Віка сиділа в нотаріальній конторі й намагалася усвідомити те, що відбувається. Нотаріус, літня жінка у строгому костюмі, простягнула через стіл кілька документів.
— Підпишіть тут і тут. За заповітом вашої тітки Олени Миколаївни ви стаєте єдиною спадкоємицею двокімнатної квартири за адресою вулиця Центральна, будинок дванадцять, квартира сорок вісім.
Віка взяла ручку. Рука тремтіла. Тітка померла три місяці тому, і весь цей час Віка займалася оформленням документів. Тітка Олена була бездітною, все життя пропрацювала вчителем математики, жила скромно й ніколи не скаржилася. Віка навідувала тітку регулярно, допомагала з покупками, возила до лікарів. Інших родичів у Олени Миколаївни не було — батьки Віки померли давно, брати й сестри теж пішли з життя. Залишилася тільки племінниця.
— Квартира розташована в центрі міста, — продовжила нотаріус. — Загальна площа шістдесят два квадратні метри. Документи в порядку, обтяжень немає. Після реєстрації у Державному реєстрі речових прав зможете розпоряджатися нерухомістю на свій розсуд.
Віка кивнула й розписалася в потрібних місцях. Нотаріус поставила печатку, зібрала папери в теку і передала Віці.
— Вітаю. Тепер чекайте на реєстрацію права власності. Зазвичай це займає від семи до десяти робочих днів.
Віка вийшла з контори з текою документів під пахвою. На вулиці накрапав дощ, осінній вітер зривав останні листки з дерев. Квартира. Власна квартира. Віка ніколи не думала, що стане власницею нерухомості. З чоловіком Сергієм винаймали однокімнатну квартиру на околиці міста. Платили десять тисяч гривень на місяць, і це з’їдало пристойну частину сімейного бюджету. Тепер усе могло змінитися.
Вдома Віка розповіла чоловікові новину. Сергій сидів на дивані з телефоном у руках і слухав упіввуха.
— Значить, квартира тепер твоя?
— Так. Оформили все офіційно. Скоро прийде свідоцтво про право власності з Державного реєстру речових прав.
— Добре.
— Сергію, ти розумієш, що це означає? Ми можемо зробити ремонт і здавати квартиру! Гроші підуть на навчання Дмитра!
Син Віки, Дмитро, закінчував дев’ятий клас. Хлопчик мріяв вступити в хороший інститут, але платне навчання коштувало дорого. Віка давно відкладала гроші, але накопиченої суми вистачило б хіба що на перший курс.
Сергій знизав плечима.
— Ну давай. Якщо хочеш, займайся.
Віка насупилася. Чоловік завжди був таким — спокійним аж до байдужості. Ніколи не сперечався, але й ентузіазму не виявляв. Працював водієм у транспортній компанії, приходив додому втомленим, вечеряв і лягав спати. Розмови про плани й мрії залишали Сергія байдужим.
— Ти хоч радий?
— Радий. Звісно, радий. Просто втомився сьогодні.
Віка зітхнула й пройшла на кухню готувати вечерю. Через десять днів прийшло довгоочікуване повідомлення — реєстрацію завершено, свідоцтво про право власності готове. Віка забрала документ у ЦНАПі й повернулася додому з відчуттям перемоги. Квартира офіційно належала їй.
Наступні дні Віка планувала, як краще розпорядитися спадщиною. Вирішила з’їздити, оглянути квартиру, зробити фотографії, оцінити стан. Тітка жила скромно, меблі були старі, але добротні. Можливо, знадобиться косметичний ремонт — пофарбувати стіни, поміняти сантехніку, оновити підлогу.
У суботу Віка взяла ключі, які нотаріус передав разом із документами, сумку з блокнотом і фотоапаратом. Сергій залишився вдома з Дмитром — у хлопчика були заняття з математики з репетитором. Віка сіла в маршрутку й поїхала в центр міста.
Будинок, де знаходилася квартира, виявився старою цегляною будівлею споруди шістдесятих років. Під’їзд був чистим, стіни пофарбовані, ліфт працював. Віка піднялася на п’ятий поверх і зупинилася перед дверима з номером сорок вісім. Дістала ключі, вибрала потрібний і вставила в замок.
Ключ увійшов, але не прокрутився.
Віка спробувала ще раз, доклавши більше зусиль. Ключ застряг намертво. Дивно. Нотаріус говорила, що це точно ключ від квартири тітки. Може, замок заїло? Квартира пустувала кілька місяців, механізм міг заіржавіти.
