Петро вже четверту годину сидів за кермом, відчуваючи, як втома повільно опановує тіло. Вітер із кожним кілометром посилювався, кидаючи в лобове скло різкі, ніби голки, сніжинки. Вони били по склу так, ніби хотіли проникнути всередину. Попереду виднілася невелика заправка, де можна було відпочити й набратися сил, але дорога ставала все складнішою.
Лід. Цей ворог водіїв не щадить нікого. Під світлом фар дорога блищала, мов дзеркало. Будь-який різкий рух — і машину почне заносити, ніби на ковзанці. Петро був досвідченим водієм і розумів, що це не жарти.
— Спокійно, — пробурмотів він собі під ніс, збавляючи швидкість і трохи міцніше стискаючи кермо.
Але навіть досвід і обережність іноді безсилі перед стихією. У якийсь момент він відчув, як колеса зрадницьки почали ковзати. Машина повільно, але невблаганно почала рухатися боком. Петро обережно натиснув на гальма, намагаючись уникнути різких рухів. Але зусилля були марними.
Кермо сіпнулося в руках, кабіна здригнулася, і вантажівка, ніби іграшкова, стала поперек дороги.
— Прекрасно, просто чудово, — видихнув Петро, прибираючи ноги з педалей. Серце калатало, як навіжене.
Він заглушив двигун, увімкнув аварійні вогні й виліз із кабіни. Холодне повітря одразу вдарило в обличчя, обпалюючи щоки. Навколо тягнувся густий зимовий ліс. Тиша була настільки густою, що, здавалося, дзвеніло у вухах.
Петро озирнувся. Навколо — ні душі. Ліс тягнувся безкрайнім темним масивом, і лише рідкі промені фар машини вихоплювали зі снігової темряви пластівці снігу. Десь далеко ухнула сова, і цей звук змусив його здригнутися.
— Ну, чудово, — пробурмотів він, струшуючи сніг із черевиків.
Зв’язок зник ще дві години тому, і надії на те, що хтось проїде цією забутою дорогою, не було. Петро подивився вперед — світло фар вантажівки впиралося в завісу заметілі. Він уже збирався повернутися в кабіну, щоб зігрітися й обміркувати план, як раптом помітив слабке світло вдалині.
Десь серед дерев мерехтів вогник. Тьмяний, але чіткий.
— Невже хатина? — пробурмотів він, натягуючи шапку глибше.
Він швидко перевірив вантажівку: аварійні вогні працюють, кабіна надійно зачинена. Все, що можна було зробити, він зробив. Тепер залишалося тільки йти.
З кожним кроком сніг усе більше ускладнював рух. Ліс навколо виглядав зловісно: сосни тяглися вгору, мов похмурі гіганти, а їхні гілки закривали небо, роблячи темряву ще густішою. Вогник ставав ближчим, але йти було важко.
— Проклята зима, — буркнув Петро, підтягуючи комір куртки.
Світло виявилося ближчим, ніж він думав. Хвилин за десять Петро вже стояв перед старою хатиною. Маленька, похилена, вона виглядала так, ніби її покинули багато років тому. Але всередині явно хтось був — світло горіло рівно, пробиваючись крізь невелике віконце.
Петро постукав. Звук глухо рознісся лісом, затихаючи десь далеко.
— Гей! Є хто живий? — крикнув він, намагаючись перекричати завивання вітру.
Двері відчинилися з протяжним скрипом. На порозі стояв літній чоловік у ватянці. Його борода була білою, як сніг за вікном, а погляд — уважним, але трохи настороженим.
— Чого стукаєш? Заходь, замерзнеш, — буркнув він, відступаючи всередину.
Петро кивнув, струсив сніг із черевиків і зайшов усередину. Тепло всередині хатини огорнуло його, як м’яка ковдра. Пахло димом, деревом і… вареною картоплею.
