Поїхала знайомитися з родичами

Про те, що її викрали в дитинстві, Ліка дізналася випадково.

Була субота, мама, як завжди, пішла на підробіток. Вона вічно влаштовувалася на три, а то й чотири роботи, щоб у Ліки було все найкраще: найкращі вчителі, найкращий одяг, телефон останньої моделі. А Ліці було потрібно, щоб мама була вдома. Раніше, принаймні.

Вона завжди заздрила подругам на дитячому майданчику, чиї мами активно включалися в їхню гру: розгойдували гойдалки, ловили з крутих гірок, грали в хованки або просто вели невимушені розмови про різні дрібниці.

Мама такою ніколи не була. Вона не відпускала Ліку ні на крок. Іноді Ліці навіть здавалося, що в мами на лобі є невидиме третє око, тому що варто було їй перетнути якусь уявну межу або просто сховатися від маминого погляду в дерев’яному будиночку за пісочницею, як та тут же підхоплювалася зі своєї лавки й голосно кричала:

— Ліка! А ну, йди сюди!

А потім знову занурювалася у свої папери.

Мама не була особливо розумною. Це Ліка зрозуміла ще в п’ятому класі, коли мама не змогла перевірити її математику. Тому й роботи в мами були відповідні: то вона заповнювала анкети, вигадуючи неіснуючих любителів майонезу та шоколаду, то розносила газети з рекламними оголошеннями, а найчастіше мила підлоги в найрізноманітніших установах — від спортивного залу до юридичної фірми. Ліку вона тягала з собою, садила на стілець і змушувала читати книжки.

Зараз можна було б перейти на роботу в інтернеті, сидіти в телефоні чи ноутбуці, але мама з трудом освоювала нові гаджети, тому по-старому мила підлогу, розносила газети й усе інше. Останні кілька років вони вже нікуди не переїжджали, можна було б знайти нормальну роботу — Ліка їй про це говорила, але мама лише відмахувалася.

Переїжджали вони часто — з однієї орендованої квартири в іншу, з одного містечка в інше. Маленьку Ліку це не дивувало, а доросла вже звикла. І тільки коли з’явилися подруги, вона почала протестувати проти переїздів, схожих на раптові втечі, шантажуючи маму тим, що кине займатися скрипкою, якщо вони знову переїдуть.

Скрипка — це була мамина мрія. Вона так і казала: «Я все життя мріяла бути скрипалькою».

— А стала прибиральницею, — грубила їй тепер Ліка, коли їхні стосунки остаточно зіпсувалися.

Мати у відповідь кричала, що все це заради неї, і що Ліка — невдячна донька, від якої не дочекаєшся навіть найменшої допомоги: ні підлогу не помиє, ні їсти не приготує, а вже доросла.

— Мені треба берегти руки, — фиркала Ліка. — Ти ж хочеш, щоб я була скрипалькою.

Правда, на скрипці Ліка давно вже не грала. Як і не фарбувала волосся у жовтуватий блондинистий колір, у який мама фарбувала її все життя. Які ще матері фарбують волосся трирічній дитині та стрижуть її, як хлопчика? Чому Ліка раніше про це не замислювалася?

Ліка сиділа в кріслі, гортала додатки в телефоні, ввімкнувши на фоні телевізор. Вона завжди вмикала телевізор просто так — дурна звичка, від якої важко позбутися. Йшла передача про викрадених дітей, яких так і не знайшли.

У гостях у ведучого було кілька людей: бабуся в пуховому светрі й з тремтячим підборіддям, високий чоловік в окулярах і фетровому капелюсі, під яким, очевидно, ховав свою лисину, безбарвна жінка невизначеного віку, яку Ліка майже не запам’ятала, і вона — гарна брюнетка з яскраво окресленими губами в короткій сукні кольору металік. Саме вона розповідала свою історію, коли Ліка перемкнула канал.

Що говорила жінка, Ліка не особливо запам’ятала – щось про прогулянку, як її відволік син, що побіг за м’ячем, як потім вона годину бігала парком і шукала доньку. Важко було уявити цю нарядну даму, що бігає парком, але, мабуть, тоді вона була іншою. Внизу на екрані з’явився підпис: Єва Корнєєва, блогер.

