Марина спостерігала за сином, який приміряв новий костюм. Високий, статний, темноволосий — завтра її хлопчик одружується, і в це важко повірити.
Ілля уважно вивчав своє відображення в дзеркалі. Він покрутився, задоволено кивнув, відзначивши, що костюм сидить ідеально.
— Модний наряд, — хлопець обернувся до матері. — І колір хороший, і виглядає дорого.
«Та він і коштує дорого», — подумала Марина, але вголос сказала:
— Рада, що вгадала. На весіллі точно заплачу, як тільки побачу тебе при повному параді.
Ілля нарешті відірвався від дзеркала:
— Мам, ти на весілля зібралася? Ми ж домовилися, що тебе там не буде.
— Домовилися, сину? Я думала, що ти жартуєш.
— Які жарти? — син нервово заходив по кімнаті. — Ти забула, які у Віки батьки? На весіллі буде одна суцільна еліта. Ти ж почуватимешся там бідною родичкою. Я почну за тебе переживати. Мам, ти хочеш зіпсувати мені такий важливий день?
Син сів поруч із Мариною на диван, узяв її за руку і легенько стиснув:
— Мамусю, ну уяви, як жалюгідно ти виглядатимеш на фоні тих розфуфирених дамочок. У мене серце розірветься від такого приниження. Та й подумай, як буде тобі. Наступного дня приїдемо, добре? Чаю вип’ємо або шампанського. Ти нас привітаєш, подарунок вручиш.
У Марини серце стиснулося від образи. Рідний син соромиться її настільки, що готовий виглядати на власному весіллі безрідним сиротою.
— Чому це я буду жалюгідно виглядати? — заперечила мати. — Я записалася до гарного майстра на зачіску, зроблю манікюр. Одягну пристойну сукню.
— Яку пристойну? Це твоє блакитне старе лахміття! — гаркнув Ілля і знову заметушився по кімнаті.
— Отже, так. — Він став перед матір’ю. — Якщо ти по-хорошому не розумієш, скажу прямо. Я не хочу бачити тебе на весіллі. Можливо, це і жорстоко, але мені соромно, що моя мати працює двірничкою. Я не хочу, щоб ти своїм виглядом ганьбила мене перед родичами Віки. Так зрозуміліше?
Марина була приголомшена зізнанням сина й не могла вимовити ані слова. Ілля мовчки взяв рюкзак, гордо виблиснув костюмом і попрямував до виходу. На порозі зупинився:
— Ще раз повторюю, не приходь на церемонію. Там тобі ніхто не буде радий.
Ілля поїхав кілька годин тому. За вікном уже сутеніло, а Марина так і сиділа на дивані, приголомшена. Від шоку вона навіть не змогла заплакати. Сльози прийшли пізніше, коли жінка ввімкнула світло й дістала зі скрині старий альбом із сімейними фотографіями.
У цьому альбомі вмістилося все її життя без прикрас. Спогади нахлинули на Марину з такою силою, що було важко дихати. Стара, потріпана фотографія. На ній вона — блакитноока дворічна дівчинка, зосереджено дивиться в об’єктив. Яскрава сукенка явно з чужого плеча. Поруч худа дивна жінка з розгубленим поглядом і безглуздою посмішкою. Навіть на поганому знімку видно, що жінка напідпитку.
Марині було два з половиною роки, коли матір позбавили батьківських прав, і вона назавжди зникла з життя доньки. Подорослішавши, Марина навіть не намагалася шукати непутящу матір. Навіщо?
Групове фото. Десятирічна Маринка з неслухняними золотистими кучерями стоїть у другому ряду, третя зліва. Життя в дитячому будинку було не з легких.
Заклад, у якому виховувалася Марина, нагадував небезпечні притулки з документальних фільмів про дев’яності. Кухарів ловили на крадіжці продуктів, вихователі не соромилися у висловах, а директорка заплющувала очі на знущання, не цікавлячись методами старших дітей у підтриманні дисципліни.
Три симпатичні дівчини у формі офіціанток кокетливо позували фотографу на ґанку закладу з похиленою вивіскою. Після школи Марина не надто задумувалася над вибором професії й швидко влаштувалася офіціанткою в придорожнє кафе з промовистою назвою «У дороги». Зарплата була невеликою, але чайові, які щедро залишали клієнти, компенсували це.
Дванадцятигодинні зміни виснажували, але Марина не падала духом. Їй подобалося самостійне життя. Кімната в комуналці була просторою і світлою, а сусіди, літнє подружжя, виявилися привітними. Грошей, хоч і небагато, але їй вистачало. Вона несподівано відкрила у собі талант. Виявилося, що вміє стильно вдягатися за копійки. Купуючи одяг у секонд-хендах, вона перешивала і перекроювала його, перетворюючи на модні речі.
