Сімейна таємниця

П’ятирічна Єва прокинулася від того, що у квартирі був якийсь шум, розмови. За вікном ще темно, вона вийшла зі своєї кімнати й побачила, що біля ліжка мами були люди в білих халатах. Марина лежала нерухомо із заплющеними очима.

— Мамо, матусю, — прошепотіла Єва, — мамо, вставай, — їй стало страшно, вона заплакала.

Єва бачила, як маму поклали на ноші й винесли з квартири, відвезли до лікарні. Тато Вадим залишився з нею. Ще звечора донька чула, як мама з татом сварилися. Чомусь часто звучало ім’я Віра, вона знала, що це сестра мами, але її вже давно немає, померла. Єва навіть бачила фото Віри, яке висить на стіні у бабусі Анни в будинку в селі.

Чому сварилися батьки, Єва так і не зрозуміла. Мама плакала, тато щось казав на підвищених тонах. Так усі й заснули. І ось зараз щось сталося з мамою.

— Тату, а що з мамою? — зі сльозами запитала донька.

— Розумієш, Єво, серце в неї. Серце слабке, тому, мабуть, їй не можна хвилюватися. Іди в кімнату, ще дуже рано, я потім тебе розбуджу в садочок.

Марині справді стало зле, вона лежала нерухомо й не могла вимовити ні слова. Вадим залишився спати в кімнаті на дивані, а в неї не було сил покликати його. Що саме змусило чоловіка підійти до дружини — незрозуміло. Вадим раптом прокинувся серед ночі й підійшов до Марини. Та лежала нерухомо, він торкнув її за плече — вона не відкрила очей. Торкнувся сильніше — без реакції. Вадим злякався й викликав швидку.

Вранці Вадим збирався на роботу, а доньку потрібно було відвести в садочок. Добре, що садок був майже поруч: він довів Єву до дверей садка, відкрив і трохи підштовхнув:

— Біжи, доню, сама переодягнешся й у групу. Я вже запізнююсь на роботу. Увечері заберу тебе й поїдемо до мами в лікарню.

На роботі він майже забувся, хоча недосип давав про себе знати. До нього підійшла Ріта, диспетчер і за сумісництвом — його пасія. Ріта — молода дівчина, красива й моторна, якось після корпоративу Вадим прокинувся в її однокімнатній квартирі. Ні, він пам’ятав, звісно, що весь вечір Ріта не відходила від нього, та і йому було приємно спілкуватися з нею.

Працює Вадим на автотранспортному підприємстві далекобійником, а з Рітою зустрічається вже близько двох років. Дружина не знає про його зраду, але, можливо, відчуває. Ось і напередодні у них стався скандал: вона дізналася, що він повернувся з рейсу раніше, але чорт підбурив його затриматися в Ріти.

Марина йшла з роботи й зустріла Надію, яка працювала бухгалтеркою на тому ж підприємстві, що і її Вадим. Завели розмову, Надія сказала, що її чоловік учора приїхав з рейсу і забув здати путівку.

— Як приїхав? Його ще немає вдома, — здивовано спитала Марина.

— Ну, я бачила його машину, — відповіла Надія і зрозуміла, що проговорилася: у гаражі всі знали, що Вадим крутить із Рітою і, найімовірніше, він ще у неї.

— Ой, Марино, не знаю, може, й помилилася… Ну, я побігла, па-па, — махнула рукою Надія й швидко пішла, а Марина проводжала її поглядом.

Увечері чоловік прийшов додому, і Марина одразу запитала:

— І де це ти був? З рейсу приїхав учора…

— З чого це ти взяла, що я вчора приїхав? Хто тобі таке сказав?

— Сказали! Доповідати тобі не збираюся, хто сказав. Сорока на хвості принесла…

Слово за слово — сильно посварилися, все одне одному згадали. У цей час Єва чула у своїй кімнаті сварку батьків. Вони іноді сварилися, і мама якось казала їй: не виходити тоді з кімнати. Цього разу сварка була серйозна.

Зрештою Марина таки змусила чоловіка зізнатися: він визнав, що зраджує їй. Можливо, якби не зізнався, з нею такого б не сталося. Але вона сприйняла все надто близько до серця.