Ліка машинально вбила це ім’я в Google і відразу ж натрапила на її сторінку, яка вся була присвячена пошукам викраденої доньки.

«Ми тебе чекаємо», «Відгукнися, де б ти не була», «Нас двоє, а могло бути четверо…»

Переглядаючи пости, Ліка дізналася, що чоловік цієї Єви помер три роки тому, і приблизно тоді ж вона завела акаунт, щоб знайти свою доньку.

Можливо, намагалася так відірватися від сумних думок: про чоловіка Єва писала дуже тепло, а на фотографіях вони виглядали ідеальною парою. А може, чоловік не дозволяв їй викладати подробиці життя в мережу, як і син Єви, який на всіх фотографіях затуляв обличчя рукою.

На руці у нього було яскраве татуювання з героями мультфільму «Гравіті Фолз».

— Це остання фотографія Христини, — промовила Єва, і голос її тремтів від сліз. — Я сама пошила їй цю сукню на день народження, я ж модельєр, ми нічого їй не купували, я все шила сама.

Ліка підняла голову і відчула, як усередині стало холодно.

Вона знала цю сукню.

Їй вона снилася, вона пам’ятала, як у дитинстві розглядала її поділ, рахуючи, кого більше – котиків чи собачок. А ще їй було знайоме це ім’я – Хри-сти-на.

Вона завжди здригалася, коли його чула.

Ліка сховала телефон і додала гучність на телевізорі. А дослухавши передачу до кінця, знову відкрила сторінку Єви Корнєєвої та перечитала кожен її пост.

Дівчинка на фотографіях була точно вона.

Ліка зрозуміла це відразу, хоча в неї не було жодної дитячої фотографії. Вона якось спитала у мами, чому, але та лише відмахнулася й сказала: «Не було фотоапарата».

Але були шкільні фото – з першого класу і з третього.

Ліка висунула шухляду й почала копатися в ній – фотографії точно були, вона пам’ятала.

Але в шухляді їх не виявилося.

Не було й у коробці з документами та гарантійними талонами на техніку.

Ліка вже почала нервувати, а потім згадала про книги: мама ховала там заначки.

І вона почала скидати їх зі стелажа, переглядаючи одну за одною.

Фотокартки були там, вкладені в «Злочин і кару».

Ліка на стільчику в першому класі, третя зліва, у третьому – на шкільному ґанку поруч з учителькою.

Навіть побіжного погляду вистачило, щоб зрозуміти – одне обличчя з дівчинкою в дизайнерській сукні.

Руки Ліки тремтіли, серце калатало так, що боляче було дихати, у вухах шуміло.

Невже це правда?

Її викрали?

Але навіщо?

Мама (ні, виходить, не мама!) викрала її?

Чому?

Не могла сама народити дитину?

Питання роїлися в голові нескінченним потоком, і Ліку почало нудити.

Відповідей вона не знаходила, але повірила одразу – вона завжди знала, що щось не так.

Чому вони так часто переїжджали?

Навіщо мама знебарвлювала її темне волосся, роблячи схожим на своє?

Чому не було жодних фотографій, жодних родичів чи друзів?

Ліка завжди відмахувалася від цих питань, її цікавила тільки музика принаймні доки Вадик не пішов від неї до Ірки.

Коли Ліці виповнилося дванадцять і, попри постійні переїзди, вона почала вигравати музичні конкурси, мама змирилася з тим, що доведеться десь зупинитися.

Там Ліка і подружилася з Іркою, яка слухала рок і фарбувала нігті чорним лаком. Вони були настільки різними, що подружилися одразу й назавжди.

Ірка чекала її після музичної школи, і вони разом йшли гуляти в парк, швидко розв’язували домашку на лавці або присідали за синій пластиковий стіл у вуличному кафе.

Іноді заходили до Ліки додому – мама все одно постійно була на роботі.

Тоді вони їли чипси, вмикали кліпи й танцювали під них прямо на дивані.

