Вікторія купила квартиру у двадцять шість років. Однокімнатну, на четвертому поверсі панельної дев’ятиповерхівки. Іпотеку брала на п’ятнадцять років, щомісяця віддавала половину зарплати банку, але своє житло вартувало цих зусиль. Працювала Вікторія у відділі продажів великої компанії, займалася контрактами, вела переговори. Зарплата була пристойна, дозволяла не тільки платити кредит, а й відкладати потроху на ремонт.
Артема зустріла через рік після купівлі квартири. Познайомилися на корпоративному заході — Артем працював у сусідньому відділі, займався логістикою. Високий, спокійний, з добрими очима та легкою усмішкою. Залицявся красиво: квіти, прогулянки, увага до дрібниць. Вікторія закохалася швидко.
Через пів року Артем запропонував з’їхатися. Вікторія погодилася. Артем жив у орендованій квартирі на околиці, платити оренду сенсу не було, якщо можна переїхати до нареченої. Речей у чоловіка було небагато: одяг, книги, ноутбук. Вікторія звільнила місце у шафі, й Артем в’їхав.
Ще через три місяці зіграли весілля. Скромне, без зайвого пафосу. Розписалися у РАЦСі, відсвяткували у кафе з друзями та родичами. Мати Артема, Тамара Михайлівна, приїхала з іншого міста, де жила сама у двокімнатній квартирі. Жінка років п’ятдесяти п’яти, повна, з фарбованим рудим волоссям і гучним голосом. На весіллі свекруха багато говорила, сміялася, обіймала сина, Вікторію оцінювала довгим поглядом.
Після урочистостей Тамара Михайлівна поїхала додому, але через місяць зателефонувала Артему.
— Синку, у мене проблеми з квартирою. Сусіди зверху затопили, ремонт потрібен серйозний. Жити там не можна. Можна я до вас на пару тижнів?
Артем подивився на дружину запитально. Вікторія кивнула. Пара тижнів — це небагато. Можна потерпіти.
Тамара Михайлівна приїхала з двома величезними сумками й зайняла половину кімнати. Матрац постелили на підлозі, свекруха влаштувалася, немов збиралася затриматися надовго.
Перші дні минули нормально. Тамара Михайлівна допомагала готувати, прибирала квартиру, намагалася не заважати. Але поступово поведінка почала змінюватися. Свекруха стала втручатися у справи подружжя: радила, як краще готувати суп, де зберігати речі, коли лягати спати.
— Вікуся, ти неправильно миєш підлогу. Треба так, — говорила Тамара Михайлівна, забираючи швабру з рук невістки.
— Артеме, скажи дружині, щоб купувала нормальний хліб, а не цей дорогий. Навіщо переплачувати?
Вікторія стискала зуби, мовчала. Це тимчасово. Скоро свекруха поїде.
Але тижні минали, а Тамара Михайлівна й не думала їхати. На запитання про ремонт відповідала ухильно:
— Та там ще не все закінчено. Майстри зволікають. Потерпіть трохи.
Трохи перетворилося на два місяці. Вікторія почала нервувати. Квартира здавалася тісною, свекруха була присутня скрізь: на кухні, у коридорі, навіть у розмовах між подружжям. Тамара Михайлівна коментувала кожне рішення Вікторії, кожен вчинок.
— Вікуся, навіщо ти так пізно з роботи приходиш? Артем цілий день сам сидить.
— Артем працює допізна, мамо, — відповідала Вікторія стримано. — І я теж.
— Але ти дружина. Повинна встигати і працювати, і дім вести.
Вікторія йшла у ванну, вмивалася холодною водою, заспокоювалася. Повторювала собі: це тимчасово.
Артем намагався згладжувати конфлікти. Коли мати переходила межі, чоловік робив їй зауваження, але м’яко, без натиску.
— Мамо, ну не треба. Віка сама знає, як їй працювати.
Тамара Михайлівна ображалася, замовкала на годину, потім поверталася до колишнього. Артем зітхав, знизував плечима.
