Тетяна помішувала суп, наспівуючи під ніс стару пісню з юності. Кухня пропахла кропом і лавровим листом — запах дитинства, запах дому. Вона мимохіть глянула на годинник — скоро з роботи повернеться Ігор, треба встигнути накрити на стіл.
Суп булькотів на плиті, стара каструля трохи підтікала з одного боку. «Треба б нову купити», — подумала вона, але одразу ж відмахнулася від цієї думки. Останні пів року Ігор все частіше морщився, коли заходила мова про покупки. «Не зараз, Тань, давай наступного місяця» — стало його улюбленою фразою.
У пам’яті спливла ранкова розмова. «Ігорю, не забудь, час платити за комуналку». Він кивнув, не відриваючи очей від телефона, щось пробурмотів про те, що «все під контролем». А справді — під контролем?
Вона витерла руки кухонним рушником і потяглася до сумки. Дістала гаманець, відкрила. Насупилася. Дві тисячі — де дві тисячі? Вчора точно були, вона відкладала на ліки для мами.
— Знову витаєш у хмарах?
Тетяна здригнулася. У дверях стояла Альона — їхня донька, яка приїхала на вихідні з міста, де працювала програмісткою. Іноді Тетяна дивувалася, як змінилася їхня сором’язлива дівчинка — тепер це була впевнена в собі молода жінка, яка знала собі ціну. Щось защеміло в серці — заздрість? Ні, швидше сум за тією дівчинкою з кісками, якої вже немає.
— Просто задумалась, — Тетяна поспішно прибрала гаманець.
Альона кинула на стіл якийсь буклет і відкрила холодильник, дістала йогурт.
— Що це? — кивнула Тетяна на буклет.
— А, це? — донька махнула рукою. — З банку прислали, реклама якась. Мамо, ти взагалі в курсі, скільки у вас грошей на рахунках?
Тетяна стиснула губи.
— Цим займається твій тато.
— І ти так спокійно віддаєш йому все на відкуп? — Альона похитала головою. — Мамо, ну це ж і твої гроші. Може, тато тобі не все показує?
— Нісенітниця, — Тетяна усміхнулась, але щось усередині здригнулося. — Твій батько завжди все прораховує. Мені нема про що хвилюватися.
Альона закотила очі — так само як у дитинстві, коли не могла переконати маму в чомусь важливому.
— Як знаєш.
Донька пішла, а Тетяна залишилася стояти біля плити. Суп почав википати, запах кропу став різкішим. Вона зменшила вогонь і притулилася спиною до холодильника.
Гроші… Раніше Ігор завжди радився з нею щодо кожної серйозної покупки. Але років три тому все змінилося — він узяв фінансові справи у свої руки. «Тобі не варто про це турбуватись, Танюшо», — м’яко, але наполегливо казав він. І вона погоджувалась. Як звикла погоджуватись за тридцять років шлюбу.
Але останнім часом… Вона згадала, як позавчора почула його розмову телефоном — уривки фраз, напружений тон. «Я заплачу наступного тижня… Ні, ні, відсотки цього тижня… Звичайно, я розумію умови, але…»
Коли вона зайшла до кімнати, він різко замовк, а потім сказав, що це по роботі. Але за тридцять років вона навчилася відчувати його брехню — по тому, як опускались куточки губ, як він починав занадто часто кліпати.
А нещодавно, коли вона спитала про відпустку… Вони планували поїхати на море, як робили щороку до карантину. Раніше Ігор першим запалювався цією ідеєю. А цього разу він вибухнув — несподівано, голосно, зі злістю: «Ти думаєш, гроші на деревах ростуть? Ти взагалі уявляєш, в якій ми ситуації?!»
А потім, ніби злякавшись, обійняв її, попросив вибачення, все списав на втому.
Яка ситуація? Що відбувається з їхніми грошима? Куди зникає її чесно зароблене?
Суп знову почав википати. Тетяна кинулася знімати каструлю з вогню. Пальці тремтіли. У голові дзвеніла фраза Альони: «Може, тато тобі не все показує?»
Щось підказувало їй, що саме так і є. І час дізнатись — що саме.
Гірка правда в цифрах
Тетяна не могла заснути. Цифри на електронному годиннику змінювали одна одну: 23:47, 00:15, 01:03. Поруч рівно дихав Ігор — заснув, щойно торкнувшись подушки. Тридцять років вона засинала під цей звук, знаходячи в ньому заспокоєння. Сьогодні кожен вдих чоловіка віддавався в ній тривогою.
Вона дивилась у стелю спальні, де місячне світло, пробиваючись крізь нещільно задернуті штори, малювало химерні візерунки. Десь на межі свідомості пульсувала фраза Альони: «Може, тато тобі не все показує?»