Мама приходила втомлена, з тьмяними очима, сварилася за безлад у кімнаті й ішла смажити котлети.

Мама обожнювала ці безглузді котлети, а ще картопляне пюре.

Скрипалькою вона хотіла стати – та хіба скрипальки їдять картоплю з котлетами?

Вадик навчався класом старше – Ліка й Ірка в дев’ятому, він у десятому.

Ліка часто грала на шкільних святах, і на новорічному концерті він підійшов до неї, спочатку заговорив про музику, а потім про неї саму.

Після канікул кілька разів проводжав її додому, навіть зустрічав після музичної разом з Іркою, і спочатку вони проводжали Ірку, а потім ішли до її під’їзду.

Одного вечора Вадик її поцілував.

І вони почали зустрічатися.

Ірка на неї ображалася – чи то жартома, чи серйозно.

І, мабуть, заздрила – це вона в їхній парі була зухвалою дівчиною, а не Ліка, і мала першою завести хлопця.

Але все вийшло інакше, до того ж саме у Ліки була вільна квартира, куди можна було сміливо приводити кого завгодно – мама все одно поверталася пізно.

А в Ірки дві молодші сестри й бабуся.

Ліка потай заздрила подрузі та її великій родині, але вголос ніколи про це не говорила.

А Ірка говорила – їй теж хотілося айфон останньої моделі та Apple Watch, і ще багато чого, що було у Ліки.

Тому вона і забрала у неї Вадика.

Або Вадик втомився від того, що в Ліки постійно конкурси, репетиції тощо.

Або просто, як і буває у фільмах і книгах, здобувши одну перемогу, пішов за іншою.

Ліка не знала.

І не хотіла знати.

Після дев’ятого класу вона вступила до коледжу на вчителя початкових класів, покинула скрипку і заблокувала номер Ірки.

Мама сварилася, звісно, навіть плакала.

— Які початкові класи! — кричала вона. — У тебе талант, ти повинна грати!

Чоловік тієї Єви був скрипалем…

Ліка накинулася на матір просто з порога – та навіть туфлі не встигла зняти.

— Моя мати – Єва Корнєєва? – запитала вона, впиваючись поглядом в очі жінки, яку вважала своєю матір’ю, щоб не пропустити той момент, коли в них промайне правда.

По тому, як розширилися зіниці та зблідло й без того безкровне обличчя, Ліка зрозуміла, що все правда.

— Що за дурниці, — видавила мати. — Ти напилася, чи що? Цього тебе у твоєму коледжі навчають?

Перший курс Ліка закінчила на одні п’ятірки, але мати все одно щодня повторювала, що це примха, і потрібно вступати до музичного училища.

— Ну чому ж дурниці, — засміялася Ліка чужим, неприродним сміхом. — Її чоловік був скрипалем. Ти ж тому віддала мене на скрипку, так?

Мати опустилася на коліна і закрила обличчя руками.

За здриганням плечей Ліка зрозуміла, що та плаче.

— Навіщо ти викрала мене?! – закричала Ліка. — Це ж нелюдяно!

Мати щось відповіла, Ліка не розібрала.

— Що?!

Та, нарешті, прибрала руки від обличчя і прошепотіла:

— Ти моя донька, вони тебе у мене забрали, розумієш, ти моя донька…

Ліка не розуміла.

Очевидно, ця жінка давно була не в собі.

Як Ліка раніше цього не помічала?

— Ти мене викрала.

Це вже не було запитанням.

Це було твердженням.

— Так, — погодилася мати. — Але спочатку вони викрали тебе.

Ліка їй не вірила.

Не хотіла вірити.

Очевидно ж, що вона більше схожа на ту красиву жінку, модельєрку і блогерку – у них обох темне волосся, і носи схожі.

А ще Ліка непогано грає на скрипці.

Грала.

А мати ні в одну ноту не може влучити, Ліка завжди злилася, коли та починала співати.

Ліка спробувала витягнути з неї правду, але мати почала ридати, мотала головою, щось хрипіла.

Було огидно на це дивитися.

