Марина стояла перед дзеркалом і поправляла волосся. Їй хотілося виглядати пристойно. Колеги на роботі давно жартували, що вона махнула на себе рукою. Це було неправдою. Просто останні кілька місяців у неї не залишалося ні часу, ні сил, ні бажання займатися собою.
Сергій лежав на дивані й ліниво перемикав пультом канали телевізора. Ще рік тому Марина б обов’язково спалахнула. Але зараз вона просто мовчки відвернулася й продовжила збиратися на роботу.
— Ти сьогодні пізно будеш? — запитав Сергій, навіть не повернувши голови в її бік.
— Так, у нас здача звітів, — відповіла Марина, застібаючи ґудзики на блузці.
Марина працювала бухгалтеркою у великій компанії. Робота була серйозною й дуже відповідальною. Але зараз це було єдине, що давало їй стабільність. І фінансову, і моральну.
— У тебе хоч якісь плани є на сьогодні? — Марина вже багато разів ставила це запитання чоловікові.
Сергій тяжко зітхнув, ніби від безмежної втоми. Його очі не відривалися від екрана телевізора.
— Знову починаєш? Скільки тобі казати, що зараз важко знайти роботу?
— А ти хоч шукаєш? — Марина стиснула губи.
Зараз вона пошкодувала, що взагалі почала цю розмову. Ранок був зіпсований. А попереду — важкий робочий день.
— Ти не розумієш чоловіків. Нам потрібно час, щоб знайти себе! — Сергій підвищив голос і сів на дивані.
Марина мовчки взяла сумку й попрямувала до виходу. Кожен ранок перетворювався на копію попереднього. Безглузді розмови, порожні обіцянки й роздратування.
За вісім років шлюбу Марина звикла до того, що Сергій не тримається на роботі. Спочатку він був амбітним будівельником, потім вирішив зайнятися продажами. Пізніше захопився комп’ютерами, звільнився з чергової роботи, щоб пройти курси. Але жодне заняття не тривало довше пів року.
Останній рік Сергій взагалі не працював. Лежав на дивані й шукав виправдання. Марині доводилося тягнути все на собі.
Цей шлюб тримався лише на її зусиллях. Думка, яка промайнула в голові, змусила Марину зупинитися у дверях.
— Ти ще довго там копирсатимешся? — невдоволений голос чоловіка повернув її до реальності.
Виходячи з квартири, Марина звично грюкнула дверима. Їй потрібно було випустити пар. Хоча б так.
Увечері Марина поверталася додому з важким серцем. У ліфті вона перевірила телефон. Три пропущені дзвінки від свекрухи. Останнє, чого їй зараз хотілося, — це розмови з Тамарою Іванівною.
Ця жінка завжди викликала у Марини змішані почуття. На початку стосунків здавалося, що свекруха мила й турботлива. Але дуже швидко Марина зрозуміла: її турбота поширюється лише на Сергія. А всі біди в його житті, на думку Тамари Іванівни, від неправильної дружини.
Квартира, в якій жили молодята, одразу стала каменем спотикання. Свекруха вважала, що раз там живе її син, то це спільна територія. А сам Сергій підтримував цю позицію й натякав Марині, що вона надто зациклена на своїх правах.
Марина завжди намагалася стримати запал свекрухи. Але останні місяці стали особливо важкими. Тамара Іванівна приїжджала все частіше, порядкувала у квартирі й критикувала невістку.
— Жінка має бути мудрою! — любила повторювати свекруха, вмощуючись біля Марини на кухні. — Чоловіка треба розуміти, а не пиляти його!
Марина зазвичай мовчала у відповідь. Вона знала, що будь-які аргументи безглузді. Тамара Іванівна чула тільки те, що хотіла чути. І підтримувала сина у всіх його починаннях. Навіть якщо це було бездіяльне лежання на дивані, поки дружина працює на межі виснаження.
Наближаючись до квартири, Марина вирішила не передзвонювати свекрусі. Нехай буде скандал. Але в неї просто не залишилося сил на зайві суперечки. Вдома їх і так вистачає.
