Вероніка ледь чутно поставила на стіл чашку, у якій давно вистигла кава. Її пальці, прикрашені каблучками — спогадами про двадцять років шлюбу, — ледь помітно тремтіли. З-за широкого панорамного вікна ресторану «Белладжіо» виднілися вогні вечірнього міста, метушилися офіціанти, та вона того не помічала.
У цю хвилину весь її світ зосередився на єдиному столику в далекому куточку зали.
— От диво, що за несподіванка… — прошепотіла вона, стежачи, як Ігор ніжно стискає долоню молоденької брюнетки. — Неймовірний збіг обставин…
Скільки разів вона просила Ігоря повести її саме сюди? Десять? П’ятнадцять? «Мила, я виснажений», «Кохана, іншого разу», «Вероніко, на мене чекає термінова ділова вечеря» — рік за роком ці відмови складались у стос, аж поки вона перестала й згадувати про це.
А тепер вона з відстані бачить, як він з легкістю відкидається на спинку стільця й посміхається, ніби скинув одразу пів життя.
До її столика неспішно підійшов офіціант:
— Можливо, бажаєте ще чогось?
— Так, — Вероніка підняла на нього погляд, в якому щось ледь помітно засвітилося. — Принесіть, будь ласка, рахунок он за тим столиком. Хочу зробити невеличкий жест.
— Перепрошую?
— Он той чоловік у бордовому піджаку — це мій чоловік. Я б хотіла сплатити їхню вечерю. Тільки, будь ласка, не кажіть, хто це зробив.
Офіціант ніяковіючи кивнув. Вероніка ж вийняла банківську картку — ту саму, яку Ігор презентував їй на останній день народження зі словами: «Користуйся на здоров’я, дорога». Що ж, формально вона робить саме це — спрямовує витрати на власне благо.
Сплативши незнайомий рахунок, Вероніка підвелась і, оминаючи столик, за яким сиділа пара, тільки трішки сповільнила крок. Ігор був занадто захоплений розмовою й навіть не підвів голови… А може, просто відвернувся навмисне? Вероніка ледь усміхнулася: скільки разів вона сама заплющувала очі, аби не помічати очевидного…
Вийшовши з ресторану, вона на повні груди вдихнула прохолодне нічне повітря. У голові гучно стукало єдине запитання: «Ну що ж, Ігорю, ти обрав свій напрям. Тепер час і мені зробити свій крок».
Повернувшись додому, вона тільки зачинила двері, скинула високі підбори й одразу попрямувала до свого кабінету.
Дивна річ: руки більше не тремтіли. У глибині душі розлилося дивне заспокоєння — наче довготривала гарячка раптом відпустила, лишивши ясну голову.
— Із чого розпочати? — вголос спитала вона, глянувши на своє відображення у дзеркалі.
Увімкнувши ноутбук, Вероніка створила нову теку з лаконічною назвою «Нове життя». Передчувала: наступні тижні стануть дуже особливими. Потому вона дістала з дальньої полиці стару картонну коробку з документами — ту, до якої Ігор ніколи не виявляв зацікавлення.
— Добре, що я завжди була таким педантом, — прошепотіла вона, розкладаючи папери.
Право власності на будинок лежало рівно там, де вона колись його залишила. Будинок… Її маленька цитадель, придбана за кошти від продажу бабусиної квартири. Тоді Ігор тільки-но запускав власну справу й невпинно повторював:
— Вероніко, ти ж розумієш, усі вільні гроші потрібні на розвиток бізнесу. Потім усе відшкодую.
Вона все розуміла. Постійно. Тому й оформила дім на себе — «про всяк випадок». Ігор зовсім не переймався формальностями, віддавши їй на відкуп «оцю купу паперів».
Далі настала черга банківських рахунків. Вероніка увійшла до інтернет-банкінгу й ретельно переглянула останні рухи коштів. Завдяки своїй звичці скрупульозно вести облік вона достеменно знала, скільки саме їй належить.
Телефон завібрував: повідомлення від Ігоря.
Затримаюся, маю важливу зустріч. Можеш не чекати з вечерею.
Вероніка ледь посміхнулася:
— Важлива зустріч… Я так і бачила, яка вона «важлива».
Потім вона відшукала у контактах номер Михайла Степановича — їхнього сімейного юриста, який віднині стане лише її радником.
