— Олен, Олено?
Вона не відповіла, навіть не повела бровою. Сторінка під її пальцями була гладенькою і прохолодною, а світло торшера падало на текст під ідеальним кутом, створюючи затишний острівець спокою посеред вітальні. Вадим ще кілька секунд постояв біля дивана, переминаючись із ноги на ногу. Цей звук — ледь чутне шаркання капців по ламінату — дратував її більше, ніж сам його голос. Він був звуком нерішучості, провісником якоїсь нової незручної просьби.
— Олено, я до тебе звертаюся, — в його голосі з’явилися наполегливі нотки.
Вона повільно, з видимою неохотою відірвала погляд від книги, але не підняла його на чоловіка. Замість цього сфокусувалась на невизначеній точці на стіні за його спиною. Це був її давній прийом: показати, що її вирвали з чогось важливого заради чогось свідомо нікчемного.
— Я слухаю, Вадиме. Кажи, що там у тебе.
Він сприйняв це як запрошення. Підійшов ближче, сів на підлокітник дивана, вторгшись у її вивірений особистий простір. Від нього ледь вловимо тхнуло вуличною прохолодою і тютюном — значить, щойно курив на балконі, збирався з думками.
— Пам’ятаєш, на дні народження у Вітька… ну, у мого брата… ми там сиділи, говорили…
— Слабо, — сухо кинула вона, знову опустивши очі на сторінку, даючи зрозуміти, що п’яні посиденьки її не цікавлять.
— Так ось, — він проігнорував її тон, надто зосереджений на своїй меті. — Він же продав своє старе авто. Тепер шукає щось новіше. Ми тоді обговорювали… Я, коротше, сказав, що допоможу. Що ми допоможемо. Все-таки родина.
Олена мовчки перегорнула сторінку. Книга в її руках була важка, у твердій палітурці. Вона відчувала її вагу як якір, що тримає її у світі здорового глузду. Вадим, не дочекавшись відповіді, продовжив, його голос став ще м’якшим і винуватішим.
— Коротше, він знайшов. Хороший варіант, майже не їздила, власниця — жінка в роках, лише на дачу каталась. Але там трохи не вистачає. Треба доплатити. Сто п’ятдесят тисяч гривень.
Ось воно. Олена повільно опустила книгу на коліна, поклавши палець на рядок, де зупинилась. Підняла на нього погляд. Спокійний, ясний, без тіні здивування. Вона чекала цього. Не саме цього — але чогось подібного.
— І?
Це коротке, крижане «і» вибило його з колії. Він очікував запитань, уточнень, але не цього глухого глузду.
— Що «і»? Потрібні гроші. З нашого спільного рахунку. Я пообіцяв йому, Олен.
Вона мовчала кілька секунд, вдивляючись йому просто в очі. Першим не витримав він — відвів погляд убік. У цей момент вона з глухим, остаточним хлопком закрила книгу. Звук видався надто гучним у вечірній тиші. Острівець спокою був безповоротно зруйнований.
— Зачекай. Давай я уточню, щоб не було непорозумінь, — вона випрямилась, і в її голосі з’явилась сталь. — Це ТИ, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння на дні народження свого брата, вирішив проявити нечувану щедрість і пообіцяв йому гроші. А тепер я, зі спільного рахунку, куди, між іншим, дев’яносто відсотків надходжень забезпечую я, маю оплатити твоє п’яне вихваляння. Я правильно розумію логіку подій?
Слова Олени, сказані без тіні емоцій, зависли в повітрі. Це була не просто констатація факту, а вирок. Вадим відчув, як обличчя наливається гарячим рум’янцем сорому, який тут же змінився хвилею обурення. Винна маска злетіла, оголивши зле, вразливе обличчя людини, яку щойно публічно роздягли. Він випрямився, зліз з підлокітника й зробив крок назад — ніби хотів краще бачити супротивника.