Увечері Вадим забрав Єву з садочка, і вони поїхали до лікарні. Марина лежала бліда, під крапельницею, Єві було дуже шкода маму. Вона слабо всміхнулася доньці, а на чоловіка глянула без усмішки.

Вадим уже вирішив для себе: він піде від Марини, тим паче Ріта наполягала, щоб він перебрався до неї — вона чекала від нього дитину. Але поки що не міг про це повідомити дружині, тому що лікар суворо попередив: хвилювати її не можна.

Минув час. Поки Марина була в лікарні, Вадима не відправляли в рейс, керівництво йшло йому назустріч. Вони кілька разів із Євою приїжджали ще до лікарні. Потім до Вадима приїхала бабуся Анна, його теща, й сказала онуці:

— Євочко, посидь у себе в кімнаті, мені треба з твоїм татом поговорити.

Вона пішла до себе в кімнату. Спочатку все було тихо, але потім Єва почула, як бабуся знову згадувала про Віру, а батько щось грубо відповідав.

Анна дізналася, що Вадим давно зраджує її доньці. Спочатку вона не втручалася, але коли з’ясувалося, що через це Марина потрапила до лікарні, приїхала до зятя. Він поводився зухвало й говорив, що це не її справа — втручатися в їхнє життя.

Марину виписали з лікарні, але працювати їй заборонили — була занадто слабкою. Анна приїхала і запропонувала забрати Марину разом із Євою до себе в село. Там свіже повітря і тиша. Тільки Єва не зрозуміла — а як же тато, і спитала про це маму.

— Донечко, тато більше до нас не прийде, він житиме в іншому місці. Потім підростеш і все зрозумієш. А ми поїдемо з тобою до бабусі, там ти підеш до школи. Там велика нова школа, і ти навчатимешся там. Мені потрібен спокій, інакше знову заберуть до лікарні.

Єва не знала подробиць, що Вадим був у лікарні перед випискою Марини, і вона йому сказала:

— Поки я тут, забери свої речі й іди. Я сама подам на розлучення, прощати тебе не збираюся. Тим паче Єва все одно не рідна тобі.

Вадим перебрався до Ріти й більше не з’являвся в житті Марини та Єви. Вони переїхали в село до бабусі — там вільний будинок, тихо і спокійно. Правда, Єва одного разу випадково почула розмову бабусі із сусідкою тіткою Тамарою:

— А що зять? Зять іншу знайшов і пішов до неї. Здорова йому потрібна дружина й молода. Вона вже й народила йому, отакі справи. А Маринка, бідолашна, недобре себе почуває — задишка і слабкість.

Єва бачила, що мама хвора, іноді дуже довго дивилася на фото тітки Віри, що висіло на стіні, і тяжко зітхала. А одного разу навіть побачила, як по маминій щоці скотилася сльоза.

Минув час. Марина хворіла, трохи допомагала матері, але швидко втомлювалася, тому Єва їй говорила:

— Мамо, ти відпочивай, я допоможу бабусі, — вона вже навчалася у четвертому класі.

— Моя розумничка, моя помічниця, і що б я без тебе робила, — казала бабуся внучці й обіймала її.

Єва приходила зі школи й розповідала мамі:

— Мені дуже подобається навчатися в школі, у мене багато подруг. Якби ти тільки не хворіла… Я вчуся на відмінно, щоб тебе не засмучувати, я ж знаю, що тобі не можна хвилюватися.

— Я знаю, донечко, знаю, що ти у мене найкраща і помічниця бабусі.

Одного разу Єва з бабусею йшли з магазину, і назустріч їм — Зінаїда, що живе неподалік. Вона глянула на Єву й сказала:

— Господи, Анно, а внучка твоя копія Віри, я її добре пам’ятаю в дитинстві. Треба ж, одне обличчя.

Коли Єва прийшла додому, дістала альбом і, розглядаючи дитячі світлини своєї мами й тітки Віри, виявила, що й справді дуже схожа на сестру матері. Нікому нічого не сказала.