— Добрий вечір, Михайле Степановичу. Пробачте за пізню годину, але потрібна нагальна порада. Завтра на десяту вам підходить? Чудово. Зустрінемося не в офісі, а в кафе «Ластівка». Маємо вельми делікатну тему.
Поклавши слухавку, Вероніка відкинулась на спинку крісла й глянула на мерехтливе міське сяйво за вікном — те саме, що годину тому видавалося їй ледь не романтичним. Нині ж воно здавалося провісником нових, значних змін.
Ранок зустрів її тонким ароматом свіжозвареної кави. Ігор прийшов опівночі й досі спав, а Вероніка уже сиділа на кухні, гортаючи записи в блокноті.
За двадцять років шлюбу вона вперше дякувала собі за схильність детально фіксувати всі дрібниці.
— Доброго ранку, коханий, — промовила вона, почувши чоловікові кроки. — Як відбулася твоя вчорашня «зустріч»?
Ігор на якусь мить розгубився, але швидко опанував себе:
— Дуже вдало. Ми домовилися про співпрацю з новими партнерами.
— Справді? А яке ж ім’я в цих «партнерів»? — уточнила Вероніка, відриваючи погляд від кавової чашки, уважно вдивляючись у його обличчя.
— Ти що маєш на увазі? — його голос звучав ніби байдуже, та права брова ледь здригнулася, видавши збентеження.
— Нічого особливого, — вона усміхнулася й підвелася. — У мене сьогодні своя «ділова зустріч». Тож мені пора.
— З ким? — здивування в його голосі стало помітним.
— Із моїм майбутнім, — таємничо відповіла Вероніка й вийшла, ледь помітно ховаючи посмішку.
Кав’ярня «Ластівка» зустріла її м’яким приглушеним світлом і смачним запахом свіжої випічки. Михайло Степанович уже чекав за столиком у кутку.
— Вероніко Олександрівно, ваш учорашній дзвінок мене трохи здивував, — промовив він, коли офіціантка забрала їхнє замовлення.
— Мене й саму останнім часом дивує багато чого, — відповіла вона, витягаючи із сумки теку з документами. — Скажіть, будь ласка, наскільки швидко проходить процес розлучення, якщо більша частина «спільного» майна за фактом записана на мене?
Адвокат від несподіванки трохи поперхнувся кавою:
— Перепрошую… Вам не почулося: розлучення?
— Саме так. Ви ж пам’ятаєте, будинок оформлений на мене, і більшість заощаджень теж належить мені особисто. Хочу знати, яка у мене юридична перспектива.
Далі ще з півтори-дві години вони детально аналізували кожен папірець і витяг із рахунків. Михайло Степанович був явно приголомшений тим, наскільки ретельно його клієнтка все продумала.
— Чесно кажучи, — зізнався він наприкінці, гортаючи останні аркуші, — я вперше бачу, щоб жінка підходила до розлучення настільки виважено, без емоційних вибухів.
— Сцени мене не приваблюють, — холоднокровно відповіла Вероніка, складаючи документи назад до теки. — Я маю іншу мету. Хочу зробити дуже незвичайний подарунок.
Після виходу з «Ластівки» вона впевнено попрямувала до банку: її план переходив у реальне втілення.
У банківському відділенні Вероніка провела кілька годин. Молодий консультант розгублено захоплювався її зібраністю й чіткими вимогами:
— Отже, домовляємося: ми ліквідуємо ваш поточний рахунок, усі гроші перераховуємо на новий, відкритий лише на ваше ім’я. Старі картки блокуються.
— Правильно, — кивнула вона. — Чоловікові залишимо хіба що його зарплатну картку. Думаю, тридцяти тисяч йому вистачить… для його «важливих зустрічей».
Коли Вероніка вийшла надвір, у неї перехопило подих — це була не тривога, а неймовірне відчуття легкості. Телефон ще раз завібрував: то була бухгалтерка з офісу.
— Вероніко Олександрівно, до нас надійшла пропозиція викупу вашої частки в компанії, сума дуже вигідна.
— Супер, Анно Сергіївно. Готуйте всі папери. І нічого поки що не кажіть Ігорю. Маю для нього приємний сюрприз.
