Олена любила ранок. Вона прокидалася рано, готувала собі міцну каву й відкривала ноутбук, щоб узятися за нову статтю. У ці миті вона почувалася впевненою, контролюючи кожну деталь свого життя. Але з кожним днем це відчуття вислизало.
Артем давно змінився. Або, може, вона просто раніше цього не помічала? Їхній шлюб не був щасливим, але й нещасним його теж не назвеш. Вони існували поруч, як сусіди, яким зручніше жити разом, ніж вирішувати питання розлучення. Він приходив додому пізно, іноді взагалі не ночував, посилаючись на відрядження. Вона не ставила запитань – не тому, що довіряла, а тому що не бачила сенсу.
Але найбільше її тривожила не поведінка чоловіка, а його мати. Алла Геннадіївна з самого початку була проти їхнього шлюбу.
– Артеме, ти ж чоловік, тобі потрібна дружина, яка створює затишок, а не бігає з ноутбуком, – говорила вона з легкою усмішкою, коли приходила в гості.
Олена удавала, що не чує. Зрештою, Алла не жила з ними. Але її вплив на сина був величезним – і Олена це розуміла.
Одного вечора…
Артем пішов до магазину, а Олена вирішила прийняти гарячу ванну. Вона напустила піну, увімкнула розслаблюючу музику й відкинулася назад, дозволяючи теплу огорнути тіло.
Минуло хвилин двадцять, коли вона почула, як грюкнули вхідні двері. Вона не надала цьому значення – отже, чоловік повернувся. Але за кілька секунд за дверима ванної пролунали голоси.
– Ти нарешті прийняв рішення? – це був голос Алли Геннадіївни.
– Мамо, я ще не знаю, як краще… – невпевнено відповів Артем.
Олена застигла. Вона ніколи не підслуховувала чужі розмови, але зараз щось всередині змусило її затамувати подих.
– Що тут думати? – нетерпляче висловилась свекруха. – Зроби так, щоб вона пішла сама. Тобі не потрібно сваритися чи щось пояснювати. Нехай вирішить, що в неї просто не залишилося вибору.
Олена притислася до дверей, відчуваючи, як шалено б’ється серце.
– Мамо, ти розумієш, це не так просто.
– Просто, якщо робити все поступово. Сьогодні одне, завтра інше. Головне – довести її до стану, коли вона сама збере речі й піде. Повір, коли в неї почнуться проблеми, коли вона почне боятися за своє життя, ти виглядатимеш для всіх бідним, нещасним чоловіком.
Олена не знала, що робити. У неї запаморочилося в голові.
– Вона ж не дурна, мамо, – тихо сказав Артем.
– Не дурна, але й не всесильна, – засміялась свекруха.
Олена різко відскочила від дверей. Вона відчула, як усе тіло покрилося холодним потом.
Вони хочуть зламати її. Вони хочуть, щоб вона зійшла з глузду.
Дивні речі починаються…
Олена не подала вигляду, що щось знає. Але з того вечора все змінилося.
Спершу – дрібниці. Вона ставила будильник, але він не дзвонив. Здавалося б, дрібниця, але потім з’ясувалося, що хтось його вимикав. Потім вона виявила в косметичці блістер з пігулками, які ніколи не купувала.
– Артеме, ти щось підкинув мені в сумку? – запитала вона, показуючи знахідку.
– Що? Звісно, ні, – навіть не підняв очей від телефону.
А потім… якось вона повернулася додому й відчула запах газу. У паніці кинулася до плити – всі конфорки були вимкнені. Але запах стояв сильний.
– Ти знову залишила газ увімкненим? – роздратовано спитав Артем, зайшовши на кухню.
Олена оніміла.
– Це не я.
Він уважно подивився на неї, ніби щось зважував у голові.
– Олен, тобі треба відпочити. Ти останнім часом ніби не своя.
Вона хотіла сказати, що в домі щось коїться. Що речі зникають, з’являються дивні предмети, що вона чула їхню з матір’ю розмову. Але, поглянувши на чоловіка, раптом зрозуміла – він чекає, коли вона зламається.
Він хоче, щоб вона почала сумніватися в собі.
Олена не знала, що робити. Вона розуміла: потрапила в пастку, але не бачила виходу. Артем діяв за сценарієм своєї матері – методично, спокійно, без зайвих рухів. Це не була відкрита війна, радше виснажлива облога.
Вона почала помічати дрібниці: якось зникли її документи, а потім знайшлися в зовсім іншому місці. З телефону зникли важливі контакти – зокрема подруги, з якою вона часто ділилася думками. Лампочки у ванній і на кухні перегорали одна за одною, хоча були новими.
Але найстрашніше було з її ноутбуком. Одного ранку, відкривши його, вона побачила в браузері вкладки з запитами: «симптоми психічного розладу», «галюцинації через стрес», «як переконати людину звернутися до психіатра».
Олена різко закрила ноутбук, відчувши, як долоні вкриваються холодним потом.
Це не я, це не я, – прошепотіла вона.
У цей момент до кімнати зайшов Артем.
– Олен, ти знову за комп’ютером? Може, тобі варто трохи відпочити? – його голос був м’яким, але в очах майнуло щось крижане.
Вона нічого не відповіла.
Їй треба було вигадати, як вибратись.
Наступного дня Артем сказав, що затримається. Олена сприйняла це як шанс спокійно поритися в його речах. Вона й сама не знала, що саме шукає – компромат? Докази, що все це він підлаштовує? Або просто хотіла переконатися, що ще не збожеволіла?
Та щойно вона відкрила його шухляду – застигла.
Там лежала пачка її фотографій. Не звичайних, а дивних. Наприклад, вона спить, а поруч стоїть Артем і дивиться прямо в камеру. Або її обличчя у дзеркалі – з якимось тривожним, спотвореним виразом.
Олена гарячково перегортала знімки. Деякі виглядали так, ніби вона зробила їх сама, але вона точно цього не пам’ятала.
– А що ти тут робиш?
Вона різко обернулася. Артем стояв у дверях, обличчя було абсолютно спокійним.
– Ти стежив за мною… Ти… – її голос здригнувся.
– Що ти вигадуєш? – він нахилив голову, ніби вивчаючи її реакцію.
– Ці фотографії… Ти…
– Олено, ти справді вважаєш, що я за тобою стежу? – він усміхнувся і зробив крок ближче. – Послухай, я все розумію. Ти втомлена, нервова, робота важка. Ми ж дорослі люди, правда? Давай подумаємо логічно.
Олена подалася назад.
– Ти хочеш, щоб я збожеволіла.
– Ні, люба. Я хочу, щоб ти отримала допомогу.
Вона метнулася повз нього і вибігла на сходову клітку, не пам’ятаючи, як опинилася на вулиці. Вітер холодив обличчя, ноги підкошувалися.
Але куди йти?
Її не зламати
Олена додому не повернулася. Вона заховалася у колеги, ночувала там кілька днів, поки шукала спосіб викрити Артема.
Їй вдалося знайти дещо – копії його листування з матір’ю. Там були справжні звіти.
«Вона почала нервувати. Учора сказала, що не пам’ятає, як вимкнула світло.»
«Спитала про таблетки. Думаю, скоро почне вірити, що це її забудькуватість.»
«Скоро запропоную їй лягти в клініку – поки м’яко, але якщо відмовиться, тиснутимемо.»
Олена застигла. Вони намагалися визнати її неосудною.
Вона зібрала докази, записала розмову з однією з колишніх подруг Артема, яка натякнула, що «він завжди вмів позбавлятися зайвих людей».
Коли Олена повернулася додому, це вже була не та розгублена жінка, яку хотіли загнати в кут.
– Ти повернулася? – Артем подивився на неї з удаваним полегшенням.
– Так. І я йду.
– Куди це ти? – він насупився.
– Подала на розлучення. І, до речі, скоро до тебе завітають з перевіркою.
Артем залишився стояти у дверях, поки Олена йшла. На його обличчі не було ні злості, ні страху. Лише легке розчарування.
– Що ж, – тихо мовив він. – Значить, цей варіант не спрацював.
Олена переступила поріг, не озираючись. Але й досі іноді прокидається серед ночі, відчуваючи чийсь погляд у темряві.
— Я приведу на Новий рік свою коханку, — сказав чоловік. — Добре, тоді у мене теж є одна умова, — відповіла дружина