— Вибач, вона така. Звикла всіх повчати.
Вікторія кивала, але всередині накопичувалося роздратування.
З часом Артем став змінюватися. Якщо раніше чоловік захищав дружину, то тепер усе частіше погоджувався з матір’ю. Особливо коли Тамара Михайлівна починала дорікати синові в тому, що він недостатньо допомагає їй, не піклується, забув, хто його виростив.
— Синку, я ж не вічно проживу. А ти мене по кутках ганяєш, — говорила свекруха з образою в голосі.
Артем стискав кулаки, зітхав.
— Мамо, ти ж знаєш, що я тебе люблю.
— Тоді чому дружина твоя так зі мною розмовляє?
— Як розмовляє? — дивувалася Вікторія. — Я нічого такого не казала.
— Та годі. Ти вчора сказала, що я неправильно картоплю чищу. Думаєш, я не чула?
Вікторія не пам’ятала таких слів, але сперечатися не стала. Втомилася від цих суперечок, від постійної напруги.
Артем почав підтримувати матір усе частіше. Вікторія помічала, як чоловік киває на слова свекрухи, погоджується з критикою на адресу дружини.
— Може, мама має рацію. Може, тобі дійсно варто менше часу на роботі проводити?
Вікторія дивилася на чоловіка з подивом.
— Артеме, у мене контракти, дедлайни. Я не можу просто взяти й піти раніше.
— Але сім’я важливіша за роботу.
— Сім’я? — Вікторія гірко посміхнулася. — У нас зараз сім’я чи комуналка?
Артем насупився, відвернувся. Розмова закінчилася мовчанням.
Вікторія намагалася триматися. Йшла в роботу з головою, затримувалася в офісі, поверталася пізно. Вдома майже не розмовляла зі свекрухою, спілкувалася коротко, формально. Артем помічав холодність, але нічого не робив.
Жовтень видався дощовим. За вікном похмуре небо, вітер гнав листя по асфальту, рано сутеніло. Вікторія поверталася з роботи у сутінках, промокла під дощем, втомлена. Вдома зустрічала тепла кухня, запах вечері та свекруха, яка сиділа за столом з Артемом.
Одного вечора Вікторія зайшла у квартиру і почула розмову на кухні.
— Синку, мені потрібні гроші на ремонт. У мене там стіни тріснули після потопу, потрібно штукатурити, фарбувати. Майстер оцінив роботу — тисяч двадцять п’ять. Ти допоможеш?
Артем зам’явся.
— Мамо, у мене зараз таких грошей немає.
— А у Віки є. Вона ж відкладає. Попроси в неї.
Вікторія завмерла у коридорі, прислухалася.
— Мамо, це її гроші. Вона збирає на ремонт тут.
— Ну і що? Ви чоловік і дружина. Що означає її гроші, твої гроші? Усе спільне має бути. Ти чоловік чи ні?
Вікторія зайшла на кухню, зняла куртку, повісила на спинку стільця.
— Добрий вечір.
Артем здригнувся, подивився на дружину винуватим поглядом. Тамара Михайлівна зустріла невістку впевнено, без тіні збентеження.
— Вікуся, ми якраз про тебе говорили.
— Чула, — відповіла Вікторія коротко.
— Ну то що скажеш? Допоможеш із ремонтом?
Вікторія сіла за стіл, налила собі води, зробила ковток.
— Ні.
Тамара Михайлівна витріщила очі.
— Як це ні?
— Так. У мене відкладені гроші на ремонт цієї квартири. Я не буду витрачати їх на щось інше.
— Але це ж для мене! Для матері твого чоловіка!
— Тамаро Михайлівно, у вас своя квартира. Я не зобов’язана за неї платити.
Свекруха схопилася, взялася за край столу.
— Ти чуєш, Артеме?! Чуєш, як вона зі мною розмовляє?! Твоя дружина відмовляє твоїй матері! Яка жінка так чинить?!
Артем сидів, опустивши голову, мовчав. Вікторія дивилася на чоловіка, чекала на підтримку. Але Артем лише зітхнув.
