Спритно провчила безпардонну рідню колишнього чоловіка, та ще й грошей заробила!

Коли Катя знову побачила машину Наумових біля будинку, то лише ахнула. Вона зрозуміла, що нахабні гості й сьогодні начхали на її слова. І вимога забиратися геть із її маленької квартирки була проігнорована.

— Ні, це просто якісь загарбники! Нормальних слів не розуміють. Тому доведеться вдаватися до радикальних заходів. Не хотіла я цього, бачить Бог. Але вони мені просто вибору не залишили! — мстиво промовила Катерина.

Був серед її знайомих вельми дивний тип, який вважався місцевим авторитетом. Що це таке, вона до кінця так і не зрозуміла, але Гордій тримав у страху всю округу, одночасно наводячи жах на різну шушеру. За плечима чоловіка було кілька ходок у місцях позбавлення волі. Зараз же у Гордія, як він сам похвалився Каті під час недавньої зустрічі, був якийсь легальний бізнес, і заробляв він тепер на життя законно.

Гордій, він же Костя Гордєєв, був колись однокласником Каті. Дружбу з ним водити вона не збиралася, але під час нечастих зустрічей завжди віталася, її так із дитинства навчили.

— Якщо що треба, Катюша, звертайся до мене сміливо. Допоможу з будь-яким питанням. Гроші потрібні будуть чи образити хто надумає — усе вирішу. Я добро пам’ятаю. Ніколи не забуду, як ти мені в школі списувати завжди давала.

Катерина після цієї неприємної зустрічі подумала, що вже до кого-кого, а до Гордія вона точно ніколи звертатися по допомогу не стане. Але зараз просто не було вибору.

Півтора року тому Катя розійшлася з чоловіком. Не зійшлися характерами, справа житейська, як часто кажуть. Каті хотілося стабільності, вона мріяла про звичайну в її розумінні родину — затишне вогнище та дітей. Але Борис хотів іншого, нездійсненного.

То мріяв гроші в лотерею виграти чи на крипті піднятися. То вирушити на Балі й жити там, безтурботно плаваючи в океані. То раптом упевнено заявляв про те, що треба до Києва подаватися, щоб великі гроші заробляти. Саме туди він і подався після розлучення, без жалю покинувши своє рідне містечко.

Тому й прожили вони з чоловіком недовго. Через різницю життєвих цілей і завдань. Під час розлучення ділити колишньому подружжю було нічого, тому що спільного майна нажити вони не встигли.

А незабаром Каті пощастило, вона отримала в спадок від тітки невелику, але дуже затишну квартиру, що розташована в будинку недалеко від міської набережної.

Розташування у квартири було дуже зручним, і колеги по роботі навіть пропонували Каті здавати її туристам, які приїжджали на літо в їхнє містечко. А самій винаймати житло дешевше, подалі від цього упорядкованого місця.

З вікон квартири було видно Дніпро та облаштований піщаний пляж. Поруч, за п’ять хвилин ходьби, розташовувалася гарна сучасна набережна, по якій так любили вечорами прогулюватися численні містяни й туристи.

Але Катя вирішила, що буде тут жити сама. Ще дівчиськом, приїжджаючи до тітки в гості, вона завжди захоплювалася краєвидами, що відкривалися з її вікон. Катюша дивилася на річку і мріяла про те, що ось коли-небудь припливе кораблик, і гарний принц і вивезе її далеко-далеко.

А днями сталася несподівана подія.

Була субота, і Катя, нікуди не поспішаючи, займалася звичними хатніми справами. Пролунав дзвінок у двері. Жінка здивувалася, прийти до неї було абсолютно нікому, тим більше раптово. Усі її нечасті гості зазвичай заздалегідь попереджали про прихід.

Швидко накинувши халат, тому що звикла ходити вдома просто — мінімум одягу і смішний хвіст на голові, Катя підійшла до дверей. Глянувши у вічко, спочатку вирішила, що ті, хто дзвонять у двері, помилилися квартирою. Нікого з тих, хто стояв на майданчику, вона не впізнавала.

— Не відчинятиму. Це явно не до мене, — промовила вона вголос і пішла далі займатися прибиранням.