Поступово Марина усвідомила страшну правду. Її шлюб перетворився на декорацію. Чоловік став утриманцем, який усе життя “шукає себе”. Свекруха — постійним подразником, який підливає оливи у вогонь.
Сварки у квартирі стали щоденною рутиною. Кожен вечір перетворювався на поле бою. Марина кричала, що втомилася утримувати ледаря. Сергій огризався і казав, що вона не цінує його старання. А якщо в цей час була присутня Тамара Іванівна, то вона ставала на захист сина. І звинувачувала Марину у черствості.
Наступний день став для Марини переломним. Вона ухвалила рішення. Під час обідньої перерви Марина вирушила до суду й подала заяву на розлучення. Полегшення було неймовірним. Наче гора з плечей.
Тепер залишалася розмова з Сергієм. Марина сподівалася, що все пройде спокійно. Вони дорослі люди й повинні вирішити все цивілізовано.
Підходячи до дверей квартири, Марина дістала ключі. Але замкова щілина мала інакший вигляд. Вона насупилася і спробувала вставити ключ. Не підійшов. Спробувала ще раз, уважно оглядаючи двері. Замок був абсолютно новим.
— Що за дурня? — пробурмотіла вона собі під ніс.
Марина подзвонила у двері, але ніхто не відчинив. Сергій мав бути вдома. Куди ще він міг піти? Вона подзвонила знову, цього разу довше. Тиша.
Марина дістала телефон і набрала номер чоловіка. Гудки йшли, але трубку ніхто не брав. Це було дивно. Вона набрала ще раз. Той самий результат.
Тривога наростала. У голові крутилися думки одна гірша за іншу. Може, щось сталося із Сергієм? Може, він захворів і не може підійти до дверей?
Марина подзвонила у двері сусідів. Ніхто не відчинив. Дивно, зазвичай сусідка завжди була вдома ввечері. Вона знову повернулася до своєї квартири й натиснула на дзвінок.
Раптом її погляд впав на невелику купу речей біля стіни. Придивившись, Марина завмерла. Це були її валізи.
— Що за… — Марина підійшла ближче.
У валізах лежали її речі. Одяг, книги, косметика. Навіть стара скринька з дитячими фотографіями опинилася тут. Хтось зібрав усе, що їй належало. І виставив за двері.
Серце забилося швидше. Усередині закипала паніка, змішана з гнівом. Марина знову почала настирливо дзвонити у двері.
Зі сходів долинули кроки. Хтось підіймався. Надія, що це Сергій, швидко розвіялася. Кроки були чіткі та впевнені. Так ходила тільки одна людина. Тамара Іванівна.
Свекруха з’явилася на сходовій клітці з виразом переможниці. Очі її світилися зловтіхою. Вона зупинилася перед Мариною і демонстративно дістала зв’язку ключів.
Не кажучи ні слова, вона відчинила двері. Марина спробувала увійти, але натрапила на витягнуту руку. Свекруха загородила прохід.
— Синок залишиться жити в цій квартирі, а ти забирайся! Ти його зовсім вимотала. Скільки можна пиляти мого сина? От, тепер догралася!
Тамара Іванівна сяяла від задоволення. Марина не вірила своїм вухам.
— Що?! Це моя квартира!
— Була твоя. Стала наша, — відрізала свекруха. — Сергій має право тут жити. Ти ж його дружина.
— Де Сергій? — Марина намагалася зберігати спокій. — Я хочу з ним поговорити.
— Нема його, — відмахнулася Тамара Іванівна. — І вам нема про що розмовляти. Бери свої лахи та шукай, де жити.
Марина дивилася на свекруху, не в змозі повірити в те, що відбувається. Сергій дозволив виставити її з власної квартири. Навіть не знайшов сміливості сказати їй це в обличчя. Просто поміняв замки й втік.
— Я викличу поліцію, — попередила Марина.
— Викликай, — усміхнулася Тамара Іванівна. — Тільки вони тобі не допоможуть. Ти ж сама чоловіка у дім пустила. Тепер тут живе твій законний чоловік.