— Віко, може, справді допоможемо? Мама сама, їй важко.
Вікторія не повірила почутому.
— Артеме, ти серйозно?
— Ну подумай, це ж моя мати. Не можна її так кидати.
— Я не кидаю. Я просто не хочу витрачати свої заощадження на чужий ремонт.
— Чужий?! — заверещала Тамара Михайлівна. — Це квартира матері твого чоловіка! Як ти смієш називати це чужим?!
Вікторія встала, взяла склянку, пішла до раковини.
— Я не буду це обговорювати. Рішення прийнято.
Свекруха розвернулася до сина, голос тремтів від обурення.
— Артеме, ти чоловік чи ганчірка?! Дружина тобі вказує, що робити! Ти не можеш розпоряджатися грошима у власній родині! Це принизливо!
Артем підвівся, обличчя почервоніло.
— Віко, дай грошей мамі.
— Ні, — повторила Вікторія, не обертаючись.
— Я сказав — дай!
Вікторія розвернулася, подивилася на чоловіка холодно.
— І я сказала — ні. Це мої гроші, моя квартира. І я вирішую, на що їх витрачати.
Артем крокував ближче, щелепа стиснулася.
— Ти не даєш мені бути чоловіком! Не даєш вирішувати! Весь час командуєш, вказуєш!
— Я не командую. Я захищаю те, що заробила сама.
— Ти егоїстка!
— Я реаліст.
Артем замахнувся і вдарив дружину по обличчю. Удар був різким, сильним, несподіваним. Вікторія відсахнулася, схопилася за щоку, сперлася спиною на раковину. Дзвін у вухах, біль розливався по обличчю. В очах потемніло на секунду.
Тиша. Абсолютна. Навіть дощ за вікном ніби замовк.
Тамара Михайлівна стояла біля столу, руки склала на грудях, дивилася на невістку із задоволенням. Потім повернулася до сина, голос прозвучав спокійно, майже лагідно:
— Ось, синку, я ж попереджала. Один ляпас зайвим не буде, і дружина перестане сперечатися.
Вікторія стояла нерухомо, тримаючи долоню біля щоки, що горіла. Дивилася на чоловіка, на свекруху. Артем відступив на крок, опустив руку, дихання збилося. Обличчя чоловіка було блідим, в очах майнуло щось схоже на переляк, але вибачень не було.
Вікторія опустила руку, випросталася. Біль відступив на другий план. На першому була ясність. Холодна, ріжуча ясність.
Це не сім’я. Це пастка.
Мовчки Вікторія вийшла з кухні, пройшла в кімнату, зачинила двері. Сіла на ліжко, дивилася в стіну. Думки метушилися, але поступово заспокоювалися, вишиковувалися в чітку лінію.
Не можна залишатися тут. Не можна жити з людиною, яка підняла на неї руку. Не можна терпіти свекруху, яка маніпулює сином і радіє приниженню невістки.
Вікторія дістала телефон, відкрила контакти. Знайшла номер подруги, Оксани, з якою разом навчалася в університеті. Написала коротке повідомлення: «Можна до тебе на пару днів?»
Відповідь надійшла за хвилину: «Звісно. Що трапилося?»
«Потім розповім.»
Вікторія встала, дістала зі шафи сумку, почала складати речі. Одяг, документи, телефон, зарядку. Рухалася швидко, чітко, без емоцій. За дверима чулися голоси — Артем і Тамара Михайлівна про щось говорили, але слів не розібрати.
За десять хвилин сумка була готова. Вікторія переодяглася, наділа куртку. Відчинила двері, вийшла в коридор. Артем стояв біля кухні, побачив дружину із сумкою, крокував назустріч.
— Ти куди?
— Піду на пару днів. Побудь сам, подумай.
— Віко, зачекай…
— Не чіпай мене, — голос Вікторії був тихим, але твердим.
Артем завмер. Тамара Михайлівна вийшла з кухні, дивилася на невістку з усмішкою.
