамі п’ятдесят шість, вона щоранку бігає по три кілометри й двічі на тиждень ходить у басейн! — відрізала Віка. — А я, між іншим, останній місяць працюю над важливим проєктом! У мене все палає, а ти знову хочеш, щоб я все кинула й поїхала садити цю картоплю?

— Та це ж уже така сімейна традиція! — Сашко розвів руками. — Усі разом, на природі…

— Сімейна? — Віка фиркнула. — Згадаймо, як було торік! Твоя мама сиділа в шезлонгу з журналом і вказувала, де й що садити! Ви з вітчимом поїхали в будівельний магазин і зникли на весь день! А я вісім годин на колінах повзала по грядках! А потім ще й вечерю готувала на всіх, бо Галина Ігорівна «втомилася на сонечку»!

Сашко відійшов до вікна, уникаючи погляду дружини. Історія справді була правдивою, але вголос це визнавати він не хотів.

— Цього разу все буде по-іншому! — невпевнено сказав він.

— Та невже? А позаминулого року пам’ятаєш? — продовжила Віка. — Коли твоя мама вирішила, що треба фарбувати паркан, і я три дні з пензлем у руці фарбувала ці нескінченні штахети? А сама вона тим часом їздила з подругами в спа, бо «давно збирались»?

— Ти перебільшуєш… — спробував заперечити Сашко, але його голос звучав непереконливо.

— Я не перебільшую, я факти називаю! — Віка схрестила руки на грудях. — У мене є своя робота, свої проєкти, свої плани на ці вихідні! Все!

— Але ж треба…

— Ти більше ніколи не затягнеш мене на дачу до своєї мами! Я більше не буду допомагати їй у всьому, замість того щоб займатись своїми справами!

Сашко опустив голову. Він знав, що дружина має рацію, але мама дзвонила йому щодня, нагадуючи, як важливо приїхати всім разом, як вона розраховує на допомогу «милої Віки»… І щоразу в її голосі звучало приховане звинувачення: якщо син не привезе дружину — значить, він поганий син, не поважає матір, піддається впливу жінки.

— Послухай, я розумію, що тобі важко там! — він зробив ще одну спробу. — Але мамі справді потрібна наша допомога! І це ж всього на кілька днів…

— Ні, Сашо, це не на кілька днів! — Віка похитала головою. — Це знову всі вихідні квітня, травня і ще все літо на додачу! Знову будуть нескінченні списки справ, які «тільки ти можеш зробити, Вікулю»! І твоя мама знову щовечора дзвонитиме, щоб нагадати, що треба приїхати в суботу з самого ранку!

Сашко мовчав. Телефон у його кишені завібрував — напевно, мама, цікавиться, чи вдалося вмовити Віку. Він не став відповідати.

— Якщо тобі так важливо допомогти мамі — поїдь сам! — додала Віка вже м’якше. — Я справді не проти! Але в мене свої справи! Зрозумій нарешті: я не безплатна робоча сила для твоєї мами!

— Я з нею поговорю! — неохоче мовив Сашко. — Може, перенесемо на наступні вихідні…

Віка лише похитала головою й повернулася до плити. Вона знала, що це лише тимчасове затишшя. За кілька днів Галина Ігорівна знову подзвонить синові, й усе почнеться спочатку.

— Сашо, ти поговорив із Вікою? — голос Галини Ігорівни в слухавці звучав вимогливо. — Уже середа, а ви досі не сказали, коли приїдете!

Сашко відійшов у дальній кут офісу, щоб його не чули колеги.

— Мамо, тут таке діло… Віка дуже зайнята на роботі! У неї важливий проєкт і ще якісь справи…

— Які ще справи? — фиркнула Галина Ігорівна. — Вона малює картинки на комп’ютері! Це хіба робота? От я в її роки…

— Вона дизайнерка, мамо! — втомлено поправив Сашко. — І в неї справді відповідальне замовлення!

— Тобто ти не зміг її переконати! — у голосі матері з’явились обвинувачувальні нотки. — Вона тебе зовсім не поважає! А мені ж стільки всього треба зробити на ділянці! Паркан перекосився, грядки не перекопані, розсада переросла…

Сашко прикрив очі рукою. Ця розмова повторювалась уже третій день поспіль.

— Я приїду, мамо! Сам усе зроблю!

— Сам ти не впораєшся! — заперечила Галина Ігорівна. — Удвох ви швидко все зробите! Невже твоя дружина не може пожертвувати одними вихідними заради родини?

— Я ще спробую з нею поговорити… — здався Сашко, вже знаючи, що ввечері його чекає новий раунд сімейних переговорів.

