— Мамо, а можна я переїду від бабусі? — запитав Артем, заходячи на кухню, де Ганна готувала сніданок. — У мене в кімнаті тепер постійно пахне ліками.
— Потерпи трохи, — зітхнула Ганна, перевертаючи омлет. — Бабуся Марія одужає, і все налагодиться.
Але вже минуло два місяці з того часу, як свекруха переїхала до них після виписки з лікарні, і покращень не було. Ба більше, Ганна помітила, що колись бадьора та енергійна жінка стала похмурою й підозрілою.
— Що це за хліб? — Марія Степанівна, з’явившись на кухні, взяла батон і уважно вивчила етикетку. — Двадцять гривень! За звичайний хліб!
— Він із гарної пекарні, — пояснила Ганна. — Діма любить саме такий.
— Дурня якась! У магазині за десять гривень такий самий продають! І цей сир… подивись, яка ціна! — свекруха дістала з холодильника шмат пармезану. — Такі гроші на вітер викидаєте! У мене на весь тиждень їжі на стільки виходить!
— Ми витрачаємо те, що заробили, — м’яко заперечила Ганна.
— Ага, натякаєш, що я сиджу у вас на шиї? — очі свекрухи звузилися. — Я свій хліб усе життя заробляла, не те що деякі! Мені, бачите, ваших делікатесів не дістається!
Ганна промовчала, але про себе відзначила, що розмови про гроші стали надто частими.
— А може, мені хазяйство на себе взяти? — запропонувала свекруха з єхидною усмішкою. — Я вмію економити, не те що ви, молоді марнотрати! А то у вас тут як на курорті — гроші ллються рікою!
— Не варто, — поспішила відмовити Ганна. — Вам потрібно відпочивати, відновлюватись.
— Чого там відновлюватись? Я ще не якась там старенька! — обурилася свекруха. — Це ви мене за руїну маєте!
Артем ніяково спостерігав за розмовою.
— Бабусю, може, підеш таблетки приймеш? — обережно запропонував він. — Лікар же велів по графіку.
— Не вказуй мені, що робити! — різко обірвала його Марія Степанівна. — Я сама знаю, коли мені ліки приймати! Вас тут усіх учити треба!
***
Коли ввечері Дмитро прийшов з роботи, мати одразу ж накинулася на нього зі скаргами:
— Сину, а твоя дружина вважає, що я грошей не заробила! Натякає, що я утриманка! Прямо так і каже — ми витрачаємо те, що заробили!
— Дурниці, — Дмитро обійняв матір. — Ганна так не думає.
— Думає, думає! Я ж не глуха! Бачу, як вона на мене дивиться, коли я роблю зауваження про ваші витрати! Це ж жах — стільки грошей на вітер! А мені й спитати не можна!
— Мамо, заспокойся, — сказав Дмитро. — Ми ж не бідуємо.
— Не бідуємо? Вісімдесят гривень за хліб! За звичайний хліб! А цей італійський сир — як пів пенсії коштує! І вона ще носа крутить, коли я щось скажу!
— Аню, поговори з мамою нормально, — звернувся Дмитро до дружини, яка саме входила до вітальні. — Вона має рацію щодо економії. Навіщо переплачувати за бренди?
Ганна зупинилась у дверях і здивовано подивилася на чоловіка.
— Так, звичайно, тепер я в усьому винна, — сказала вона рівним голосом. — Може, мені ще й звітувати за кожну витрачену копійку?
— Не потрібно так реагувати, — попросив чоловік. — Мама просто хвилюється.
— Хвилюється? За наші гроші? — спитала Ганна. — Як зворушливо.
— От бачиш, сину! — тріумфально вигукнула Марія Степанівна. — Чуєш, яким тоном вона зі мною розмовляє! Жодної поваги до старших! А я все життя працювала, дітей виростила!
— Маріє Степанівно, я ніколи не казала нічого поганого про вашу роботу, — спокійно відповіла Ганна. — Але й ми працюємо не гірше за вас.
— Ага, ось воно що! Значить, ви працюєте, а я все життя байдики била! — голос свекрухи ставав усе гучнішим. — Я вас тут вчу економії, а ви мені тицяєте, що я нічого не заробила!
Ганна образила́сь на чоловіка за те, що він промовчав.