Віка нахилилася ближче до дверей, намагаючись зрозуміти, у чому проблема. І тут почула голоси. Жіночі голоси. Звідкись ізсередини квартири.
Віка завмерла. Прислухалася. Голоси стали чіткішими. Хтось обговорював меблі.
— Шафу краще поставити біля вікна. Так світліше буде.
— Ні, біля стіни. Вікно загороджувати не можна.
Один із голосів Віка впізнала миттєво. Галина Петрівна. Свекруха. Що свекруха робить у квартирі тітки?
Серце шугнуло вниз. Віка натиснула на кнопку дзвінка. Довгий, наполегливий звук розірвав тишу під’їзду. Усередині квартири голоси стихли. Кілька секунд тиші. Потім почулися кроки.
— А хто там взагалі ломиться? Тут уже живуть! — пролунав голос свекрухи, гучний і невдоволений.
Віка ковтнула. Живуть? Яке право Галина Петрівна має говорити, що тут хтось живе?
— Галино Петрівно, це я, Віка. Відчиніть, будь ласка.
За дверима знову настала тиша. Потім почувся шепіт, приглушені голоси. Віка не розібрала слів, але напруга відчувалася навіть крізь зачинені двері. Нарешті замок клацнув, і двері прочинилися. У щілині з’явилося обличчя свекрухи.
— Віка? А ти навіщо прийшла?
— Навіщо я прийшла? Це моя квартира. Галино Петрівно, що ви тут робите?
Свекруха відчинила двері ширше. За спиною Галини Петрівни Віка побачила ще одну жінку — худу, з короткою стрижкою, років п’ятдесяти. Незнайомка дивилася на Віку з цікавістю.
— Проходь, якщо вже прийшла, — свекруха відступила вбік.
Віка увійшла до квартири. Передпокій мав обжитий вигляд. На вішалці висіло кілька курток, на підлозі стояли капці. У кімнаті, видній із передпокою, стояла велика шафа, якої точно не було за тітки. На столі лежали журнали, стояла ваза зі штучними квітами.
— Галино Петрівно, поясніть, що відбувається.
Свекруха схрестила руки на грудях.
— А що пояснювати? Ми з Ніною переїхали сюди тиждень тому. Сергій мені ключі дав.
— Сергій? Які ключі?
— Ну ці, від квартири. Сказав, що квартира пустує, можна пожити.
Віка відчула, як підлога йде з-під ніг. Сергій дав свекрусі ключі? Від квартири, яка належить Віці?
— Галино Петрівно, ця квартира моя. За заповітом тітки. Я єдина спадкоємиця. Усі документи оформлені.
Свекруха пирхнула.
— Ну то й що? Ми з Ніною всього лише тимчасово тут. Нам же ніде було жити. У Ніни квартиру затопили сусіди, ремонт роблять. А я сама жила, нудно. Ось Сергій і запропонував.
— Сергій не мав права! Це не його квартира!
Галина Петрівна стиснула губи.
— Не кричи на мене. Ми нічого поганого не робимо. Просто живемо. Квартира ж пустувала. Чого їй даремно простоювати?
Віка оглянула кімнату. Шафа, диван, телевізор на тумбі. Речі свекрухи та її подруги Ніни були розкладені всюди. На кухні пахло смаженою цибулею. Вікна завішені новими шторами. Квартира виглядала так, ніби тут живуть давно й серйозно.
— Ви поміняли замок?
— Ну так. Старий замок був ненадійний. Сергій викликав майстра, поставили новий. Безпечніше ж.
Віка заплющила очі, намагаючись заспокоїтися. Чоловік дав свекрусі ключі від квартири, яка належить Віці. Поміняв замок. Без дозволу. Без жодного слова.
— Галино Петрівно, вам доведеться з’їхати. Це моя власність.
Свекруха обурилася.
— Як з’їхати? Ми тільки облаштувалися! Ніна ще місяць буде без житла! Куди нам іти?
— Це не моя проблема.
— Віка, ти безсердечна! Я мати твого чоловіка! Невже не можеш увійти в положення?
— Входити в положення треба було, питаючи дозволу. А не заселятися самовільно!
Ніна, подруга свекрухи, встала з дивана.
— Галю, може, справді не треба було? Квартира ж чужа.