Але буквально через пів хвилини дзвінки повторилися. Ба більше, до Каті долинуло, що незнайомці голосно кричали їй щось через двері.

— Та що ж це таке? — господиня знову повернулася до передпокою і притулилася до дверей.

— Катерино, відчиняй! Це ми, Наумови. Ми ненадовго до тебе, нам тільки запитати дещо. Відчини, будь ласка!

Дзвінки та стукіт у двері тривали.

— Наумови? — здивувалася Катя. — А хто це?

У під’їзді було гамірно. Дивні гості продовжували кричати й стукати. Їхні наполегливі прохання, напевно, вже чув увесь під’їзд.

— Гаразд, відчиню і з’ясую, хто це і що їм треба від мене. Інакше зараз увесь будинок перелякають, — вирішила Катя.

Вона прочинила вхідні двері, тримаючи їх на ланцюжку, оскільки впускати нікого не збиралася.

— Слухаю вас.

— Катенько, а ти що, не впізнаєш нас? — запитала молода жінка, яка намагалася в цей час нахабно протиснутися у квартиру.

— Ні, — господиня для підстраховки навіть виставила ногу.

Звісно, вона їх упізнала, але продовжувала вдавати, що бачить цих людей уперше.

— Ну як же? Ти що? Наумови ми, Шура і Гриша. Твоєму Борі рідня. Гриша мій — йому брат двоюрідний, а я його дружина. Невже ти нас так швидко забула? Ми із Зеленівки. Приїхали ось до вас у місто. У нашої спільної рідні дізналися твою адресу. Пам’ятаєш, як на вашому весіллі весело відтанцьовували? — продовжувала нахабна Шурочка.

— Ні, не пам’ятаю. Та й Борис давно вже мені ніхто, — Катя розуміла, що ситуація неоднозначна, і вже починала нервувати.

— Ну зараз згадаєш, чи довго! Пустиш гостей? — запитав Григорій.

— Ні, я нікого в гості не чекала, — коротко відповіла Катя.

— Ой, та ми не в гості, не лякайся ти так! Нам з’ясувати дещо треба, та дітей он водою напоїти та в туалет зводити після довгої дороги, — напирала смілива особа.

Позаду подружжя стояли хлопчик і дівчинка семи та восьми років.

— А що з’ясувати? — усе ще не впускаючи їх у квартиру і поглядаючи на дітей, запитала Катерина.

Вигляд у дітей був стомлений, і їх справді було шкода.

— Та дізнатися в тебе хотіли, де нам краще оселитися на пару-трійку днів, щоб не так дорого було. Ти ж місцева і тут краще за нас орієнтуєшся. Дітлахів вирішили в місто зводити, показати їм тут усе, поки в них канікули.

— Нічим допомогти вам не зможу, я цим не цікавлюся. В інтернеті є різні сайти щодо здачі житла туристам — там і дізнавайтеся.

— Кать, ну що ти як нерідна, їй-богу! Впусти нас. Хвилин на двадцять, ми перепочинемо й підемо шукати житло, — хитро продовжувала Шура.

— Ну добре, заходьте, — погодилася Катя, в душі картаючи себе за слабкість характеру.

Гості одразу ж розташувалися в її квартирі як удома. Вони швиденько переодяглися в домашній одяг, по черзі відвідали ванну й туалет, а потім попросили чаю та бутербродів до нього.

— Я не зрозуміла, ви ж наче на двадцять хвилин просилися? — невдоволено запитала господиня, ставлячи чайник на плиту.

— Ну так. Зараз чай поп’ємо і будемо збиратися. А ти сама ж потім переживатимеш, що не зустріла гостей як належить і навіть чаю не запропонувала, — напирала на неї зухвала гостя.

За чаєм та різними закусками, що Каті довелося виставити на стіл, вони весело згадували їхнє з Борисом весілля, а також веселі випадки зі свого життя.

Гучні гості втомили Катю за десять хвилин. Поки дорослі, не поспішаючи, пили чай за столом, діти вирушили на диван. І швидко задрімали.

— Нехай посплять, Катюш. Утомилися вони в дорозі, — увійшовши до кімнати, видала Шурочка. — Та й ми з Гришею теж полежимо з пів годинки. Усе-таки з 5 ранку в дорозі. А потім підемо шукати собі орендовану квартиру. Обіцяємо!