На літній галявині в лісі щаслива й усміхнена Марина у вінку з квітів сиділа на траві, а її обіймав симпатичний темноволосий хлопець у такому ж вінку. Минуло багато років, але серце Марини досі завмирає, коли вона бачить цей знімок.
Вона вже майже рік працювала в кафе, коли зустріла Максима. Того літнього ранку в кафе несподівано було багато відвідувачів. Марина металася по залу з тацею, обслуговуючи нетерплячих клієнтів, і раптом спіткнулася, проливши томатний сік на хлопця біля вікна. По його світлій сорочці розпливалася яскраво-червона пляма.
Марина втратила дар мови, розуміючи, що сорочка дорога. Не встигла вона отямитися, як до столика підскочив Стас, адміністратор кафе, і почав метушитися, погрожуючи звільненням.
— Навіщо так хвилюватися? — усміхнувся хлопець, простягаючи Марині ключі від машини. — Не хвилюйтеся, я їду до батьків на дачу. В машині є чиста футболка. Не могли б ви принести рюкзак із заднього сидіння?
— Я сам принесу, Максиме Миколайовичу, — улесливо запропонував Стас, вихоплюючи ключі. — А то ця курка вам ще й у машині щось зламає.
Залишившись наодинці з клієнтом, налякана Марина нарешті змогла вибачитися:
— Вибачте, будь ласка, зі мною таке вперше. Чесне слово, я вам усе відшкодую.
— Та заспокойтеся, — відповів Максим. — Нічого страшного. До речі, як вас звати?
— Марина.
— А я Максим.
Він простягнув їй руку. Вона потисла її та вперше наважилася подивитися на нього. Перед нею стояв красивий, високий, спортивний чоловік із сірими очима й чарівною усмішкою.
Стас приніс йому рюкзак і провів у підсобку перевдягнутися. Проходячи повз Марину, Стас єхидно кинув:
— Чого стоїмо? Зміна вже закінчилася?
Вона якраз приймала оплату у закоханої парочки, коли почула за спиною веселий голос:
— Марино, не могли б ви приділити мені хвилинку уваги?
Вона обернулася. Максим, у свіжій синій футболці, сидів за тим самим столиком.
— Приймете замовлення?
— Звичайно.
Обслуговуючи симпатичного відвідувача, дівчина почувалася ніяково, її щоки палали. Стас особисто провів хлопця до дверей, потім підморгнув Марині:
— Не ображайся, я спеціально на тебе рявкнув, а то раптом він змусив би заплатити за сорочку. Вона дорожча за твою зарплату.
— Звідки ви знаєте цього хлопця?
— Це ж Макс Скворцов, син нашого мера. Його в місті кожна собака знає.
До вечора Марина так втомилася від багатогодинного метушіння, що й думати забула про ранковий інцидент. У неї було лише одне бажання — швидше дістатися додому й упасти в ліжко.
На вулиці вже стемніло. Невідомо було, скільки ще доведеться чекати автобуса. Раптом до кафе під’їхала світла іномарка. Марина мимоволі відступила до ґанку, але, придивившись, упізнала автомобіль. Цікаво, що тут забув син мера?
Максим вискочив із машини з букетом у руках і попрямував прямо до Марини. Підійшов до приголомшеної дівчини й вручив квіти:
— Уже закінчила зміну? Вибач, не знав, які тобі подобаються, тому вибрав білі троянди. Але обіцяю, що потім даруватиму тільки твої улюблені.
Марина остаточно розгубилася:
— Навіщо?
— Як це навіщо? — розсміявся Макс. — Я тут, взагалі-то, за тобою залицяюся. До речі, вечір такий чудовий, може, поїдемо кудись?
Марина вже забула, що безмежно хотіла спати. Усе, що відбувалося, здавалося чарівним сном. Дівчина зрозуміла, що готова поїхати з ним будь-куди. Але швидко повернулася до реальності. Вона згадала, що вдягнена у старі джинси й простеньку футболку.
— Дякую, але я втомилася, сьогодні не можу, — зі смутком відповіла Марина.
— Тоді завтра? — Макс не відступав.
— Тоді завтра, — відгукнулася дівчина.
Наступного дня вони зустрілися, щоб більше не розлучатися. Це було кохання з першого погляду. Максим був студентом економічного факультету. Він успішно склав літню сесію, і вони почали бачитися щодня. У липні хлопець повіз Марину на відпочинок. У неї не було закордонного паспорта, тому вони провели чарівні 10 днів в Одесі.
Макс познайомив кохану зі своїми університетськими друзями. Всі разом вони часто їздили купатися та смажити шашлики на природі. Це був найяскравіший, безтурботний і незабутній період у житті Марини. Більше такого щастя вона не відчувала.
