— Ти можеш хоча б раз попередити, що вона знову прийде? — голос Іри дзвенів, як натягнута струна.
Сергій стояв біля відчиненого холодильника, пив воду просто з пляшки та навіть не подивився в її бік.
— Хто? — запитав він байдуже, наче не розумів, про кого йдеться.
— Ну не сусідка ж із третього поверху! Твоя мама, Сергію. О шостій ранку вона мені у двері дзвонила, ти вже пішов. Я думала, пожежа чи хтось помер.
Сергій зачинив холодильник, повільно повернувся і подивився на неї, як на вередливу дитину.
— Мама принесла мені вітаміни. Що в цьому такого?
— О шостій ранку, Сергію. Шостій! — Іра притиснула долоні до обличчя. — Я навіть кави не встигла зварити, а вона вже сидить на кухні, розповідає, що «все не так» і що я «погано виглядаю».
— Ну і що? Вона турбується.
— Турбується? — Іра посміхнулася. — Чи контролює?
— Знову починаєш… — Сергій стомлено зітхнув. — Вона просто турбується про мене.
— Вона турбується про мене! — різко перебила Іра. — Тому що сказала, що я «стала дратівливою».
— А ти стала, — спокійно відповів він.
Іра відступила на крок. У грудях ніби щось хруснуло.
Він сказав це без тіні сумніву. Ніби це не він забув, коли востаннє поцілував її перед тим, як піти на роботу, не він тижнями не помічає, що вона живе як привид.
— Ти чуєш себе? — тихо сказала вона. — Ти виправдовуєш те, що твоя мама приходить до мене додому без дозволу, перевіряє холодильник, перебирає речі й витирає пил?
— Вона просто хоче допомогти!
— Мені не потрібна її допомога! — зірвалася Іра. — Мені потрібен чоловік, а не контролер із причепом зі свекрухи.
Запанувала тиша. Тільки годинник на стіні тихо цокав.
Сергій відвернувся, дістав із шафи банку кави й почав мовчки пересипати порошок у турку, ніби розмова закінчилася.
— Я не проти твоєї матері, — нарешті сказала Іра, намагаючись не підвищувати голос. — Але я не зобов’язана терпіти, як вона лізе в усе. Нехай хоча б попереджає, що збирається прийти.
Сергій кинув на неї короткий погляд.
— Це моя мати. Вона не зобов’язана питати дозволу, щоб бачити сина.
— А я — твоя дружина. І я зобов’язана жити з постійним відчуттям, що будь-якої миті в мій дім увійде людина, яка мене ненавидить?
— Вона не ненавидить тебе, — відмахнувся він. — Їй просто важко. Ти не розумієш.
— Та я все розумію! — голос Іри затремтів. — Вона самотня, їй нудно, але чому я маю бути винна, що ти не можеш їй відмовити?
Сергій повільно повернувся. На обличчі — роздратування, змішане з жалістю.
— Іро, мама старіє. У неї нікого немає, крім мене.
— Та вона бадьоріша за нас обох! — вирвалося в неї. — Учора бачила, як вона в магазині продавчиню довела до сліз через копійку здачі.
— Не починай, — відрізав Сергій.
— А ти не заплющуй очі! — крикнула Іра. — Вона мною маніпулює, а ти дозволяєш.
Він поставив чашку на стіл, із глухим звуком.
— Ти просто ревнуєш.
— Що? — Іра оторопіла. — До твоєї матері?!
— Так. Тобі не подобається, що я приділяю їй увагу.
— Господи, — прошепотіла Іра, — ти серйозно?
Сергій знизав плечима, наче не бачив у своїх словах нічого дивного.
Вона дивилася на нього й не впізнавала. Перед нею стояв не той чоловік, із яким вона колись мріяла про дітей і поїздки на південь. Це був інший Сергій — холодний, упевнений, що його мати недоторканна, а дружина — просто «чинник незручності».
— Послухай, — Іра видихнула. — Я не прошу тебе вибирати. Просто… тримай дистанцію. Нехай вона хоча б телефонує, перш ніж приходити. Це не злочин.
