Лялька поверталася з відрядження. За кермом вісім годин, повний робочий день. Вона зупинила машину на стоянці магазину. Посиділа, подумала, а може, ну його до біса, той магазин? Але згадала, що в холодильнику порожньо: пів пачки вершкового масла, підсохла морква і банка солоних огірків, привезена від мами «на всякий випадок». Випадок цей досі не представився, і банка стояла вже місяці три.
А їсти хотілося. В дорозі вона перехопила пару пиріжків, з осторогою, в придорожніх кафе. Один пиріжок одразу полетів у смітник, бо був дуже підозрілим на смак, а отримати отруєння в дорозі – не найкращий варіант. Другий пиріжок, який вона наважилася купити на зворотному шляху, був відносно їстівним, але дуже сухим. Тож і йому не пощастило бути з’їденим. От і вийшло, що за весь день – лише два стакани чаю. Правда, солодкого і від того нудкого. Немає нічого гіршого за чай у пакетиках, невідомої марки, солодкий і ледь теплий.
Лялька зі стогоном виповзла з-за керма і, морщачись при кожному кроці, попрямувала до магазину. А вдома ж іще й кішка, у якої теж нічого їсти. Бідолаха. Про неї Лялька згадала вже по дорозі. Останній пакетик корму вона дала їй зранку на сніданок. Тож вибору справді не було – треба тягнутися в магазин і купувати щось їстівне і для себе, і для кішки.
З неба сипав неприємний то дощ, то мокрий сніг. Лялька натягнула капюшон до самого носа. Своєю красою зараз уже нікого не здивуєш – після цілого дня в дорозі обличчя, сто відсотків, пом’яте і втомлене, під очима мішки, а погляд згаслий.
— Жінко!
Ну от і підтвердження! Жінко, хм… Перший раз за свої двадцять сім років Лялька отримала такий титул. Видно, зовсім погано виглядає.
— Так, — вона трохи підняла капюшон.
Біля входу в магазин сидів чоловік, зарослий і брудний.
— Ой, дівчино, — усміхнувся він. — Вибачте, не зрозумів одразу. Сховалися під величезним капюшоном, відразу й не впізнаєш.
Лялька усміхнулася. Галантний який бродяга.
— Вибачте мені, — зітхнув він, — самому огидно, але доводиться жебракувати. Купите мені хліба? — він подивився їй у вічі. — Так їсти хочеться, — він відвів погляд. — Три дні не їв.
— Добре, — погодилася Лялька. — Дивно, зазвичай усі грошей просять.
— Просять професійні жебраки, а я – людина у складній ситуації. Я справді їсти хочу, тому й прошу хліба, щоб у вас не було сумнівів.
— А чому вночі? — здивувалася Лялька. — Зараз покупців – тільки я одна. Перша година ночі.
— Так удень тут жебраки, — злісно усміхнувся чоловік. — Мене вже двічі побили. Тому прийшов зараз, коли в них «робочий день» закінчився.
— Зрозуміло, — зітхнула Лялька. — Я скоро.
Вона зайшла у величезний магазин, взяла візок, закинула в нього сумку і покотила знайомим маршрутом серед полиць із правильним харчуванням: соки, овочі, хлібці, охолоджена риба. Потім згадала і змінила маршрут. Закинула у візок хліб, важкий шматок ковбаси, взяла води й не втрималася – кілька яблук.
— Ось, — вона простягнула чоловікові пакет із продуктами. — Вибачте, я на свій смак вибирала.
— Господи, дякую! — зрадів він. — Ви ще й вибачаєтесь! Дякую вам величезне. Пробачте, — він не втримався, розірвав упаковку на ковбасі й учепився в неї зубами. — Ви мене врятували! — промовив, не розжувавши.
— Та не переймайтеся, все гаразд. А що сталося? Чому ви тут опинилися? Ви не… — вона зам’ялася.
— Не схожий на безхатька і жебрака? — усміхнувся він. — Так я й не безхатько, і не жебрак. Звичайний, нормальний чоловік. З невеличкого містечка вирушив за «довгим гривником», як раніше шабашників називали, от і отримав по заслугах.
— Навіщо?
— Скоротили на роботі. Я й поїхав на вахту. Місяць там, місяць удома. Подумав, чому б і ні? За місяць грошей зароблю, приїду додому, відпочину, будинок свій підремонтую. Будівельник я.
— Мені здається, будівельники завжди потрібні.
— Мені теж так здавалося. Так, так і є. Особливо потрібні такі, як я – лопухи. Нас зібрали, таких, як я, з маленьких містечок, сіл, грошей пообіцяли, за нашими мірками, величезних, а приїхали ми – нас у бараки, паспорти відібрали. І все. Роботи – навалом, грошей – ані копійки. Охоронці – злючі. Назбирали рабів з усієї країни й безкоштовно змусили гарувати на будівництві.
— У якому сенсі, як раби? Рабство ж давно скасували, — нервово хихикнула Лялька.
— Тільки цим козлам забули сказати, — зло сплюнув чоловік. — Мене Сергієм звуть, до речі. Я втік. А зателефонувати своїм не можу. Соромно. Я ж повинен гроші в сім’ю приносити. А я, дурень, на поїздку останні в домі зібрав.
— Невже мати вас за це сваритиме? — Лялька скептично глянула на Сергія.
— Немає в мене дружини. З мамою живу. А в мами останнє з пенсії просити, щоб додому дістатися? Ну що, я зовсім пропащий, чи що?
— Тобто мамі краще там із розуму сходити, аби ти себе пропащим не вважав? — розсердилася Лялька. — От мене б мама за таке просто вбила!
Вона помовчала, дивлячись на приголомшеного чоловіка.