Марина й Максим уже почали будувати плани на весілля, але восени всі їхні мрії про майбутнє зруйнувалися. Двоюрідна сестра Макса побачила його на вулиці з якоюсь «голодранкою» і донесла про це батькові-меру. Життя Марини перетворилося на кошмар.
Родина Скворцових не схвалювала їхніх стосунків. Це й не дивно. Єдиний син і дівчина з дитячого будинку. Мати Максима телефонувала по сто разів на день, сипала образами та погрозами, вимагала, щоб Марина залишила його. Двоюрідна сестра Макса прийшла в кафе й влаштувала там страшний скандал.
Потім ще й сусіди розповіли, що якісь люди цілу годину розпитували про Марину.
— Тут нещодавно одна дама, — підтвердив Яків Іванович, сусід по квартирі, — пропонувала нам із дружиною хороші гроші, якщо ми підтвердимо, що ти наркоманка й дівчина легкої поведінки. Я виставив її геть.
Марина нічого не розповідала нареченому. Вона знала, що зараз вирішується питання про його поїздку за кордон за студентським обміном. Очевидно, на хлопця також чинили тиск, бо в його очах з’явилася тривога. Іноді він напружено вдивлявся в обличчя коханої, але, побачивши її лагідну усмішку, полегшено зітхав.
За два тижні до від’їзду Максима у квартирі Марини пролунав телефонний дзвінок.
— Це Микола Борисович, — почула вона в слухавці жорсткий чоловічий голос. — Я батько Максима. Ти маєш розлучитися з моїм сином до його від’їзду. Скажи, що в тебе є інший чоловік. Якщо проігноруєш мої слова, гірко пошкодуєш.
І, не чекаючи відповіді, мер поклав слухавку. Марина була готова віддати життя за Макса, хіба могла вона відмовитися від того, кого так сильно любила?
Коли коханий полетів до Лондона, навколо Марини почали відбуватися події, які вона й досі згадує як страшний сон. Стас, підкуплений міським головою, раптово звинуватив офіціантку у великій нестачі, і дівчину заарештували.
Марина була так приголомшена підлим вчинком свого боса, що навіть не подбала про надійний захист. Коли справу швидко передали до суду, вона не сумнівалася, що незабаром правда випливе й ці жахливі звинувачення знімуть.
Суд нагадував фарс. Адвокат, призначений державою, ледве не спав під час процесу. Натомість прокурор намагався з усіх сил. Щодня Марина чекала, що з’явиться Максим і врятує її, але подруга повідомила, що за чутками хлопець збирається продовжити навчання в Англії.
Марині дали три роки. Уже у в’язниці вона дізналася, що чекає на дитину.
Про час, проведений у жіночій колонії, вона намагалася не згадувати — надто боляче. Поглинута емоціями, вона швидко перегорнула сторінку сімейного альбому. На фотографії був її темноволосий, сіроокий малюк. Марина ніжно провела пальцем по зображенню. Який же ласкавий і кмітливий був її синочок. Лише Богові відомо, чого їй вартувало виростити його самій.
Після півтора року ув’язнення Марина вийшла на свободу. Їй неймовірно пощастило, що дитину в неї не відібрали. На волі її чекала маса проблем. Ніхто не хотів брати на роботу молоду жінку з маленькою дитиною, та ще й із судимістю.
Завдяки сусідові Якову Івановичу, який через свого учня допоміг влаштувати Іллюшу в ясла, Марина змогла працювати без упину. Вона трудилася прибиральницею в ресторані, вечорами прибирала в офісах, на вихідних підробляла на автомийці, а ночами шила наволочки та підковдри.
Минуле вона не згадувала — навіщо зайвий біль? Поки відбувала термін, усі старі зв’язки обірвалися. Якось вона випадково зустріла колишню подругу, яка розповіла, що власник придорожнього кафе Стас збанкрутував, мер Скворцов переїхав із сім’єю до Києва, отримавши підвищення, а його син рік тому одружився зі столичною красунею.
Тоді Марина проплакала всю ніч, але потім витерла сльози й пішла мити підлогу в ресторані. Треба було ростити сина — тепер це її єдина турбота і радість…
За вікном починало світати. Невже вона всю ніч провела над альбомом? Вона лягла спати, але думки про сина не давали спокою. Вона завжди намагалася радувати його дорогими іграшками, смачною їжею, модним одягом. Була готова на все, щоб виконати його бажання, наскільки це було можливо. Якщо Іллі був потрібен новий гаджет, він спокійно говорив про це матері, знаючи, що вона знайде потрібну суму, в крайньому разі, візьметься за додаткову роботу.
Звісно, у тому, що Ілля виріс таким байдужим егоїстом, є і її провина. Вона ніколи не скаржилася йому на втому, ніколи не брала лікарняного, за обідом завжди давала йому найкращі шматочки.