Галина Петрівна махнула рукою.
— Чужа! Яка чужа? Віка ж заміжня за моїм сином! Значить, усе наше спільне!
Віка стиснула кулаки.
— Ні, Галино Петрівно. Не спільне. Квартира оформлена на моє ім’я. Спадщина не ділиться. Навіть у шлюбі.
Свекруха пирхнула.
— Закони! Усе твої закони! А по-людськи вчинити не можеш?
— Учинити по-людськи — значить запитати, перш ніж займати чужу житлову площу.
Галина Петрівна розвернулася й пройшла в кімнату.
— Ніно, не слухай її. Ми нікуди не з’їдемо. Нехай спробує нас вигнати.
Віка стояла в передпокої й не знала, що робити. Виганяти силою свекруху та її подругу? Викликати поліцію? Скандал забезпечений. Сергій потім не пробачить. Галина Петрівна вміла маніпулювати сином, зображати жертву. Скаже, що невістка кинула стару жінку на вулицю.
— Галино Петрівно, домовмося. Тиждень. Даю вам тиждень, щоб знайти інше житло.
Свекруха вийшла з кімнати з тріумфальним виглядом.
— Тиждень? Мало. Місяць хоча б.
— Два тижні. І це максимум.
— Гаразд. Два тижні так два тижні. Але тільки якщо ти Сергію нічого не скажеш. Не хочу, щоб він переживав.
Віка втупилася на свекруху.
— Не сказати Сергію? Ви серйозно?
— Так. Сергій працює, втомлюється. Навіщо йому зайві нерви?
Віка розвернулася й вийшла з квартири, не відповівши. Спустилася сходами, вийшла на вулицю. Дощ посилився. Холодні краплі стікали по обличчю, змішуючись із непроханими сльозами. Образа захлеснула. Чоловік віддав ключі від квартири, яка належить Віці. Без питання. Без розмови. Просто взяв і зробив.
Вдома Сергій дивився телевізор. Дмитро сидів за комп’ютером, граючи в якусь гру. Віка пройшла в спальню, закрилася й набрала номер чоловіка. Той підняв слухавку через кілька гудків.
— Так?
— Сергію, вийди. Потрібно поговорити.
Чоловік вийшов із кімнати й прикрив двері.
— Що сталося?
— Що сталося? Ти дав свекрусі ключі від моєї квартири!
Сергій завагався.
— Ну… Мама просила. Їй не було де жити.
— У неї є своя квартира!
— Ну так, але там самій нудно. А тут подруга Ніна залишилася без житла. Затопили її. Ну я й подумав, що на якийсь час можна.
— На якийсь час? Сергію, ти розумієш, що зробив? Ти впустив у мою квартиру сторонніх людей! Без мого дозволу!
— Мама не стороння людина.
— Квартира не твоя! Ти не мав права!
Сергій насупився.
— Вік, ну не перебільшуй. Мама пару тижнів поживе й з’їде. Яка різниця?
— Різниця в тому, що ти навіть не запитав! Просто взяв і вирішив за мене!
— Я думав, ти не будеш проти. Усе одно квартира пустувала.
Віка глибоко вдихнула, намагаючись не зірватися на крик.
— Сергію, вони поміняли замок. Поставили свій. Мій ключ тепер не підходить.
Чоловік знизав плечима.
— Ну так треба було. Старий замок був ненадійний.
— Ненадійний! Сергію, це моя власність! Ти не можеш просто так нею розпоряджатися!
— Добре, добре. Пробач. Не подумав. Мама зараз з’їде, і все.
— Вона не збирається з’їжджати. Каже, що залишиться мінімум на два тижні.
Сергій зітхнув.
— Ну так нехай поживе два тижні. Не помреш же.
Віка дивилася на чоловіка й не впізнавала. Людина, з якою прожила п’ятнадцять років, раптом стала чужою. Нерозуміючою. Байдужою.
— Значить, тобі все одно?
— Не все одно. Просто не бачу проблеми. Мама поживе й з’їде.
— А якщо не з’їде?
— З’їде. Обіцяю.
Віка розвернулася й вийшла зі спальні. Розмова закінчена. Сергій не розумів. Не хотів розуміти. Для чоловіка важливіше було догодити матері, ніж захистити інтереси дружини.
