Одружився у 22 роки, з великої любові

Одружився у 22 роки, з великої любові. Чарівна наречена була схожа на порцелянову статуетку.

Швидко зрозумів, дуже швидко, що щастя немає — дружина його ледь терпіла і була мертвотно-холодною. Кохав. Думав, що потрібен час. Ось народиться дитина, прив’яже, склеїть. Народився син. Вона була в нестямі від щастя, вся зосередилася на первістку, тремтіла над ним. Думав: «Ну раз так любить сина від мене, то і мене покохає». Не покохала, ні. Розбивався на шматки, кар’єра йшла вгору, заробляв добре, — все для них. Холод дружини змінився дратівливістю, сварилися все частіше.

Нова квартира, нова машина. Подумав: «Ну от, другий народиться, і все вийде, відтане». Хотілося дівчинку, до тремтіння хотілося Катруську або Даринку. Бац — Олег Юрійович! (або Андрій Михайлович, або Дмитро Сергійович).

Добре, два хлопці — теж непогано.

Діти росли, дружина з ніжної статуетки перетворилася на верескливу, істеричну тітку — ледь що — потворний крик, червоні плями на шиї, істеричне тремтіння.

Добробут зростав. Дім — повна чаша. Крутився, гарував — все в дім, все для них.

Під час чергового скандалу, дивлячись у побілілі від злості очі дружини, скляні, безглузді, як у ляльки, він все зрозумів: «Не любить. Ніколи не покохає. Ненавидить».

За що? За те, що ходив по п’ятах, що одружився, що намагався бути найкращим у світі чоловіком. Занадто хорошим, щоб такого кинути. Хто ж такого кине? Корисна в господарстві худоба — заробити, привезти, відвезти, відремонтувати, домовитися, купити, заплатити. Вона ж не знає, де розрахункова книжка за квартиру, де хімчистка. Все він.

Він зрозумів, що теж її ненавидить. Що він знаходив стільки років у цій порожній, дурній, істеричній жінці? Боже, який ідіот…

Треба було піти, давно піти, відразу піти. А тепер — двоє дітей.

Живи й мучся.

Ця моторошна білоока жінка зіпсувала йому все життя, витерла об нього ноги. Його просто використали. Це все, на що він придатний — гібрид гаманця, болгарки та лопати.

Прожили стільки років, а згадати нічого. Причіпки, лайка, істерики.

Ідіот, він просто ідіот…

Квартира вщент набита красивими речами й побутовою технікою, діти розумні, з роботою в обох все гаразд, здоров’я, достаток, — все, що потрібно для щастя.

А щастя немає.

Затишна квартира перетворилася на крижане пекло. Від килимів, кришталю та іншої лабуди нічим дихати — затхле, задушливе повітря, ароматизоване, дезодороване, мертве, позбавлене смаку. Говорити немає про що. Тільки: «Завтра за страховку платити. Олія соняшникова скінчилася. У неділю треба в меблевий…» І все.

Додому йти не хотілося. Пропадав допізна на роботі. Почав пити.

Щодня після роботи — в кафе. Потім додому, порція лайки та спати. У запій не йшов, не валявся.

Старшому двадцять шість, молодшому двадцять. Зрозумів, що життя прожив даремно. Але що тепер поробиш? Вже п’ятдесят. Рятувався роботою, книгами, горілкою.

Все якось устаканилося, він варився в цьому мутному компоті й майже заспокоївся — значить, так судилося…

У якийсь момент зрозумів, що з горілкою треба зав’язувати. На його очах багато квітучих успішних чоловіків дійшло до тваринного стану через горілку.

Нехай життя не в радість, але свинею бути не хотілося. Зав’язав. Без горілки було трохи тоскно, але хоч якийсь привід поважати себе з’явився.

Прийшла думка — побудувати на дачній ділянці будинок. Жити одному, і можна навіть не розлучатися. Тиша, ліс, ставок, спокій, свобода. Що ще треба?

Загорівся. З властивою йому енергією почав будувати будинок. Стало якось цікавіше жити. Справи закружляли, дружина дратувала менше — було просто не до неї. Втративши до всього інтерес, вона весь вільний час дивилася серіали. Нехай дивиться, аби заткнулася.

І тут сталося непередбачене, немислиме…

На роботі з’явилася новенька — красива, набагато молодша, вища за посадою.

Він зрозумів, що пропав — закохався, як хлопчисько, якимось щенячим, захопленим і приреченим коханням.

Це було непотрібно, безглуздо і безсенсово. Це було справжнє марення.

Її русалчині зелені очі кидали на нього довгий, загадковий погляд — вони здавалися набагато старшими за їхню молоду володарку, було в них щось таке, що перевертало всю душу і змушувало солодко нити серце, і всередині все гостро і радісно тремтіло, і обдавало жаром. Він зрозумів, що він живий.

Він буде бачити її щодня — чого ще бажати? Пройде, подивиться, може, скаже щось.

З тугою дивився в дзеркало: «Ну й пика…» Жорсткі зморшки, майже повністю посивіле русяве коротке волосся, окреслився живіт. Добре хоч, високий і плечі широкі.

Але з такою пикою не лізуть зачаровувати зеленооких фей…

Купив кілька нових сорочок, дорогу туалетну воду. Став менше жерти. Посміювався над собою: «Давай, давай, старий дурень…»

Кривляючись і жартуючи, став надавати їй знаки уваги. Посміхалася, не гнала. Дивуючись сам собі, з веселим відчаєм запросив її випити кави в обід. Вона погодилася. Пили каву в маленькому кафе, розмовляли. Через тиждень він запросив її на побачення. У ресторан — посоромився, занадто якось. Поїхали за місто, гуляли, і говорили, говорили. Ні з ким він стільки не говорив…

У них почався роман. Яскравий, пристрасний, запаморочливий. Він не вірив, що так буває, він просто відчував, що щасливий, що потрібен. Він нарешті — не один. Дружину перестав помічати, вдома майже не бував, на її істерики мляво відказував — було не до неї.

Вона заповнила його до країв, як весняна вода — луки.

Це було те саме кохання, про яке талановиті люди пишуть романи або короткі вірші, що надовго переживають своїх творців, стріляються на дуелях і ведуть війни.

Те саме кохання, про яке він так мріяв. Але чому так пізно? Не у квітучі тридцять? Не в прекрасні, повні сил, сорок? Чому зараз, коли все пізно, пізно, пізно?

Але він нарешті жив. Замість затхлого синтетичного запаху пластмаси й запилених килимів — свіжий вітер, очманілий блиск сонця, пронизлива синь неба, що висмоктує душу. Він жив…

Нехай ще на день продовжиться це щастя, а потім і померти не шкода. Головне — він жив.

Одного разу, похмурого, теплого листопадового ранку, він все зрозумів. Він все нарешті зрозумів…

Через одинадцять років у супермаркеті він зіткнувся з нею. Розповзлася, постаріла. Побачивши його, вона зробила рух йому назустріч, але зупинилася, наштовхнувшись на його холодний, здивований погляд. Йому не було про що говорити з цією жінкою з вицвілими від часу очима. Він довгий час вважав, що це вона винна в його нещасті. А чи так це було?

Йому не потрібна була розмова з нею. Він відвернувся, взяв з прилавка шматок сиру — цей сир обожнювала його дружина, через одинадцять років кохана до тремтіння, як у перший день.

Вдома його чекали два теплих зелених озера.

Зате тепер-то він знає, що щастя є…

Вікторія Варенець.