Далі Вероніка вирушила до туристичної фірми. Рішуче штовхнувши скляні двері, вона привітно озвалася до менеджерки:
— Добридень! Хотіла б придбати тур до Італії, в регіон Тоскани, тижнів на два. Якомога швидше.
— На двох? — зі звичною ввічливістю уточнила дівчина.
— Ні, — спокійно відповіла Вероніка. — Поїду сама.
Повернувшись увечері додому, вона застала Ігоря схвильованим:
— Вероніко, ти не знаєш, чого наші спільні картки заблоковані?
— Справді? — вона вдала подив. — Можливо, стався якийсь технічний збій. Завтра дізнаюся.
— Але мені треба було сплатити… — він урвався на півслові.
— Що саме, коханий? — із солодкуватою лагідністю запитала вона. — Випадково, не вечерю? А як тобі «Белладжіо»? Подейкують, там приголомшливе меню.
Ігор зблід:
— Ти… ти теж була там?
— О, не хвилюйся, — Вероніка злегка поплескала його по плечу. — Я за все вже розрахувалася. Можна сказати, що це такий собі аванс перед великим сюрпризом.
Настав їхній день: двадцята річниця шлюбу, а сонячні промені заливали будинок особливим сяйвом.
Вероніка прокинулася раніше, надягла свою улюблену чорну сукню та акуратно вклала волосся. На кухонному столі вже стояли чашки для сніданку й тека, перев’язана золотою стрічкою.
Ігор зійшов униз, тримаючи в руках букет троянд:
— З річницею, люба! Я ось подумав, чи не забронювати нам столик у…
— «Белладжіо»? — перебила його Вероніка, не приховуючи посмішки. — Не варто. У мене тут є для тебе дещо цікавіше.
Вона простягнула йому теку:
— Розв’яжи стрічку й подивись. Упевнена, що оціниш.
Ігор розв’язав бант, витяг документи й почав читати. З кожною сторінкою він бліднув дедалі дужче.
— Що це за нісенітниці? — ледве вимовив він, голос бринів від нервів. — Ти з’їхала з глузду?
— Анітрохи, дорогий, — холоднокровно мовила Вероніка, сьорбнувши зі своєї чашки. — Тут заява на розлучення, підтвердження моїх прав на будинок і… рахунок із «Белладжіо». Вирішила, що цей останній вечір варто оплатити мені.
— Ти не можеш так зі мною вчинити! — Ігор схопився, ледь не перекинувши стілець. — Це моя компанія, мій будинок!
— Справді? — примружила очі вона. — Подивися на папери уважніше. О, до речі, свою частку в бізнесі я вже встигла продати — доволі вигідно.
— Тобі просто захотілося помститись за дурну інтрижку?
— Ні, я дарую тобі найцінніший презент — свободу. Тепер зможеш офіційно бути з Наталею. Принагідно передай їй вітання й нагадай, що сережки, які вона носить, я спочатку вибирала для себе минулої зими.
Вероніка підвелася, взявши невелику валізу, зібрану ще вчора ввечері:
— Пам’ятаєш, як ти завжди казав, що жінки діють імпульсивно? Я вирішила не влаштовувати істерик, а просто дякую тобі, що показав мені справжній стан речей.
— Ти куди зібралася? — видихнув він, розгублено дивлячись на неї.
— У Тоскану. Пригадай, я стільки мріяла відвідати ті краєвиди… Тепер, нарешті, можу собі це дозволити.
Уже майже вийшовши, вона озирнулася в коридорі:
— Знаєш, я навіть вдячна тобі, Ігорю. Якби не та твоя «зустріч», я б і далі нічого не змінювала у своєму житті.
На вулиці стояло таксі. Сідаючи всередину, Вероніка глянула на будинок, де минули роки. Дивна річ — не відчула ані туги, ані смутку. Тільки полегкість і впевненість, що тепер усе буде інакше.
— В аеропорт? — перепитав водій.
— Так, — відповіла вона з легким усміхом. — Мені час у нове життя.
Літак здійнявся в небо точно за розкладом. Коли місто розтануло десь далеко внизу, пролунав сигнал телефону. Повідомлення від Ігоря: «Повертайся, поговорімо!»
— Ні, любий, — прошепотіла вона, видаляючи текст. — Відтепер я належу сама собі. І це найкращий дарунок, який я могла собі зробити.
Три дні. Наталя вся напружилася, побачивши племінницю чоловіка Олесю