Свекруха була впевнена у своїй правоті. І ця самовпевненість змусила Марину похолодіти. Невже так можна? Невже закон на їхньому боці?
Марина спробувала прорватися у квартиру. Але свекруха виявилася сильнішою. Вона відштовхнула Марину й швидко зачинила двері. Клацнув замок.
Тільки зараз Марина усвідомила, що плаче. Сльози текли по щоках, застеляли очі. Вона стерла їх рукавом і глибоко вдихнула.
— Ну вже ні. Так просто це не закінчиться.
Марина спустилася вниз і одразу попрямувала до найближчого відділення поліції. Там її вислухали уважно. Але відповідь виявилася невтішною. Сімейні конфлікти — найскладніші справи. Особливо коли йдеться про житло.
— Вам потрібно звернутися до суду, — порадив поліцейський. — І краще з хорошим адвокатом.
Марина вийшла з відділення з важким серцем.
Ніч вона провела у подруги. А зранку почалася її боротьба. Марина знайшла адвоката і пояснила ситуацію. Склала заяву про незаконне захоплення квартири.
— Це займе чимало часу, — попередив адвокат. — Такі справи швидко не вирішуються. Потрібно перевірити справжність документів.
— У мене є весь час світу. А ще ось документи на квартиру і свідоцтво про спадщину, усе тут.
У цей момент Марина раділа, що прихопила всі документи, коли подавала заяву на розлучення.
Судовий процес затягнувся. Сергій і Тамара Іванівна не збиралися здаватися без бою. Вони навіть найняли свого адвоката. Стверджували, що Марина сама передала їм ключі.
Але правда була на її боці. Суд взяв до уваги всі документи на власність. Замки, які були замінені без відома власниці, стали вирішальним доказом. І суддя виніс рішення:
— Квартира визнається власністю Марини Вікторівни.
Дівчина видихнула з полегшенням. Колишніх родичів зобов’язали покинути квартиру. А також виплатити компенсацію за моральну шкоду.
Тамара Іванівна кричала Марині вслід. Але молода жінка навіть не обернулася. Перемога була за нею. Повна і беззаперечна.
Марина увійшла у свою квартиру після вимушеної відсутності. І їй стало ніяково. Стіни, здавалося, були просочені чужою присутністю. Меблі стояли не на своїх місцях. Чужі речі валялися повсюди.
Марина розчинила вікно і вдихнула свіже повітря. Рішення прийшло саме собою. Потрібно все змінити. Зробити цю квартиру новою. Своєю.
На гроші, отримані як компенсацію, Марина зробила ремонт. Змінила шпалери, купила нові меблі. Викинула все, що нагадувало про минуле життя.
Кожен день приносив щось нове. Марина подружилася із сусідкою Анною Петрівною. Знайшла нове хобі. Почала більше часу проводити з друзями. Життя заповнювалося новими фарбами.
Якось Марина побачила на лавці біля під’їзду Сергія. Колишній чоловік виглядав знедоленим. Він підняв очі й помітив Марину.
— Поговоримо? — запитав Сергій.
— Нам нема про що говорити, — твердо відповіла Марина. — Усе вже сказали юристи.
— Я був неправий, — пробурмотів Сергій. — Я все зрозумів. Ти ж знаєш, яка в мене мати… З нею жити неможливо. Ти найкраща.
— Пізно, — Марина пройшла повз. — Довіри немає. Я більше не хочу тягнути тебе. Ти такий черв’як.
Вона піднялася у свою квартиру. Закрила двері на ключ. Потім підійшла до вікна. Сергій усе ще сидів там, наче не знав, куди йти далі.
Марина відвернулася. Минуле залишилося позаду. Довіра у стосунках дуже важлива. Але не менш важливо захищати свої права. Завжди та до кінця.
Увесь цей досвід став для Марини цінним уроком. Не можна пускати у своє життя тих, хто не поважає чужі кордони. А свою оселю і свій спокій потрібно берегти. І не дозволяти нікому розпоряджатися ними.
Що молодить і що навпаки старить жінок після 60 років? Експерт пояснює та дає поради