Вона повільно підіймалася сходами, тримаючись за поручні, адже голова боліла настільки, що перед очима миготіли різноколірні плями. Керівниця, побачивши її бліде обличчя та зів’ялий погляд, сама запропонувала їй повернутися додому:
— Катрусю, бери вихідний, підлікуйся. Звіт може зачекати до ранку.
Вже біля порога свого помешкання їй вдалося розчути приглушений діалог.
Дивувало те, що Андрій мав працювати допізна. Вона тихо всунула ключ у замок, але на мить зупинилася, намагаючись упіймати уривки слів. Твердий, владний голос свекрухи змусив Катю дихати пошепки:
— Доки ти будеш відкладати, сину? Ти ж чудово бачиш: вона не пасує нашій сім’ї.
Холодна хвиля прошила Каті спину. Вона безгучно прочинила двері, пильно стежачи, щоб себе не виказати. Звуки розмови долинали з кухні.
— Мамо, ми вже обговорювали це неодноразово, — в голосі Андрія чулася втома й безвихідь.
— Авжеж, говорили! І що з того? — у голосі свекрухи відчувалося роздратування. — Три роки заміжжя, а де ж онучата? Де затишок у домі? Вона ж постійно бігає на роботу! А її безглузді приятельки? Ти бачив, як вона вдягається?
Катя ледь не вигукнула щось, але в останню мить прикрила рота долонею. Три роки спільного життя з Андрієм перетворилися на докори, що били прямо в серце.
— Ось Лєна! Вона ж тобі ідеально пасує! — продовжувала свекруха наполягати. — Пригадай-но її, доньку моєї приятельки Валентини. Лікарка, між іншим, чудово готує, а характер у неї — шовкова мрія.
— Мамо… — Андрій хотів заперечити, але в його голосі не було й натяку на рішучість.
— Годі з цим «мамо»! — відрубала свекруха. — Я ж переймаюся за твоє майбутнє. Катя — дівчина непогана, не заперечую. Але вона аж ніяк не для нашої родини. Надто… проста. Без амбіцій і твердого характеру. Невже ти саме про таку дружину марив?
У Каті сама собою з’явилася сльоза. Проста? Без цілей? А як же нещодавнє підвищення на роботі? А їхні з Андрієм задуми про просторе житло? А їхнє свідоме рішення відкласти появу дитини, доки не стануть на міцнішу фінансову основу?
— А найважливіше — вона тебе зовсім не любить, — свекруха перейшла на майже трагічний шепіт. — Я це добре бачу. Їй важливі тільки вигоди й стабільність, а ти заслуговуєш справжнього кохання!
Німа пауза повисла в повітрі, ніби готова була розірвати його на шматки. Катя стримала подих, сподіваючись, що чоловік стане на її бік, заперечить матері, доведе, що вона помиляється.
Та натомість відповіло мовчання.
Це промовисте мовчання кричало голосніше за будь-які слова — у ньому відчувалися і сумнів, і зрада.
Катя інстинктивно відступила, та під її ногою зрадливо заскрипіла дошка. З кухні одразу зникли всі звуки.
— Хто тут? — несподівано приязним тоном промовила свекруха.
Катя розправила плечі, змахнула сльозинку й вийшла до кухні. Обоє зустріли її погляд, ніби їх застали за чимось неприпустимим. Свекруха із чашкою в руці застигла, а Андрій разюче зблід.
— Катрусю? — зазвучав навмисно лагідний голос свекрухи. — Хіба ти не повинна зараз працювати?
— Як самі бачите, ні, — відказала Катя, і сама здивувалася власній рівності тону. — Повернулася трохи швидше, бо розболілась голова.
— Ой, сердешна! — свекруха співчутливо склала руки. — Може, приготувати тобі запашного чаю?
— Дякую, не потрібно, — стримано відповіла Катя. — Адже я вже почула все, що слід.
Запала гнітюча тиша. Андрій не зводив погляду з підлоги, немовби там можна було роздивитися невідомий візерунок. Паперова серветка в його пальцях зім’ялася від нервового стискання.
— І що саме тобі вдалося почути? — озвалася свекруха, силкуючись повернути собі ініціативу. — Якщо ти навмисне стояла й підслуховувала…
— Я нічого не «підслуховувала», а ввійшла у свою ж домівку, де, як з’ясовується, мою подальшу долю вирішують без мене.
Катя перевела погляд на чоловіка:
— Андрію, прошу, поясни: ти поділяєш мамину думку? Невже я справді «проста»? Без амбіцій чи життєвих планів? І не кохаю тебе?