— Тобто, по-твоєму, я — п’яний хвалько? — він прохрипів це крізь зуби, навмисне перекрутивши її слова, щоб надати їм більш образливого звучання. — Я дав слово, Олено. Своєму рідному брату. Це для тебе нічого не означає? Родина, кровні зв’язки — це все порожні слова?
Він почав ходити кімнатою — від одного кута до іншого. Кроки стали важкими, глухими. Це була його звична поведінка, коли він втрачав контроль: він намагався зайняти простір, домінувати фізично, якщо не вдавалося в діалозі.
— І що я йому скажу? «Вибач, брате, моя дружина не дозволила»? Це по-твоєму нормально? Хочеш, щоб я виглядав як підкаблучник, який не відповідає за свої слова?
Олена спостерігала за його метаннями з холодною цікавістю, ніби ентомолог — за поведінкою комахи. Вона не зрушила з місця, і ця її нерухомість говорила більше, ніж усі його пересування.
— Ти виглядаєш саме так, ким є, Вадиме. Людиною, яка спочатку говорить, а потім думає. І думає не своєю головою, а моїм гаманцем. Ти не про репутацію свою переймаєшся, а про те, як би не напружуватись. Найлегше бути щедрим за чужий рахунок.
— За чужий?! — він різко зупинився навпроти неї. — Це і мої гроші теж! Я ж працюю! Я вношу свій вклад у цей спільний бюджет! Чи ти вже й це забула?
— Я не забула, — її голос залишався рівним, але в ньому з’явився металевий відтінок. — Я просто вмію рахувати. Дозволь нагадати тобі розклад, бо після дня народження брата, бачу, в тебе провал у пам’яті. Твоя «частка» у нашому бюджеті покриває тільки твої витрати на бензин, обіди в офісі та алкогольні посиденьки з твоїми «друзями», якщо їх так можна назвати. Все інше — квартира, їжа, комуналка, одяг, наші з тобою поїздки, які ти так обожнюєш, і цей самий «спільний рахунок», який ти зібрався роздерти, — усе це забезпечую я своєю роботою. Тож не треба апелювати до справедливості. Справедливість зараз сидить перед тобою з книжкою в руках і не дає тобі злити в унітаз сто п’ятдесят тисяч гривень заради п’яного геройства.
Кожне її слово було влучним і точним. Вона не ображала — вона констатувала факти, і саме це принижувало його найбільше. Його головний козир — «ми ж родина, у нас усе спільне» — виявився побитим простою арифметикою. Злість у його очах змінилася на відчай. Він знову змінив тактику, намагаючись натиснути на жалість, на жіноче співчуття, яке, як він ще сподівався, у ній залишилось.
— Лєно, ну ти ж знаєш… Це ж Вітька. Він мені не чужа людина. Ти ж знаєш, як йому зараз тяжко після розлучення. Авто для нього — не розкіш, а можливість трохи заробити, стати на ноги. Невже тобі його зовсім не шкода? Невже для тебе ці купюри важливіші за нормальні людські стосунки?
Він зробив крок до неї, простягнув руку, щоб торкнутись її плеча, але зупинився, побачивши її застережливий погляд.
— Саме тому що він дорослий чоловік, — відрізала вона без тіні співчуття. — Я нікому нічого не обіцяла. Це твоє слово — і твоя проблема. Хочеш бути чоловіком — іди й зароби ці сто п’ятдесят тисяч. Візьми підробіток, халтуру. Продай свою колекцію марок, якою ти мені весь мозок прожужжав, яка вона в тебе «цінна». А до нашого сімейного бюджету ти лізти не будеш. Розгрібай своє п’яне вихваляння сам.
Пропозицію продати марки він сприйняв як ляпас. Це було не про гроші. Це було про його особистий простір, його маленький світ, зрозумілий тільки йому, його віддушину, яку вона щойно знецінила до рівня товару на базарі. Він усміхнувся, але посмішка вийшла кривою й злою. У куточках губ сіпнулося вниз. Він перестав метушитися. У його рухах більше не було паніки — натомість з’явилась холодна, обдумана рішучість.