— Для тебе — ні, — тихо сказав він. — А для неї — образа.
— Знаєш, — вона кивнула, — тоді нехай ображається. Я теж жива людина, я не зобов’язана бути зручною.
Він посміхнувся. Гірко, зло.
— Ось і сказала все, що думала.
— А ти хоч раз подумав, що відчуваю я?
— А ти хоч раз подумала, що відчуваю я, коли бачу, як ти нападаєш на мою матір?
— Я не нападаю! Я захищаю свій дім!
— Твій дім… — Сергій усміхнувся знову. — Так, я пам’ятаю, квартира на тебе оформлена. Нагадувати не обов’язково.
Іра відчула, як кров прилила до обличчя.
— Ти зараз несправедливий.
— А ти — невдячна.
— За що я маю бути вдячна? За те, що твоя мама стежить, як я готую і пил витираю?
— Вона просто хоче, щоб тобі було легше.
— Щоб їй було спокійніше, — парирувала Іра. — Щоб контролювати. Щоб відчувати, що все за її правилами.
Сергій мовчав. Тільки стискав пальцями чашку так, що та ледь не тріснула.
— Я не дозволю тобі говорити про неї в такому тоні, — нарешті сказав він.
— А я не дозволю їй принижувати мене в моєму домі, — відповіла Іра. — Ми з тобою вже давно не сім’я, а поле бою.
Він різко піднявся, стілець скрипнув.
— Припини драматизувати.
— Це не драма. Це реальність.
Вона відвернулася до вікна. На вулиці сірів листопад: мокрий сніг, сірі куртки, старенькі з сумками на коліщатках. Усе як завжди. Тільки в неї всередині — буря.
У кишені задзвонив телефон. Сергій взяв слухавку.
— Мам, привіт, — його голос одразу став м’якшим. — Так, удома… Ні, усе нормально.
Іра заплющила очі. Навіть по інтонації можна було зрозуміти, що він готовий кинути все й бігти.
— Звісно, мам, — сказав він у слухавку. — Завтра заїду. Або, може… ти до нас приходь, так.
Іра різко повернулася.
— Сергію! — вигукнула вона. — Тільки спробуй!
Він подивився на неї, прикривши мікрофон долонею.
— Мам, потім передзвоню, — сказав він тихо і вимкнувся.
— Ти з глузду з’їхала? — запитав він холодно. — Я розмовляю з матір’ю, а ти влаштовуєш сцени.
— Сцени? — Іра ступила ближче. — Вона тобі вже сказала, що я «втомилася» і «шкідлива», так?
Сергій напружився.
— Звідки ти знаєш?
— Так вона вчора мені це в очі сказала. Тільки м’якше, звісно, з усмішкою. А ти повторюєш. Один в один.
Він не відповів. Тільки відвернувся і ввімкнув воду в раковині, удаючи, що зайнятий.
— Сергію, — сказала Іра тихо. — Я відчуваю, як вона тебе від мене віддаляє. Ти навіть не помічаєш, що вже на її боці.
— У мене немає «боків», — кинув він. — Є мати, якій потрібна допомога, і дружина, яка постійно скиглить.
— Зрозуміла, — кивнула вона. — Ось тепер усе стало ясно.
Вона пішла до спальні, зачинила за собою двері й опустилася на край ліжка.
Сльози не йшли — всередині було порожньо.
Вона згадала, як колись він говорив: «Ти — мій дім».
Тепер виявилося, що дім — це мама.
З кухні донісся дзвін чашки, звук холодильника, потім — грюкання дверей.
Сергій пішов. Не сказавши ані слова.
— Мам, ну ти не стій там, заходь уже, — сказав Сергій, прикриваючи вхідні двері.
Іра завмерла в коридорі. Вона знала цей голос. М’який, майже лагідний — таким він з нею не говорив уже місяці.
— Привіт, Іринко, — протягнула Валентина Петрівна, з’являючись у дверях. На ній був довгий пуховик і акуратно пов’язаний шарфик, у руках — дві валізи. — Не лякайся, я ненадовго.
— Валізи — це «ненадовго»? — спокійно запитала Іра, дивлячись на громіздкі пакунки.