Андрій підвів розгублені очі:
— Кать, ти все сприйняла надто буквально… Мама ж хоче, як краще.
— «Турбується»? — Катя видихнула з сумом у голосі. — Вже три роки вона так «дбає», підточуючи наші стосунки. А ти й досі не здатен їй сказати «досить»!
— Годі мені говорити таке про мою матір! — Андрій раптом вибухнув обуренням. І Катя зрозуміла: це кінець.
— Виходить, — промовила вона ледь чутно, — як твоя мама обзиває мене негідною — це нічого, а тільки я наважуюся мовити правду — відразу не шаную старших?
Свекруха переможно всміхнулася:
— Чуєш, синку? Хіба я не повторювала про її вдачу? Ні поваги до літніх, ні сорому!
Катя відчула, як у неї всередині щось безповоротно зламалося. Стільки років намагалася бути зразковою — готувала, підтримувала чистоту, мовчала, коли її критикували. І що з того в підсумку?
— Знаєте що? — вона розпрямила плечі, прагнучи погамувати тремтіння в голосі. — Ви слушно кажете: я й справді не годжуся, бо не хочу бути частиною родини, де невістку весь час роблять винною, а дорослий син не здатен діяти без маминої згоди.
Обличчя свекрухи тепер палало червоними плямами:
— Як тобі не сором! Андрію, ти чуєш це? Вона поводиться нахабно!
Катя більше не зважала на її крики. Вона рушила до спальні. Хоча руки все ще дрижали, вона впевнено дістала валізу, склала туди речі, найважливіші документи й дорогі серцю фото.
— Кать, постривай! — на порозі з’явився Андрій. — Можливо, ми все владнаємо в мирний спосіб.
— Спокійно? — вона озирнулася. — І про що будемо говорити? Про те, що твоя мама вже має для мене заміну, а ти мовчазно це схвалюєш?
— Ти все драматизуєш. Насправді мама лише…
— Просто «піклується», правда? — вона кинула светр у валізу. — Хочеш дізнатися, що болить мені найсильніше? Не так її образи, як твоя повна відсутність підтримки.
У дверях знову замаячила свекруха:
— От бачиш, синку? Ледве щось їй не сподобається — відразу істерика та валіза напоготові! Де терпіння, де розсудливість?
Катя защипнула блискавку валізи:
— «Жіноча мудрість» — це дозволяти зневажати себе? Або, може удавати, ніби не помічаєш, як свекруха методично руйнує наш шлюб?
— Катю, — Андрій несміливо потягнувся до неї рукою. — Не квапся з рішеннями. Ти ж не зможеш отак раптово піти.
— Зможу, — вона тихо відсторонила його руку. — І, правду кажучи, мушу. Заради власного добробуту.
— А як же наші почуття? — у його голосі відчувався розпач.
— Кохання? — на її губах з’явився гіркий відтінок усмішки. — У щирих почуттях ти стаєш на захист дорогої людини, не даєш її скривдити, навіть якщо це йде всупереч позиції батьків.
— От бачиш, Андрію? — вигукнула свекруха з неприхованим задоволенням. — Вона прагне посіяти ворожнечу між нами! Хіба я не говорила?
Катя лише зітхнула, похитавши головою:
— Ні, Галино Петрівно, я не збираюся нікого налаштовувати один проти одного. Я тільки прагну щастя, та бачу, що в цій родині воно мені не світить.
Взявши валізу, вона попрямувала в передпокій. Там, без жодного сумніву, зняла обручку й поклала її на поличку, де лежали ключі.
— Катю, зачекай, — Андрій схопив її за плечі. — Я ж люблю тебе!
— Справді? — вона пильно подивилася в його очі. — Тоді заяви матері просто зараз, що я — твій вибір і ти більше не дозволиш їй втручатися в наш шлюб. Скажи це!
Андрій перевів очі на свекруху. Та заклала руки на грудях і дивилася так, ніби мовчки вимагала: «Спробуй, тільки…».
— Я… я не можу зробити це миттєво, — промимрив він. — Потрібно все як слід обдумати.
— Тепер мені все стало ясно, — видихнула Катя. — Бувай.
Вона залишила квартиру, що три роки була для неї домашнім прихистком, і поволі спустилася сходами. Лише на вулиці, притулившись до холодної стіни, дала вихід сльозам.
З кишені почувся вібровиклик — телефонувала Марина, її найближча подруга.
— Привіт, ти зараз ще в офісі? — приязно поцікавилася Марина.