— Дякую, що пустили, — сказав Петро, знімаючи шапку. — Застряг я на дорозі. Вантажівка на льоду, а зв’язку жодного.
— Тут так завжди, — кивнув старий, махнувши рукою на табурет біля печі. — Сідай, гарячого чаю вип’єш. Генератор он ледь не заглох, думав, світла зовсім не буде.
— Генератор? А я можу допомогти, — запропонував Петро, гріючи руки біля буржуйки.
Старий подивився на нього оцінююче, потім усміхнувся.
— Гаразд. Поп’ємо, а там видно буде.
Петро зрозумів, що потрапив до людини з характером. І це навіть його потішило. У самотності, серед цього зимового лісу, така компанія була ціннішою за будь-який комфорт.
Поки Ілля Іванович вовтузився з генератором, Петро не зміг сидіти на місці. Він давно звик, що руки повинні бути зайняті, а просто сидіти й чекати — це не про нього.
— Давайте допоможу, — запропонував він, знімаючи куртку й закочуючи рукави.
Ілля Іванович кинув на нього погляд з-під густих сивих брів. Було видно, що старий прикидає, чи варто довірити незнайомцю справу. Але потім злегка кивнув, підсунувши коробку з інструментами.
— Гаразд, якщо вже вирішив. Тільки обережно там.
Петро взяв гайковий ключ і почав крутити старі, проржавілі болти. Генератор виглядав, м’яко кажучи, втомленим від життя. Ще трохи — і він би розвалився.
— Коли востаннє його ремонтували? — запитав Петро, витираючи руки ганчіркою.
— Та вже років п’ять, — пробурчав старий, дістаючи з коробки викрутку. — Як поставив його сюди, так і працює. А зараз от закапризував.
Вони вовтузилися з генератором більше години. Петро крутив болти, перевіряв проводи, а Ілля Іванович коментував кожен його крок, ніби екзаменатор.
— Ти дивись, не з тих, хто просто сидить, — пробурмотів він, подаючи новий провід.
Коли нарешті генератор завівся, обидва зітхнули з полегшенням. Світло в хатині засвітилося, і буржуйка одразу стала здаватися ще затишнішою.
— Оце вже добре, — сказав старий, задоволено хмикнувши. — Тепер давай чаю вип’ємо, а потім подумаємо, як твою вантажівку витягти.
На столі вже стояли кружки та старий металевий чайник. Петро помітив, що стіл був акуратно застелений вицвілою скатертиною, а на полиці стояла керамічна фігурка ведмедя.
— Прямо музей, — з усмішкою сказав він, вказуючи на полицю.
Ілля Іванович хмикнув:
— Це ще дружина поставила. Все збиралася «затишок навести», та не встигла. Тепер от вона в мене за господиню.
За чаєм розмова якось сама собою перейшла на життя. Петро відчував, як з кожною хвилиною старий стає все відкритішим.
— І чого ви тут живете? — обережно запитав він. — Не сумно?
Ілля Іванович задумливо подивився на буржуйку, підкинув у неї поліно і тільки тоді відповів:
— Сумно? Та ні. Тут тиша дає відповіді. А в місті — тільки питань додається.
Петро задумався над цими словами. Він згадав, як щотижня вирушав у рейси, гнав трасою, думаючи тільки про терміни й про те, де перехопити гарячий обід. А тут, у цій крихітній хатині з потріскуванням дров і запахом чаю, час ніби зупинився.
— А ви завжди самі? — запитав він.
Старий знизав плечима:
— Майже. Ліс, він теж як друг. Завжди поруч. Та й люди іноді заходять. Хто по гриби, хто збився з дороги.
Петро відчув, що ці слова зачепили його за живе. Йому хотілося спитати ще, але він розумів: такі речі не обговорюють швидко. Потрібен час.
Старий раптом підвівся, перевірив, чи щільно закрита буржуйка, і сказав:
— Спати тобі треба, хлопче. Завтра рано вставати.
— А де?