— Ідеш? Ну й правильно. Невдячна.
Вікторія не відповіла. Взяла ключі, вийшла з квартири, зачинила двері. Спустилася сходами, вийшла на вулицю. Дощ лив сильніше, промочив волосся за хвилину, але Вікторія не звертала уваги. Йшла швидко, не озираючись.
Оксана жила в іншому районі, добиратися потрібно було на метро. Вікторія сіла у вагон, влаштувалася біля вікна, дивилася на своє відображення в темному склі. Щока горіла, але біль уже майже не відчувався. Всередині було порожньо й холодно.
Подруга відчинила двері одразу, обійняла, провела у квартиру.
— Господи, Віко, що з тобою?
— Артем ударив.
Оксана завмерла, відсторонилася, подивилася на подругу уважно. Побачила червону пляму на щоці, зблідла.
— Він що, зовсім?!
— Так.
— Через що?
— Через гроші. Свекруха попросила, я відмовила. Артем зірвався.
Оксана похитала головою, повела подругу на кухню, поставила чайник.
— Віко, ти не повернешся туди?
— Не знаю поки що.
— Як не знаєш? Він тебе вдарив!
— Знаю. Але мені потрібен час подумати.
Оксана налила чай, присунула чашку.
— Думай скільки треба. Живи тут, поки розберешся.
Вікторія кивнула вдячно, зробила ковток. Тепло розлилося по грудях, трохи заспокоїло.
Вночі Вікторія майже не спала. Лежала на дивані в кімнаті Оксани, дивилася у стелю, прокручувала в голові те, що сталося. Обличчя Артема перед ударом. Спокійний голос Тамари Михайлівни. Фраза, яка прозвучала як вирок.
На ранок рішення визріло.
Вікторія встала з дивана, вмилася, одяглася. Оксана спала ще, будильник задзвонить лише за годину. Вікторія тихо пройшла на кухню, написала записку: «Дякую. Повернуся до обіду. Потрібно дещо забрати з квартири.»
Дорога додому зайняла сорок хвилин. Вікторія зайшла у під’їзд, піднялася на четвертий поверх. Відчинила двері своїм ключем. У квартирі було тихо. Артем і Тамара Михайлівна ще спали — за стіною чулося розмірене дихання.
Вікторія пройшла в кімнату, дістала зі шафи коробку з документами. Паспорт, свідоцтво про шлюб, договір на квартиру, банківські картки, трудова книжка. Усе склала в сумку. Потім відчинила шухляду комода, забрала прикраси — нічого дорогого, але пам’ятні речі від бабусі. Фотоальбом з дитинства. Ноутбук. Зарядні пристрої.
Рухалася швидко, безшумно. За стіною хтось заворушився, кашлянув. Вікторія завмерла, прислухалася. Тиша. Продовжила збирати речі.
За п’ятнадцять хвилин усе необхідне було запаковано. Вікторія озирнула кімнату востаннє. Тут минуло два роки життя. Не найщасливіші, але важливі. Тепер ця глава закривалася.
Вікторія вийшла з квартири, зачинила двері. Спустилася, викликала таксі. Поїхала у банк.
Відділення відкривалося о дев’ятій. Вікторія почекала біля входу, першою зайшла всередину. Підійшла до менеджера, пояснила ситуацію. Потрібно зняти гроші з рахунку, залишивши лише ту суму, яку вносив Артем за час шлюбу.
Менеджер кивнула, подивилася у комп’ютер, порахувала. Артем переказував на спільний рахунок приблизно сім із половиною тисяч на місяць. За два роки набігло сто вісімдесят тисяч. Вікторія попросила залишити цю суму на рахунку, решту зняти готівкою.
Операція зайняла пів години. Вікторія отримала гроші, перерахувала, прибрала у сумку. Вийшла з банку, сіла на лавку біля зупинки. Дістала телефон, відкрила мапи. Знайшла найближче відділення Національної поліції.
Черговий зустрів Вікторію стримано, але уважно. Запитав, у чому справа. Вікторія розповіла коротко: чоловік ударив учора ввечері, є сліди на обличчі. Хоче написати заяву.
