Катя завжди пишалася своєю пунктуальністю. Навіть зараз, під’їжджаючи до будинку сестри на п’ятнадцять хвилин раніше, вона усміхнулася своїй звичці. У сумці лежав подарунок – рідкісна книга з психології, яку Ольга давно шукала. Сестра нещодавно захопилася саморозвитком, і Катя, як завжди, підтримувала її починання.
Припаркувавшись біля знайомого під’їзду, вона дістала зв’язку ключів. Запасний ключ від квартири Ольги завжди був з нею – сестри беззастережно довіряли одна одній. «Може, зроблю їй сюрприз?» – подумала Катя, підіймаючись сходами.
Двері відчинилися безшумно. У передпокої панувала напівтемрява, але з вітальні долинали приглушені голоси.
Катя зробила кілька кроків уперед і завмерла, немов удар блискавки вразив її.
На дивані, у м’якому світлі настільної лампи, сиділи її чоловік Андрій і сестра Ольга. Вони трималися за руки, а в їхніх поглядах читалася така ніжність, що у Каті перехопило подих. Час зупинився. У голові промайнуло одразу все: п’ятнадцять років шлюбу, душевні розмови з сестрою, спільні свята…
– Катю… – голос Ольги здригнувся, у ньому змішалися переляк і провина.
Андрій різко відсмикнув руку, ніби обпікся. Його обличчя зблідло, губи беззвучно ворушилися, намагаючись знайти слова виправдання.
Книга вислизнула з Катіних рук і глухо вдарилася об підлогу. Цей звук ніби розірвав заціпеніння. Не промовивши ні слова, вона розвернулася й попрямувала до виходу. Позаду почулися поспішні кроки.
– Зачекай! Це не те, що ти думаєш! – голос Андрія звучав фальшиво і жалюгідно.
Катя мовчки відчинила двері й вийшла. Лише в машині, міцно стискаючи кермо, вона дозволила собі зробити глибокий вдих. Телефон у сумці почав вібрувати – знову і знову. Але вона не могла, не хотіла відповідати. Не зараз.
Ніч видалася безсонною. Катя сиділа у кріслі біля вікна своєї квартири, машинально гортаючи вхідні повідомлення. Телефон розривався від дзвінків і СМС.
«Це помилка, сестронько. Благаю, давай поговоримо», – писала Ольга.
«Катю, кохана, дозволь мені все пояснити», – від Андрія.
Гіркий сміх вирвався з її грудей. Пояснити? Що саме? Як її чоловік і сестра, двоє найдорожчих людей, місяцями дивилися їй у вічі й брехали? Як обговорювали з Ольгою їхні з Андрієм проблеми в ліжку, а та, виявляється, вже… Катя різко обірвала цю думку.
Пам’ять послужливо підкидала картинки: ось вони втрьох на дачі тиждень тому, Ольга незвично жвава, Андрій замислений. А ось сімейна вечеря, де сестра старанно уникала зустрічатися з нею поглядом. Тепер усе набувало іншого значення.
На світанку в замку повернувся ключ. Андрій. Катя навіть не обернулася до нього.
– Я всю ніч дзвонив… – почав він хрипко. – Катюш, це якесь марення. Ми не хотіли…
– Скільки? – її голос звучав дивовижно спокійно.
– Що?
– Скільки часу ви зустрічаєтеся?
Андрій помовчав, а потім видавив:
– Два місяці.
Катя повільно встала, пройшла в спальню й дістала велику валізу.
– Що ти робиш? – у його голосі з’явилися панічні нотки.
– Збираю твої речі. У тебе є година.
– Катю, давай усе обговоримо! Я знаю, що винен, але п’ятнадцять років не можна…
– Можна, – перебила вона. – Можна зрадити за секунду. Можна розтоптати довіру одним вчинком. Можна перекреслити все однією брехнею. Година, Андрію. Потім я зміню замки.
Він спробував обійняти її, але вона відсторонилася:
– Не торкайся мене. Ніколи.
І вперше за цю ніч у її очах з’явилися сльози.
Наступний тиждень перетворився на нескінченний потік дзвінків і повідомлень. Ольга буквально бомбардувала її:
«Катрусю, я маю тобі все пояснити!»
«Це був якийсь туман… Я не знаю, що на мене найшло…»
«Ти ж моя єдина сестра! Благаю, дай мені шанс!»
Катя методично видаляла всі повідомлення. У клініці вона взяла відпустку – не могла зараз зосередитися на пацієнтах. Колеги з тривогою поглядали на її виснажене обличчя, але запитань не ставили.
Одного ранку вона виявила Ольгу біля своїх дверей. Сестра виглядала змученою, з червоними від сліз очима.
– Катю, будь ласка… – почала вона.
– Іди.
– Ні, вислухай! – Ольга схопила її за руку. – Я знаю, що зрадила тебе. Але ти завжди була такою правильною, такою ідеальною… А я… я просто заздрила. Андрій здавався таким нещасним, коли розповідав про ваші проблеми…
Катя різко вирвала руку:
– Про які проблеми, Олю? Про ті, що ти знала як моя сестра? Про те, що я ділилася з тобою найпотаємнішим? І ти використала це?