— Марино, — у Каті тремтів голос. — Можна мені приїхати до тебе?
— Кать, що сталося? — занепокоєно перепитала подруга.
— Я… я лишила Андрія.
— Зачекай мене на місці, я буду за якихось двадцять хвилин.
Насправді приїхала вона й швидше. Помітивши Катю з мокрими від сліз очима та валізою, Марина мовчки обняла її й допомогла зайти в авто.
У Марининій квартирі Катя, все ще задихаючись від схлипувань, розповіла все, що сталося. Подруга слухала її, все глибше насуплюючи брови:
— Слухай, я давно підозрювала, що в тебе свекруха — ще той «подарунок». Але щоб так відкрито підшукувати тобі заміну?
— Та найбільше приголомшив саме Андрій, — тихенько вимовила Катя, осушуючи заплакані очі. — Він узагалі не спробував стати на мій бік. Ніби я якась статистка в його житті…
— Пригадай, — лагідно мовила Марина, — як він скасував вашу поїздку до Італії, бо його мама «раптово» себе погано відчула? А виявилося пізніше, що це був лише легкий підйом тиску.
Катя лишень кивнула у відповідь. Вона одразу згадала силу-силенну подібних епізодів: свекруха дивним чином з’являлася саме тоді, коли їм хотілося усамітнитися, критикувала кожен Катін крок, уміло керуючи сином у потрібний бік.
— А я старалася щосили, — із сумом сказала Катя. — Готувала за її рецептами, ходила з нею на базари, витримувала невпинні розповіді про «прекрасного Андрюшеньку».
— А Андрій? — пошепки спитала Марина.
— А він… невпинно вагався між двома вогнями, та щоразу ставав на її бік.
У цей момент телефон задзвонив знову. Андрій. Катя вимкнула звук.
— Можливо, воно й на краще, — Марина сказала передбачливо. — Краще збагнути тепер, ніж потім, коли ви вже мали б дитину.
Катя спробувала уявити, як свекруха керуватиме вихованням онука, прискіпуватиметься до кожної дрібниці й нацьковуватиме дитину проти неї…
Від цієї думки вона мимоволі здригнулася.
— Знаєш, — проковтнувши клубок у горлі, промовила Катя, — я навіть вдячна їй. Може видатися дивним, але це так, бо без свекрухи я ще довго вводила б себе в оману, доводячи всім, що чогось варта. Розмірковувала б про дітей, поступки… І зрештою залишилася б ні з чим.
Знову залунав дзвінок — тепер від свекрухи. Катя лише хитнула головою:
— Не буду брати слухавку. Вистачить із мене.
— І як ти плануєш діяти далі? — поцікавилася Марина.
— Далі?.. — Катя наблизилася до вікна, спостерігаючи, як вечір огортає місто, як спалахують ліхтарі й люди кудись поспішають. — Пам’ятаєш, мені пропонували підвищення й переведення в інше місто? Тоді я відмовила, бо Андрій не хотів полишати рідний край, точніше, його мама не бажала відпускати «синочка». Здається, настав час зателефонувати нашому директору та поцікавитися, чи ще чинна та пропозиція.
— Звучить відмінно, — щиро всміхнулася Марина. — Новий простір — нова історія твого життя.
— І нова я, — зітхнула Катя, уперше за цей день подарувавши собі маленьку посмішку.
Раптом у двері подзвонили. На порозі постав Андрій із трояндами в руках.
— Кать, вибач, я усвідомив, що був неправий! Обіцяю, серйозно поговорю з мамою, я…
— Ні, — без жодного сумніву відказала Катя. — Ти запізнився.
— Та ж я люблю тебе!
— А я — себе, — м’яко відповіла вона, зачиняючи двері перед ним.
Зайшовши назад до кімнати, Катя взяла телефон і набрала знайомий номер із роботи:
— Алло, добрий вечір, Михайле Дмитровичу? Ви якось згадували про вакансію у нашій львівській філії… Чи вона ще є в наявності?
Надворі панувала весняна прохолода, а ліхтарі тихо відбивалися на сирому асфальті. Десь попереду вже виднілося нове життя, у якому їй не доведеться підлаштовуватись під чужі приписи й виправдовуватись. Життя, де вона врешті зможе стати собою.
— Так, — промовила вона у слухавку, помічаючи багровий відблиск неба. — Я готова до переїзду. Підкажіть лише, будь ласка, з якого дня можу розпочати?
Досвідчену лікарку після в’язниці взяли лише санітаркою. Ніхто навіть уявити не міг, чим це обернеться