Черговий кивнув, покликав дільничного офіцера поліції. Дільничний, чоловік років сорока зі втомленим обличчям, запросив Вікторію до кабінету. Посадив, дістав бланк заяви.
— Розповідайте докладно. З чого почалося, як відбувалося.
Вікторія розповіла. Про свекруху, яка попросила грошей на ремонт. Про відмову. Про скандал. Про удар. Про слова Тамари Михайлівни після того, що сталося.
Дільничний записував, зрідка ставив уточнювальні запитання. Коли Вікторія закінчила, дільничний подивився на обличчя заявниці.
— Слід ще видно. Потрібно зафіксувати. Зараз викличу медика, оформимо освідування.
Через двадцять хвилин прийшла жінка-медик із валізкою. Оглянула щоку Вікторії, сфотографувала, внесла дані у протокол. Синець уже проступав чітко, шкіра почервоніла.
— Тілесні ушкодження легкого ступеня тяжкості, — сказала медик. — Відповідають удару відкритою долонею.
Протокол підписали. Вікторія отримала копію. Дільничний пояснив подальшу процедуру: заяву прийнято, буде проведена перевірка, викличуть Артема на бесіду.
— Ви можете подати заяву на розлучення через суд, — додав дільничний. — І якщо будуть погрози, повторні інциденти — одразу повідомляйте.
Вікторія подякувала, вийшла з відділення. На вулиці був яскравий осінній день, сонце пробивалося крізь хмари, вітер тріпав листя. Вікторія дістала телефон, набрала номер юриста, якого рекомендувала Оксана.
Консультацію призначили на той самий день, через три години. Вікторія поїхала в офіс юридичної компанії. Юристка, жінка середніх років на ім’я Олена, вислухала історію, поставила кілька запитань.
— Квартира оформлена на вас?
— Так. Куплена до шлюбу, в іпотеку.
— Чоловік прописаний?
— Так.
— Добре. Подамо заяву про розлучення через суд. Вкажемо підставу — неможливість спільного проживання. Додамо копію заяви з поліції. Суд візьме це до уваги. Прописку чоловіка можна буде анулювати після розлучення.
Олена склала заяву, Вікторія підписала. Документи подали до суду того ж дня.
Увечері Вікторія повернулася до Оксани. Подруга зустріла із запитанням у погляді.
— Ну?
— Зробила все, що могла. Заява до поліції, заява на розлучення.
Оксана обійняла подругу.
— Правильно. Не повинна ти терпіти це.
Вікторія кивнула, втомлено опустилася на диван.
Через два дні Артем почав телефонувати. Вікторія не брала слухавку. Чоловік писав повідомлення: «Віко, давай поговоримо. Я не хотів. Вибач. Мати вже поїхала. Повернися, будь ласка.»
Вікторія читала, видаляла. Відповідати не збиралася.
Потім телефонувати почала Тамара Михайлівна. Свекруха залишала голосові: «Вікторіє, ти руйнуєш сім’ю. Артем страждає. Це все через твій егоїзм. Подумай про репутацію. Сусіди вже говорять.»
Вікторія заблокувала номер свекрухи.
Через тиждень надійшло повідомлення з поліції. Заяву прийнято до провадження, призначено перевірку. Артема викликали на бесіду до відділення. Дільничний зателефонував Вікторії, повідомив, що чоловік визнав факт удару, пояснив це емоційним зривом, попросив не доводити справу до суду.
— Що ви вирішили? — запитав дільничний.
— Продовжуємо, — відповіла Вікторія твердо.
— Добре. Матеріали направимо до суду.
Вікторія поклала слухавку, видихнула. Назад шляху не було. І це правильно.
Ще за кілька днів прийшла повістка до суду про розлучення. Засідання призначили через місяць. Вікторія передала інформацію юристці, та запевнила, що все йде за планом.