Увечері Віка сиділа за комп’ютером, зосереджено працюючи над макетом. Коли Сашко зайшов у кімнату, вона навіть не повернула голови.

— Слухай, я тут подумав про вихідні… — обережно почав він.

Віка повільно розвернулася на стільці, її погляд не віщував нічого доброго.

— Знову за старе? Ми ж усе обговорили!

— Сьогодні дзвонила мама! — Сашко сів на край дивану. — Вона засмучена, що ми не приїдемо разом! У неї там справді назбиралось багато роботи!

— Хай найме помічників, якщо так багато справ! — різко відповіла Віка. — У неї пенсія хороша, ще й підробляє репетиторством! Може собі дозволити когось наймати раз на тиждень!

— Ти ж знаєш, вона економна…

— Економна? — Віка нервово засміялась. — Вона не економна, вона просто звикла, що все їй дається безплатно! Особливо моя праця!

Сашко відчув, як всередині наростає роздратування.

— Ти надто категорична! Вона ж моя мама!

— І що? Це дає їй право використовувати мене як безплатну робочу силу? Я так не вважаю!

— Ніхто тебе не використовує! — підвищив голос Сашко. — Це звичайна взаємодопомога в родині!

— Взаємодопомога? — Віка встала зі стільця. — А що твоя мама зробила для мене за ці три роки? Хоч раз запропонувала допомогти, коли я хворіла? Або коли в мене машина заглухла, і я просила її просто відвезти макет на роботу? Ні, вона тільки вимагає і вимагає!

— Вона не зобов’язана тобі допомагати, ти доросла людина!

— От саме! — Віка гримнула долонею по столу. — Я доросла людина, а не безплатний садівник, лісник, городник і ландшафтний дизайнер для твоєї мами! У мене своє життя, свої плани, своя робота!

Сашко глибоко зітхнув, намагаючись заспокоїтись.

— Віко, будь ласка! Усього ж одні вихідні! Обіцяю, я буду працювати з тобою, нікуди не поїду! Ми все швидко зробимо, а потім…

— Ні! — відрізала Віка. — Я не поїду! Крапка! І якщо ти й далі будеш тиснути на мене, клянусь, я подам на розлучення!

Сашко завмер, не вірячи своїм вухам.

— Ти що, серйозно? Через якусь дачу?

— Три роки я терпіла, що твоя мама для тебе важливіша за мене! Три роки я жертвувала своїми інтересами, щоб ти не засмучувався! Але з мене досить!

Сашко підняв руки в примирливому жесті.

— Добре, добре! Я зрозумів! Не поїдеш — значить, не поїдеш!

Він вийшов із кімнати, а Віка повернулася до роботи, але зосередитися вже не могла. Руки тремтіли від напружених емоцій.

Два дні в їхній квартирі панувала напружена тиша. Сашко уникав теми дачі, а Віка майже не відходила від комп’ютера, доробляючи проєкт. На третій день телефон Сашка знову задзвонив.

— Синочку, ну що там? Я ж чекаю відповіді, коли ви приїдете! — голос Галини Ігорівни звучав нетерпляче. — Уже п’ятниця на носі, а я досі не знаю, готувати вам кімнату чи ні!

— Мамо, я приїду сам… — тихо відповів Сашко, відійшовши трохи далі від кабінету, де працювала Віка. — У Віки справді багато роботи…

— Знову вона за своє! — у голосі матері пролунало обурення. — Жодного разу не допомогла з того часу, як ви одружились! Все я та я!

Сашко зморщився від явної неправди, але промовчав.

— Що це за дружина така, яка не хоче допомагати родині чоловіка? — продовжувала Галина Ігорівна. — За мого часу таке й уявити було неможливо!

— Мамо, давай не будемо…

— Ні, ти маєш серйозно з нею поговорити! — не зупинялась мати. — Пояснити, що це її обов’язок — допомагати свекрусі! Я для вас стільки всього роблю, невже не можна хоч раз віддячити добром?

Сашко заплющив очі й глибоко вдихнув. Десь у глибині душі він розумів, що Віка має рацію, але визнати це — означало піти проти матері. А він не міг собі цього дозволити.

До вечора п’ятниці Сашко знову заговорив про дачу, хоча обіцяв собі цього не робити.

— Може, все ж поїдеш зі мною? — спитав він під час вечері на кухні. — Лише на суботу! У неділю повернемося раніше!

Віка повільно поклала вилку й уважно подивилась на чоловіка.

— Навіть не починай! — тихо сказала вона. — Я не поїду! Я зайнята!

— Але ж ти вже здала проєкт! — зауважив Сашко. — Я бачив, як ти надсилала листа клієнту!