Увечері Віка лежала в ліжку й намагалася заснути. Думки роїлися в голові. Квартира, свекруха, замок, ключі. Завтра треба буде їхати знову, поговорити з Галиною Петрівною серйозно. Поставити ультиматум. А якщо свекруха відмовиться? Викликати поліцію? Подавати до суду?
Сон не йшов. Віка встала, пройшла на кухню, налила води. Подивилася у вікно. За вікном темніло, ліхтарі освітлювали пустельну вулицю. Осінь вступила у свої права. Холод, дощ, сірість.
Наступного дня Віка знову поїхала до квартири. Цього разу взяла із собою всі документи — свідоцтво про право власності, витяг із Державного реєстру речових прав. Якщо знадобиться доводити, що квартира належить їй, докази під рукою.
Піднявшись на п’ятий поверх, Віка подзвонила у двері. Відчинила Ніна, подруга свекрухи.
— Доброго дня. Галина Петрівна вдома?
— Так, проходьте.
Віка зайшла. Свекруха сиділа на дивані з чашкою чаю й дивилася телевізор.
— А, Віка. Знову прийшла?
— Галино Петрівно, нам треба серйозно поговорити.
Свекруха відпила чай.
— Кажи.
— Ви обіцяли з’їхати через два тижні. Хочу почути підтвердження.
— Ну з’їдемо. Обіцяла ж.
— Коли саме?
— Коли в Ніни квартира буде готова. Ремонт закінчиться — з’їдемо.
— Ви казали, що через два тижні.
Галина Петрівна поставила чашку на стіл.
— Віка, ти чого причепилася? Ну поживемо ще трохи. Не виженеш же мене, матір свого чоловіка, на вулицю?
— Я не виганяю на вулицю. У вас є власна квартира.
— Ну так Ніні ж куди йти?
— Нехай винаймає житло.
— На які гроші? У Ніни пенсія копійчана!
Віка дістала із сумки документи.
— Галино Петрівно, ця квартира моя. Ось свідоцтво про право власності. Ось витяг із Державного реєстру речових прав. Я власниця. Ви перебуваєте тут незаконно.
Свекруха скривилася.
— Незаконно! Сергій мені ключі дав! Значить, законно!
— Сергій не мав права. Квартира не його.
— А ти жадібна! Квартира пустує, а ти навіть мамі чоловіка допомогти не хочеш!
Віка стиснула документи в руках.
— Допомогти — це одне. Заселятися без попиту — інше.
Галина Петрівна встала з дивана.
— Віка, ти мене дістала. Ми живемо тут, і крапка. Якщо хочеш вигнати — викликай поліцію. Подивимося, що вони скажуть.
— Добре. Викличу.
Свекруха посміхнулася.
— Викликай. Тільки потім Сергія не проси пробачення, коли він з тобою розлучиться.
Віка дістала телефон. Руки більше не тремтіли. Усередині все стало холодним і ясним. Свекруха переступила всі межі, але Сергій виявився ще гіршим. Чоловік віддав чужу власність без єдиного слова. Зараз потрібно було з’ясувати все до кінця.
Набрала номер чоловіка. Довгі гудки. Нарешті Сергій відповів.
— Так?
— Сергію, я у квартирі. З твоєю матір’ю. Поясни мені, яке право ти мав давати їй ключі?
Чоловік зітхнув.
— Вік, ну знову ти за своє. Я ж казав — мама просила. Нехай поживе, поки там ремонт. Їй ближче в місто. Що такого?
Кров прилила до обличчя Віки. Пальці стиснули телефон сильніше.
— Що такого? Сергію, ти віддав чужий дім без мого відома!
— Чужий? Вік, ми ж чоловік і дружина. Усе спільне.
— Ні, не спільне. Спадщина не ділиться. Ця квартира моя. Тільки моя. Ти розумієш?
Сергій роздратовано хмикнув.
— Розумію. Але яка різниця? Мама пару тижнів проведе, і все.
— Різниця в тому, що ти навіть не запитав! Ти вирішив за мене!
— Добре, пробач. Не подумав. Але тепер уже пізно. Мама облаштувалася. Нехай хоч трохи поживе спокійно.
Віка заплющила очі, намагаючись утримати самовладання.
— Зараз розберемося.
Вимкнула виклик. Галина Петрівна стояла поруч із задоволеним виглядом.
— Ну що, поговорила? Сергій тобі пояснив?
— Пояснив. Тепер моя черга пояснювати.
Віка набрала номер поліції. Черговий відповів майже одразу.
