Нову знайому Юри Оладьєва звали Алія Закірівна

Нову знайому Юри Оладьєва звали Алія Закірівна. Алія була спокійна, привітна жінка без понтів і великих запитів. Про себе Оладьєв одразу оцінив цей факт.

Вони познайомилися в мережі. Їм обом було під п’ятдесят. Алія не ламалася і якось дуже просто запросила Оладьєва в гості.

— Живу вільною пташкою, — сказала Алія. — Чоловік давно пішов, діти виросли та роз’їхались. Якщо хочеш, до твого приходу зроблю свою фірмову страву — чак-чак.

Такий практичний підхід Оладьєв схвалив.

«Живе одна — це добре, — подумав він. — Чоловік зник — ще краще. Діти роз’їхались — узагалі чудово. І чак-чак намічається. За всіма ознаками, я для Алії — «останній потяг», і вона поспішає встрибнути. Не будемо тягнути кота за хвіст. Беремо!»

Оладьєв і Алія домовились про зустріч. Юра прийшов. Алія Закірівна зустрічала його при всьому параді й виглядала значно молодшою за свої роки. Перше враження було відмінне.

— Ідемо до столу? — спитала Алія. — Чи спочатку подивишся, як я живу? Небагато, але для життя вистачає.

«Квартира приємна, простора, — думав Юра, роззуваючись. — Ремонт зроблений. Вікна на південь. З кухні пахне чак-чаком. От сюди можна свої речі поставити. Сюди гітару повісити. Чого б і не жити? Цілком…»

Вони пройшлися по кімнатах, як молодята. Ванна, піаніно, квіти. Лоджія, гардероб, акваріум. Ніде й порошинки — відчувається хазяйська жіноча рука. Чисто й гарно!

«Так, — думав Оладьєв. — Є де прихилити буйне чоло. Мабуть, я тут залишусь. Поживу, поки Алія зі своїм чак-чаком не набридне…»

Вони стояли у вітальні. Погляд Оладьєва впав на фотографію на полиці. На фото чолов’яга велетенської комплекції тримав у руці сокиру й загадково мружився.

— Хто це? — неприязно запитав Юра. — На маніяка схожий…

— Мій старший син Айнур! — Алія з гордістю протерла фото страховиська. — Який же він маніяк? Айнур на м’ясокомбінаті працює, на дошці пошани висить. Майстер — золоті руки. Може так розділити бичачу тушу, що вона у валізу поміститься! Віртуоз.

«Бачили ми таких віртуозів — на фарш поріжуть і не помітять!» — подумав Юра і пішов далі. Вид похмурого м’ясника не викликав у нього оптимізму.

— Айнур тобі не сподобався? — засмучено запитала Алія.

— Відверто кажучи, я дещо збентежений… — чомусь по-старомодному відповів Оладьєв. — Дуже вже грізно виглядає.

— Але характер у нього ангельський, — сказала Алія. — Пальцем нікого не зачепить… якщо не злити.

У наступній кімнаті Юра зупинився як вкопаний. На стіні висіло фото чоловіка з гвинтівкою.

— Це що за командос?

— Мій другий син Тимур, — пояснила Алія. — Служить снайпером у спецназі, має ордени. Тимур завжди каже: «Мамо, якщо тебе хтось образить — знай, зайвий патрон у мене завжди знайдеться. Застрелю те, що Айнур сокирою не дорубає».

«Чарівна сімейка! — подумав Юра, відвертаючись від фото снайпера Тимура. — Людяність із цих хлопців так і пре».

— Тобі не подобається? — стривожено спитала Алія.

— Відверто кажучи, я дещо збентежений, — знову сказав Юра. — Сини в тебе — один кращий за іншого. А хтось менш кровожерливий у роду є? Донечка, наприклад?

— Авжеж є! — вигукнула Алія. — Ось моя радість, моя донечка Гуленька. Мила, як незабудка, скромна як фея.

У Юри відвисла щелепа. Гуленька виявилась кремезною дівицею з перебитим носом і в боксерських рукавичках. Дивилася з портрета так, ніби от-от заїде Юрі хуком зліва — і зніме з ніг.

— Наймиліша донечка… — пробурмотів Оладьєв. — Відверто кажучи, я дещо збентежений. Дівчинка-сніжиночка, блін. У неї удар правою, мабуть, кілограмів двісті п’ятдесят…

— Двісті сімдесят, — поправила Алія. — Наша Гуля — чемпіонка України з жіночого боксу у важкій вазі! Її навіть брати бояться. Всі, крім Даміра.

Оладьєв відчув неприємне тремтіння в колінах. Квартира Алії перестала здаватися такою затишною, як раніше.

— Ага, ще й Дамір у вас є? — іронічно сказав Оладьєв. — Яка милота. І справді, в родині не без Даміра… Аліє, скажи одразу: скільки в тебе дітей?

— У мене їх четверо, хіба я не казала? Ось мій Дамірчик. Наймолодший.

Юра проковтнув слину. Наймолодший Дамірчик був сфотографований поряд із труною.

— Відверто кажучи, я дещо збентежений, — в котрий раз сказав Оладьєв. — Він що, гробар?

— Ні, працівник крематорію, — пояснила Алія. — Робота у Даміра важка й нервова. Постійно якусь «неучтенку» спалювати доводиться…

— Чак-чак, — сказав Оладьєв. — Чак-чак…

— Що? — перепитала Алія. — Ти сказав «чак-чак»? Зголоднів, а я тебе мучу. Ходімо швидше їсти.

Та Оладьєв не говорив «чак-чак». Це просто клацали його зуби.

— Аліє, ти навмисно? — спитав Юра, клацаючи зубами.

— Навмисно — що? — не зрозуміла жінка.

— Навмисно таких дітей народила, що без валер’янки на них дивитися неможливо? — витиснув Юра. — І професії — як на підбір. Якась українська ОЗГ, а не родина. Одна морди б’є, другий стріляє, третій рубає, четвертий у печі спалює…

— Не сміши, Юро, — сказала Алія. — Вони мої улюблені славні діти. Тобі ж боятися нічого, адже наміри у тебе найсерйозніші, правда? Ходімо куштувати мій чак-чак… а потім — мене.

Оладьєв подумав, що щодо намірів треба все як слід зважити. А то зв’яжешся з такою сімейкою — вони тебе самого на чак-чак пустять, кісток не збереш.

У самого Оладьєва був лише один син — Петро. Петро Юрійович закінчив семінарію і служив священником. Усе, чим він міг би допомогти невдалому татові — це відспівати його без черги…