Шість років тому Ігор узяв на себе всі фінансові справи. «Тобі не треба про це хвилюватися, Танюш», — сказав він тоді. І вона з полегшенням погодилася — ніколи не любила ці нескінченні платіжки, відсотки, рахунки. А Ігор завжди був таким надійним, таким… передбачуваним.
Тетяна перевела погляд на чоловіка. У темряві його обличчя здавалося незнайомим, ніби вона бачила його вперше. Зморшки біля очей. Сивина на скронях. Коли він встиг так постаріти? І що ще вона про нього не знає?
Два тижні тому вона випадково стала свідком, як Ігор вводив пароль від онлайн-банкінгу. Просто так — стояла у дверях спальні, а він її не помітив, зосереджено натискаючи клавіші. Чотири цифри відбилися в пам’яті, хоч тоді вона не надала цьому значення.
Тетяна тихо встала з ліжка. Ігор щось пробурмотів уві сні й повернувся на інший бік. Вона завмерла, затамувавши подих, але він не прокинувся.
У вітальні було прохолодно. Тетяна сіла на диван, взяла планшет — той самий, з якого чоловік зазвичай перевіряв рахунки. Серце билося так голосно, що, здавалося, могло розбудити весь дім.
«Я просто перевірю. Просто переконаюсь, що все гаразд».
Тремтячими пальцями вона ввела логін і пароль. Додаток завантажився. Тетяна витріщилась на екран, не вірячи очам.
На основному рахунку було лише 12 тисяч. Дванадцять! А мало б бути понад триста — вони ж відкладали на ремонт ванної.
Вона відкрила історію операцій. І тут перед очима почали миготіти дивні транзакції:
50 000 ₴ — «ставка 1»,
100 000 ₴ — «казино онлайн»,
Кредит 700 000 ₴ — «схвалено».
Цифри стрибали перед очима, складаючись у жахливу мозаїку. Кімната раптом закрутилась, і Тетяна вхопилася за край дивана, щоб не впасти. Глибокий вдих. Ще один.
Вона прогорнула історію далі — минулий місяць, позаминулий. Скрізь одне й те саме — ставки, казино, мікропозики. Господи, Ігор брав мікропозики під скажені відсотки!
Тетяна відчула, як підступає нудота. Їхні заощадження, гроші, відкладені на ремонт, на відпустку, на чорний день… Усе зникло в бездонній прірві азартних ігор.
А як же з іпотекою? Вона гарячково перевірила виписку по кредиту. Два прострочення за останні три місяці. Банк уже надіслав попередження — ще одне прострочення, і почнуть процедуру стягнення.
Їхній дім. Їхній єдиний дім, куди вони вселилися двадцять років тому з маленькою Альоною, де кожен куточок зберігав спогади…
У горлі стояв клубок. Вона закрила застосунок і відклала планшет убік. Пальці затерпли, перед очима пливли кольорові плями — то чи від сліз, чи від шоку.
Раптом згадалися всі дивності останніх місяців: зниклі гроші з гаманця, відмови Ігоря від сімейних обідів, його нервозність, раптові дзвінки, на які він відповідав пошепки у ванній. Все складалося в моторошну картину.
Тетяна сиділа в темряві, обхопивши себе руками. Завтра… Завтра вона повинна з ним поговорити. Але зараз вона просто не могла поворухнутися — паралізована страхом перед майбутнім, яке раптово стало непередбачуваним і небезпечним.
Розбиті ілюзії
Кухня, залита м’яким світлом підвісної лампи, здавалася чужою. Тетяна сиділа за столом, міцно стискаючи в пальцях чашку з давно холодним чаєм. Годинник на стіні показував майже північ. Тік-так, тік-так. Цей звук, який супроводжував сімейне життя три десятиліття, тепер відраховував секунди до неминучого.
Вона не пішла на роботу. Сказала, що захворіла. У певному сенсі це була правда — всередині вона почувалася розчавленою, зламаною. Цілий день пройшов, як у тумані. Вона перебирала документи, шукала квитанції, чеки, виписки. Пазл поступово складався, оголюючи масштаб катастрофи.
Вхідні двері грюкнули — Ігор повернувся. Вона чула, як він роззувається в коридорі, як вішає куртку, насвистуючи якийсь мотивчик. Такий буденний звук. Такий нестерпно фальшивий.
— Танюш, ти чого сидиш у темряві? — Ігор з’явився на порозі кухні, клацнув вимикачем. — Я думав, ти вже спиш.
Яскраве світло вдарило в очі. Тетяна моргнула, але не зрушила з місця.
— Хочеш чаю? — запитав він, прямувавши до мийки. — Я сьогодні раніше звільнився, думав…
— Де гроші, Ігорю?