Сергій відвів погляд.
— Мам, постав поки що в коридорі. Потім вирішимо, куди.
— Вирішимо? — перепитала Іра. — Ти серйозно, Сергію?
Валентина Петрівна кліпнула очима, зобразивши на обличчі здивування.
— Що означає «серйозно»? Син сказав, що в мене тиск, жити самій небезпечно. Ось і приїхала до вас.
Іра посміхнулася, хоча всередині все стиснулося.
— Тиск? Цікаво. А вчора, коли ви в «АТБ» сперечалися з касиркою, виглядали цілком бадьорою.
— Я? — обурилася свекруха. — Це ж треба, наклеп просто з порога!
Сергій став між ними.
— Досить. Мам, не звертай уваги.
— Сергію, — Іра ступнула ближче. — Ми ж учора говорили. Я просила…
— Ти забороняла, — перебив він. — А я не хлопчик, щоб слухатися.
— Це не «слухатися». Це — поважати.
— Я поважаю всіх, — відрізав він. — І особливо свою матір.
Іра відчула, як її трусить. Не від злості — від безсилля.
— Добре, — сказала вона. — Тоді скажи прямо: вона тепер живе тут?
Сергій зустрівся з нею поглядом.
— Так. У другій кімнаті.
Тиша. Тільки крапає вода з крана на кухні.
В Іри ніби вирвали шматок повітря з грудей.
— Ти не спитав. Просто вирішив.
— Тому що інакше ти б не дала згоди, — спокійно відповів він. — А я втомився від твоїх «ні».
Валентина Петрівна театрально зітхнула.
— Діточки, не сваріться через мене. Я ж, якщо заважаю, можу і в передпокої спати. На килимку.
— Мам, припини, — м’яко сказав Сергій.
— Звісно, припини, — підхопила Іра, — це ж ідеальна роль — мучениця.
— Ірино! — скрикнув він. — Досить!
Вона мовчала.
А потім просто пішла до себе в кімнату і зачинила двері.
Наступні дні тяглися як затяжний кошмар.
Валентина Петрівна не просто «жила» — вона захопила територію.
На кухні з’явилися її банки з солоними огірками, у холодильнику — незрозумілі каструлі, а у ванній — її халат висів на гачку, де раніше був Ірин.
— Іро, а навіщо ти переш біле з кольоровим? — питала свекруха, проходячи повз. — Так же тканина псується.
— Я двадцять років перу, впораюся, — відповідала Іра, не підводячи голови.
— Ну-ну, — зітхала Валентина Петрівна. — Молодь тепер усе знає краще.
Іра рахувала секунди до того, як грюкнуть двері й свекруха піде хоча б в аптеку. Але та не йшла.
Вона була всюдисущою. Як запах дешевих парфумів, що в’їдається в стіни.
Сергій, звичайно, нічого не помічав.
— Мам, не звертай уваги, — говорив він вечорами. — Іра просто втомилася.
А Іра сиділа в спальні, слухала їхні голоси й думала, як дивно: у її квартирі тепер живуть двоє чужих людей.
Одного вечора вона прийшла додому з роботи — і застала їх обох на кухні.
Валентина Петрівна смажила котлети, Сергій різав салат. Сміх, запах олії, затишок — тільки без неї.
— О, господиня прийшла! — сказала свекруха весело. — Проходь, Іришко, сідай, їж із нами.
— Дякую, я поїла.
— Де? — запитав Сергій.
— На роботі.
— А-а, — протягнула Валентина Петрівна. — На роботі. Ну так, звичайно, у сучасних жінок кар’єра важливіша за сім’ю.
— Мамо, ну навіщо ти… — почав Сергій, але Іра перебила.
— Ні, нехай говорить. Це ж правда. Я тепер просто «гостя» тут.
— Не перебільшуй, — буркнув Сергій.
— Тоді поясни, чому на кухні мене немає? Чому ти навіть вечерю готуєш не зі мною, а з нею?
— Тому що ти приходиш додому, ніби до в’язниці повертаєшся, — спалахнув він. — Постійно напружена, невдоволена.