Ліка пішла у свою кімнату, надягла навушники й увімкнула концерт для скрипки з оркестром.

Її батько пишався б нею.

Якби дожив.

Було зрозуміло, що правди від викрадачки Ліка не дізнається.

Вранці вона взагалі відмовилася говорити з Лікою, заявивши, що та все вигадала.

І Ліка вирішила, що треба їхати й говорити з Євою Корнєєвою, благо в її блозі був вказане місто, місця, де вона часто буває, та й узагалі можна було написати їй особисто.

Але Ліка не хотіла писати.

Вона хотіла побачити очі.

Або навіть зняти зустріч на відео, щоб Єва виклала це потім у мережу.

Переглядів буде — закачаєшся.

Ірка від заздрощів помре.

Попри те, що у Ліки було все, що вона могла тільки побажати, грошей у неї особливо не водилося — мати все боялася, що вона зіб’ється з правильного шляху, особливо «в цьому твоєму коледжі», ніби вчителі початкових класів були найнебезпечнішими людьми у світі.

Але поки Ліка шукала фотографії, вона знайшла кілька схованок із грошима, тож на квиток мало б вистачити.

Їхати доводилося далеко, тепер було зрозуміло, чому мама (вона ніяк не могла позбутися звички називати її так, хоча, по суті, вони були чужі одна одній) об’їздила стільки міст, але ніколи не перебиралася за Урал – мабуть, боялася там засвітитися.

Вона написала мамі записку:

Можна було просто поїхати, але раптом мати звернеться в поліцію, з неї станеться, Ліці ж ще не виповнилося вісімнадцять.

Хоча що вона їм скаже?

«Я викрала дитину п’ятнадцять років тому, а тепер вона поїхала знайомитися зі своєю матір’ю»?

Ні, нічого вона не скаже.

Але краще все ж попередити.

«Поїхала знайомитися з родичами» — вивела вона на зошитовому листку, дістала зі шафи светр – судячи з прогнозу погоди, там було дещо прохолодніше, ніж у їхньому місті, і купила через інтернет квиток.

У їхніх постійних переїздах були плюси: Ліка знала, як купувати квитки й бронювати хостел.

Увечері того ж дня вона полетіла.

У хостелі було душно, від сусідок тхнуло потом і втомою.

Ліка не спала, від хвилювання серце билося, ніби після двох уроків фізкультури.

Як би так зробити, щоб зустріч зняти на відео?

Це ж і справді буде епічно.

От якби вона була не одна, а з Вадиком чи Іркою…

Ні, не потрібно про них згадувати.

Нічого так і не придумавши, вона пішла по тих місцях, які Єва позначала як улюблені – кав’ярня в центрі міста, фітнес-зал, книжковий магазин.

Чомусь вона вірила, що все має статися само собою, як у фільмі.

Але нічого не сталося.

Увечері Ліка бродила по центру, з’ївши бургер і картоплю з колою.

Почувалася дивно – попри светр, замерзла, люди здавалися дивними, а в горлі було неприємне першіння.

Грошей залишилося небагато, і хоча вона могла увімкнути телефон і зателефонувати мамі, цей варіант її не влаштовував.

Наступного дня знову нічого не вийшло.

Вона зайшла з ноутбука у свій фейковий акаунт, який спеціально створила на той випадок, якщо мати раптом навчиться користуватися соцмережами (що навряд чи), і з нього відстежила сторінку Єви.

Пройшлася по її тегах, знову все обійшла, навіть спитала в офіціантки в кафе про «ту саму Єву».

На неї подивилися, як на дурепу.

Хоча, власне, вона і була нею – як можна було поїхати в чуже місто без грошей, не знаючи, куди йти…

Залишався варіант написати Єві, але раптом вона помиляється?

І які у неї докази?

Вона ж навіть свою дитячу фотографію забула взяти.

І взагалі, далеко від дому вся ця історія стала здаватися маренням.

Не залишалося нічого, окрім як купити зворотний квиток.

І Ліка купила.

Все одно грошей у неї було тільки на одну ніч у хостелі.

— Сумуєш, красуне?