Він завмер на півслові, рука з чайником застигла в повітрі. Повільно повернувся до неї. В його очах майнуло щось — страх? провина? — і одразу сховалося за маскою здивування.
— Про що ти?
Тетяна поклала телефон на стіл екраном догори. На ньому була відкрита сторінка з банківськими виписками.
— Де наші гроші? — повторила вона. Власний голос здався їй чужим — надто спокійним, надто холодним.
Ігор обережно поставив чайник, підійшов до столу, ковзнув поглядом по екрану. Його обличчя змінилося — потемніло, осунулося, ніби він раптом постарів на десять років.
— Це не те, що ти думаєш, — почав він, але голос затремтів.
— А що я маю думати? — Тетяна провела пальцем по екрану, гортаючи список транзакцій. — «Казино онлайн». «Ставка». Кредити. Мікропозики. Ти все програв. Усі наші заощадження. Ти заклав наш дім. Наш дім, Ігорю!
— Я можу все пояснити…
— Справді? — вперше вона підняла на нього очі. — Тоді поясни. Я уважно слухаю.
Він опустився на стілець навпроти, провів долонею по обличчю. Хотів щось сказати, але слова не йшли.
— Ну ж бо, Ігорю. Поясни мені, як сталося, що ми на межі втрати всього, що створювали тридцять років.
— Я… — він запнувся, потім різко випростався. — Це все тимчасово! Я намагався відігратися. Розумієш? Було кілька невдалих ставок, але я майже все повернув.
— Майже? — Тетяна гірко всміхнулася. — Сімсот тисяч кредиту — це «майже»?
— Ти не розумієш! — в його голосі з’явилися злі нотки. — Я робив це заради нас! Хотів, щоб у нас було більше грошей, щоб ми могли дозволити собі…
— Не смій, — тихо, але твердо перебила його Тетяна. — Не смій казати, що це було заради нас. Ти обманював мене. Роками. Ти крав наші спільні гроші. Наше майбутнє.
Ігор підскочив, почав ходити кухнею.
— Ти перебільшуєш! Я все поверну, чуєш? У мене є система, я вже майже розгадав…
— Система? — Тетяна похитала головою. — Боже, Ігорю, ти хворий. Ти розумієш це? Це залежність.
— Та що ти розумієш! — він гримнув кулаком по столу, і чашка підстрибнула. — Сидиш тут, осуджуєш! А це ж твоя провина! Ти вічно ниєш — то ремонт, то відпустка, то нові меблі! Звідки я маю на все це брати?!
Вона дивилась на нього — на цього чужого, кричущого чоловіка, якого, здавалося, знала все життя. І всередині щось обірвалося, остання нитка, що їх поєднувала.
— З завтрашнього дня я переказую свою зарплату на окремий рахунок, — сказала вона спокійно. — Іпотеку оплачуватиму сама.
— Що?! — він зупинився, дивлячись на неї з недовірою. — Ти не можеш так вчинити!
— Можу, — вона підвелася. — А ти можеш або піти лікуватися від ігрової залежності, або… збирати речі.
— Танюш, — його голос став м’якшим, в очах з’явилися сльози. — Пробач мені. Клянуся, це більше не повториться. Дай мені шанс…
— Тридцять років, — Тетяна похитала головою. — Я дала тобі тридцять років, Ігорю. Більше шансів не залишилося.
Вона вийшла з кухні, залишивши його стояти в заціпенінні. Усередині була порожнеча — дивне, ниюче відчуття, ніби щось важливе вирвали з корінням. Але разом із болем прийшло й інше почуття, незнайоме, але виразне — рішучість.
Початок свободи
Скільки коштує свобода? Тетяна не знала відповіді ще вчора. Сьогодні ціна виявилась цілком конкретною — шістсот гривень держмита і хмара зіпсованих нервів.
Кабінет юриста був крихітним: стіл, три стільці, шафа з теками. На стіні — диплом КНУ в рамці й календар із краєвидами Криму. Жалюзі наполовину опущені, і смуги світла падали на розкидані документи.
— Ось тут і тут, — юрист тикав кульковою ручкою в бланк. Немолодий чоловік із залисиною й обручкою на пальці. Цікаво, щасливий він у шлюбі? Чи теж бреше своїй дружині?
Тетяна поставила підпис. Рука тремтіла.
– Отже, Тетяно Миколаївно, із заявою все зрозуміло. Тепер щодо кредиту…
Вона потерла скроню. В голові досі стукали цифри з банківських виписок. Сімсот тисяч. Ігор програв сімсот тисяч на ставках. Їхні спільні гроші. Без її відома.
– Я його не брала, – підняла вона очі на юриста. – Не підписувала.
