З Кірою таке траплялось нерідко — засинаючи, вона поверталась у дитинство. Кудись туди, у п’ятирічний вік, коли ще був тато, а мама усміхалась. Чому саме п’ять років? Кіра й сама дивувалась. Можливо, тому, що саме тоді вперше помітила зміни: як мамина усмішка стала натягнутою, як тато все частіше затримувався на роботі, як ночами з батьківської спальні долинали приглушені, але злісні суперечки.
Ось і зараз, засинаючи поруч із чоловіком, Кіра відчувала, як провалюється в сон-спогад. Тато тримає її на руках, вони йдуть парком, збирають листя для гербарію. Тато розповідає про кожне дерево, як воно називається, чому листя змінює колір. Його голос — спокійний, теплий. Без фальші, без втоми від спілкування з нею.
— Донечко моя, ти — найцінніше, що в мене є.
Тато завжди так казав. Не «ви з мамою», а саме «ти». Лише багато років по тому вона зрозуміла чому.
— Кір, прокидайся. — Голос Славка повернув її до реальності. — У тебе телефон розривається.
Кіра неохоче розплющила очі. Сонце вже яскраво світило крізь нещільно зашторене вікно. На екрані висвітилось: «Мама».
— Не буду брати, — пробурмотіла Кіра й перевернулась на інший бік.
Славко делікатно вийшов із кімнати, даючи їй змогу вирішити самій. Хороший він усе-таки. Розуміючий. Ще на самому початку їхніх стосунків Кіра попередила: з мамою в неї складні стосунки. Дуже складні. Настільки, що краще взагалі не розпитувати.
Телефон змовк, але за хвилину задзвонив знову.
— Чорт із тобою, — зітхнула Кіра й підняла слухавку. — Алло.
— Нарешті! — голос Ніни Павлівни прозвучав незвично бадьоро. — Я вже думала, ти телефон загубила.
— Ні, просто спала. Щось сталося?
— Чому одразу щось сталося? Хіба мама не може подзвонити дочці просто так?
«Може, — подумала Кіра. — Але не ти».
За останні п’ять років мама дзвонила рівно двічі. Перший раз — щоб повідомити про своє одруження й вимагати, аби Кіра виписалась із квартири. Другий — коли дізналась про майбутнє весілля дочки, та й то лише тому, що Славко наполіг запросити її.
— Мам, давай без вступів. Що ти задумала?
— Кірочко, ну навіщо ти одразу так? Я просто хотіла дізнатися, як ви там зі Славком. Може, заїдемо з Ігорем, посидимо, чаю поп’ємо?
З вітчимом? На чай? За п’ять років їхнього шлюбу мама жодного разу не виявила бажання «просто посидіти». У дверях Кіра перехопила занепокоєний погляд чоловіка.
— Кажи прямо. Навіщо ви хочете приїхати?
У слухавці почулося важке зітхання.
— Завжди ти була підозрілою, уся в батька. Гаразд. Ми з Ігорем Семеновичем дізналися, що ви на море зібрались. Хотіли б обговорити…
— Звідки дізналась? — перебила Кіра.
Пауза.
— Твоя свекруха сказала.
Ну звісно. Наталія Сергіївна — душа нарозхрист. Довірлива до наївності. Варто було Ніні Павлівні раз усміхнутись на весіллі — й свекруха вирішила, що вони найкращі подруги.
— Мам, якщо ти хочеш попросити приглянути за квартирою, то…
— Та що ти, доню! — занадто швидко заперечила мати. — Ми з Ігорем просто скучили. І обговорити дещо хочемо. Ми через годинку під’їдемо, добре?
Не чекаючи відповіді, вона вимкнулася.
Кіра повільно опустила телефон.
— Що трапилось? — чоловік сів поруч і обійняв за плечі.
— Мама з вітчимом їдуть до нас. «Сумували», — Кіра показала лапки пальцями.
Славко хмикнув:
— А правду скажеш?