***
Наступного дня Марія Степанівна взяла ключі та вирушила до магазину. Повернулася з пакетами, повними дешевих продуктів, і з тріумфальним виглядом.
— Ось, дивись, — вона розклала на столі чеки. — Зекономила 150 гривень! А їжа — та сама.
Ганна глянула на покупки: розчинна кава замість зернової, курячі крильця замість яловичини, почорнілі банани по акції.
— Маріє Степанівно, але ця кава несмачна…
— Кава є кава. Кофеїн скрізь однаковий, — відрізала свекруха. — А ці банани прекрасно підуть у випічку.
— Вони вже м’які, — зауважила Ганна, розглядаючи фрукти.
— Ох, яка вибаглива! — фиркнула Марія Степанівна. — За мого часу раді були будь-якій їжі. А ви, молоді, тільки носа вернете. Та з таких бананів виходить найсмачніша випічка!
— Зрозуміло, — спокійно відповіла Ганна. — Значить, ви будете їх використовувати для приготування.
— Авжеж! І жодних капризів більше не терпітиму. Сімейний бюджет — це серйозно.
***
Через тиждень Ганна зрозуміла, що нормально харчуватися вдома стало неможливо. Вона почала обідати в кафе біля офісу, а на вечерю готувала собі щось окреме.
— Знову вибираєш, що їсти? — зауважив Дмитро. — Мама ж старається, готує.
— Я не звикла їсти прострочені продукти, — тихо відповіла Ганна.
— Та не перебільшуй! Мама економить сімейний бюджет, а ти вередуєш.
— Дімо, — терпляче пояснила Ганна, — економія — це добре. Але не за рахунок нашого здоров’я.
— Що за нісенітниця! Мама все життя так живе — і здорова.
— Може, варто знайти компроміс? — запропонувала Ганна.
— Який ще компроміс? — різко запитав чоловік. — Мама має рацію. Гроші на дорозі не валяються.
***
Марія Степанівна вела докладний облік «заощаджених» коштів у товстому блокноті.
— Вже тисячу гривень зекономили! — хвалилася вона. — З таким підходом до кінця року можна буде нові меблі купити.
— Маріє Степанівно, — обережно почала Ганна, — а що, як ми будемо економити інакше? Може, знайдемо кращі способи?
— І яким це чином, цікаво? — єхидно запитала свекруха. — Ти що, економістка? Чи маєш якісь особливі знання?
— Просто можна купувати якісні продукти, але за акцією в інших магазинах…
— Ага! Значить, мій спосіб тобі не підходить? — голос Марії Степанівни підвищився. — Я тридцять років сім’ю годувала, а ти мене вчити надумала!
— Я не вчу, — спокійно відповіла Ганна. — Просто пропоную варіанти.
— Не треба мені твоїх варіантів! Буде так, як я сказала, і жодних заперечень!
***
Але Ганна помітила дещо дивне. Гроші зі скриньки, куди вони відкладали «на чорний день», почали зникати. Спочатку пропали дрібні купюри, які вона могла й не помітити. Потім суми стали більшими.
— Дімо, ти не брав зі скриньки? — спитала вона чоловіка.
— Ні. А що?
— Там було три з половиною тисячі, а зараз тільки дві.
— Може, забула, що витрачала?
— Із тієї скриньки я принципово не беру, ти ж знаєш.
— Ну тоді не знаю. Може, ще раз перерахуй?
— Дімо, я точно пам’ятаю суму. Півтори тисячі зникло.
— Аню, не хвилюйся так. Знайдуться твої гроші.
***
Ганна перевірила банківську картку, якою рідко користувалася. Виявила кілька зняттів по 500 гривень протягом тижня. Пін-код знав тільки Дмитро.
— Дімо, це ти знімав гроші з кредитної картки?
— Я? Ні, звісно. Навіщо мені це? — він щиро здивувався.
— Тоді хто? — спитала Ганна, показуючи виписку. — Подивись: чотири рази по п’ятсот за тиждень.
— Поняття не маю, — Дмитро знизав плечима. — Може, картку десь скопіювали?
— Але ж пін-код звідки тоді дізналися?
— Не знаю, Аню. Може, хтось підглянув, коли ти вводила.
Ганна задумалась. Хто ще міг знати пін-код? Або підглянути його?