Не звертаючи уваги на розгублену господиню, нахабні гості розташувалися просто на килимі у вітальні, кинувши туди пару подушок із дивана.

— Ну що я за дурепа така? Навіщо відчинила двері? Адже не збиралася! — журилася Катя, сподіваючись все ж таки якнайшвидше розпрощатися з безсовісними людьми.

Але, на її жах, того дня вони так і не поїхали. Довго шукали по оголошеннях підходяще житло, але не знайшли. Залишилися в Каті на ночівлю.

— Зранку, зранку поїдемо, не хвилюйся. Обіцяємо тобі! — заявили гості впевнено.

Ніч минула майже без сну, тому що Катя змушена була спати на розкладачці в кухні.

Наступного ранку вони справді почали збиратися.

— Зараз недалеко квартирку одну подивимося. Якщо все сподобається, то вселимося туди. А речі нехай поки що в тебе постоять, добре?

— Забирайте все із собою! Не потрібні вони мені тут. Я планувала сьогодні поїхати з дому на весь день, — обурилася Катерина, знову відчуваючи якийсь підступ.

— Ну і їдь собі. Ми теж містом погуляємо, у річці скупаємося, позасмагаємо, а ввечері й заберемо все. Тут же поруч, — нахабно брехали їй в обличчя непрохані гості.

І в неділю вони від Каті теж не виїхали. Сказали, що квартира, яка їм сподобалася, вже зайнята. А іншу ще знайти треба.

І ось сьогодні, у понеділок, повертаючись увечері з роботи, Катерина знову побачила машину Наумових біля свого під’їзду.

Вона машинально сіла на лавку. Відшукала в сумці візитівку, яку їй колись давав Гордій, і дістала мобільний.

— Костя, привіт. Це Катя Попова, упізнав? — тремтячим від обурення і страху голосом запитала вона.

— Звісно, Катюшка! Хто ж іще, окрім тебе і моєї мами, мене так називати може? Що, якісь проблеми? Чи просто скучила? — Гордій голосно зареготав.

— Так, проблеми, Костя.

— Викладай, — перестав сміятися, чітко запитав він.

Намагаючись бути короткою, Катя розповіла Гордію про свою ситуацію.

— Зрозумів тебе, Катюш. За двадцять хвилин буду. Чекай!

Катя піднялася додому. У її невеликій квартирі на повну кипіло життя. Діти у вітальні дивилися мультики по телевізору, ввімкнувши гучність на всю потужність. Батьки сиділи на кухні за накритим столом, вкотре відзначаючи міцними напоями свою відпустку.

— О, Катю, приєднуйся до нас, — побачивши господиню, охоче покликали її нахаби.

— Любі гості, а вам господарі не набридли, ні? — глянувши на всі ці веселощі, запитала вона суворо.

— Та годі тобі, не починай! — відповіла хмільна Шурочка. — Краще приєднуйся до нас.

Але Катя проігнорувала їхні слова, з нетерпінням очікуючи приходу колишнього однокласника.

Незабаром пролунав дзвінок у двері. Відчинивши їх, господиня навіть злегка розгубилася від того, що там побачила. Придушуючи бажання розреготатися, запросила Гордія увійти.

— Оце так! А хто це в нас тут бенкетує, дорога? — суворо запитав він у розгублених гостей.

А розгубитися було від чого! Гордій виглядав вельми екстравагантно і колоритно. На ньому був піджак із черепами, під ним сорочка неймовірного жовтого кольору, яка була вельми вдало розстебнута на грудях, де красувалися численні наколки, що говорили про непросту долю їхнього носія. А також висів кілограмовий золотий ланцюг із хрестом. У кишені штанів стирчав предмет, що дуже нагадував пістолет. Але коли дивний гість дістав його і покрутив перед носом у тих, хто сидів, сумнівів у них не залишилося, це був саме він. Довершував усю цю моторошну картину великий шрам, що проходив через усю щоку прибулого.

— Е-е…, з-з-здрастуйте, — затинаючись, промовив Григорій.

— Я тебе питаю, хто ти, нікчема? Розумієш, про що я кажу, ні? Хто ти такий і навіщо тут, у моєї жінки, сидиш за столом? — Гордій напустив на себе суворість і важливість.

