— Мамо, тут таке діло… У нас неприємності. Господарка попросила терміново звільнити квартиру. Розберися, будь ласка, в моїй кімнаті, звільни якомога більше місця. Ми сьогодні ввечері приїдемо до тебе — всією сім’єю, — почула Людмила в трубці, відповівши на ранковий дзвінок сина.
— Оце новини… Синочку, я ж чула, що взимку просто так не можуть виселити з орендованого житла, навіть без офіційного договору. Нехай хоча б трохи часу дадуть, щоб нове житло знайти, — від несподіванки Людмила навіть розгубилася.
— Та не дадуть вони ніякого часу… Наталя вчора з господаркою посварилася, от та й зірвалася, — незадоволено відповів Олексій.
— А, тепер усе ясно. Наталі слід навчитися тримати язик за зубами й з людьми хоча б мінімально шанобливо поводитися! — підмітила Людмила.
— Ой, мамо, тільки не починай! І так настрій паршивий. Сказав же — розберися в кімнаті, ми ввечері з речами приїдемо, — сердито буркнув Олексій і поклав слухавку…
…Людмила почула в трубці короткі гудки й сіла в розгубленості просто на підлогу… Вчора на роботі був важкий день: прийшли двоє нових працівників, і її керівниця попросила все їм показати та пояснити, треба було підготувати два звіти для вищого керівництва і ще безліч справ. Увечері Людмила не прийшла, а можна сказати, приповзла додому у свою квартиру.
На прийдешні вихідні в жінки були великі плани. У суботу вона хотіла виспатись, а ближче до вечора — пройтися парком. У неділю планувала зустрітись із подругою і прогулятись по магазинах. А тепер що?!
Жінка навіть уявити не могла, як у тісній двокімнатній квартирі можуть розміститися четверо: вона, син, невістка і семирічний онук Іллюша. Грандіозні плани на вихідні розбилися вщент. Тепер потрібно було прибирати в колишній кімнаті сина, переставити деякі речі, а потім піти в магазин і до вечора готувати вечерю…
Така перспектива зовсім не тішила Людмилу. Не можна сказати, що жінка не любила сина чи онука. Просто стосунки з невісткою Наталею були, м’яко кажучи, натягнутими. І зайвий раз стикатися через це зовсім не хотілося. Людмила і так завжди намагалася ставитися до Наталі з повагою — щоб не ображати сина і не провокувати конфлікти, які час від часу виникали в родині.
Попри зруйновані плани й зіпсований настрій, Людмила все ж узялася за прибирання. Потім пішла до магазину й приготувала вечерю.
До вечора все було готово. Звісно, коли приїхав Олексій із сім’єю, у квартирі стало досить шумно й «весело». Людмила вирішила раніше піти до своєї кімнати. Олексій і Наталя ще сиділи за столом, а Іллюша дивився мультики.
— Ну, спокійної вам ночі. З кухні приберете самі. Домовились, Наталю? — сказала Людмила, виходячи з кухні.
— Угу, — пробурмотіла невістка, не відриваючись від екрана смартфона.
Крізь сон Людмила чула і сміх, і тупіт, але вирішила не звертати уваги на те, що відбувається. Жінка щиро вважала, що син із сім’єю приїхали ненадовго. Десь же їм треба перечекати. Хоча всі існуючі проблеми Наталя влаштувала власноруч. Людмила неодноразово казала невістці, що з людьми треба вміти домовлятися і проявляти повагу, але Наталя або відмахувалась від свекрухи, або влаштовувала ще гучніший скандал.
Вранці Людмила прокинулась за будильником, вийшла на кухню — і обімліла. На столі залишились чашки з недопитим чаєм, купа фантиків від цукерок і яблучні недогризки. У раковині на жінку чекав ще один неприємний сюрприз — гора немитого посуду…
— Мамо, а що на сніданок? — сонний Олексій зайшов на кухню, коли Людмила похапцем намагалася бодай трохи прибрати наслідки вчорашньої вечері.
— Зроби бутерброди з чаєм. Я снідаю тільки кавою, — відповіла жінка синові.
— Мамо, я ж зараз у заторах стояти буду, з одних бутербродів зголоднію.
— Тоді всі претензії — до дружини. Нехай не сидить у ванній по сорок хвилин, а приготує чоловікові сніданок. Я до вас у найми не наймалась. Хоча от — запізнююсь на роботу, і ще за вас посуд мию. Ви ж учора навіть не спромоглися за собою прибрати.
Щойно Людмила договорила цю фразу, як на кухні з’явилася Наталя. Жінка терла сонні очі.
— Так я і знала. Людмило Костянтинівно, час — пів на восьму ранку, а ви вже бурчите.
— Я не бурчу, Наталю, я з сином розмовляю. А ти могла б і чоловікові сніданок приготувати. Я не зможу постійно мити за вами посуд і готувати. Тож будьте ласкаві — дбайте про себе самі.
— Угу, — знову буркнула Наталя, не звертаючи особливої уваги на свекруху.
Наступні п’ять днів минули в атмосфері нервової напруги. Людмила трималась, як могла. Вона розраховувала, що за тиждень син вирішить квартирне питання, і на вихідних вона зможе знову жити нормально.