***
Наступного дня вона вирішила поспостерігати. Повідомила на роботі, що затримається, але за годину повернулась додому. Тихо відчинила двері й почула звуки зі спальні.
— Що ви робите? — голосно спитала вона, заставши Марію Степанівну біля відкритої шухляди комода.
— Ой, Ганно, ти налякала! — свекруха схопилась за серце. — Голова розболілась, шукала таблетку.
— У комоді, серед білизни?
— Думала, у тебе є цитрамон.
На ліжку лежала вивернута сумочка Ганни, гаманець був розкритий.
— А навіщо з сумки все витрусили?
— Та я випадково зачепила, коли шухляду відкривала.
— Маріє Степанівно, — спокійно промовила Ганна, — цікаво виходить. Шукаєте ліки в комоді, а випадково вивертаєте мою сумку.
— Що ти натякаєш?! — різко спитала свекруха. — Та як ти смієш мене в чомусь підозрювати!
— Я ні в чому не підозрюю. Просто хочу зрозуміти, як це сталося.
— Нічого особливого не сталося! — закричала Марія Степанівна. — Вічно ви, молоді, з мухи слона робите! Ну впала сумка — подумаєш!
— Гаразд, — кивнула Ганна. — Тоді давайте просто все зберемо назад.
— Та прибирай сама! — кинула свекруха, виходячи з кімнати. — Знайшла час істерики влаштовувати!
***
Ганна сіла на ліжко й почала складати речі назад у сумку. Все було на місці, крім одного — записки з пін-кодом, яку вона зберігала в потаємній кишеньці гаманця. Записка зникла.
— Дімо, — покликала вона чоловіка, коли той повернувся з роботи.
— Що сталося?
— Сьогодні вдень я застала твою маму в нашій спальні. Вона рилася в моїх речах.
— Аня, мама сказала, що шукала ліки.
— У моїй сумці? — спитала Ганна. — Дімо, зникла записка з пін-кодом від картки. І гроші зі скриньки теж зникли.
— Ти що, серйозно підозрюєш маму в крадіжці?
— А ти можеш якось інакше це пояснити?
— Авжеж можу! — обурився Дмитро. — Ти просто незлюбила мою маму і тепер звинувачуєш її у всіх бідах!
— Дімо, тут не про симпатії. Тут про факти.
— Які факти? — роздратовано спитав він. — Сумка впала, записка загубилася, гроші десь поділися. Все пояснюється!
— Добре, — сказала Ганна. — Тоді давай змінимо пін-код і подивимось, чи будуть ще зняття.
— Добре, змінимо, — погодився Дмитро. — Тільки припини підозрювати маму в брудному.
***
Наступного дня Ганна навмисне поклала до гаманця дві купюри по 500 гривень, перерахувала всі гроші й запам’ятала точну суму.
Увечері грошей стало менше рівно на тисячу.
— Маріє Степанівно, поверніть гроші, — сказала вона, зайшовши до кімнати свекрухи.
— Що? Які гроші? — удавано здивувалася літня жінка.
— Тисячу гривень, які ви взяли з мого гаманця.
— Ти що, зовсім з глузду з’їхала?! — крикнула Марія Степанівна. — Звинувачуєш мене в крадіжці?!
— Я не звинувачую, я констатую факт. Учора в мене була певна сума, сьогодні — менше.
— Може, ти забула, що витрачала? Або син узяв, він же знає, де гаманець лежить!
— Артем був у школі. А забути я не могла — я спеціально все перерахувала.
— Яка гидота! Обвинувачувати літню людину в крадіжці! Та я тобі все життя тільки добра бажала!
— Добра? — усміхнулася Ганна. — Це ви так добро бажаєте — риєтесь у чужих речах?
У цей момент додому прийшов Дмитро.
— Що трапилося? — він побачив заплакану матір.
— Сину, твоя дружина звинувачує мене в крадіжці! — Марія Степанівна кинулась до нього. — Каже, що я в неї гроші краду!
— Дімо, твоя мати бере гроші з мого гаманця. Учора я застала її за обшуком нашої спальні, — спокійно сказала Ганна.
— Як ти можеш таке казати? — обурився чоловік. — Мама хвора, пережила стрес. Вона не здатна красти!
— Може, і краде. Зі скарбнички також.