– Я не хотіла! – заридала Ольга. – Просто він був такий уважний, такий… Я відчула себе особливою.
– А я? Ким я маю себе почувати? – тихо запитала Катя. – Ти була єдиною людиною, якій я довіряла беззастережно. Навіть більше, ніж чоловікові.
– Пробач мені… – прошепотіла Ольга.
– Ні, – похитала головою Катя. – Деякі речі пробачити неможливо. Іди. І більше не приходь.
Того ж вечора прийшло повідомлення від Андрія: «Я все зіпсував. Ольга – це помилка. Я кохаю тільки тебе.»
Катя усміхнулася. Як легко вони зруйнували все, що було дорогим, а тепер намагаються склеїти уламки сльозами та вибаченнями. Вона відкрила скриньку з прикрасами й дістала обручку. П’ятнадцять років вона не знімала її. Тепер вона здавалася неймовірно важкою.
Завтра вона віднесе її в ломбард. А потім зателефонує адвокату.
Осінь забарвила місто у золото й багрянець. Минуло три місяці з того вечора, який поділив Катине життя на «до» і «після». Розлучення минуло швидко й тихо – Андрій не став заперечувати жодної її вимоги. Можливо, через почуття провини, а може, просто втомився.
У клініці вона з головою занурилася в роботу. Пацієнти помічали, що доктор Соколова стала суворішою, але її професіоналізм лише зріс. Тепер вона краще розуміла чужий біль.
Ольга продовжувала писати, але рідше. В останньому повідомленні було: «Я втратила не лише сестру, а й саму себе. Андрій пішов. Виявилося, я зруйнувала все заради ілюзії.»
Катя видалила повідомлення, не відповівши. Дивно, але біль притупився. Залишилася лише втома і якесь нове відчуття – свободи.
Одного вечора вона випадково зіткнулася з Андрієм у супермаркеті. Він змарнів, у волоссі з’явилася сивина.
– Катю… – почав він.
– Не треба, – спокійно зупинила вона. – Усе вже сказано.
– Я просто хотів… Ти виглядаєш щасливою.
– Я не щаслива, Андрію. Я вільна. Це різні речі.
Вдома, розбираючи покупки, вона зловила своє відображення у вікні. Справді, вона змінилася. Зникла м’якість у погляді, з’явилася якась внутрішня сила. Жінка у відображенні знала собі ціну.
Задзвонив телефон – новий знайомий із курсів англійської запросив на виставку. Катя усміхнулася. Можливо, вона ще не готова до нових стосунків. Але вона точно готова до нового життя.
На столі лежало запрошення на день народження племінниці – доньки Ольги. Катя довго дивилася на конверт. Дівчинка не винна у вчинках матері. Можливо, варто…
Ні. Поки що рано. Деякі рани мають загоїтися повністю.
Грудень укрив місто снігом. Катя стояла біля вікна свого кабінету в клініці, спостерігаючи за падаючими сніжинками. На столі лежала стопка історій хвороб і новенький закордонний паспорт – за тиждень вона летить на медичну конференцію до Барселони.
Раніше вона завжди відмовлялася від таких поїздок, боячись залишити Андрія самого. Тепер ця думка викликала лише гірку усмішку.
Телефон завібрував – повідомлення від доньки Ольги:
«Тітко Катю, я дуже сумую. Мама плаче щовечора. Вона каже, що зробила найбільшу помилку у своєму житті. Будь ласка, поговори з нею.»
Катя заплющила очі. Племінниця… Єдина ниточка, яка ще пов’язувала її з минулим. Вона набрала номер:
– Привіт, сонечко.
– Тітко Катю! – голос дівчинки здригнувся. – Ти зателефонувала!
– Послухай мене уважно. Те, що сталося між дорослими – це їхня історія. Ти тут ні до чого. Я люблю тебе, і це не зміниться.
– Правда? А можна… можна ми зустрінемося?
Катя помовчала.
– Так. Цими вихідними, якщо хочеш. Тільки ти і я.
Після розмови вона довго сиділа, дивлячись на сніг що падає. Життя не закінчується зрадою. Воно просто стає іншим.
Увечері, повертаючись додому, Катя помітила у вітрині книжкової крамниці своє відображення. Строге темне пальто, пряма спина, впевнений погляд. Де та м’яка, трохи наївна жінка, яка вірила, що сім’я – це назавжди?
Вона дістала телефон, перегорнула контакти до букви «О». Палець завис над кнопкою «видалити». Ні, хай залишиться. Як нагадування про те, що інколи потрібно втрачати, щоб знайти себе.
У квартирі пахло корицею – вранці вона спекла печиво за новим рецептом. На столі лежали квитки до Барселони й путівник. А ще – візитка психотерапевта, до якого вона почала ходити місяць тому.
«Знаєте, Катерино, – сказав він на останньому сеансі, – інколи зрада – це подарунок. Вона звільняє нас від ілюзій і змушує рухатися вперед.»
Катя увімкнула музику й підійшла до вікна. За склом кружляв сніг, укриваючи місто білим покривалом. Старий рік добігав кінця, забираючи із собою біль і образи. Попереду була нова глава – її власна історія.
Відомий український репер поділився приголомшливими деталями про спілкування з Лепсом у перший день вторгнення