Інна щойно закінчила складати свої речі в коробки, коли почула дзвінок у двері. Гостей вона не чекала, тож дуже здивувалася. Здивування посилилося, щойно дівчина відчинила і побачила на порозі батька. Він майже не змінився за два роки. Може, лише посивів більше, а зморшок біля очей побільшало?.. Востаннє батько заявив, що знати свою доньку не бажає, коли вона відмовилася оплачувати навчання сестри, яка вилетіла з бюджетного місця. Як вона туди взагалі потрапила зі своєю успішністю, залишалося загадкою.
На батька Інна намагалася не тримати зла. Вона знала, що чоловік слухає свою дружину, а що могла наговорити мачуха — ні для кого не було секретом. Мама Інни померла рано. Тоді дівчинці щойно виповнилося дев’ять. Батько сумував майже п’ять років, а потім одружився вдруге.
Інна часто тікала до бабусі, бо стосунки з суворою мачухою не склалися з самого початку. Коли бабусі не стало, Інна вирішила поєднувати навчання з роботою, але переїхати до квартири, яку їй залишила бабуся. Жити було нелегко, але краще вже харчуватися хлібом і молоком, ніж терпіти косі погляди мачухи.
Закінчивши університет, Інна влаштувалася працювати в школу неподалік від дому. Вона пропрацювала там два з половиною роки, поки директор не запропонував їй кращу посаду. У селах не вистачало вчителів, тож за державною програмою залучення молодих спеціалістів пропонували зарплату вищу, ніж у місті. Свіже повітря, єднання з природою, та й класи менші.
Інна вхопилася за цю можливість, бо в місті її вже нічого не тримало.
Батько з Інною зв’язок не підтримував. Боявся, що дружина неправильно зрозуміє, вважатиме його зрадником — мабуть, цим Тетяна Юріївна володіла найкраще: змушувати відчувати провину. Батько за свою другу дружину тримався міцно. Любив чи просто боявся старість зустрічати на самоті? Інна не знала і шукати відповідь не намагалася. Вона давно простила і відпустила батька, бо у кожного свій шлях.
Колись ми всі постанемо перед судом, де доведеться відповідати за свої вчинки.
— Чого застигла? Батька рідного на поріг не покличеш? — хрипло запитав Михайло Олександрович.
— Ой, пробач. Проходь, звісно. Я просто не очікувала, що ти прийдеш. Стільки часу не бачилися… Звідки ти знав, що я вдома?
— Сусідка твоя сказала. Думаєш, я не знаю, чим ти живеш? Як же я спати міг би спокійно, якби не дізнавався про твоє життя? Ти вже не гнівайся. Хоч я й створив нову сім’ю, але про тебе ніколи не забував. Може, так і не виглядало, але я як… Ангел-охоронець завжди був поряд, — сказав Михайло Олександрович не дуже переконливо, видно було, що вигадував на ходу.
Інна запросила батька зайти у квартиру, запропонувала чаю — він не відмовився.
Погане передчуття не полишало її: батько не міг з’явитися просто так. Напевно, щось сталося. Можливо, знову потрібні гроші? Якщо допомогти батькові Інна була ще готова, то про сестру вона й слухати не хотіла.
Від Альони вона отримала лише біль і розчарування, і кожного разу, згадуючи її, Інна здригалася.
— Стало мені відомо, що ти до села перебираєшся. Не скажу, що здивований. У матір ти свою вдалася. Вона завжди прагнула до сільського життя, казала, що місто — не для неї. Можливо, якби я прислухався до неї, то й жива була б вона досі? Хто знає, може, там і здоров’я б поправила?.. Втім, тепер уже не дізнаєшся напевно, як усе могло скластися. Відмовляти тебе не буду. Молодець, що все вирішила для себе. Знаю, що ти вже й приглядалася… Як там тобі? Сподобалося?
— Так. Дуже гарне мальовниче місце. Дітей у класі небагато, я зможу приділяти увагу кожному. Так навчання буде значно ефективнішим, — поспішила поділитися Інна, знову дозволивши собі відкрити серце батькові.
— Ну й добре, якщо так. Я не просто так сюди прийшов. Ти вже думала, що робитимеш із квартирою?
Інна кивнула. Вона вже домовилася зі своєю подругою, яка працювала в агенції нерухомості. Вирішила, що закриє речі в одній кімнаті, а другу буде здавати в оренду. Адже зайва копійка ніколи не завадить. Додаткові гроші краще, ніж щоб квартира пустувала, а Інні доводилося б оплачувати комунальні послуги.
