Катерина механічно розмішувала ложечкою чай, дивлячись кудись крізь стіну. Кожне слово чоловіка, сказане хвилину тому, било точно в ціль, руйнуючи те, що вона будувала двадцять п’ять років.
– Розділімо фінанси. Мені набридло все тягнути самому, – ці слова Віктора все ще дзвеніли у вухах.
Вона подивилася на свої руки – все ті ж акуратні пальці з простим обручкою. Скільки пелюшок вони перепрали, скільки сорочок перегладжене, скільки ночей проведено біля дитячих ліжечок… А тепер вона чує, що нічого не робить, що вона – тягар.
Пам’ять підкинула спогад: університет, її улюблені студенти, дзвінкий сміх в аудиторії. «Катерино Михайлівно, розкажіть ще!» Як же вона любила викладати… Але Віктору запропонували перспективну посаду в іншому місті, і вона, не роздумуючи, залишила роботу. Заради нього. Заради родини.
– Ти що мовчиш? – у голосі чоловіка з’явилося роздратування.
Катерина підняла очі. Перед нею сиділа чужа людина – доглянутий чоловік у дорогому костюмі, з новеньким телефоном останньої моделі. Де ж той хлопець у потертих джинсах, який колись читав їй вірші у дворі університету?
– Гаразд, – її голос прозвучав несподівано спокійно. – Роздільний бюджет? Чудово. Я заберу все своє, як ти й хотів.
Віктор усміхнувся, і ця усмішка боляче різонула по серцю:
– А що у тебе є, крім старого сервізу і клубків ниток для в’язання?
Вона не відповіла. Тільки міцніше стиснула ложечку, відчуваючи, як усередині народжується щось нове – холодне, рішуче. Якщо він вважає її порожнім місцем, значить, час показати, чого вона варта насправді.
За вікном шелестів травневий дощ, змиваючи останні ілюзії їхнього спільного життя.
Через тиждень Катерина сиділа в прохолодному банківському офісі. Молоденька співробітниця щось швидко друкувала на комп’ютері, а вона розглядала своє відображення у начищеній до блиску скляній перегородці. Коли це у волоссі з’явилося стільки сивини? А ці зморшки біля очей… А колись вона була найгарнішою викладачкою на факультеті.
– Катерино Михайлівно, – голос дівчини повернув її до реальності, – у вас справді є кілька активних вкладів. Той, що відкритий на кошти від продажу батьківської дачі, навіть добре виріс на відсотках.
Катерина стиснула в руках сумочку. Гроші вона відкладала потайки – «на чорний день». Віктор вважав, що вони давно витрачені, а вона все берегла, берегла… Материнський голос у голові твердо нагадував: «Доню, у жінки завжди має бути свій запас».
Вийшовши з банку, вона набрала номер Лариси – єдиної, хто залишився поруч після переїзду в нове місто.
– Катю, приїжджай зараз же! – у голосі подруги звучала рішучість. – Чай з пирогом холоне.
Через годину вони сиділи на затишній кухні Лариси. Сонце грало в мідних боках старого самовара, який пам’ятав ще їхні студентські посиденьки.
– Знаєш що? – Лариса рішуче відставила чашку. – У мене є знайомий юрист, Михайло Степанович. Золота голова і руки. Він допоможе розібратися, що за законом твоє.
Катерина здригнулася:
– Лар, може, не треба? Якось… некрасиво виходить.
– А красиво – це як? – Лариса подалася вперед. – Красиво – це коли ти все життя поклала на сім’ю, а тепер маєш піти в нікуди? Ні вже, подруго, досить бути килимком, об який витирають ноги.
У цей момент телефон Катерини дзякнув повідомленням. Віктор надіслав фото: він, сяючий, біля новенької BMW.
«Як тобі? Тепер на роботу з комфортом».
Слідом прийшло ще одне: «Затримаюся сьогодні допізна, важлива зустріч».
– От і чудово, – несподівано твердо сказала Катерина, прибираючи телефон. – Давай номер твого Михайла Степановича.
Увечері, розбираючи старі документи, вона знайшла папку з договором купівлі-продажу їхньої квартири. Здивовано перечитала: частина суми – її гроші, від продажу батьківської квартири. Як вона могла забути? А ось і документи на дачу…
Телефон знову задзвенів.
«Вибач, не приїду ночувати. Зустріч затягнулася».
Катерина відкрила останнє повідомлення і завмерла: повідомлення з іншого чату випадково вискочило вгорі екрану.
«Дякую за квіти, Вітенько! Ти такий уважний…».
Ірина Валеріївна. Новий комерційний директор.
Катерина повільно поклала телефон. Не було ні сліз, ні істерики. Тільки сумна усмішка і повне, остаточне розуміння: пора завершувати цей спектакль.
Вранці вона вже сиділа в офісі Михайла Степановича, розкладаючи перед ним документи.
– Я хочу подати на розлучення. І так, я вимагатиму свою частку. Всю.
Судовий коридор зустрів Катерину глухим відлунням кроків. Вона поправила новий костюм – строгий, темно-синій, куплений спеціально для цього дня.
Михайло Степанович йшов поруч, міцно тримаючи папку з документами.
– Катерино Михайлівно! – знайомий голос змусив її здригнутися.
Віктор майже біг коридором, розмахуючи якоюсь папкою.
– Ти що твориш? Зовсім з глузду з’їхала?