— Добрий день. Хочу повідомити про незаконне проникнення в моє житло. Адреса: вулиця Центральна, будинок дванадцять, квартира сорок вісім. Я власниця, у мене є всі документи. У квартиру без мого дозволу заселилися сторонні люди.
Черговий уточнив деталі, записав інформацію й пообіцяв прислати дільничного протягом пів години. Віка поклала телефон у сумку й подивилася на свекруху.
— За пів години приїде поліція.
Галина Петрівна поблідла.
— Ти що, серйозно?
— Абсолютно.
— Віка, ти збожеволіла! Я мати твого чоловіка! Ти поліцію на мене викликаєш?!
— Викликаю. Тому що інакше ви не зрозумієте.
Ніна, подруга свекрухи, вийшла з кімнати зі зляканим обличчям.
— Галю, може, справді підемо? Навіщо нам поліція?
Галина Петрівна махнула рукою.
— Нікуди ми не підемо! Нехай спробує нас вигнати!
Віка пройшла в передпокій і сіла на табурет. Чекати залишалося недовго. Свекруха повернулася в кімнату й почала дзвонити комусь телефоном. Судячи з голосу, дзвонила Сергію. Голос свекрухи звучав жалібно й ображено.
— Сергію, твоя дружина викликала на мене поліцію! Уявляєш? Мене, рідну матір, хочуть вигнати на вулицю!
Віка чула кожне слово, але не реагувала. Маніпуляції Галини Петрівни більше не працювали. Свекруха звикла, що син завжди стає на її бік. Цього разу буде інакше.
Через двадцять хвилин у двері подзвонили. Віка відчинила. На порозі стояв дільничний — чоловік середніх років у формі, з блокнотом у руках.
— Добрий день. Ви викликали поліцію?
— Так, я. Проходьте, будь ласка.
Дільничний увійшов, озирнувся. Галина Петрівна вийшла з кімнати з невдоволеним обличчям.
— Ось, приїхали. І що тепер?
Дільничний дістав блокнот.
— Хто тут власник квартири?
Віка підняла руку.
— Я. Ось документи.
Протягнула свідоцтво про право власності й витяг із Державного реєстру речових прав. Дільничний уважно вивчив папери, кивнув.
— Усе гаразд. Квартира оформлена на Вікторію Миколаївну. Хто ці жінки?
— Це моя свекруха, Галина Петрівна, та її подруга Ніна. Вони заселилися без мого дозволу.
Галина Петрівна обурилася.
— Без дозволу?! Мій син дав мені ключі! Значить, з дозволу!
Дільничний повернувся до свекрухи.
— Ваш син — власник квартири?
— Ні, але вони ж сім’я! Чоловік і дружина! Значить, усе спільне!
— Не все. Спадщина, отримана одним із подружжя, є особистою власністю. Вона не ділиться при розлученні й не вважається спільно нажитим майном. Ваш син не мав права давати вам ключі без згоди власника.
Галина Петрівна розгублено подивилася на дільничного.
— Але… Я ж мати!
— Це не має значення. Квартира оформлена на Вікторію Миколаївну. Іншим тут робити нічого.
Дільничний повернувся до Віки.
— Ви хочете, щоб ці жінки залишили квартиру?
— Так.
— Добре. Зараз складемо протокол.
Галина Петрівна сплеснула руками.
— Як залишили?! У нас речі тут! Меблі!
— Збирайте речі. На це даю пів години, — спокійно відповів дільничний.
Свекруха спробувала заперечити, але дільничний підняв руку.
— Або збираєте добровільно, або складаємо протокол про незаконне проникнення. Вибирайте.
Ніна схопила свекруху за руку.
— Галю, ходімо. Не треба скандалу.
Галина Петрівна, стиснувши губи, розвернулася й пішла в кімнату. Почала зі злістю складати речі в сумки. Ніна допомагала, мовчки пакуючи одяг. Віка стояла в передпокої й спостерігала. Дільничний записував дані в блокнот, іноді поглядаючи на свекруху.
Процес зборів зайняв близько сорока хвилин. Галина Петрівна й Ніна витягли кілька великих сумок, пакети з речами. Шафу, яку привезли, залишили.
— Шафу заберете потім, — сказав дільничний. — Зараз залишайте квартиру.
Галина Петрівна пройшла повз Віку, не дивлячись. На порозі свекруха обернулася.