Прямо на неї витріщився бородатий хлопець у шкірянці.

Ліка нічого не відповіла.

— Оглухла, чи що? – підвищив він голос.

— Дим, та відчепися ти від неї, – ліниво промовив інший, у довгому світлому плащі. – Що, дівчат тут, чи що, мало?

— А я хочу саме цю, – сказав бородатий і потягнув Ліку за руку.

— Відпусти!

Ліка сподівалася, що її голос прозвучав грізно, але насправді він прозвучав жалібно.

— Не чіпай її! – пролунав третій голос, і всі обернулися.

Попри сиру погоду, він був у футболці. Кучеряве волосся, зібране у хвіст. І Ліка одразу його впізнала – по тату на руці.

— Данило, відчепись, – прогудів бородатий, але Ліку відпустив.

— Ти оглух?

— Вона твоя, чи що?

— Моя.

— Як завжди…

Він сплюнув і відійшов.

Той, що в плащі, пішов слідом.

Ліка зрозуміла, що це її шанс.

— Дякую. Тебе Данило звуть?

— Ага. А ти що тут одна сидиш? Чекаєш когось?

— Та ні. Я приїхала з Одеси. Типу місто подивитися. Покажеш?

Парубок, який, схоже, був її братом, оглянув її з голови до п’ят і запитав:

— Ти зараз серйозно, чи що?

— Що я з Одеси? Ну так, тобі паспорт показати?

— Та ні. Вірю. Ти дивна.

— Я ще на скрипці граю, – чомусь сказала вона.

Мабуть, вона чекала, що він скаже, що його батько теж грав на скрипці.

Але Данило сказав:

— Чомусь я так і подумав.

— Що я граю на скрипці?

— Ага.

— То покажеш місто?

— Покажу.

Він виявився балакучим – без упину розповідав їй то про одну будівлю, то про іншу, ділився міськими легендами та на ходу вигадував історії.

Вона відчувала по їх нелогічності, що це він для неї старається.

— Хочеш на дах? – запропонував Данило. – Тільки доведеться перелізти через паркан.

І вони полізли через паркан.

Там їх ледь не зловив сторож, який погнався за ними, голосно лаявся і погрожував спустити собак.

Ліці давно не було так страшно і водночас так смішно.

Вони бігли дуже швидко і трималися за руки, але щойно сторож відстав, Ліка вирвала руку.

Вони насправді забралися на дах.

Було страшенно холодно, але Ліка старалася не показати виду.

Вони сиділи зовсім поруч, торкаючись плечима, і говорили про якусь дурницю.

Ліка розуміла, що час минає, а вона так нічого і не дізналася.

— Скажи, а ти випадково не син Єви Корнєєвої? – наважилася вона.

Данило зітхнув.

— Тільки не кажи, що ти її фанатка.

— Та ні. Просто спитала. Тату у тебе запам’ятовується.

— Казав їй, щоб видалила фотки…

— Ви не ладнаєте?

У своїй уяві Ліка вже вигадала, що Єва – ідеальна мати.

— Ні.

— Це через сестру?

— Сестру?

— Ну, судячи з усього, вона її активно шукає.

Хоча, навряд чи можна знайти її через стільки років.

Як ти думаєш…?

— Та ти нічого не розумієш! – перебив її Данило. – Не потрібна вона їй, ця сестра. Їй гроші потрібні.

— Гроші?

— Вітчим усі свої гроші їй залишив. Кристині.

Та вони обоє знали, хто її викрав.

І я знав.

Ліка очікувала чого завгодно, але тільки не цього.

Які гроші?

Усі знали?

— Не хочу, щоб такі, як ти, вірили в цей брехливий спектакль.

Вона моя мати, і я її люблю.

Та й не винна вона ні в чому.

Це все він.

Він спеціально так зробив.

Бо мама його не любила.

Терпіти не могла.

Та й кому сподобається дочка коханки?

Я малий тоді був, нічого не розумів.

А потім, по їхніх сварках, здогадався.

Вони й не шукали її особливо.

А коли він помер, і мама залишилася без грошей, пішла на це шоу, завела сторінку.