— У мене є інші справи! Особисті! — відрізала Віка. — І це не обговорюється!

Сашко стиснув губи, не приховуючи роздратування.

— Тобі так важко зробити щось для моєї мами? Для родини?

— А чому твоя мама не може найняти когось? — відбила Віка. — Або попросити своїх подруг допомогти? Чому саме я повинна жертвувати своїми вихідними?

— Бо ти член родини! — підвищив голос Сашко. — Або вже ні?

Віка відсунула тарілку й підвелась з-за столу.

— Знаєш, якщо «членство» у твоїй родині означає бути безплатною робочою силою для твоєї мами — то, можливо, я справді не член родини!

Вона вийшла з кухні, а Сашко залишився сидіти, стискаючи кулаки. Телефон знову завібрував — мати втретє за вечір цікавилася, чи вдалося йому переконати дружину.

У суботу вранці Сашко зібрав рюкзак і демонстративно попрямував до виходу.

— Я до мами! Повернусь завтра ввечері!

Віка кивнула, не відриваючись від книжки, яку читала на дивані.

— Удачі! — лише й сказала вона.

Сашко чекав докорів, сліз, може, навіть спроби його зупинити. Але байдужість дружини вразила його найсильніше.

— І це все? — запитав він, зупинившись у дверях.

— А що ти хочеш почути? — Віка підняла очі від книжки. — Ще одну сварку? Вибач, я втомилась сперечатись! Давай завтра? Або коли тобі там зручно?

Сашко грюкнув дверима сильніше, ніж збирався, і вийшов із квартири з важким відчуттям у грудях.

На дачі його зустріла Галина Ігорівна в легкій літній сукні та широкополому капелюсі.

— Один приїхав? — спитала вона, хоча прекрасно бачила, що син вийшов з таксі сам.

— Так, мамо! Віка не змогла!

— Не захотіла, ти хотів сказати! — фиркнула Галина Ігорівна. — Нічого, самі впораємось! Спочатку треба перекопати грядки під картоплю! Потім теплицю зібрати — я нову купила, з магазину привезли, розвантаж за будинком! А потім ще й паркан підправити — там три секції геть похилились.

Сашко кивав, слухаючи нескінченний список справ, і розумів, що сам буде працювати всі вихідні без перепочинку.

До обіду, упрівши й втомившись, він встиг перекопати тільки половину ділянки під картоплю. Спина нила, на долонях, попри рукавички, з’явилися мозолі. Мати тим часом сиділа на веранді, гортаючи журнал і час від часу вигукуючи вказівки:

— Сашеньку, копай там глибше! І грудки одразу розбивай!

На обід були розігріті магазинні пельмені (Галина Ігорівна пояснила, що не стала готувати щось серйозне, бо Віка не приїхала). Після цього Сашко взявся за теплицю. Інструкція була китайською, деталі не підходили одна до одної, і вже за годину він був готовий усе кинути.

— Мамо, може, викликати майстрів? — спитав він, витираючи піт з лоба. — Це якась китайська головоломка!

— Ще чого! — обурилась Галина Ігорівна. — Гроші на вітер викидати? Сам упораєшся! Якби твоя жінка приїхала, ви б уже давно зібрали! У неї руки з правильного місця ростуть, не те що в деяких!

Сашко стиснув зуби, але промовчав. До самого вечора він мучився з тією теплицею, а коли нарешті закінчив, уже стемніло. Про ремонт паркану не було й мови — сил і часу не залишилось.

— Завтра зранку візьмешся за паркан! — скомандувала мати за вечерею. — А потім садитимемо картоплю!

— Мамо, я обіцяв Віці повернутися до обіду! — обережно сказав Сашко. — У нас були плани!

— Які ще плани? — насупилась Галина Ігорівна. — Роботи повно, а ти зібрався їхати? А картоплю хто садитиме?

— Я можу приїхати наступними вихідними! — запропонував Сашко. — Або після роботи ввечері, паркан полагодити…

— Наступні вихідні вже пізно! — відрізала мати. — Картоплю треба садити зараз, не через тиждень! Вона не чекатиме, поки у твоєї дружини з’явиться настрій допомагати!

Сашко відчув, як усередині знову підіймається роздратування — але цього разу вже на матір, а не на дружину.

— Віка не зобов’язана допомагати тобі на городі! — сказав він тихо. — У неї своє життя, свої справи!

— От як?! — Галина Ігорівна стиснула губи. — Варто їй було один раз відмовити — і ти вже на її боці? А про мене хто подумає? Я ж одна, мені потрібна допомога!

— Я ж приїхав, допомагаю! — втомлено відповів Сашко.