Вона повільно повернулася. Яким же чужим він став – збентежений, з червоними плямами на щоках, у зім’ятій краватці.
Де той підтягнутий бізнесмен, який ще недавно так зверхньо говорив про розділення фінансів?
– Після всього, що я для тебе зробив?! – його голос зірвався на крик. – Я тебе з бруду витягнув! Ким би ти була без мене? Учителькою в провінції?
Катерина відчула, як по спині пробіг холодок.
Все, що накопичувалося роками, раптом прорвалося.
– Із бруду? – її голос дзвенів, як натягнута струна. – Може, нагадати, хто оплатив твоє перше офісне приміщення? Чиї батьки продали дачу, щоб твій бізнес піднявся на ноги?
Віктор відсахнувся, але вона продовжила:
– А наша квартира? Забув, що половина грошей – мій спадок? Ти так захопився своїми успіхами, що зовсім забув, з чого починав.
– Брехня! – прошипів він. – Ти все вигадуєш!
– Документи не брешуть, Вітю, – спокійно втрутився Михайло Степанович, дістаючи папери.
– Ось, погляньте: договір купівлі-продажу квартири, документи на офіс, банківські виписки за останні двадцять років…
Віктор тремтячими руками хапав документи, його обличчя блідло з кожним рядком.
– Я вів облік усього, – продовжив юрист. – Знаєте, яка реальна частка вашої дружини в сімейному бюджеті? Включаючи безоплатну роботу по дому, виховання дітей, підтримку вашого бізнесу на початковому етапі?
У коридорі запала важка тиша.
– Ти… – Віктор проковтнув клубок у горлі. – Ти весь цей час вела записи?
– Ні, – похитала головою Катерина. – Просто зберігала документи. Знаєш, на всякий чорний день. Як навчила мама.
Вона дивилася на Віктора, і вперше за всі ці місяці в грудях ворухнулося щось схоже на співчуття. Як він постарів, змарнів… Невже про це вона мріяла, коли давала свою згоду біля вівтаря?
– Я не хотіла війни, Вітю, – промовила вона м’яко. – Просто кожному – своє. По-справедливому.
– Ти… ти не вмієш пробачати, – кинув він, відвертаючись.
Катерина усміхнулася:
– Помиляєшся, Вітю. Я вмію пробачати. Просто не вмію забувати.
Двері зали судових засідань відчинилися, і секретар запросила всіх увійти.
Осіннє сонце заливало квартиру теплим світлом. Катерина стояла біля вікна, розглядаючи місто, розфарбоване жовтими та багряними барвами.
Дивно, але вперше за довгий час вона почувалася справді вдома.
Розлучення завершилося швидше, ніж вона очікувала. Може, тому що Віктор вже не чинив такого затятого опору.
Катерина не стала претендувати на його бізнес чи нову машину – їй вистачало квартири і тієї невеликої суми, що лежала на її рахунках.
На журнальному столику дзенькнув телефон – Лариса.
– Привіт, подруго! Як ти там? – голос звучав схвильовано.
Катерина усміхнулася, роблячи ковток кави зі своєї улюбленої чашки:
– Знаєш, я нарешті дихаю.
– Це як?
– Пам’ятаєш, у дитинстві, коли пірнаєш глибоко-глибоко, а потім виринаєш – і такий ковток повітря, наче заново народилася?
Вона присіла на підвіконня, погладжуючи глянцеву брошуру, що лежала поруч.
«Курси підвищення кваліфікації для викладачів. Сучасні методики викладання літератури».
– Лар, я тут подумала… – Катерина на секунду замовкла. – А в нашому районі якраз відкрилася нова школа.
– Катю! – захоплено зойкнула подруга. – Невже зважилася?
– Зважилася, – вона провела рукою по глянцевій обкладинці брошури.
– Знаєш, усі ці роки я сумувала за своїми уроками, за дитячими очима, за тим відчуттям, коли пояснюєш щось – і раптом бачиш: зрозуміли, захопилися…
За вікном пролетіла зграя птахів, прямувавши на південь. Катерина провела їх поглядом.
– Як думаєш, – запитала вона задумливо, – у п’ятдесят п’ять не пізно починати спочатку?
– Спочатку? – розсміялася Лариса. – Ні, дорога. Це не початок – це продовження. Твоє продовження.
Катерина усміхнулася, дивлячись на своє відображення у склі.
Сивина на скронях, зморшки біля очей – сліди прожитих років.
Але очі… очі знову горіли тим самим вогнем, який колись змушував її студентів закохуватися в літературу.
– Дякую, Ларисо, – тихо сказала вона. – За все дякую.
– Давай краще на вихідних зустрінемося? У мене такі новини…
– Обов’язково.
Поклавши телефон, Катерина ще раз оглянула квартиру.
Тепер тут буде тільки її життя, її правила, її рішення.
І від цієї думки ставало дивовижно спокійно.
Вона дістала зі шафи стару папку з конспектами.
Пожовклі сторінки зберігали записи двадцятирічної давності – плани уроків, нотатки, улюблені цитати.
«Життя дається один раз, і прожити його потрібно так…»
На столі задзвонив міський телефон – номер нової школи.
Катерина глибоко вдихнула і взяла слухавку.
– Так, це Катерина Михайлівна. Звичайно, я готова під’їхати на співбесіду…
«Він що, недоїдає?» — подумав Діма про старенького, який збирав залишки їжі, і вирішив поцікавитися