— Є докази?
— Хай поверне тисячу гривень, які взяла сьогодні.
— Мамо, у тебе є ці гроші? — м’яко запитав Дмитро.
— Та ви всі з глузду з’їхали! Ніяких грошей у мене нема! Я ж не якась злодійка!
— Чуєш? — Дмитро подивився на дружину. — Навіщо ти мучиш хвору людину?
— Хвору? — підняла брови Ганна. — Тоді нехай лікується. У спеціальному закладі.
— Ти безсердечна! — заволала Марія Степанівна. — Сина проти матері налаштовуєш!
— Тоді я звернуся до дільничного, — сказала Ганна.
— Що?! — зблід Дмитро. — Ти хочеш заявити на мою маму в поліцію?!
— А що мені залишається? Крадіжка є крадіжка.
— Ось вона яка, твоя дружина! — голосила Марія Степанівна. — Мабуть, коханця завела, хоче від чоловіка позбутися! А я їй заважаю! Ось і наклепи зводить!
— Цікава логіка, — холодно зауважила Ганна. — Значить, якщо хтось краде — у жертви просто з’явився коханець?
— Та ти гадюка підколодна! — кричала свекруха. — Дім знищуєш!
— Дім руйную не я, Маріє Степанівно. Це ви його власноруч ламаєте.
— Дімо, ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?!
— Ганно, досить! — різко заявив чоловік. — Мама має рацію, ти просто знущаєшся!
— Добре, — кивнула Ганна. — Тоді ультиматум: або вона вибачається і повертає гроші, або я подаю на розлучення.
— Ніколи! — відрізала свекруха. — Ще чого! Перед такою вибачатися!
— Ганно, ти не можеш бути серйозною! — намагався вмовити дружину Дмитро. — Розлучення через таку дрібницю?
— Дрібницю? — усміхнулась Ганна. — Крадіжка, брехня, приниження — це дрібниця?
— Вона хвора!
— Тоді лікуй її. А я втомилась бути донором для твоєї хворої матусі. Гаразд. Тоді розлучення, — твердо сказала Ганна.
— От і прекрасно! — переможно закричала Марія Степанівна. — Забирайся звідси! Нам така не потрібна!
— Мамо, замовкни! — крикнув Дмитро. — Ганно, подумай ще раз! Невже сім’я для тебе нічого не значить?
— Сім’я? — гірко засміялась Ганна. — Де ти її бачиш? Я бачу лише чоловіка-ганчірку і свекруху-клептоманку.
***
За тиждень Ганна забирала свої й сина речі. При поділі майна врахували її внесок у покупку квартири, і Дмитро отримав меншу частку, якої не вистачало на окреме житло.
— Меркантильна стерва! — кинула їй услід Марія Степанівна. — Сина в злидні кинула!
— Цікаво, — озирнулася Ганна. — А коли ви мої гроші витрачали — це не вважалось меркантильністю?
— А щоб ти зслизла! — верещала свекруха. — Мій син і без тебе буде щасливий!
— Обов’язково, — кивнула Ганна. — Особливо коли доведеться продавати квартиру.
— Що?! — витріщила очі Марія Степанівна.
— А на що жити будете? — з невинним виглядом запитала Ганна. — Дімової частки на окреме житло не вистачає. Значить, доведеться продавати квартиру і купувати щось менше. Або до комуналки переселятись.
— Дімо! — заволала свекруха. — Скажи щось!
Але Дмитро тільки похмуро мовчав. До нього нарешті дійшли всі наслідки розлучення.
— Удачі вам, — сказала Ганна, зачиняючи двері. — Ви один одного варті.
***
Ганна лише знизала плечима, сідаючи в машину. Хай тепер син і мати самі розбираються. А їй вистачило брехні, принижень і крадіжок.
Останнє, що вона чула, був істеричний крик Марії Степанівни:
— Це все через тебе! Якби ти мені одразу сказав, яка вона!
— Мамо, заткнись! — рявкнув Дмитро. — Це ти все зруйнувала!
— Я?! Та я все життя для тебе!
Ганна завела авто й поїхала. Нарешті вона була вільна.
– Ти що, забула своє місце, КОБИЛО? Ти не заробляєш, значить, і вирішувати нічого не можеш! – кричав чоловік