— Одного тебе мало! — заявила мати. — Удвох би все за день зробили, а так… Ех, не цінує вона тебе, не поважає твою родину!

Сашко промовчав, підвівся й вийшов на ґанок. Вперше за три роки він подивився на ситуацію очима Віки. І справді, його мати використовувала їх як безплатну робочу силу. А він, замість того щоб захищати дружину, тиснув на неї, змушуючи жертвувати своїм часом і зусиллями.

У цей момент телефон Сашка пилікнув — надійшло повідомлення від Вікі: «Як справи на дачі?»

Він зітхнув і чесно відповів: «Важко. Теплицю зібрав, завтра паркан і картопля. Мама незадоволена, що ти не приїхала».

Відповідь надійшла за хвилину: «Співчуваю. Тепер розумієш, чому я не хотіла їхати?»

Сашко скривився. Так, тепер розумів. Але визнати свою неправоту означало посваритись із матір’ю, а до цього він не був готовий.

Недільний ранок почався з нового списку справ від Галини Ігорівни. Сашко похмуро слухав, поглядаючи на годинник і розуміючи, що до обіду точно не встигне повернутись до міста.

— І не забудь перенести компост з далекого кутка ближче до грядок, — завершила мати. — Мені ж важко туди-сюди ходити!

— Мамо, я ж обіцяв Віці повернутись сьогодні раніше! — знову спробував Сашко. — Може, компост наступного разу?

— Ось знову вона тебе смикає! — сплеснула руками Галина Ігорівна. — Ти в неї як на повідцю! Вона там сидить, нічого не робить, а тебе від матері відриває!

Щось у Сашкові клацнуло. Три роки він слухав подібне, дозволяючи матері принижувати Віку, і жодного разу не став на захист дружини.

— Віка багато працює! — твердо сказав він. — Вона дизайнерка, у неї своя база клієнтів, серйозні проєкти! І вона має повне право проводити вихідні так, як хоче!

— Ого! — Галина Ігорівна здивовано підняла брови. — Тепер ти її захищаєш? А маму, значить, можна залишити з недоробленою роботою?

Сашко глибоко зітхнув.

— Я не залишаю тебе! Я допомагаю, як можу! Але я не можу розірватися між тобою і дружиною!

— Ясно! А я тут одна мучитимусь! — ображено підсумувала мати.

— Мамо, найми помічника по господарству! — запропонував Сашко. — Колишній колега тата, дядько Михайло, підробляє на пенсії! І паркан полагодить, і з городом допоможе!

— Ще чого! Гроші платити! — обурилась Галина Ігорівна. — Коли є син і невістка, які повинні допомагати!

— Ми не повинні, мамо! Ми можемо допомагати, коли маємо час і можливість!

Мати ображено відвернулась і демонстративно замовкла. Сашко зітхнув і пішов лагодити паркан, розуміючи, що сьогодні точно не повернеться до вечора. І Віка матиме повне право злитися.

Тим часом у міській квартирі Віка нервово ходила з кутка в куток. Одинадцята ранку, а від Сашка — ані слова. Значить, залишився з матір’ю до вечора, попри обіцянку повернутись до обіду.

Не витримавши, вона схопила телефон і написала: «Ти повертаєшся? Вже одинадцята, а ти мовчиш».

Відповідь прийшла за пів години: «Вибач, не встигаю до обіду. Ще багато роботи. Буду ввечері».

Віка відчула, як до горла підкочується клубок образи. Сашко знову порушив обіцянку через примхи матері. І так буде завжди, поки вона не поставить цьому крапку.

Коли Сашко повернувся додому, була вже дев’ята вечора. Він тихо зайшов у квартиру, сподіваючись знайти Віку у вітальні перед телевізором або за комп’ютером. Але квартира зустріла його незвичною тишею.

— Віко? — покликав він, проходячи до спальні.

Дружина сиділа на краю ліжка. Поряд стояв зібраний чемодан.

— Що відбувається? — Сашко завмер у дверях, відчуваючи, як усе всередині холоне.

— Я їду до батьків, — спокійно відповіла Віка. — На тиждень, може, на два. Мені треба подумати.

— Подумати? Про що? — Сашко підійшов ближче, але Віка трохи відсунулася, і він зупинився.

— Про нас! Про те, чи хочу я взагалі продовжувати такі стосунки!

— Через одні вихідні? — Сашко спробував усміхнутись, але усмішка вийшла кривою. — Ти перебільшуєш! Все ж не так страшно!

— Через три роки! Три роки я почуваюся прислугою для твоєї мами й намагаюся достукатися до тебе! А ти щоразу стаєш на її бік!