— Тут, на лаві. Подушку дам, а ковдру знайдеш он там, — указав він на стару скриню в кутку.
Петро слухняно ліг, прикрившись старою вовняною ковдрою. Він відчував, як тепло від буржуйки повільно проникає в кожну клітинку. Легкий тріск дров і рівне дихання старого були найкращою колисковою.
Перед тим як заснути, Петро подумав: «А таки в цьому щось є. Тиша. Спокій. І люди, які просто допомагають».
Наступного ранку Ілля Іванович уже був на ногах, попри ранню годину й мороз. Увесь ліс огорнуло легке снігове марево, а повітря дзвеніло від холоду. Старий швидко зібрався: витяг із сараю старі, бачили види санчата, довгу мотузку й лопату. Усе це виглядало, м’яко кажучи, дивно.
Петро, допиваючи холодний чай із бляшаної кружки, здивовано подивився на санчата.
— Санчата? — недовірливо перепитав він.
— А що? Санчата — річ універсальна, — хмикнув Ілля Іванович, енергійно затягуючи мотузку навколо однієї з боковин.
Петро все ще не розумів, яким чином санчата можуть допомогти у ситуації з двадцятитонною вантажівкою. Однак сперечатися не став. Учора цей чоловік полагодив генератор і самотужки справився з буржуйкою. Старий явно знав, що робить.
Коли вони дісталися до застряглої вантажівки, Петро вже не відчував пальців на ногах. Мороз пробирався до кісток. Він здригнувся, а тим часом Ілля Іванович примружився, оглядаючи вантажівку.
— Ага, тут усе ясно, — сказав він і дістав лопату. — Спочатку розчистимо кригу.
Робота закипіла. Старий діяв так спритно, що Петро встигав лише підтакувати й повторювати за ним. Вони розчищали кригу навколо коліс, щоб створити хоча б якесь місце для маневру.
— Не дарма, значить, учора чай пив, — буркнув старий, встромляючи лопату в сніг. — Давай, хлопче, сильніше копай, а то до весни тут застрягнеш.
Петро не втримався від усмішки. Цей дід був справжнім дивом – буркотливим, але неймовірно добрим.
Коли кригу було прибрано, Ілля Іванович перев’язав канат навколо одного з коліс вантажівки, а другий кінець закріпив на своїх санчатах.
— Тепер дивись, — сказав він, — санчата стануть важелем, а ми з тобою потроху будемо розгойдувати.
Це виглядало ще більш абсурдно, ніж здавалося на перший погляд. Але, на подив Петра, план спрацював. Санчата, попри їхній крихкий вигляд, витримали натяг, і вантажівка повільно, але впевнено почала рухатися.
Минуло щонайменше дві години. Мороз покрив їхні обличчя інеєм, а руки нили від утоми. Нарешті, фура зрушила з місця. Ще кілька ривків – і колеса, скриплячи, виїхали на рівну ділянку дороги.
Петро витер піт із чола – хоча в цей момент він уже не був упевнений, що це піт, а не сніг, який розтанув від його дихання.
— Ну ось, — сказав Ілля Іванович, витираючи чоло рукавицею. — Далі сам упораєшся.
— Дякую вам величезне, — видихнув Петро, дивлячись на старого з непідробною повагою.
Ілля Іванович тільки махнув рукою, ніби це була дрібниця.
Коли вантажівка стояла на рівній дорозі й була готова продовжувати шлях, Петро відчув, що просто поїхати — неправильно. Він заліз у кабіну, порився в речах і повернувся з пакетом, наповненим провізією.
— Це вам, Ілля Іванович. Узимку стане в пригоді, — сказав він, протягуючи пакет.
Старий насупився.
— Та навіщо ти? У мене все є.
— Ні, візьміть, — наполіг Петро. — Це не обговорюється.
Ілля Іванович трохи побурчав, але врешті-решт усе ж узяв пакет.