— Щось пов’язане з нашою поїздкою. Але я навіть боюсь уявити, що саме.
Через півтори години, коли вони зі Славком уже доїдали пізній сніданок, у двері подзвонили. На порозі стояла Ніна Павлівна — все така ж струнка, з укладеним волоссям і макіяжем. За нею маячив Ігор Семенович — невисокий кремезний чоловік із вічно вологими долонями.
— Кірочко, золотко! — мати розцвіла в усмішці й потягнулась обійняти дочку.
Кіра незграбно дозволила себе обійняти. Від матері пахло парфумами, але цей запах у Кіри завжди викликав не приємні спогади, а тривогу.
— Доброго дня, Ніно Павлівно, Ігорю Семеновичу, — Славко ввічливо потиснув гостям руки. — Заходьте, чай якраз заварився.
Вони вмостились у вітальні. Кіра мовчки розливала чай, спостерігаючи, як мати з цікавістю роздивляється скромну орендовану квартиру.
— Затишно у вас, — протягнула Ніна Павлівна. — Хоча, звісно, своє житло — це зовсім інше.
Кіра ледь стрималась, аби не закотити очі. Почалось.
— Мамо, ти казала, що хотіла щось обговорити.
— Ой, яка ж ти нетерпляча! — мати кокетливо розсміялась. — Ну гаразд. Знаєш, я останнім часом багато думала про нашу сім’ю, про те, яка я була… не надто уважною матір’ю.
«Не надто уважною» — це ще дуже м’яко сказано для людини, яка роками була вдома лише номінально, переклавши всі турботи про дитину на чоловіка.
— Я хочу це виправити, золотко. Почати з нуля. Стати ближчою.
Мати потягнулась і накрила долоню дочки своєю рукою. Кіра інстинктивно відсмикнулась.
— І як же ти збираєшся це зробити?
Мати випросталась, переможно глянула на вітчима. Той серйозно кивнув, підтверджуючи невиголошене.
— Ми їдемо з вами на море!
Запала тиша. Кіра перезирнулась зі Славком, який виглядав не менш приголомшеним.
— Що, пробач?
— Ми з Ігорем вирішили, що це чудова нагода провести час разом, по-сімейному, — мати засяяла усмішкою. — Ви ж аж на два тижні їдете! Уявляєш, скільки всього ми встигнемо надолужити!
Їхня довгоочікувана відпустка, ретельно спланована й оплачена, їхній час удвох… і раптом — мати з вітчимом.
— Мамо, ми їдемо відпочивати з друзями. Це не сімейна поїздка.
— Ой, та які проблеми! — втрутився Ігор Семенович. — Подумаєш, друзі! Я теж люблю компанії. Буде веселіше!
— Ні, — Кіра намагалась говорити твердо, але ввічливо. — По-перше, ми вже все забронювали конкретно на чотирьох. По-друге, у нас свої плани.
— Плани можна змінити, — махнула рукою мати. — А щодо броні — Ігор Семенович усе владнає, правда, любий?
Вітчим самовдоволено кивнув.
— До того ж, — продовжила мати, знизивши голос, — я ж тебе стільки років ростила, дбала. Невже важко зробити для мене таку дрібницю?
Ця нахабна брехня… Але Кіра стрималась. Глибоко зітхнувши, вона глянула матері прямо в очі.
— Давай відверто. Ми не будемо оплачувати ваш відпочинок.
Обличчя Ніни Павлівни миттєво змінилося. Усмішка зникла, очі звузились.
— Що значить «оплачувати»? Ми самі за себе заплатимо!
— Справді? — Кіра скептично підняла брову. — І квитки, і готель, і харчування? На двох? Це ж мінімум по 25 тисяч гривень на людину.
— Ну… — Ніна Павлівна зам’ялась. — Можливо, ви трішки допоможете. У вас обох робота, а в нас з Ігорем лише пенсія…
Ось воно. Кіра хмикнула.