Він мовчки підійшов до письмового столу в кутку вітальні, де стояв її робочий ноутбук. Олена проводжала його поглядом, не змінюючи пози. Вона бачила, як напружилися його плечі під тонкою тканиною домашньої футболки. Він більше не сказав жодного слова. Слова закінчились — їхній ліміт було вичерпано. Він просто відкрив кришку ноутбука. Кімнату наповнило м’яке гудіння кулера і світло екрана, яке відбилося від його обличчя мертвенно-синім блиском.
Олена зрозуміла все в ту ж мить. Це був не жест відчаю. Це був бунт. Пряме й усвідомлене порушення всіх негласних правил, на яких тримався їхній крихкий світ. Він збирався зробити це сам. Взяти. Не попросити, а саме взяти те, що, як він вважав, належить йому за правом. Його пальці застукотіли по клавіатурі швидко й нервово — він вводив пароль від їхнього спільного онлайн-банкінгу, який, з іронією долі, знала тільки вона, але колись давно сама ж йому його й повідомила — «про всяк випадок». Здається, оцей випадок і настав.
Він не дивився на неї, повністю поглинутий своїм задумом. Він був певен, що вона закричить, підбіжить, спробує різко закрити ноутбук. Він чекав на цю сцену — вона б підтвердила його правоту, виставила б її істеричною скупердяйкою. Але Олена не рухалась. Вона дала йому увійти в систему. Дала йому відкрити сторінку зі спільним рахунком, на якому жирним шрифтом світилась сума, що значно перевищувала ту, яку він збирався забрати. І тільки тоді, коли його палець уже завмер над кнопкою «Переказати», вона повільно, без жодного зайвого руху, відклала книгу на диван і підвелася.
Вона підійшла до нього ззаду — тихо, як тінь. Він відчув її ще до того, як побачив. Відчув, як повітря за спиною стало щільнішим і холоднішим. Він не обертався, вперто дивлячись в екран.
— Я просто візьму те, що належить мені, — кинув він у монітор, намагаючись надати своєму голосу твердості, але вийшло непереконливо.
Олена нахилилася до його вуха. Не торкнулася — просто наблизилась настільки, що він відчув її рівне, спокійне дихання. Її голос був тихим, майже пошепки, але саме тому він звучав чітко й загрозливо.
— Так я нікому нічого не обіцяла. Це ти сказав своєму брату, що даси йому гроші на машину. Тепер сам і розгрібай це все.
Ця фраза не була криком. Вона була фактом. Останнім, незворотним відділенням її світу від його безвідповідальних фантазій. Вона не сперечалася, не погрожувала — вона просто провела межу. Сказала так, ніби пояснювала прописну істину дитині з затримкою розвитку.
Стук по клавіатурі припинився. Вадим завмер. Повільно обернув голову і подивився на неї знизу вверх. У його очах більше не було ані злості, ані образи. Тільки порожнеча і холодне, тверезе усвідомлення того, що він щойно перейшов межу, за якою вже нічого не буде, як раніше. Він програв не суперечку про гроші. Він програв усе. І в тій новій реальності, яку вона щойно для нього створила, його п’яні обіцянки й уявлення про «чоловіче слово» не вартували рівно нічого.
Тиша, що настала після її слів, була густішою й важчою за будь-який крик. Вона не дзвеніла, не тиснула — вона просто була. Абсолютна, вакуумна порожнеча, в якій слова Вадима, сказані хвилину тому, зникли без сліду. Він дивився на її спокійне обличчя, на ледь помітну лінію губ, і розумів, що стіна, в яку він щойно вбивався, виявилася не просто міцною. Вона була дзеркальною. Усе, що він у неї кидав — свої хитрощі, маніпуляції, свою фальшиву чоловічу гордість — поверталось назад і било по ньому самому.