— Ну, дякую тоді, — сказав він.
Петро потис йому руку. Вона була твердою й теплою, попри мороз.
Коли Петро їхав, він озирнувся. Старий стояв на стежці біля своєї хатини, спираючись на лопату, і махав йому вслід. Вантажівка повільно зникала вдалині, а постать Іллі Івановича ставала дедалі меншою, поки зовсім не зникла за поворотом.
Ця людина залишила в душі Петра теплий слід. Він зрозумів, що зустрів не просто випадкового помічника, а справжнього друга, хай і на один день.
Минуло кілька років. Зима змінювала літо, дороги ставали дедалі звичнішими, а маршрути — рутинними. Але той випадок, коли Петро застряг на обмерзлій дорозі, не йшов із пам’яті. Він часто згадував, як сидів біля буржуйки з Іллею Івановичем, слухаючи його тихий голос. Старий говорив про життя так, ніби воно — це низка простих моментів, де важливе не метушня, а душевне тепло.
Щоразу, проїжджаючи повз той ліс, Петро відчував легке хвилювання. Йому хотілося зупинитися, але робота не залишала часу. «Іншим разом», — думав він, дивлячись на темні силуети дерев удалині.
І ось одного разу він таки зважився. Маршрут дозволяв зробити невелику зупинку, та й погода була сонячною, без натяку на снігопад. Під’їжджаючи до знайомого повороту, Петро відчув, як усе всередині стиснулося. Він сподівався побачити той самий вогник, який одного разу вивів його з крижаного полону.
Але, звернувши на лісову стежку, він одразу зрозумів: щось змінилося. Світла з вікна хатини не було видно. Усе навколо виглядало занедбаним, ніби тут не ступала нога людини вже багато місяців.
Коли він зупинив вантажівку й вийшов із кабіни, його зустріла дзвінка тиша. Тільки сніг хрустів під черевиками. Хатина стояла на своєму місці, але виглядала інакше. Дах провис, стіни вкрилися мохом, а двері були злегка прочинені, ніби їх залишили так поспіхом.
Петро повільно підійшов ближче. Він постукав, хоча знав, що ніхто не відповість. Тиша. Лише порив вітру хитнув сухі гілки найближчої сосни.
Він зайшов усередину.
Усе виглядало так, ніби господар вийшов ненадовго, але чомусь не повернувся. На столі лежала іржава кружка, поруч — стара гасова лампа. В кутку все ще стояла буржуйка, але вона була холодною, ніби її не топили вже багато зим. На стіні висіла потерта шапка, яку Ілля Іванович надягав, коли вони разом розчищали сніг біля вантажівки.
Петро провів рукою по столу, змітаючи пил. Йому здавалося, що ось-ось старий зайде у двері, знову скаже своє «Чого стукаєш?» і запропонує гарячого чаю.
Але цього не сталося.
Виходячи з хатини, він помітив щось біля дороги. Хрест. Дерев’яний, скромний, із похиленою табличкою. На ній було написано: «Ілля Іванович. 1945–2018».
Петро завмер. Він довго дивився на хрест, намагаючись усвідомити, що старого більше немає. На душі стало важко. Перед очима спливли його добрі очі, сива борода і той момент, коли вони сиділи біля буржуйки, говорячи про життя.
— Дякую, Ілля Іванович, — тихо сказав він, відчуваючи, як голос зрадницьки здригнувся.
Він підійшов до вантажівки, дістав із кабіни термос і кружку. Повернувшись до хреста, налив гарячого чаю й поставив поруч.
— Це вам, — прошепотів він, хоча знав, що старий не почує.
Сидячи поряд, Петро зрозумів, що старий залишив йому не лише тепло й допомогу тієї крижаної ночі, але й щось більше. Просту істину, яку він тепер ніс у своєму серці: іноді навіть найменша добра справа може змінити чиєсь життя.
Ванна вашої мрії: 25 ідей стильних душових