— «Трішки» — це скільки? Половину? Три чверті? Чи просто оплатити все повністю?
— Ну навіщо ти починаєш! — голос матері став ображеним. — Я ж не прошу неможливого. Просто хочу побути з дочкою.
— Після п’ятнадцяти років забуття? — Кіра вже не стримувалась. — Після того, як ти практично вигнала мене з дому, коли з’явився твій новий мужик? Після того, як на моє весілля прийшла з порожніми руками?
— Та як ти!.. — обурено піднялась мати. — Я тебе виростила!
— Ні! Мене виростив тато. Ти просто час від часу з’являлась вдома, коли закінчувались гроші або черговий кавалер. Тато водив мене до школи, готував їжу, допомагав із завданнями, лікував, коли я хворіла. А ти — гуляла бозна-де й з бозна-ким.
— Ти завжди була невдячною! — обличчя Ніни Павлівни перекосилось від злості. — Ігорю, ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?
Вітчим значуще відкашлявся і вирівняв спину, готуючись до монологу, але тут втрутився Славко.
— Думаю, вам краще піти, — сказав він спокійно, але твердо. — Дружина висловила свою позицію, і я її повністю підтримую. Ми не візьмемо вас із собою і не будемо оплачувати вам відпочинок.
— Та хто ти такий, щоб мені вказувати! — заверещала теща. — Це моя дочка!
— Ні, мамо, — Кіра підвелась, відчуваючи дивний спокій. — Я давно вже не твоя дочка. У мене немає матері з того дня, як помер тато. І знаєш, я рада, що в мене більше немає такої бездарної матері, як ти.
Ніна Павлівна побіліла.
— Якщо ти так до мене ставишся, то в тебе взагалі не буде матері! — закричала вона.
— Саме це я і сказала, — кивнула Кіра. — І мене це більш ніж влаштовує.
Вітчим також підвівся, розгублено переводячи погляд з дружини на падчерку.
— Ніно, може, не варто гарячкувати…
— Замовкни! — гаркнула Ніна Павлівна. — Ми йдемо. А ти, — вона тикнула пальцем у бік дочки, — пошкодуєш про це!
Коли двері за ними зачинились, Славко мовчки обійняв Кіру, і вона вдячно притулилась до чоловіка.
— Я правильно вчинила? — прошепотіла вона.
— Більш ніж, — Славко поцілував її в тім’я. — Давно пора було розставити всі крапки над «і».
Наступного дня вони полетіли на море. Телефон Кіри розривався від дзвінків — мати явно не збиралась здаватися. Кіра вимкнула звук і насолоджувалась відпусткою, поки на третій день Славко не простягнув їй свій смартфон:
— Тут твоя мати телефонує. Уже з третього номера.
Кіра глянула на екран і зморщилась. Справді, незнайомий номер, але вона не сумнівалась, хто це.
— Давай я відповім, — зітхнула вона. — Інакше вона й твоїм батькам почне надзвонювати.
— Алло.
— Нарешті! — з притаманним тоном почала Ніна Павлівна, ніби недавнього скандалу й не було.
— Ні, мамо. Я просто не хочу з тобою розмовляти.
— Слухай, золотко, — в голосі матері з’явились улесливі нотки, — тут таке діло… У Ігоря Семеновича невеличкі фінансові труднощі. Тимчасові, звісно. Нам би якось перекантуватись…
Кіра заплющила очі. Все як завжди — жодних вибачень, тільки прохання.
— Ні.
— Що значить «ні»?! — тут же закричала мати. — У нас комуналка не оплачена, а ти…
— Це не мої проблеми. Я на відпочинку, який оплатила сама. Не дзвони нам більше.
Не чекаючи чергової тиради, Кіра скинула виклик і повернула телефон чоловікові.
— Блокую номер, — похмуро сказав Славко, гортаючи меню налаштувань.