— От невдячна. Сергій одружився з тобою, стільки років прожили разом, а ти його матір на вулицю вигнала.
Віка рівно подивилася на свекруху.
— Я нікого не виганяла на вулицю. У вас є власна квартира. Ідіть туди.
— Ти пошкодуєш, — процідила Галина Петрівна й вийшла.
Ніна пішла за свекрухою, тихо вибачившись перед Вікою. Дільничний закінчив оформлення протоколу й передав копію Віці.
— Якщо знову спробують проникнути, одразу дзвоніть. Я внесу інформацію в базу.
— Дякую дуже.
Дільничний кивнув і вийшов. Віка залишилася сама у квартирі. Тиша огорнула кімнати. Уперше за кілька днів Віка відчула полегшення. Квартира знову належала їй.
Віка озирнулася. Потрібно було міняти замки. Негайно. Сергій міг спробувати повернути матір, поки Віка не вдома. Дістала телефон, знайшла оголошення слюсаря, подзвонила. Майстер пообіцяв приїхати за годину.
Поки чекала слюсаря, Віка пройшлася квартирою. Свекруха залишила по собі брудний посуд на кухні, розкидані журнали в кімнаті. Шафа стояла біля стіни, громіздка й чужа. Потрібно буде викликати вантажників, вивезти ці меблі.
Слюсар приїхав вчасно. Молодий хлопець із ящиком інструментів швидко зняв старий замок і встановив новий. Віка отримала два комплекти ключів. Один залишила собі, другий сховала в сумку.
— Рекомендую ще поставити ланцюжок, — порадив слюсар. — Для надійності.
— Добре. Поставте.
Через годину двері були оснащені новим замком і ланцюжком. Віка розплатилася й провела майстра. Зачинила двері, повернула ключ. Тепер ніхто не зайде без дозволу.
Віка сіла на диван, який залишила свекруха, і дістала телефон. Подзвонила в компанію, що займається встановленням металевих дверей. Пояснила ситуацію, попросила приїхати для заміру. Менеджерка записала адресу й пообіцяла прислати майстра наступного дня.
Наступним кроком потрібно було поговорити з Сергієм. Але не вдома, де син може почути. Віка написала чоловікові повідомлення: «Приїжджай до квартири на Центральній. Потрібно серйозно поговорити». Відповідь прийшла через кілька хвилин: «Добре. Буду за пів години».
Віка чекала чоловіка, обмірковуючи слова. Розмова мала бути важкою. Але відкладати більше не можна. Сергій переступив межу, коли віддав ключі свекрусі. Показав, що думка дружини для чоловіка нічого не важить.
Сергій приїхав вчасно. Піднявся на п’ятий поверх, подзвонив у двері. Віка відчинила, пропустила чоловіка всередину.
— Де мама? — насамперед запитав Сергій.
— Поїхала. З поліцією.
Чоловік застиг.
— З поліцією? Ти справді викликала поліцію на мою матір?
— Викликала. Тому що інакше твоя матір не пішла б.
— Віка, ти розумієш, що наробила? Мама в шоку! Дзвонила мені, плакала!
— Сергію, я хочу, щоб ти зрозумів одну річ. Ця квартира моя. За законом. За документами. Ти не мав права давати будь-кому ключі без мого дозволу.
— Ну так я думав, ти не будеш проти!
— Думав? Сергію, ти навіть не запитав! Просто взяв і зробив!
Сергій стиснув кулаки.
— Віка, це моя матір. Вона просила допомоги. Я не міг відмовити.
— Міг. Повинен був. Тому що квартира не твоя.
— А чому все тільки твоє? Ми ж сім’я!
Віка глибоко вдихнула.
— Були сім’єю. До того моменту, як ти вирішив, що думка матері важливіша за думку дружини.
Сергій ступив ближче.
— Тобто ти готова зруйнувати сім’ю через квартиру?
— Не через квартиру. Через те, що ти не поважаєш мене. Не поважаєш мої права. Не вважаєш за потрібне радитися.
— Віка, не говори дурниць. Мама з’їде, і все налагодиться.
— Ні, Сергію. Не налагодиться. Тому що я зрозуміла — ти завжди вибереш матір. Завжди станеш на її бік. Навіть коли вона неправа.
Чоловік відвернувся.
— Вона моя матір. Я не можу її покинути.
— Я не прошу покинути. Прошу поважати мої межі.
— А може, ти занадто егоїстична? Не можеш піти назустріч?