Не дивно, що син жодного разу не замислився, якою ціною матері діставалися гроші. А тепер він соромиться її й не хоче, щоб вона, як прибиральниця, була присутня на його весіллі.
— Зрозуміла, — гірко зітхнула Марина, а потім звернулася до портрета Іллі на стіні. — Сину, я 25 років у всьому тобі догоджала, але цього разу зроблю по-своєму. Ти вже пробач.
Вона встала з ліжка й дістала зі шухляди скриньку, де по-старому зберігала свої заощадження. Плюс на картці лежала місячна зарплата — на вбрання, зачіску й візит до косметолога вистачить.
Поява Марини в РАЦСі справила справжній фурор.
Вона завжди виглядала молодшою за свої роки, а після відвідування салону краси й узагалі наче скинула десяток років. Гості, особливо чоловіки, нишком поглядали на світловолосу жінку у вишуканій синій сукні. Під час церемонії мати, змахуючи сльози, милувалася серйозним, трохи розгубленим сином і його чарівною нареченою. Як добре, що вона прийшла сюди.
Після церемонії всі гості вітали молодят. Ілля непомітно пробрався крізь натовп до матері й прошепотів:
— Значить, моє прохання для тебе нічого не означає? Сподіваюся, до ресторану ти не підеш?
— Не піду, — кивнула Марина. — Я вже побачила все, що хотіла.
— Доброго дня! — до них підскочила рум’яна Віка. — Марино Анатоліївно, ви просто приголомшливо виглядаєте! Батьки запрошують вас разом із ними до ресторану.
— Дякую, але мені вже час.
— Як це час? — обурилася Віка. — Ілле, що відбувається?
— Справді, мамо, куди ти поспішаєш? Це ж весілля твого єдиного сина, — з натягнутою усмішкою Ілля запросив матір до ресторану.
Коли настав час батькам вітати молодят, Марина взяла мікрофон…
— Діти, будьте щасливі, любіть одне одного все життя…
У її короткій промові було стільки щирих почуттів, що гості влаштували їй овацію. Спускаючись із маленької сцени, жінка мало не зіткнулася з високим чоловіком у дорогому костюмі. Його обличчя здалося знайомим.
— Не може бути, — сказав уголос Максим, заступаючи їй дорогу. — Маринко, невже це ти? Що ти тут робиш?
— Максим? — Марина не вірила своїм очам.
— Батько нареченої — мій діловий партнер, от і запросив на весілля. Який у тебе симпатичний син. — Максим, хвилюючись, узяв Марину за руку. — Може, відійдемо до вікна, поговоримо? Ти сама, без чоловіка? Я ось уже 10 років у розлученні, та й дітей у мене немає.
Вони проговорили цілу годину. Максим розповів, як батько, прилетівши до нього за кордон, повідомив, що Марина зустріла іншого хлопця й поїхала з ним до Києва. Шокований Макс не повірив батькові, але, боячись принизити кохану підозрами, вирішив спершу дізнатися правду від найкращого друга. Приятель з’їздив у придорожнє кафе, але не знайшов там дівчини. Власник і офіціантки в один голос підтвердили інформацію, отриману від батька.
— Я тоді мало з глузду не з’їхав від горя, залишився в Англії ще на пів року, а звідти вже повернувся до Києва. Батька підвищили, потім я одружився. Чи був я щасливий усі ці роки? Жодної хвилини. Лише в юності, коли був із тобою. Ну, а ти як жила всі ці роки?
— Давай не про сумне, — запропонувала Марина. — Все-таки весілля. Я тобі потім усе розповім, а зараз запроси мене потанцювати.
Гості не могли відвести очей від гарної пари. Ілля дивився на матір і не впізнавав її. Він раптом усвідомив, що його мама — дуже приваблива жінка, яка, бувши зовсім молодою, відмовилася від особистого життя заради нього. Іллі вперше в житті стало по-справжньому соромно. Тут хлопець помітив, що мама під руку з якимось багатим чоловіком прямує до виходу, і наздогнав її вже на ґанку.
— Мамо, ти куди?
— Йду. Ти ж цього так хотів, — нагадала мати.
— Мамо, пробач, але куди ти йдеш із цим чоловіком?
— Я з ним готова піти хоч на край світу, — щиро зізналася Марина. — До речі, познайомся, це твій батько, Максим.
Ілля ошелешено дивився на Марину. Вона трохи помовчала і з усмішкою додала:
— Так, схоже, що нас чекає дуже довга розмова. Але не сьогодні. Сьогодні — весілля!
Антоніна лежала в ліжку, одягнена в ватник, а на ногах були чоботи. Забігла сусідка, стурбована, запитала: