— Однокімнатну подарують твої батьки? Серйозно? Це що за подачка? — посміхнувся чоловік. — А де я, по-твоєму, гараж для своєї мами побудую?

Анна зачинила двері орендованої квартири й важко зітхнула. Третій рік поспіль. Третій рік вони із Сергієм платять за чуже житло, немов викидають гроші в порожнечу. Дванадцять із половиною тисяч гривень на місяць — сума не маленька, особливо коли власних накопичень майже немає. Чоловік завжди казав, що це тимчасово, що скоро вони стануть на ноги, але час минав, а ситуація не змінювалася.



Анна згадала, як років три тому батьки пропонували їм пожити в будинку. Микола Петрович навіть кімнату приготував, вичистив її, поставив нові меблі. Але Сергій тоді гордо відмовився, сказавши, що в чужому домі жити не буде. Анна підтримала чоловіка, вважаючи, що це правильно — молодим треба жити окремо, будувати свою сім’ю. Вона думала, що труднощі тимчасові, що вони впораються.

Але труднощі не кінчалися. Сергій працював менеджером із продажу, Анна — бухгалтеркою в невеликій фірмі. Після оплати квартири, комуналки та продуктів залишалося не так багато. Відкладати виходило рідко, а якщо й вдавалося назбирати п’ять-сім із половиною тисяч, то обов’язково знаходилася непередбачена трата — то машину ремонтувати, то новий телефон Сергію знадобився, то на чоботи порвуться.

Анна іноді приїжджала до батьків. Будинок Миколи Петровича та Валентини Павлівни стояв у передмісті, із просторою ділянкою, садом і теплицею. Батьки жили там уже сорок п’ять років і пишалися тим, що все збудували своїми руками. Батько багато років пропрацював виконробом, мати — медсестрою в поліклініці. Не бідували, але й багатством не хизувалися — просто спокійно жили. Ділянка доглянута, яблуні плодоносять, теплиця дає огірки й помідори все літо. Будинок невеликий, але міцний, теплий.

Микола Петрович та Валентина Павлівна іноді кликали доньку з чоловіком у гості, але ті приїжджали рідко разом. Весь час знаходилися причини — то в Сергія справи, то Анна втомилася, то просто лінь їхати за місто. Батьки не ображалися, розуміли, що молоді живуть своїм життям. Але Валентина Павлівна все частіше помічала, що донька виглядає втомленою, виснаженою. Одного разу вона заговорила про це з чоловіком.

— Петрович, дивися яка Аня стала, — сказала мати, стоячи біля вікна. — Очі згаслі, на обличчі напруга.

— Бачу, — кивнув Микола Петрович. — Гроші на оренду йдуть. Молодим важко.

— А може, ми допоможемо? — обережно запропонувала Валентина Павлівна. — У нас же є трохи відкладених.

Микола Петрович довго мовчав, потім повільно кивнув. Вони з дружиною збирали давно, відкладали потроху з пенсій, продавали врожай із ділянки. Накопичилося близько семисот п’ятдесяти тисяч гривень. Не величезна сума, але на невелику квартиру вистачить. У їхньому місті однокімнатні квартири на околиці коштували якраз стільки.

За тиждень до дня народження Анни батьки запросили доньку на розмову. Сергій залишився вдома, пославшись на втому. Анна приїхала сама, сіла на веранді поруч із батьком і матір’ю. Вони довго не наважувалися почати, переглядалися, ніби боялися щось сказати не так. Нарешті Микола Петрович набрався сміливості.

— Аню, ми з матір’ю тут подумали, — почав батько, поправляючи окуляри. — Рішення ухвалили важливе.

Валентина Павлівна взяла доньку за руку й додала:

— Ми хочемо, щоб ти більше не витрачала гроші на оренду. Молодим треба будувати своє, а ви все намарно платите.

Анна розгублено подивилася на батьків, не розуміючи, до чого вони ведуть.

— Ми накопичили трохи коштів, — продовжив Микола Петрович. — І збираємося купити для тебе квартиру. Невелику, але свою.

— Однокімнатну, але свою, — посміхнулася Валентина Павлівна. — Це наш подарунок на день народження. Щоб ви із Сергійком могли нарешті жити спокійно та без боргів.

Анна застигла. Вона не очікувала такого подарунка. Слова не йшли з горла, очі наповнилися сльозами. Вона дивилася на батьків і не могла повірити в те, що чує. Микола Петрович та Валентина Павлівна все життя працювали, не балували себе надмірностями, колекціонували кожну копійку. І тепер готові віддати все, щоб допомогти доньці.

— Мамо, тату… — прошепотіла Анна, і сльози потекли по щоках. — Я не знаю, що сказати.

— Нічого не кажи, — обійняла її Валентина Павлівна. — Ти наша донька. Ми хочемо, щоб у тебе було своє житло.

Анна розплакалася по-справжньому. Їй здавалося, що тепер життя нарешті стане на місце — з’явиться свій куток, затишок, впевненість у завтрашньому дні. Більше не потрібно буде щомісяця віддавати величезну частину зарплати за чужу квартиру. Можна буде відкладати, може, навіть дитину завести. Анна дякувала батькам знову й знову, цілувала їхні руки, обіцяла, що не підведе.

Додому поверталася окрилена. Всю дорогу думала, як розповісти Сергію. Уявляла, як чоловік зрадіє, як обійме її, як скаже, що нарешті пощастило. Може, навіть зателефонує батькам, подякує. Анна усміхалася, дивлячись у вікно автобуса, і не помічала, як швидко летить час.

Увечері зайшла до квартири, зняла куртку й одразу підійшла до Сергія. Чоловік сидів на дивані, дивився щось у телефоні. Анна не стала зволікати, випалила новину одразу:

— Сергію, у мене для тебе неймовірна новина! Батьки хочуть купити нам квартиру. Уявляєш? Буде своя квартира! Ми більше не платитимемо за оренду!

Сергій підняв голову, нахмурився і довго мовчав. Анна стояла перед ним, чекаючи радості, захоплення, хоча б усмішки. Але чоловік лише посміхнувся.

— Квартиру? — перепитав Сергій, відкладаючи телефон. — І що, однокімнатну якусь?

— Ну так, однокімнатну, — кивнула Анна, не розуміючи, чому чоловік так холодно реагує. — Але зате свою! Ми зможемо…

— Чи не здається тобі, що це сумнівний подарунок? — перебив Сергій.

Анна зупинилася на півслові. Розгублено подивилася на чоловіка, не вірячи своїм вухам.

— Що? Який сумнівний? — пролепетала Анна. — Сергію, батьки роблять це від щирого серця. Вони збирали довго, хочуть нам допомогти.

Сергій роздратовано махнув рукою.

— Такі «подарунки» принижують нас, — різко сказав чоловік. — Я не збираюся жити у квартирі, купленій твоїми батьками. Це занадто мало!

— Занадто мало? — повторила Анна, відчуваючи, як усередині щось стискається. — Сергію, це наш шанс перестати платити за оренду! Ти розумієш?

— Я розумію, що це не подарунок, а подачка, — відрізав Сергій, встаючи з дивана. — Нормальні батьки допомогли б зятеві по-справжньому, а не просто скинули однокімнатну на доньку.

У голосі чоловіка звучала образа та заздрість. Анна стояла, розкривши рота, не вірячи тому, що чує. Вона намагалася зрозуміти, що відбувається, але думки плуталися.

— Сергію, до чого тут подачка? — почала Анна, намагаючись говорити спокійно. — Йдеться про дах над головою, а не про змагання, хто більше заробив.

— Ось саме, про дах, — перебив Сергій. — У твоїх батьків цілий будинок! З ділянкою! А вони однокімнатну купити зібралися!

Анна нахмурилася, не розуміючи, до чого чоловік веде. Сергій підійшов ближче, дивився на дружину з якимось холодним розрахунком в очах.

— Однокімнатну подарують твої батьки? Серйозно? — посміхнувся чоловік. — А де я, по-твоєму, гараж для своєї мами побудую?

Анна заціпеніла. Слова Сергія не одразу дійшли до її свідомості. Вона стояла, кліпаючи, намагаючись осмислити почуте.

— Що… Який гараж? — прошепотіла Анна.

Сергій, немов на зло, розгорнув думку далі. Говорив спокійно, ніби пояснював очевидну істину.

— Твої батьки чинять егоїстично, — заявив чоловік. — Вони не думають про майбутнє нашої родини. У них величезний будинок і ділянка. Навіщо їм стільки місця удвох?

— Сергію, це їхній будинок, — заперечила Анна, відчуваючи, як починають тремтіти руки. — Вони там усе життя прожили.

— Ось саме, прожили, — кивнув Сергій. — Тепер їм час подумати про дітей. Логічніше було б, щоб Микола Петрович та Валентина Павлівна самі переїхали в цю однокімнатну. Тоді будинок залишився б нам.

Анна зблідла. Вона дивилася на чоловіка і не впізнавала його. Сергій продовжував, ніби не помічаючи її реакції:

— Моя мати могла б жити поруч, у будинку. А я на ділянці побудував би гараж. Місця там вистачить. І всім було б зручно.

Слова чоловіка звучали як наказ, а не пропозиція. Сергій говорив спокійно, але з таким натиском, що Анні стало страшно. Вона стояла і слухала, як чоловік розподіляє майно її батьків, немов воно вже належить йому.

— Ти серйозно? — ледве видавила Анна. — Сергію, ти розумієш, що говориш?

— Я чудово розумію, — відрізав чоловік. — Твої батьки затиснули землю. Вони могли б допомогти по-справжньому, а замість цього купують якусь однокімнатну на околиці.

Анна відчувала, як у грудях усе стискається. Вона усвідомила, що чоловік не просто заздрить — Сергій серйозно розраховує на будинок батьків. Усе, що він говорив, виглядало як заздалегідь продуманий план.

— Мої батьки нікому нічого не винні, — сказала Анна, намагаючись зберегти спокій. — Це їхній будинок, їхнє життя. Вони допомагають, як можуть.

— Як можуть? — глузливо перепитав Сергій. — Вони живуть удвох у величезному домі! Моя мати сама тулиться в селищі, орендує кімнату! Твої батьки могли б переїхати в однокімнатну, а ми всі жили б нормально!

— Нормально? — повторила Анна, відчуваючи, як усередині закипає злість. — Ти хочеш вигнати моїх батьків із їхнього дому?

— Не вигнати, а запропонувати розумне рішення, — поправив Сергій. — Літнім людям в однокімнатній буде простіше. Менше прибирати, менше клопоту. А нам із мамою будинок знадобиться.

Анна не вірила своїм вухам. Їй було огидно чути, що батьки мають поступитися заради чужої жінки. Вона спробувала заперечити, але Сергій не давав вставити слово.

— Ти повинна поговорити з ними, — продовжував чоловік. — Поясни, що так буде краще для всіх. Вони ж люблять тебе, правда? Значить, погодяться.

— Я не дозволю розпоряджатися їхнім домом, — твердо сказала Анна.

Сергій посміхнувся і знизав плечима.

— Все одно доб’юся свого, — кинув чоловік. — Рано чи пізно.

У той момент Анна зрозуміла, що перед нею чужа людина. Той, із ким вона прожила кілька років, кого вважала близьким, виявився здатним на таке. Сергій дивився на неї холодно, без тіні жалю.

— Ти мене не чуєш? — підвищив голос чоловік. — Я говорю серйозно! Твої батьки зобов’язані допомогти нам по-справжньому, а не відкуповуватися однокімнатною!

— Вони не зобов’язані! — крикнула Анна, не витримавши. — Це їхні гроші, їхній будинок!

— Значить, тобі начхати на мене і мою матір? — зло запитав Сергій. — Ти готова захищати літніх людей, а на свою сім’ю тобі наплювати?

Анна плакала. Сльози текли по щоках, але вона вже не могла зупинитися. Чоловік продовжував кричати, звинувачувати, вимагати. Казав, що Анна зобов’язана подумати про майбутнє їхньої родини, що батьки жадібні, що вони повинні віддати будинок. Сергій не вгамовувався, підвищував голос усе більше й більше.

— Ти вплинеш на них, — вимагав чоловік. — Скажеш, що нам потрібен будинок. Скажеш, що моїй матері ніде жити. Вони повинні зрозуміти!

— Ні, — тихо відповіла Анна, витираючи сльози. — Я не скажу.

— Тоді ти погана донька, — відрізав Сергій. — І погана дружина.

— Ти сам чого добився в житті?! Обличчя в тебе від будинку не трісне. Невдячний.

Анна подивилася на чоловіка востаннє. Повернулася і пішла в спальню. Дістала сумку, почала складати речі. Руки тремтіли, сльози заважали бачити, але вона продовжувала. Взяла документи, одяг, косметику — все найнеобхідніше.

— Ти куди? — здивувався Сергій, заглянувши в кімнату.

— Іду, — коротко відповіла Анна, не обертаючись.

— Ти серйозно? — посміхнувся чоловік. — Через будинок? Через батьків?

— Через тебе, — сказала Анна, застібаючи сумку.

Вона пішла серед ночі. Викликала таксі, сіла в машину і поїхала. Сергій навіть не вийшов провести. Анна дивилася у вікно на темні вулиці й відчувала дивне полегшення. Немов тягар упав із плечей.

Переночувала в готелі. Вранці була в батьків. Микола Петрович відчинив двері, побачив доньку із сумкою і все зрозумів. Покликав Валентину Павлівну. Мати обійняла Анну, повела на кухню, заварила чай. Вони сиділи втрьох, мовчки. Анна не хотіла говорити, а батьки не питали. Просто були поруч.

— Залишайся, скільки потрібно, — сказав Микола Петрович. — Це твій дім.

— Дякую, тату, — прошепотіла Анна.

Валентина Павлівна погладила доньку по голові.

— Тепер думай про себе, — тихо сказала мати. — Тільки про себе.

Анна кивнула. Уперше за довгий час вона відчула, що не сама. Батьки поруч, вони підтримають, допоможуть. Їй більше не потрібно терпіти, прогинатися, погоджуватися на те, що неправильно.

Наступного дня Сергій почав надзвонювати. Дзвонив раз у раз, не припиняючи. Анна спершу не брала слухавку, але потім таки відповіла. Чоловік вимагав, щоб вона повернулася, говорив, що їй соромно буде перед людьми, якщо піде з родини. Що всі засудять, що вона чинить нерозумно.

— Повернися додому, — наказував Сергій. — Припини дуріти.

— Ні, — коротко відповідала Анна.

Чоловік перейшов до погроз. Почав говорити, що батьки все одно повинні віддати будинок, адже так буде правильно. Що Микола Петрович та Валентина Павлівна зобов’язані допомогти родині доньки. Що Анна не має права відмовляти йому.

— Ти мене чуєш? — кричав Сергій у телефон. — Твої батьки мають переїхати! Будинок потрібен нам!

Анна вислухала все мовчки. Потім глибоко вдихнула і сказала спокійно, твердо:

— Я подаю на розлучення.

На тому кінці повисла тиша. Сергій, здається, не очікував почути такого.

— Що? — перепитав чоловік.

— Подаю на розлучення, — повторила Анна. — І від майна моїх батьків ти не отримаєш ані копійки. Навіть не мрій про це.

Голос тремтів, але всередині стояла впевненість. Анна знала, що відступати не можна. Сергій знову почав кричати, але вона вимкнула телефон і поклала його на стіл. Уперше за довгий час спокійно видихнула.

Микола Петрович сидів на веранді, дивився на доньку. Валентина Павлівна заварювала черговий чай. Вони мовчали, але Анна відчувала їхню підтримку. Батьки не ставили зайвих питань, не дорікали, просто були поруч. І цього було достатньо.

Анна влаштувалася у своїй старій кімнаті. Маленька, затишна, з тими ж шпалерами, що пам’ятала з дитинства. На вікні стояв горщик із геранню, на стіні висіла стара фотографія. Вона лягла на ліжко, заплющила очі й подумала, що все буде добре. Обов’язково буде.

Через кілька днів Сергій приїхав до будинку батьків. Стояв біля хвіртки, дзвонив у двері, вимагав зустрічі. Микола Петрович вийшов, спокійно сказав, що Анна не хоче його бачити. Сергій намагався переконати тестя, говорив щось про сім’ю, про зобов’язання, але Микола Петрович лише похитав головою.

— Їдь, Сергію, — сказав батько. — Не сміши людей. Тут тобі ніхто нічого не винен.

Чоловік намагався наполягати, але Микола Петрович розвернувся і пішов у будинок. Сергій постояв ще трохи, потім сів у машину й поїхав. Більше не з’являвся.

Анна подала на розлучення через тиждень. Процес ішов швидко — майна спільного не було, дітей також. Сергій намагався вимагати компенсацію за оренду квартири, говорив, що витрачав гроші на їхнє спільне життя, але суд відхилив претензії. Шлюб було розірвано.

Батьки віддали гроші Анні. Вона придбала в місті квартиру в іпотеку, з гарним ремонтом і світлими вікнами. Микола Петрович та Валентина Павлівна допомогли з переїздом, привезли меблі, повісили штори. Анна стояла посеред своєї квартири й усміхалася. Це було її, тільки її. Ніхто не міг відібрати, ніхто не мав права вимагати.

— Дякую вам, — сказала Анна, обіймаючи батьків. — За все.

— Живи й радій, доню, — відповіла Валентина Павлівна.

Микола Петрович мовчки кивнув, але в очах стояла гордість. Анна знала, що батьки завжди будуть поруч, що їхній дім відкритий для неї в будь-який час. І це було найважливіше.

Минуло пів року. Анна звикла жити сама, обжилася, облаштувала все під себе. Робота налагодилася, зарплату навіть трохи підняли. Гроші тепер ішли не на оренду чужому дядькові, а на своє. Вона тепер могла дозволити собі купити щось для дому і робила перестановку не питаючи дозволу власників, з’їздити на вихідні до батьків, не рахуючи кожну копійку.

Сергій більше не дзвонив. Анна чула від знайомих, що колишній чоловік переїхав до матері в селище, живе з нею удвох. Говорили, що він часто скаржиться на життя, на колишню дружину, на тестя зі тещею. Але Анні було все одно. Те життя залишилося позаду.

Анна знала, що зробила правильний вибір. Може, хтось засудить, скаже, що треба було зберегти сім’ю, потерпіти, домовитися. Але Анна знала — терпіти не можна, коли тебе не поважають. Коли твої батьки стають розмінною картою в чужих планах. Коли тобі диктують, як жити, що робити, кому віддавати.

Попереду було ціле життя. Своє життя. І це було прекрасно.