У п’ятницю ввечері від родичів не було жодного руху. Людмила подумала, що син просто не хоче втягувати її у свої справи. У суботу зранку Олексій та Наталя спали, як то кажуть, мертвим сном. Коли ближче до обіду син нарешті вийшов із кімнати, Людмила зрозуміла — ніякого переїзду не планується…
У неділю Людмила вирішила спитати сина прямо:
— Льошо, ви знайшли квартиру?
— Шукав. Все або дорого, або далеко. Ми, мабуть, ще тиждень у тебе поживемо.
— Ну живіть… — приречено відповіла Людмила.
Звісно, вигнати сина з родиною на вулицю жінка не могла. Вирішила перетерпіти ще тиждень. Це краще, ніж скандал.
Однак, як то кажуть, дива не сталося. Родичі не з’їхали ні через тиждень, ні через два. Навпаки — Людмилі здавалося, що вони вже ґрунтовно влаштувались у її квартирі, і нове житло навіть не шукають.
При цьому Наталя не особливо обтяжувала себе хатніми справами. Без жодного сорому залишала в мийці брудний посуд — і йшла спати на диван. Одяг кидала в кошик, а Людмилі доводилось усі вихідні прати, прасувати, готувати, прибирати.
— Наталю, я в магазин. А ти, будь ласка, помий підлогу у квартирі.
— Людмило Костянтинівно, ви тут господиня. Зроблю ще щось не так… Та й не так уже й брудно наче. Помиємо ввечері або завтра.
— Наталю, я тут господиня, але ж ти також живеш у цій квартирі, — справедливо зауважила жінка.
— Та що ви до мене всі причепилися?! У мене голова болить! Зрозуміло?! — вигукнула Наталя.
— Це просто якесь неподобство! — не витримавши, відповіла Людмила.
— От саме! І влаштували його ви! — безцеремонно відповіла невістка.
Людмила не стала далі заглиблюватися у сварку. Все вирішила сама — спочатку сходила до магазину, потім зробила вологе прибирання. Потому випила чаю й вирішила трохи прилягти.
Прокинулась Людмила від гучного і нескінченного стуку. Виявилось, онук грається м’ячем.
— Іллюшо, м’ячем треба гратись на вулиці, а не у квартирі. Вечірній час, навколо сусіди, — зробила зауваження Людмила.
— Ну бабусю… Я хочу зараз, а мама з татом не хочуть йти зі мною гуляти. Я граюсь удома, — відповів хлопчик, не припиняючи гупати м’ячем об підлогу.
— Іллюшо, припини, — наказала Людмила.
На шум з кімнати вийшов Олексій.
— Льошо, скажи Ілі, щоб припинив, — сказала Людмила.
— Мамо, та він і вдома завжди грався… — Олексій не встиг договорити, бо в розмову одразу втрутилася Наталя.
— От саме! Зранку до мене причепились, тепер до дитини. Не знаєте, до чого ще прискіпатися! Так і скажіть, що хочете нас вигнати! — закричала Наталя.
— Наталю, якщо ви не хочете дослухатися до моїх правил, то вам, звісно, краще жити окремо, — сказала Людмила.
У повітрі повисла напружена пауза…
— От спасибі! Виганяєте нас на вулицю! А я, між іншим, вагітна! І нервувати мені зовсім не можна! — закричала Наталя і пішла в кімнату.
— Мамо, вона ж справді вагітна, а ти сваришся…
— Синочку, по-перше, я не знала. А по-друге — я ж не вимагаю нічого надприродного. Я просто теж хочу жити у своєму власному домі.
Того ж вечора Наталя зібрала речі й оголосила, що вони з Іллею поїдуть у сусіднє місто і житимуть у її батьків, поки Олексій шукає квартиру…
…Людмила переживала через усе, що сталось. Вона намагалась зупинити невістку, але Наталя надулася і була непохитною. Вона театрально плакала, хлюпала носом, збирала речі й не піддавалась на жодні вмовляння.
Через три дні Олексій знайшов квартиру й разом із родиною з’їхав від матері. Людмила зробила у квартирі генеральне прибирання, взяла тиждень відпустки. Життя знову пішло своїм чередом. Хоча неприємний осад від усього пережитого все одно залишився…
Тепер спілкування з сином було настільки скупим і натягнутим, що про народження онуки Людмила дізналась від спільних знайомих. З одного боку — ніби й соромно, що між близькими така сварка, а з іншого — що вдієш…
Людмила живе для себе. Двічі на рік їздить у санаторій. Внукам на дні народження надсилає гроші. Син теж вітає її з днем народження, але виключно телефоном.
Звісно, жоден санаторій і особистий простір не замінять повноцінного спілкування з онуками. Але людина може дарувати щастя іншим лише тоді, коли вона сама — безумовно щаслива. Так міркує Людмила — і не шкодує про те, що сталося. Вона зробила свій вибір і будь-коли готова поновити спілкування з онуками. А вже дозволити це чи ні — виключно рішення Наталі. І всі вчинки залишаться тільки на її совісті…
Проїжджаючи повз знайому стару хатину, Петро помітив хрест поруч із нею…