За годину з Кірою зв’язався вітчим. Його тон був майже загрозливим:
— Дівчинко, ти що собі дозволяєш? Мати вся в сльозах, а ти прохолоджуєшся на пляжі! Негайно скинь грошей, інакше…
— Інакше що, Ігорю Семеновичу? — Кіра навіть не намагалася приховати презирства в голосі. — Ви мені не батько і навіть не близький родич. Ви просто чоловік, що живе з моєю матір’ю. Тож не треба мене вчити, як себе поводити.
Ця розмова остаточно переконала Кіру: треба діяти рішуче.
Повернувшись із відпустки, вона виявила у поштовій скриньці три рекомендовані листи від матері. Не розкриваючи, Кіра склала їх у стопку і сіла за комп’ютер. Дві години вона писала офіційного листа, де чітко і юридично грамотно пропонувала матері викупити її частку в батьківській квартирі.
— Думаєш, вона погодиться? — запитав Славко, коли Кіра показала йому чернетку.
— Ні, але це буде перший крок до примусового продажу. Я вже радилась з юристом.
Відповідь прийшла за тиждень — не від матері, а від вітчима. Фотографія, на якій Ігор Семенович демонстративно використовував листа Кіри як туалетний папір. Підпис свідчив: «Ось що я думаю про твої претензії, дівчинко».
Кіра мовчки показала знімок Славкові.
— Знаєш, — задумливо сказав він, — твоя мати вибирає собі напрочуд тупих мужиків.
— Інших вона просто не заслуговує, — знизала плечима Кіра й набрала номер юриста.
Суд відбувся через чотири місяці. Кіра не прийшла — її інтереси представляв молодий, але дуже тямущий юрист. Сама вона сиділа вдома, притулившись до Славка, і чекала дзвінка.
— Ми виграли, — коротко повідомив юрист. — Суд постановив продати квартиру з розподілом виручених коштів пропорційно до часток.
Кіра розплакалась від полегшення. Не через гроші — через розрив останньої нитки, що зв’язувала її з минулим.
Мати з вітчимом нагрянули несподівано — просто подзвонили у двері орендованої квартири через тиждень після суду.
— Де вона?! — верещала Ніна Павлівна, намагаючись прорватися всередину. — Де ця невдячна мерзотниця?!
— Кіра тут більше не живе, — спокійно відповів сусід, якому молодята залишили ключі, щоб той забрав останні речі. — Вони переїхали.
— Куди?! — вимогливо запитала жінка. — Кажи, куди вони переїхали!
— Не маю права розголошувати таку інформацію, — знизав плечима сусід і зачинив двері.
Через пів року квартиру було продано. Свою частку Кіра одразу направила на перший внесок за іпотеку — двокімнатну квартиру. На той час у них зі Славком з’явилась ще одна радість: УЗД показало, що у них буде дівчинка.
— Як назвемо? — питав Славко, погладжуючи вже помітний животик дружини.
— Знаєш, — задумливо відповіла Кіра, — хочу на честь тата. Він був Валентин, а наша донечка буде Валентина.
— Чудове ім’я, — погодився Славко. — Сподіваюсь, вона візьме від твого батька тільки найкраще.
Про матір Кіра дізнавалась рідко і випадково — через спільних знайомих. Ходили чутки, що вітчим утік за кілька місяців після продажу квартири, прихопивши майже всі гроші. Ніна Павлівна залишилась із мінімальною сумою і тепер орендувала кімнату десь у комуналці.
Іноді, заколисуючи маленьку Валю, Кіра думала про те, якими різними можуть бути батьки. І щоразу обіцяла собі, що її дочка ніколи не дізнається тієї болі відторгнення, яку довелось пережити їй самій.
— У неї буде справжня родина, — шепотіла Кіра, цілуючи рожеву щічку. — І вміння захищатися їй не знадобиться.
Кіра нарешті здобула те, чого їй так бракувало всі ці роки — дім, наповнений любов’ю.
— Збирай свій мотлох і забирайся звідси! — свекруха прийшла виганяти Віку з її ж квартири