Віка похитала головою.
— Піти назустріч — означає обговорити, домовитися. А не дізнатися про заселення свекрухи постфактум.
Сергій розвернувся до виходу.
— Гаразд. Живи, як хочеш. Але мама має рацію — ти невдячна.
Грюкнули двері. Віка залишилася сама. Усередині все стислося, але рішення дозріло остаточно. Сім’я, де немає поваги, не може бути міцною. Сергій зробив вибір. Тепер черга Віки.
Наступного дня приїхав майстер для заміру металевих дверей. Оглянув проріз, зняв розміри, запропонував кілька варіантів. Віка вибрала надійну модель із двома замками. Установку обіцяли провести через тиждень.
Увечері Віка повернулася додому, де жили разом із Сергієм. Чоловік сидів на кухні й мовчав. Дмитро робив уроки у своїй кімнаті. Віка пройшла в спальню, зачинила двері. Дістала ноутбук, відкрила сайт юридичної консультації. Знайшла розділ про розлучення. Прочитала умови.
Розлучення через суд, тому що є неповнолітня дитина. Розподіл спільно нажитого майна. Квартира, отримана в спадок, не ділиться. Добре. Значить, тітчина квартира залишиться за Вікою.
Наступного дня Віка записалася на прийом до юриста. Фахівчиня вислухала ситуацію, поставила кілька запитань.
— Ви впевнені, що хочете розлучитися?
— Так.
— Добре. Тоді готуйте документи: свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження дитини, документи на майно. Подамо позовну заяву до суду.
Віка кивнула. Юристка пояснила процедуру, терміни, можливі складнощі. Розлучення займе кілька місяців. Але Віка була готова.
Через тиждень установили металеві двері. Віка приїхала проконтролювати процес. Майстри працювали швидко й професійно. Через три години двері стояли на місці — міцні, надійні, з двома замками й оком.
— Тепер точно ніхто не зайде, — посміхнувся майстер.
Віка розплатилася, отримала ключі. Чотири комплекти — два для основного замка, два для додаткового. Один комплект Віка залишила собі, решту сховала в сейф.
Того ж вечора Віка подала заяву на розлучення до суду. Заповнила всі необхідні графи, додала копії документів. Справу було прийнято до розгляду.
Сергій дізнався про розлучення через тиждень, коли отримав повістку до суду. Прийшов додому похмурий.
— Ти справді подала на розлучення?
— Так.
— Через цю квартиру?
— Через те, що ти не зміг вибрати між матір’ю й дружиною. Вибрав матір. Тепер живи з цим вибором.
Сергій хотів щось сказати, але передумав. Вийшов із кімнати, грюкнувши дверима.
Суд відбувся через два місяці. Віка й Сергій сиділи в залі, не дивлячись один на одного. Суддя вислухала обидві сторони, вивчила документи. Постановила: шлюб розірвати. Квартира на Центральній залишається за Вікою як спадщина. Спільно нажите майно — орендована квартира й меблі — ділиться навпіл. Дитина залишається з матір’ю, батько виплачує аліменти.
Сергій не став оскаржувати рішення. Розписався в документах і пішов.
Віка вийшла з будівлі суду з почуттям завершеності. Попереду було нове життя. Без маніпуляцій свекрухи, без чоловіка, який не вмів захищати межі дружини.
Через місяць Віка з Дмитром переїхали до квартири на Центральній. Зробили косметичний ремонт, купили нові меблі. Дмитро отримав свою кімнату, Віка облаштувала спальню. Квартира перетворилася на затишний дім.
Одного вечора Віка сиділа на дивані з чашкою чаю й дивилася у вікно. За вікном ішов дощ, осінь закінчувалася. Дмитро робив уроки у своїй кімнаті. Тиша огортала квартиру — своя, справжня, довгоочікувана.
Телефон завібрував. Повідомлення від Сергія: «Мама просить пробачення. Каже, що була неправа». Віка прочитала й видалила повідомлення. Пробачення Галини Петрівни нічого не змінювало. Усе вже сталося. Життя пішло далі.
Віка поставила чашку на стіл і посміхнулася. У квартирі, де ще недавно лунали чужі голоси, тепер панувала тиша. Та сама тиша, за яку варто було боротися. Своя. Справжня. Вільна.
До сліпої бабусі повернувся син, який зник 11 років тому. Але вона почала підозрювати, що це не її син