Він повільно, ніби уві сні, відвернувся від неї й уткнувся поглядом у світлий екран ноутбука. Там, на сторінці банку, все ще світилася цифра їхнього спільного рахунку. Та сама цифра, яка ще десять хвилин тому здавалася йому рішенням проблеми, а тепер перетворилася на символ його повної, нищівної поразки. З його горла вирвався короткий, задушливий смішок.
— То розгрібай сам, значить… — прохрипів він, звертаючись до монітора. Він підняв голову, і його погляд, тепер уже позбавлений будь-якої хитрості, був сповнений отрути. — А ти ж цим усе життя і займаєшся, так, Олено? Все розгрібаєш. Все рахуєш, розкладаєш по поличках, оптимізуєш. Ти не живеш, ти ведеш проєкт під назвою «сім’я». А я — стаття витрат. Поїздки на море — інвестиція в емоційний стан. Квартира — актив. А в тобі самій хоч щось залишилось? Чи там теж сухі розрахунки й річний звіт?
Він підвівся. У його голосі більше не було ані винуватих інтонацій, ані спроб тиснути. Лише чиста, концентрована злість людини, з якої щойно здерли всі маски.
— Думаєш, мені так уже потрібні ці гроші? Та начхати я на них хотів! Я хотів дізнатись, чи залишилось у тобі хоч трохи людяного. Дружина ти мені чи фінансовий директор? Виявилося — друге. І тобі ж це подобається, так? Відчувати зверхність. Знати, що ти все контролюєш, що без твого кивка, без твоєї згоди я навіть рідному братові не можу допомогти. Це тебе заводить, так? Це відчуття влади над людиною, яка мала необережність тебе кохати.
Слова лилися з нього потоком бруду. Кожна фраза била по її гідності, знецінювала все, що вона робила, все, ким вона була. Він бачив, що вона не реагує, і це ще більше підбурювало його.
А Олена не слухала. Вона взяла зі столика свій телефон. Її рухи були плавними, точними. Розблокувала екран звичним рухом великого пальця. Поки він продовжував свій монолог про її черствість і бездушність, вона відкрила банківський застосунок. Її обличчя було повністю непроникним, зосередженим на екрані смартфона, ніби вона просто перевіряла робочу пошту. Кілька швидких натискань. Підтвердження.
У цей момент у кишені джинсів Вадима коротко й різко завібрував телефон. Він обірвався на півслові. Звук був настільки недоречним, настільки чужорідним у цій сцені, що він інстинктивно поліз у кишеню. Витягнув телефон. На екрані горіло повідомлення від банку.
«Зарахування на суму 150 000 грн».
Він ошелешено підняв очі на Олену. Вона все так само стояла поруч, дивлячись йому просто в очі. Її обличчя не виражало нічого. Ні злості, ні торжества, ні жалю. Аб-со-лют-но нічого. І ще до того, як він встиг щось сказати, його телефон знову завібрував. Цього разу — повідомлення. Від неї. Надіслане секунду тому з цієї ж кімнати. Він відкрив його.
«Хотів бути мужиком і дотриматись слова? Тримай. Це твоя частка при розлученні. Решту я вже переказала на свій особистий рахунок. У тебе є година, щоб зібрати речі й виконати обіцянку перед братом. Більше в тебе тут нічого нема».
Вадим перечитав повідомлення. Потім ще раз. Він подивився на телефон, потім на ноутбук, потім на неї. Вона мовчки розвернулась і пішла на кухню. Він почув, як клацнув чайник. Вона збиралася пити чай.
У квартирі, з якої його щойно викинули найпринизливішим і найжорсткішим із можливих способів. Він отримав те, що вимагав. Рівно ту суму, через яку все почалося. І саме в цей момент він усвідомив: це були найдорожчі гроші в його житті…
«Квартира для доньки». Розповідь