— Здавати вона надумала! І не думай навіть! Отримала хату в селі — от і їдь туди, а квартиру на сестру перепиши. Жаднюгою бути не треба. Чому я тебе вчив із дитинства?
Інна шоковано розкрила очі. Вона знала, що батько прийшов не просто так, але навіть уявити не могла, з якою нахабністю їй доведеться зіткнутися.
— На сестру? Ти вважаєш, що я повинна віддати свою квартиру тій, що навіть не є мені сестрою? Ти, звісно, удочерив її, але мені вона — ніхто. Її мати постійно знущалася з мене, а Альона тільки підливала масла у вогонь. Вона мені ніколи не була сестрою і не стане. І віддавати їй своє я не збираюся.
— Як ти можеш так говорити та підвищувати голос на батька? Ти повинна дякувати мені за те, що я сам тебе виховував, стільки років життя тобі присвятив. І Тетяні повинна бути вдячна, адже вона так старалася замінити тобі матір!
Інна відчула, як гнів і образа здіймаються в ній, наче ураган. Батько називав це спробою замінити матір? Рідна мати ніколи б не поводилася так жорстоко. До того ж приклад був перед очима: Тетяна пилинки здувала зі своєї доньки, тоді як пасербицю готова була розчавити, мов надокучливого комара. Інна старалася навіть не потрапляти їм на очі, але все одно завжди була винною. Постійно її карали за витівки Альони, удаючи, ніби не знали, хто насправді винен у проблемах.
Очі запекло від сліз, але дівчина холодно й твердо промовила:
— Я не знаю, яку умову тобі поставила Тетяна, але я не збираюся з нею нічим ділитися. Я нікому нічого не винна! Лишаючи мене без нічого, ти навіть не задумувався, що я відчувала. Я тікала до бабусі, і тільки вона бачила мій справжній біль, тоді як ти заплющував очі на почуття рідної доньки, аби тільки догодити новій дружині і її доньці. Цю квартиру мені подарувала бабуся, і ніхто не посміє її в мене забрати. До того ж — будинок у селі мені ніхто не дарує. Я житиму там, поки працюю. Скільки я там пропрацюю — лише одному Всевишньому відомо. Може, вже наступного навчального року мені знайдуть заміну. А може, я сама не впораюся.
Батько різко підвівся, його обличчя налилося червоним від гніву, а голос став ще більш хрипким:
— Інно! Ти не розумієш, про що говориш! Альона — твоя сестра! Вона виросла поряд із тобою. Ніхто не винен у тому, що ти тікала з дому. Альона тягнулася до тебе й хотіла подружитися. Вона була набагато молодша за тебе й потребувала більшої уваги.
Михайло Олександрович старанно намагався викликати у доньки почуття провини. Як же це було їй знайоме — саме так діяла і мачуха. Але Інна вже навчилася фільтрувати те, що їй говорили.
— У кожного свої погляди на те, що відбувалося. Я провела кілька років, ховаючись від постійних скарг матері Альони. Вона мені не сестра, і ти це знаєш! Ти сам прийняв рішення удочерити її й поставити вище за рідну доньку. І тепер ти хочеш, щоб я просто з цим змирилася?
— Ти завжди думала тільки про себе. Навіть не намагалася зрозуміти, як це — стати частиною нової родини. Ти не маєш права засуджувати Тетяну й Альону! Так, я визнаю, що ти постраждала, що я десь не догледів, але це не знімає з тебе обов’язку відпустити образи й навчитися прощати інших.
Інна подивилася на батька крізь пелену сліз. Навіть тепер він продовжував захищати Альону, казав, що їй було важче за інших. Хоча новою родина була для всіх… Однак її почуття нікого тоді не хвилювали — окрім бабусі.
— Я давно пробачила тобі, тату. Шукала виправдання твоїм вчинкам. Казала собі, що ти потребував родини, що самотність у старості — це страшно. Я багато чого терпіла. Заплющувала очі на приниження, яких зазнавала від мачухи, на нестатки після смерті бабусі. Але йти на поводу у твоєї дружини й віддавати квартиру її доньці я не збираюся. І не намагайся мене переконати.