Можливо, й сказала б, але Марині стало зле — знову викликали швидку. Відвезли її до лікарні, а потім страшна новина:

— Мами більше немає, Євочко, померла твоя мама, — плакала бабуся й обіймала внучку, а та теж плакала.

Єва навчалася в сьомому класі, коли померла Марина. Ще довго після похорону ні Анна, ні Єва не могли прийти до тями. Часто разом ходили на цвинтар, носили польові квіти на могилу мами. Бабуся все частіше дивилася на фото Віри, а поряд — фото Марини, і плакала.

Одного разу Єва, вже навчаючись у дев’ятому класі, запитала:

— Бабусю, чому я дуже схожа на тітку Віру, а не на маму?

Анна якраз занедужала, попросила внучку принести їй води й посадила поряд із собою.

— Євочко, ти вже велика дівчинка, скоро зовсім дорослою станеш. Я теж інколи боюся, що зі мною щось може статися. І ти маєш знати одну річ. Я теж колись можу померти, але ти не сумуй, я ще не збираюся помирати, — посміхнулася бабуся. — Просто настав час розповісти тобі нашу сімейну таємницю. Не можу я її забрати із собою.

— Бабусю, ну що ти таке кажеш? Ти ще довго житимеш, я вивчусь на лікаря й буду тебе лікувати.

— Добре, внученько, добре. Адже ти у мене залишилася одна-єдина. Більше у нас із тобою нікого немає. А мені сьогодні Вірочка наснилася, — тяжко зітхнувши, продовжила Анна. — Коли твоя мама Марина вийшла заміж за Вадима, довго не могла завагітніти. Вони обидва по лікарях ходили, але все марно. А потім сталося лихо. Моя донька Вірочка разом із чоловіком загинули в аварії. Винних тоді не знайшли, сказали, що нещасний випадок. Антон, чоловік Віри, не впорався з керуванням на крутому повороті — машина перекинулася й скотилася з крутого схилу. Обоє загинули. Це були твої справжні батьки. А ти в той час була у мене — тобі було близько двох років. І з того часу Марина з Вадимом взяли тебе на виховання.

— То моя мама — Віра? — із подивом вигукнула Єва.

— Так, мила, так. Твоя рідна мама — Віра, а Антон — твій тато. Але мама Марина тебе любила не менше, ніж рідна мама. Вона душі в тобі не чула. І ти сама це знаєш.

Ти маєш знати цю таємницю, Єво, тому я тобі й розповіла.

Єва була приголомшена. Вона дивилася на фотографії Віри й Марини та тепер вважала, що у неї дві мами. Тільки обох уже не було поряд. Довго вони розмовляли з бабусею. Анна розповідала їй, якими дружними були сестри — її доньки Віра й Марина. Як тяжко переживала Марина смерть сестри. А ще вона зізналася, що в смерті її батьків був винен Вадим. Того часу він також працював далекобійником, пізно їхав додому з рейсу, ішов дощ, очі злипалися від утоми. Під’їжджаючи до повороту, він не помітив знак, не знизив швидкість, а назустріч з-за повороту виїхала легкова машина. Він зачепив її причепом фури, і машина злетіла в яр. Вадим злякався й не зупиняючись поїхав далі.

Коли повернувся додому, його трясло. Він зізнався Марині. А потім з’ясувалося, що в тій машині були їхні рідні. Це став ще один удар. Але Марина з Вадимом вирішили нікому нічого не говорити. Рідних не повернути, а Вадиму не хотілося відповідати перед законом. Єву вони удочерили.

А потім почали часто сваритися. Єва зрозуміла, що Вадим їй не рідний батько. Тому іноді він ставився до неї холодно.

Минув час. Єва закінчила медичний університет. Бабуся Анна хворіла, але Єва жила в місті — у квартирі прийомних батьків — і забрала бабусю до себе. Працювала в міській лікарні й доглядала за бабусею. А згодом вийшла заміж за колегу Романа. Разом із бабусею Анною переїхала в його великий будинок.

Анна ще дожила до двох правнуків — близнюків Гоші й Проші, ще трохи допомагала з ними. Усі були щасливі. Але життя не вічне — і прийшов час Анні піти. Поховали її поруч із рідними в селі.