— Я не стаю…

— Стаєш! — перебила його Віка. — Ти пообіцяв повернутись до обіду! Але твоя мама сказала: «залишайся» — і ти залишився! Як завжди!

Сашко опустився в крісло, відчуваючи, як накочується втома — не фізична, а моральна.

— Мені було незручно поїхати, не закінчивши з парканом! — почав виправдовуватись він.

— А порушити обіцянку, дану дружині, тобі зручно? — у голосі Віки не було злості, тільки втома і розчарування. — Три роки я сподівалась, що ти почнеш поважати мене, мій час, мої бажання. Але, видно, дарма!

Сашко мовчав, дивлячись у підлогу. Усередині боролись суперечливі почуття: образа на дружину за те, що вона «не розуміє», і усвідомлення власної вини.

— Я кохаю тебе, Сашо! — продовжила Віка. — Але я більше не можу жити в тіні твоєї матері! І якщо для тебе її бажання важливіші за наш шлюб… Тоді нам краще розійтися!

— Не говори так! — Сашко підвів на неї погляд. — Я не хочу тебе втратити!

— Тоді щось має змінитися! — твердо сказала Віка. — І прямо зараз, не через місяць або рік!

Сашко підвівся й почав ходити кімнатою, запускаючи руки в волосся.

— Що ти хочеш, щоб я зробив? — нарешті запитав він.

— Визначся з пріоритетами! — відповіла Віка. — Виріши, що для тебе важливіше: твоя сім’я, яку ми з тобою створили, чи забаганки твоєї матері! Я не прошу обирати між мною і нею, я прошу поставити наші стосунки на перше місце!

— А конкретно?..

— Скажи їй, що я більше не працюватиму на її дачі! — відрізала Віка. — У мене своє життя, свої справи! І якщо їй потрібна допомога, нехай наймає людей або просить своїх подруг-пенсіонерок!

Сашко мимоволі скривився.

— Вона образиться…

— Звісно, образиться! — знизала плечима Віка. — Вона звикла командувати й використовувати всіх навколо! Але це її проблеми, не мої!

— Може, спробуємо компроміс? — запропонував Сашко. — Ти будеш іноді приїжджати, але без важкої роботи…

— Ні! — Віка похитала головою. — Ніяких компромісів! Я більше не поїду на ту дачу! Крапка! І якщо ти не можеш з цим змиритись — значить, нам не по дорозі!

Вона підвелась і взяла валізу.

— Я викликала таксі. Воно буде за десять хвилин.

— Почекай! — Сашко став перед нею. — Поговорімо! Не йди отак просто!

— Я три роки намагалась поговорити з тобою! — сумно усміхнулась Віка. — Ти не чув! Може, тепер почуєш…

Вона обійшла його й рушила до виходу. Сашко стояв, не знаючи, що сказати. Усередині боролись кохання до дружини й страх розчарувати матір. Це протистояння тривало всі роки їхнього шлюбу, але зараз настав момент зробити вибір.

— Я поговорю з мамою! — нарешті сказав він. — Поясню їй усе! Клянусь, більше не тиснутиму на тебе через ту дачу!

Віка зупинилась біля дверей.

— Ти вже обіцяв щось подібне. Не один раз.

— Цього разу все буде інакше! — Сашко підійшов і обережно взяв її за руку. — Я зрозумів, що був неправий! Ці вихідні… Коли я залишився там сам, я побачив, як вона нас використовує! І як я дозволяв це робити!

В очах Віки промайнув сумнів, але руку вона не відняла.

— Я не хочу тебе втрачати! — тихо сказав Сашко. — І якщо для цього мені треба навчитись казати мамі «ні» — я навчуся! Лише дай мені шанс! Ще один!

Віка мовчала, вдивляючись у його обличчя. У цей момент телефон Сашка задзвонив — на екрані висвітилась «Мама».

Не відриваючи погляду від дружини, він скинув виклик і вимкнув телефон.

— Бачиш? Я вже почав! — сказав він із несміливою усмішкою.

Віка зітхнула і, трохи помовчавши, поставила валізу на підлогу.

— Останній шанс, Сашо. Я більше на цю дачу не поїду. І якщо ти знову почнеш мене вмовляти — я піду. Назавжди.

Він кивнув і обережно обійняв її.

— Я зрозумів. Ти більше не поїдеш на дачу до моєї мами. Ніколи.

Тієї ночі вони довго говорили — вперше за кілька років по-справжньому, а не просто перекидаючись фразами. І коли Сашко засинав, він знав: завтра йому доведеться зробити найважчий дзвінок у житті. Але воно того варте — заради їхньої сім’ї.