Михайло Олександрович проковтнув клубок у горлі — слова застрягли й не могли вирватися. Занадто пізно він усвідомив, наскільки недоречним був його прихід і як сильно він помилився, сподіваючись, що Інна просто підкориться вимогам. Він справді на багато чого заплющував очі. Навіть зараз прийшов сюди на вимогу ненаситної дружини. Дивлячись в очі рідній доньці, чоловік відчував провину перед нею, але розумів, що не хоче псувати стосунки із дружиною. Тетяна точно образиться, буде називати його безтолковим, мовляв, не зміг переконати дочку. Не хотілося засмучувати її, адже саме вона, як він вважав, подарувала йому нове життя після смерті першої дружини.
— Ти ще молода, — почав чоловік, намагаючись пом’якшити тон. — Вийдеш заміж. Квартира тобі й не потрібна буде. Якщо не хочеш переписувати її на Альону, то хоча б дозволь їй пожити тут. Їй хочеться свободи, а з літніми людьми важко. Ти ж маєш це розуміти. Тобі варто налагодити стосунки з Тетяною й Альоною. Зроби перший крок. Покажи, що ти не така, як вони думають.
Інна лише гірко всміхнулася. Вона повинна була зробити крок? Скільки цих «перших кроків» вона вже робила у минулому? Хтось оцінив це? Хтось хоча б раз узяв до уваги її почуття? Пускати Альону навіть просто пожити у квартиру Інна не збиралася. Вона знала: коли повернеться — від квартири залишиться лише порожня коробка. І оплачувати комуналку все одно доведеться їй, Інні, бо заробляти гроші Альона не вміла і навіть не збиралася вчитися.
— Налагодити стосунки? Ціною квартири? Дякую, але я в цьому не потребую. Якось жила без них раніше — житиму й тепер.
— Ти вперта, як твоя мати, — вимовив Михайло Олександрович із гіркотою. — Гаразд, я не буду тебе вмовляти. Але зрозумій: ти втрачаєш сім’ю. Втрачаєш мою повагу.
— Сім’я? Ваша «сім’я» ніколи не була для мене справжньою. Ти сам прийняв рішення віддалитися від мене. Моєю сім’єю залишалася бабуся, але тепер її немає поруч. Вона пішла. І я залишилася сама. А твоя повага… Чи має вона тепер значення, коли я знаю, що в будь-який момент ти можеш повернутися до мене спиною, тату?
Інна вперше наважилася сказати батькові правду. Вона завжди заплющувала очі, змушувала себе мовчати й не озвучувала того, що кипіло в душі, а тепер зважилася. І не шкодувала. Їй стало легше. Вона втомилася вдавати, що в неї все добре. Тепер настав час рішучих дій.
Михайло Олександрович пішов, заявивши доньці, що якщо вона передумає — його номер вона знає. В іншому випадку він не бажає мати з нею нічого спільного. Інна не знала, чи йшли ті слова від щирого серця, чи глибоко в душі батько шкодував про все. Вона знала лише одне: для неї він назавжди залишиться тим батьком, яким був до шлюбу з Тетяною.
Закінчивши збирати речі, Інна передала ключі подрузі, підписала договір з агентством про здачу квартири й поїхала туди, де на неї чекало нове життя. Якщо захоче залишитися там назавжди — це буде її власним рішенням. Тоді й подумає, що робити з квартирою — здавати далі чи продати й збільшити житлоплощу. Нерухомість зайвою ніколи не буває. Це велика розкіш, щоб віддавати її негідним родичам.
Як і обіцяв, батько більше не дзвонив Інні, знову розірвавши всі контакти. Від далеких родичів вона час від часу дізнавалася про його стан, і це було все, що залишилося між колись близькими людьми. Через півтора року Інна вийшла заміж за Євгена, чоловіка, який тримав у селі невеличку ферму. Вона знову відчула себе потрібною й коханою, і життя знову набуло яскравих барв. Повернення до міста Інна більше не планувала, а квартиру вони разом із чоловіком вирішили залишити — їхнім дітям житло обов’язково знадобиться, коли вони виростуть і вступатимуть до вишів.
Що ж до Михайла Олександровича — немало неприємних слів йому довелося вислухати від дружини, коли він повернувся ні з чим, однак… таке життя його цілком влаштовувало. Хтось із сусідів перешіптувався, казали, що Тетяна його причарувала, не інакше, а хтось просто махав рукою й не хотів про нього говорити, адже своєї волі Михайло Олександрович позбувся давно. І зробив це, здається, за власним бажанням.
Теща народила від зятя — у 50 років! Коли донька дізналася, хто народився, сповзла по стіні. Мати ніколи не повинна робити такої підлості!