Артем телефонував рідше. В одному з повідомлень написав: «Я з’їжджаю. Не можу жити там один. Сусіди дивляться косо. Мати поїхала назад додому. Ключі залишу у консьєржки.»
Вікторія прочитала, нічого не відповіла.
Через два дні Вікторія поїхала до своєї квартири. Зайшла у під’їзд, піднялася. Відчинила двері. Квартира була порожня. Артем забрав свої речі. Ключі справді лежали у консьєржки — жінка передала їх Вікторії зі співчутливим поглядом.
Вікторія обійшла кімнати. Все виглядало так само, як раніше, тільки пустіше. Матрац, на якому спала свекруха, прибраний. На кухні чисто. У шафі залишився лише одяг Вікторії.
Вікторія сіла на ліжко, озирнулася. Тиша. Жодних голосів, жодних докорів, жодної напруги. Тільки тиша. І це було чудово.
Наступного дня Вікторія викликала слюсаря. Майстер прийшов за годину, замінив замки на вхідних дверях. Вікторія отримала нові ключі, перевірила, як працюють. Все чудово.
— Може, ще й вічко поміняти? — запропонував слюсар.
— Давайте.
За пів години роботу було завершено. Вікторія розрахувалася, провела майстра. Зачинила двері на новий замок, притулилася до одвірка. Глибоко вдихнула, видихнула.
Свобода. Справжня, без умов. Квартира знову належала лише їй.
Вікторія ще кілька днів жила в Оксани, доки повністю не переконалася, що Артем справді з’їхав і не повернеться. Потім перевезла речі назад. Влаштувалася знову у своїй квартирі. Звичні стіни, знайомі кути. Але атмосфера змінилася. Стало легше дихати.
Суд відбувся за місяць, як і планувалося. Артем прийшов, сидів похмурий, жодного разу не подивився на Вікторію. Суддя вислухала обидві сторони, ознайомилася з документами. Вікторія розповіла про причини розлучення, надала копію заяви з поліції, медичне освідування.
Артем мовчав, не заперечував. Його адвокат спробував пом’якшити ситуацію, послатися на стрес, сімейні обставини. Суддя вислухала, але рішення ухвалила однозначне: шлюб розірвати. Спільно нажитого майна немає, квартира належала Вікторії до шлюбу.
Через місяць рішення суду набуло чинності. Вікторія отримала свідоцтво про розірвання шлюбу. Прийшла додому, поклала документ у коробку з рештою паперів. Закрила, прибрала на полицю.
Глава закрита.
Вікторія повернулася до роботи з новими силами. Колеги помітили зміни: стала впевненішою, спокійнішою, усміхалася частіше. Начальник похвалив за вдало укладений контракт, запропонував підвищення. Вікторія погодилася.
Вечорами поверталася додому у тишу. Готувала вечерю, дивилася фільми, читала книжки. Ніхто не командував, не критикував, не вказував. Можна було просто жити.
Одного вечора Вікторія стояла біля вікна, дивилася на місто. Вогні у вікнах будинків, поодинокі машини на дорозі, осінній вітер гнав листя по тротуару. За спиною тихо грала музика, на столі холонув чай.
Вікторія подумала про те, як легко можна втратити себе в чужих очікуваннях. Як просто погодитися терпіти заради примарного спокою. Як складно зробити крок назустріч правді.
Але вона зробила. І не шкодувала.
Телефон завібрував — повідомлення від Оксани: «Як справи?»
Вікторія посміхнулася, відповіла: «Добре. Все добре.»
І це була правда. Вперше за довгий час — чиста, проста правда. Без натяжок, без застережень. Вікторія була вільна. Від токсичних людей, від принижень, від страху. Вільна бути собою, у своїй квартирі, у своєму житті.
Вона поставила нові двері — не лише у квартирі, а й у душі. Двері, за якими залишилися біль, образи, помилки. Попереду було майбутнє. Невідоме, але своє.
І це було найважливіше.
— Встань раніше, приготуй мамі сніданок, — сказав чоловік. — А ти не забув, чия вона мати? Варіть самі свої каші одне одному