— А ти спробуй пожити зі своєю мамою під одним дахом — подивимося, наскільки ти будеш розслаблений.
— Припини, — відрізав він.
— Ні, Сергію, не припиню. Ти хочеш, щоб я вдавала, ніби все нормально? Що твоя мама — це миле непорозуміння з валізами й коментарями про мої тарілки?
Валентина Петрівна завмерла з лопаткою в руці.
— Господи, як же важко жити з жінкою, у якої одні претензії…
— А вам, Валентино Петрівно, ніхто не обіцяв, що буде легко, — сказала Іра холодно. — Це мій дім, і я хочу тут тиші.
— Мій син — теж частина цього дому, — різко відповіла свекруха. — І якщо тобі щось не подобається, значить, проблема в тобі.
— Можливо, — сказала Іра. — Тільки я цю проблему вирішу.
— І як же? — посміхнулася та.
— Дуже просто. Завтра ти з’їжджаєш.
— Що?! — Сергій аж поставив тарілку. — Ти з глузду з’їхала?
— Ні. Просто згадала, хто власник квартири.
— Ти не смієш… — почав він, але Іра вже пішла до себе.
Ніч була довгою.
Сергій не заходив у спальню, спав на дивані у вітальні.
О третій годині Іра прокинулася від тихої розмови — мати й син шепотілися на кухні.
— Мам, потерпи трохи, — говорив Сергій. — Я з нею поговорю.
— Синочку, — схлипнула Валентина Петрівна, — я більше не можу. Вона дивиться, як на ворога. Я ж не заради себе… Я заради тебе сюди приїхала.
— Я знаю, мам.
Іра слухала, не рухаючись.
Заради нього.
Завжди заради нього.
А він навіть не помічає, що вона просто не хоче бути сама — і використовує його.
Ранок почався з валіз.
Іра сиділа на дивані, коли почула звук — застібка, коліщатка по підлозі.
Вийшла в коридор — і застигла.
Валентина Петрівна стояла біля дверей, у пальті, поруч — Сергій із пакетом.
— Мам, почекай… — сказав він, ніби виправдовуючись перед кимось. — Ми просто трохи поживемо в тебе, поки все не заспокоїться.
— У тебе? — перепитала Іра. — Тобто ви їдете?
Він кивнув.
— Так. Так буде краще.
— Краще — для кого? — запитала вона тихо.
— Для всіх.
— Ти втікаєш, Сергію.
— Я йду, — поправив він.
Вона підійшла ближче. Дивилася просто в очі.
— Пам’ятаєш, ти говорив, що сім’я — це довіра?
— Так.
— Тоді чому ти повірив не мені, а їй?
Він нічого не відповів. Тільки знизав плечима і взяв валізу.
Валентина Петрівна тихо сказала:
— Прости, Іринко, я не хотіла. Просто серце старе, не витримує самотності.
Іра посміхнулася.
— А мені, значить, витримає.
Двері грюкнули.
Минуло два дні.
Тиша у квартирі була густа, майже фізична.
Без їхніх голосів стіни ніби видихнули.
Вона не плакала. Жодного разу.
Просто сиділа вечорами на кухні, дивлячись на охолоджений чай.
Іноді ловила себе на думці, що навіть сумує. Не за Сергієм — за звичкою бути вдвох, навіть якщо вдвох було погано.
Телефон мовчав.
Сергій не писав, не дзвонив.
У неділю прийшло повідомлення:
«Ми з мамою поки що в неї. Треба час усе обдумати».
Іра посміхнулася.
«Не поспішай. У тебе тепер є з ким усе обговорити».
Вона вимкнула телефон.
Пішла до вікна, подивилася вниз: у дворі старенькі з собаками, хтось тягне пакети з «Сільпо», життя триває.
А в неї — новий розділ.
Без зайвих людей.
І вперше за довгий час вона зітхнула вільно.
Не перемога — просто повернення до себе.
Але глибоко всередині все одно кольнуло:
у кожному шлюбі є троє — чоловік, дружина й тінь тієї, хто не вміє відпускати.
Фінал.
Щастя — це недобре