— Я… ми… Ми ось у гості до Каті… приїхали ми… ось… до неї… — продовжував Григорій віддуватися на самоті, тому що його дружина від страху говорити поки що не могла.

Вона з жахом спостерігала за тим, як Гордій у процесі гарячої бесіди час від часу чухав свій лоб пістолетом, періодично витягуючи його з кишені штанів.

— А вас що, хтось сюди кликав? Катюша, дівчинко моя, ти кликала їх у гості? Ось цих? — запитав він у Каті, що стояла поруч.

— Ні, — відповіла вона, з усіх сил намагаючись бути серйозною. — Не кликала.

— Ні!? — вельми емоційно здивувався Гордій. — Тоді виходить, вони самі, чи що?

— Я навіть впускати їх не хотіла, але вони увірвалися і живуть, — спокійно ділилася з Гордієм Катя.

— А ми вже все! Усе! Їдемо! — витираючи рукою масний рот, метушливо став підводитися з-за столу Григорій, перекинувши при цьому щойно наповнену чарку. — Шуро, що ти сидиш? Вставай та йди дітей збирай. Приємно було познайомитися, але нам уже час. Справи, знаєте…

— Стояти! — гаркнув Гордій так, що обоє з подружжя здригнулися. — Як це все? А заплатити?

— Що? — пискнув Григорій дивним голосом, дивлячись на дуло, яким Гордій зараз вказував чітко на нього.

— Я тебе, нікчемо, вперше бачу, а ти вирішив скористатися нашою з Катюшею хатою. Так? А тепер хочеш пропетляти? Гроші на стіл!

— Так, так, добре. Зараз…. Катю, скільки ми тобі винні? — запитав Григорій, з побоюванням дивлячись на господиню.

— А ну-но зі мною розмовляй, воше! Я тут господар. І я вирішуватиму, скільки. Дві з половиною тисячі гривень за добу, ось скільки. Катюша, скільки всього виходить? — суворо продовжував Гордій.

— Третю добу вони в мене вже, — здивовано відповідала Катя.

— Ну ось, рахувати вмієш? Сім з половиною тисяч гривень на стіл. Плюс дві з половиною тисячі гривень — за мою їжу. Ти зараз, недоумку, за моїм столом сидів і їв мої продукти, хоча я цього тобі не дозволяв. Так?

— Так, так, звісно! Тільки… у нас зараз немає стільки. Ось тільки п’ять тисяч гривень є. А можна ми решту пізніше надішлемо? Як додому приїдемо, — розгублено запитав Григорій.

— Ні, звичайно! Зателефонуй кому-небудь, нехай перекинуть тобі грошей, злидарю! — знову покрутивши пістолетом у повітрі, голосно видав Гордій.

Григорій метушливо став набирати номери й тихо з кимось розмовляв. Незабаром потрібна сума була знайдена, і чоловік одразу ж переказав десять тисяч гривень на рахунок Катерині.

Після того, як непрохані гості подалися геть, Катя змогла дати волю емоціям. Вона голосно розреготалася, з подивом дивлячись на колишнього однокласника.

— Дякую тобі велике, Костя! Як ти спритно з ними обійшовся! А пістолет-то справжній? Не страшно тобі з ним ходити?

— Звісно! — упевнено заявив Гордій, а потім, розсміявшись, додав, — запальничка, братва на день народження підігнала. Але дуже схожий! Часто виручає.

— Дякую тобі ще раз. Я сама не впоралася б із ними. Не дарма кажуть: нахабство — друге щастя.

— Дурниці. Звертайся, я завжди тобі допоможу. Та й узагалі, Катюша, — з такими, як ці, треба сміливішою бути та не дозволяти їм користуватися собою як ганчіркою. Це тобі на майбутнє. Учися, Катю. Життя суворе.

— Ой, а гроші-то! Я ж тобі гроші винна, що ти з Григорія витрусив! — раптом згадала вона.

— Це тобі. За моральну і матеріальну шкоду. Вони ж завдали тобі шкоди? Ну ось.

— Ну, дякую! Стануть у пригоді. Гроші зайвими не бувають, — усміхнулася Гордію на прощання Катя.