Два тижні тому мій чоловік опинився в лікарні. Його сусідом по палаті був чоловік років шістдесяти п’яти, на ім’я Леонід.
Кожного дня я привозила Павлові домашню їжу. Стіл Леоніда теж був заставлений контейнерами з їжею, яку для нього готувала дружина, але він майже до нічого не торкався. Так тривало майже чотири дні.
На п’ятий день Павло не витримав і вирішив запитати, в чому справа.
— Леоніде, чому ти не їси те, що передає тобі дружина? Адже запах стоїть такий, що можна збожеволіти!
Леонід не здивувався питанню, але його обличчя на мить потемніло. Він почав розповідати… ⬇️⬇️
Нещодавно мій чоловік потрапив до лікарні. Його сусідом по палаті був чоловік років шістдесяти п’яти, на ім’я Леонід. Попри вік, виглядав він свіжо, ніби старість його оминала.
З першого ж дня Павло і Леонід знайшли спільну мову: виявилося, що обидва закінчували один і той самий інститут і навіть якийсь час працювали на одному заводі.
Якось я привезла чоловікові його улюблену страву — голубці. Павло завжди жартує, що моя кулінарія — це моя головна «зброя», і якби не голубці, він, можливо, досі залишався б холостяком.
Ми посміялися, але я помітила, що Леонід лише краєм ока глянув на свої акуратно складені контейнери.
Від їжі йшов неймовірний аромат — суміш прянощів, тушкованого м’яса і чогось такого, що словами не описати. Але сам Леонід майже не торкався до неї. Це привернуло увагу Павла. На четвертий день він таки наважився запитати:
— Леоніде, чому ти не їси те, що передає тобі дружина? Адже запах стоїть такий, що можна збожеволіти!
Леонід не здивувався питанню, але його обличчя на мить потемніло. Він відклав книгу і почав розповідати:
— Ми з Катериною познайомилися в інституті. Вона була нашою викладачкою англійської. Це було взимку. Я тоді запізнився на лекцію і зайшов до аудиторії, коли вона вже розпочала заняття. Вона підняла на мене погляд — суворий, але такий красивий… і все, я пропав.
Леонід посміхнувся.
— Вона була старша за мене на десять років. Але я вирішив, що вік — це всього лише цифра. Щодня я шукав привід поговорити з нею, допомогти донести книги чи просто привітати зі святом. Через рік вона відповіла на мої почуття. А на Різдво я зробив їй пропозицію.
— Катерина була неймовірною. Вона не лише прекрасно готувала, а й створювала вдома таку атмосферу, що здавалося, ніби живеш у чарівній казці. Її страви… Вони були кращі, ніж у будь-якому ресторані. Навіть звичайний суп ставав кулінарним шедевром.
Але тут Леонід раптом зітхнув.
— Роки, на жаль, нікого не щадять. Катерина й далі старається готувати, але інколи забуває додати спеції чи навіть плутає сіль із цукром. Я не можу їсти її страви, бо вони вже не ті. Але хіба в цьому справа?
Павло дивився на нього, чекаючи продовження.
— Я люблю її. Завжди любив. І зараз, коли пам’ять її почала підводити, моя любов не ослабла. Просто тепер наше життя трохи інше. Я сам готую, щоб вона не хвилювалася. А поки я тут, попросив сусідку допомагати їй.
У цей момент у Леоніда задзвонив телефон.
— Так, Катю, зі мною все гаразд. Твої страви, як завжди, чудові. Але тут годують непогано, тому можеш відпочити.
Поклавши слухавку, він знову глянув у вікно.