– А що каже чоловік?
– Усяку нісенітницю, – вирвалося в неї, і вона тут же прикусила губу. – Вибачте…
– Та нічого, – юрист усміхнувся. – За двадцять років практики я таке чув… Ви не найемоційніший клієнт, повірте.
У вікно вдарила крапля дощу, потім ще одна. Затріпотіло.
– Чоловіки часто так чинять? – запитала вона, розглядаючи свої руки. Обручку вона зняла ще минулого тижня, але смужка блідої шкіри нікуди не поділася. Наче шрам.
– По-різному буває, – знизав плечима юрист. – Але гравці… у них своя логіка. Вони завжди думають, що ось-ось відіграються.
– І ніколи не відіграються?
– Буває, напевно, – він почухав брову. – Але до мене потрапляють інші історії. Так, давайте до справи. Ви впевнені, що хочете подавати на розлучення?
Перед очима постало обличчя Ігоря — розгублене, з цією його дурнуватою щетиною, яку він уперто не голив останній рік. Його очі, коли вона поклала перед ним виписки з рахунків. Страх, сором, а потім — злість.
– Так. Впевнена.
– Добре. Зараз заповнимо заяву. З кредитом буде складніше, але… – він порився в столі й дістав ще один бланк. – Заповніть ось це. І ще знадобляться виписки з рахунків. У вас є?
– Ось, – Тетяна простягнула теку. – Я все зібрала, що змогла.
– А будинок? Ви казали, там іпотека?
Серце стиснулося.
– Так. Ми… ми можемо його втратити?
Юрист задумливо постукав ручкою по столу. Дощ за вікном посилився, забарабанив ще дужче.
– Не обов’язково. Якщо доведемо, що кредити бралися без вашого відома, а ви справно платили іпотеку… Ви працюєте?
– Бухгалтеркою. Уже двадцять три роки, в одній компанії.
– Це плюс. Стабільний дохід. Суд це врахує, якщо що.
Пів години вони розбиралися з паперами. Голова йшла обертом від термінів, дат, цифр. На язиці крутився один єдиний запит: невже все це справді? Невже вона справді розлучається з Ігорем?
Тридцять років разом. Тридцять! Старший син, Сашко, вже сам одружений. Альона закінчує універ. А вони з Ігорем… розпадаються, як стара кофта по швах.
– Ось, візьміть, – юрист простягнув їй візитку. – Якщо раптом… ну, виникнуть питання або чоловік почне погрожувати…
Вона кивнула, машинально сховавши картонний прямокутник у кишеню.
– Дякую.
– Нема за що, – він усміхнувся куточком губ. – І, Тетяно Миколаївно… не переймайтесь так. У вашому віці все тільки починається.
Вона хотіла сказати, що їй п’ятдесят два, яке ще «починається». Але промовчала.
Коли вона вийшла на вулицю, дощ уже вщух. Квітневе сонце пробивалося крізь рвані хмари. Пахло мокрим асфальтом і чимось квітучим.
Задзвонив телефон. Альона.
– Мамо? Ти де?
– Щойно вийшла від юриста, – Тетяна присіла на мокру лавку. Байдуже на колготки. Колготки — дрібниці.
– І… як усе пройшло?
– Заяву подали. Тепер чекаємо.
– Ти в порядку?
Тетяна подивилася в небо. Рвані сірі хмари повільно відпливали, відкриваючи чисту блакить.
– Знаєш, – вона раптом усміхнулася, – здається, так. У порядку.
– Мамо, я тебе не впізнаю, – в голосі доньки звучало здивування впереміш з повагою.
– Я сама себе не впізнаю, – чесно зізналася Тетяна. – Тридцять років була чиєюсь дружиною. Чиєюсь мамою. А тепер… тепер хто я?
– Ти — це ти, – просто відповіла Альона. – До речі, а ти куди переїжджати думаєш? До бабусі? Чи до мене можеш…
– Я нікуди не переїжджаю, – перебила її Тетяна. – З якого дива?
– Але тато…
– Твій тато може переїжджати куди хоче. А я залишаюсь вдома.
– Ого! – Альонка присвиснула, зовсім як у дитинстві. – Оце поворот.
Тетяна підвелася з лавки. На колінах лишилися мокрі плями, але яка різниця.
– Я не збираюся починати нове життя в п’ятдесят два. Але я хоча б почну жити по-своєму. Без брехні. Без страху. Без цього клятого контролю…
– Мамо, я тобою пишаюсь, – тихо сказала Альонка. – Справді.
– Та невже? – вона задерла голову, підставляючи обличчя теплим променям. – А знаєш, я теж. Нарешті.
Новорічна ніч у лікарні: вибір між роботою і мрією