А заспокоїтися Слава не міг. Сльози лилися безупинно, а востаннє він плакав у 1-му класі після бійки — від несправедливості. Найкращий друг з трьома однокласниками підстерегли його біля школи й накинулися гуртом. Нечесно. Після того Слава більше ніколи не плакав. До цього моменту. До того, як психолог запитала:
— Що вас турбує?
І тут усе почалося. Він навіть слова вимовити не зміг. Плакав… і згадував.
Довелося поїхати у відрядження на два тижні. Ключі від квартири залишив найкращому другу. Той мав приходити зранку і ввечері, годувати та вигулювати Білого.
Білий — розумний, лагідний пітбуль. Попри загрозливу зовнішність, був добродушним товстуном. Слава дзвонив другові щодня, той не відповідав. То зайнятий, то потім передзвоню. А коли повернувся до міста, зайшов у квартиру й побачив бездиханного Білого біля дверей — він лежав на його кросівках. На кухні валявся порваний порожній пакет з-під корму. Двері до санвузла розірвані вщент. Унітаз — сухий, ані краплі води.
Слава пройшов у гардеробну, відкрив сейф. Дістав рушницю, дістав патрон. Потім зітхнув, видихнув, поклав усе назад. Потім сів біля порога, взяв Білого на руки й мовчав. Потім сів у машину, вивіз за місто й поховав під розлогою пухнастою ялиною. Видалив з телефону номер колишнього друга й заблокував його.
Наступного дня записався до психолога. І от уже пів години сидить і ридає.
— Я не знаю, що у вас сталося, можу тільки припустити… вас залишила дружина? — м’яко запитала психолог.
— У будь-якому випадку вам потрібно прожити біль. Прожити до кінця. Щоб перегоріло. Щоб прийшло повне усвідомлення. Так, це буде непросто. Але ви впораєтесь. Урешті-решт, ваша дружина має повне право на власний вибір. І ви до цього вибору не маєте жодного стосунку. У неї свій шлях, у вас свій. Спочатку потрібно розібратись зі своїм власним життям. Насамперед ваше життя належить лише вам. Ви не можете відповідати за інших людей. Це їхня зона відповідальності. Не переходьте її.
Проживіть своє горе й живіть далі — вже з новим досвідом.
Слава не слухав, що говорила психолог. Сльози котилися по його неголених щоках, а в голові крутилась згадка, як він уперше возив Білого ще цуценям до ветеринара. Той сховався під куртку і не хотів вилазити. Просунув голову під пахву й обійняв лапами. Так і робили щеплення: голова — під пахвою Слави, тіло — у ветеринара. Всі сміялися й казали, що таке бачать уперше. А тоді вони купували перший намордник. Білий бурчав, але погоджувався. Слава завжди дивувався, який він був розумний, слухняний. Не гавкав, не гриз меблі. Знав команди. Увечері сідав навпроти, дивився просто в очі й зітхав.
Дзвінок тріщав безперестанку. Пронизливий. Наполегливий. Слава відкрив очі й різко сів на ліжку. Перше, що побачив — Білий, згорнувшись калачиком, спав у ногах. Легко похропував.
— Алло! Слухаю, — хрипко відповів Слава спросоння.
— Ну що, ти ввечері вилітаєш? Коли ключі забирати? — спитав найкращий друг.
Слава прокашлявся, глянув на тушку Білого, який і далі мирно сопів, і твердим голосом відповів:
— Стасян, я Білого з собою візьму. Два тижні — це надто довго. Нехай зі мною їде. Квартиру знімемо, якщо в готель не пустять. Тому, давай — відбій.
І вимкнув телефон.
На серці стало легко й радісно.
Він почухав Білого за вушком і лагідно сказав:
— Вставай, жирдяй! На пробіжку підемо…
Вирішила зайти до 90-річної сусідки, щоб привітати з днем народження, але, зайшовши до її дому, була приголомшена