Ну а що робити?

Вона звикла жити красиво.

— Тобто твій батько…

— Вітчим.

— Твій вітчим залишив усі гроші твоїй сестрі?

— Та не сестра вона мені.

— Яка різниця, — сказала Ліка і чомусь подумала – різниця є.

— Коротше.

Давай закриємо цю тему.

Не читай цю всю слізливу маячню, вона просто хоче знайти її і якось переконати, щоб отримати хоча б частину грошей.

Тільки нічого у неї не вийде – уяви, дівчина напевно живе в бідності, а тут таке багатство?

Та хіба буде вона з кимось ділитися!?

— Чому одразу в бідності?

— Та вона ще школярка. На три роки молодша за мене.

Уяви, вони тільки одружилися, а він уже нагуляв дитину на стороні.

Взагалі, він не міг мати дітей, а тут таке…

Він навіть аналіз спеціальний робив.

Видно, та жінка була дуже фертильна.

Ліці стало неприємно це чути.

Це ж він про її маму говорить – фертильна.

І про гроші було неприємно.

Мама все життя лише й робила, що намагалася заробити ці кляті гроші.

А навіщо?

Щоб довести цьому покійному скрипалю, що вона може забезпечити доньку не гірше за нього?

Виходить, що так.

І якщо вона зараз скаже Данилові, що вона – та сама дівчинка, він вирішить, що вона тут через гроші.

Ні, тепер вона не може нічого йому сказати.

— Виходить, тебе позбавили спадку, — спробувала пожартувати вона.

Він розсміявся.

— В точку.

Ми з ним не дуже ладнали.

Точніше, весь час сварилися.

Він обожнював усіх будувати – і мене, і матір.

Незакінчений геній.

Досить уже про нього, а?

Розкажи краще про себе.

Ліка знизала плечима.

— Я не знаю, що розповісти.

Ти вже все знаєш.

Я з Одеси, раніше грала на скрипці.

Вчуся в коледжі.

— У якому?

— У педагогічному.

— Любиш дітей?

— Та не дуже.

— А чому тоді педагогічний?

Якщо ти граєш на скрипці, хіба не в музичний треба було вступати?

— Мені здалося, що ти не любиш скрипку.

— Та чому.

Він добре грав.

Вітчим.

А ти добре граєш?

Ліка знизала плечима.

— Мама каже, що добре.

— А яка вона, твоя мама?

Ліка замислилася.

— Вона проста.

Говорить те, що думає.

Дуже багато працює.

Увесь час переживає за мене.

Іноді мені здається, що вона взагалі не має жодного життя, крім мого.

У горлі запершило, і Ліка замовкла.

А Данило несподівано нахилився і чмокнув її в щоку.

— Ти так гарно про неї сказала.

Одразу видно, що ви любите одна одну.

Від зніяковіння Ліка не знала, що сказати.

Повисла незручна тиша.

— Ходімо завтра в кіно? – раптом запропонував Данило.

— Ти взагалі любиш кіно?

Я маю на увазі не всю цю дурню, яку зазвичай показують, а нормальне кіно.

У нас є один такий кінотеатр…

— Я завтра їду, – нагадала Ліка.

— Я ж говорила.

У літаку вона намагалася спати, але не виходило.

Думки плуталися.

Їй хотілося побачити маму, хотілося відмотати все назад і ніколи не дивитися ту передачу.

А потім вона згадувала Данила – його темні очі, в яких вона бачила зірки, кривувату усмішку, пасмо волосся, що падало на лоба.

«Не їдь», – сказав він і взяв її за руку.

У цьому місці її рука досі горіла.

А ще щока, до якої він торкнувся губами.

Їй хотілося водночас плакати й сміятися.

На таксі грошей уже не залишилося – довелося чекати один автобус, потім інший.

Телефон вона так і не увімкнула – боялася, що побачить повідомлення від мами, і це все зіпсує.

Хоча, хіба можна зіпсувати більше, ніж є?

За часом мама мала бути на роботі.

Але щойно Ліка повернула ключ у дверях, вони одразу ж розчинилися.

По дорозі Ліка уявляла, як обійме маму, як попросить у неї пробачення, як скаже, що вона все знає…

Мама, звичайно, заплаче, вчепиться в неї, скаже, що любить її і як вона боялася, що Ліка не повернеться.

Але мама не плакала і нічого такого не казала.

Вона почала кричати на Ліку і навіть замахнулася, щоб ударити, але в останню мить опустила руку.

— Мамо, я…

Але та вже відвернулася і зачинилася у ванній.

Через десять хвилин вона вийшла – обличчя в червоних плямах, але непроникне, волосся зібране, домашній халат змінили джинси й светр.

— Я на роботу, – сухо промовила вона.

Ліка чекала, що мама ще щось скаже, але вона навіть не подивилася на неї.

Очі щипало.

Ліка розуміла, що потрібно щось сказати, але що – вона не знала.

Закривши за мамою двері, Ліка стала перед дзеркалом і довго в нього дивилася, вивчаючи по черзі свої очі, підборіддя, високі вилиці та ніс із горбинкою.

Чому вона раніше не помічала, що райдужка в неї така ж, як у мами – зелена в цяточку, а нижня губа набагато повніша за верхню?

Мабуть, тому, що мама завжди ходила з короткою стрижкою, а Ліка носила довге волосся.

Вона взяла до рук ножиці й почала різати.

Виходило не дуже: на підлогу падали темні пасма різної довжини, ножиці ковзали по гладенькому волоссю, зісковзували та різали криво.

Але Ліка не зупинялася – різала ще й ще, хапаючи пасма, що стирчать і витираючи тильною стороною долоні сльози з обличчя.

Туш розмазалася, але Ліці було байдуже.

Вона увімкнула телефон, і повідомлення тут же посипалися одне за одним.

Від мами штук тридцять – істеричні, загрозливі, благальні.

У передостанньому вона писала те, що Ліка й так уже знала від Данила: про її батька, про те, що вона просто хотіла вберегти її, врятувати.

Ліка перечитала це повідомлення кілька разів, перш ніж перейшла до іншого листування.

Данило написав три повідомлення.

Перше: «Як долетіла?»

Друге: «Це дивно, але я сумую».

Третє: «Хочу послухати, як ти граєш на скрипці».

Ліка нічого не відповіла.

Вона зібрала волосся з підлоги віником, потім пропилососила, ще й підлогу вимила.

Знайшла ще одну заначку, сходила в магазин і купила фарш та сітку картоплі.

Молоко забула, тому довелося йти ще раз.

Потім за цибулею.

Але котлети вийшли смачні, а пюре – майже як у мами.

Залишивши обід на плиті, вона витягла зі футляра скрипку і дві години займалася без перерви.

Спочатку йшло важко, але поступово ті навички, які вона, здавалося, вже втратила, повернулися.

Ну або майже повернулися.

Ліка не почула, як мама прийшла – музика поглинула її повністю, тому вона не знала, скільки та стояла на порозі й дивилася на неї.

Коли вони зустрілися поглядами, очі в мами були мокрі.

У Ліки теж.

— Твоє волосся, — прошепотіла мама, підійшла до неї та провела долонею по коротко стриженій голові.

Пальці в неї тремтіли.

— А мені подобається, — відповіла Ліка й усміхнулася.

— Я там обід приготувала, давай підігрію?

Мама подивилася на неї довгим, випробувальним поглядом.

Кивнула.

— Давай.

Ліці сподобалося, що вона більше нічого не сказала.

І, поки в мікрохвильовці крутилася тарілка, вона швидко зробила селфі й, не давши собі часу передумати, відправила Данилові.

«Якщо хочеш послухати, як я граю на скрипці, приїжджай. Але я живу далеко, ти пам’ятаєш».

Відповідь прийшла через кілька секунд.

«Куди?»

У грудях стало гаряче, а тіло таким легким, що Ліці здалося, що якщо вона зараз підстрибне, то точно злетить.

І до того, як кружіння тарілки зупинилося, вона відправила йому свою адресу…