— Вибач, я на «ти», — зітхнула вона і згадала, як її мама збирала останні копійки, щоб вислати їй на квиток з Києва, коли її кар’єра актриси не склалася. — Просто моя мама пережила майже те саме. Я соромилася їй зателефонувати, що у мене немає грошей, роботи, їжі. А я в іншому місті. А вона з розуму сходила. Потім так мені вдома влітало, але спочатку вислала гроші, щоб я змогла повернутися. І, — Лялька випередила заперечення Сергія, — не кажи мені, що я жінка, а ти все ж таки чоловік! Для мами ти – дитина, — зітхнула вона. — Ну так, це я зараз розумію, досвід додався.
Сергій усміхнувся, дістав з пакета яблуко й простягнув їй.
— Не сумуй, мама тебе вже точно пробачила, — подивився на її пакет із продуктами. — Ти ж, мабуть, страшенно голодна, а я тебе тут балачками відволікаю. Давай я тобі до машини донесу. Хоч якось розрахуюся з тобою. А тебе як звати?
— Лялька, — вона спохопилася.
Дивно дорослій дівчині називати себе Лялькою:
— Ольга, мене звати. Але мама з дитинства кличе Лялька, от і прилипло.
— Ну от і познайомилися, Лялько, — усміхнувся Сергій. — Дякую за доброту і їжу, Лялько, — ще раз з насолодою повторив її ім’я. — Мамі зателефоную, чесне слово, — він поставив пакет із продуктами у багажник машини. — Тільки грошей зароблю.
— Та ні, не треба чекати, подзвонити можна і прямо зараз, — вона вручила йому свій мобільник у рожевому чохлі із зайчиками.
Сергій обережно взяв рожевий телефон і несміливо набрав номер.
— Мамо! — він захлинувся від хвилювання.
Лялька відійшла, щоб не підслуховувати його розмову. Іноді крадькома поглядала на нього. Величезний чоловік, її рожевий телефон виглядав кумедно в його великих, брудних руках. Та, мабуть, не дуже вже й личить рожевий чохол зі стразами та зайчиками майже дорослій жінці Ользі, промайнуло у неї в думках, ще й на її посаді. Пора б щось серйозніше.
«Завтра поїду і куплю новий чохол», — подумала вона, розглядаючи Сергія.
Він стояв і переминався з ноги на ногу. В одній руці – рожевий телефон, притиснутий до палаючої щоки, в іншій – пакет із продуктами. Хвилюється, виправдовується, червоніє. Від мами йому, мабуть, добряче дісталося.
— Пробач, мамо, ну, пробач мені, дурня, — повторював він. — Пробач. Я дзвонитиму, — він відняв телефон від палаючого вуха, глянув на згаслий екран, заплющив очі й обережно, щоб не помітила Лялька, змахнув сльози.
— Дякую, — хрипко сказав він і простягнув їй телефон. — Ти мала рацію. Я дурень, і мама правильно мене назвала ідіотом.
— Звісно, правильно, — усміхнулася Лялька й засунула телефон у кишеню. — А що далі?
— Треба знайти роботу, — сказав Сергій. — Дякую тобі, Лялько, — з ніжністю вимовив її ім’я. — Дякую.
— Знаєш, — несподівано для себе сказала Лялька, — моїй мамі потрібен ремонт на дачі. Я тебе наймаю на роботу.
— Не треба, Лялько, правда, ти й так для мене зробила дуже багато.
— Сідай у машину, — скомандувала вона. — Тобі ж ночувати ніде? Так?
— Так, — знизав плечима він.
— Ну от. Я відвезу тебе на дачу до мами. Там треба підлатати дах, паркан у неї впав. Ось, — вона відкрила багажник і дістала плед. — Ти це зробиш. А я тобі гроші заплачу, ти квиток купиш і поїдеш додому.
Вона застелила сидіння пледом.
— Ти вже вибач, сидіння потім важко буде відчистити.
— Не питання, — він, соромлячись і червоніючи, сів у її невеличку персикову машинку, намагаючись не торкатися нічого, щоб не забруднити.
— От і чудово.
Вони дісталися до маминої дачі за годину. Поки Лялька ставила чайник, Сергій розтопив піч, і скоро в хаті стало тепло.
— Зараз чаю вип’ю, — вона накрила на стіл, — і поїду додому. Я сьогодні ще не їла, — усміхнулася вона. — Тож ми з тобою товариші. Ти три дні голодуєш, я поки тільки день.
Вона нарізала бутерброди, заварила чай.
— Там у підполі є картопля і мамині закрутки, — вона відпила гарячого, добре завареного чаю і примружилася від задоволення. — Ти не соромся. А завтра я їжі привезу і план роботи.
— Знаєш, — Сергій усміхнено дивився на засинаючу Ляльку, — ти ж цілий день у дорозі?
— Ага, — сонно кивнула вона.
— Не їдь уже додому, виспись на дачі, а вранці поїдеш. А я в якійсь комірчині переночую, щоб ти не хвилювалася. Гаразд? Куди ти серед ночі, о третій годині, поїдеш?
— Я доїду, — мляво відмахнулася вона, розуміючи, що навряд чи кудись уже поїде.
— Сумнівно, судячи з твого вигляду, — хмикнув Сергій. — Є на ділянці якийсь сарайчик? Або лазня?
Ляльку, звісно, підмивало махнути рукою на обережність і сказати «ночуй у домі», але вона стрималася.
— Лазня є, а там диван.
— От і чудово. Давай, я там і переночую. Це для мене будуть справжні царські палати після того бараку, де я жив. І не переживай, Лялько, що ти начебто негостинно поводишся. Ти робиш правильно.
Вранці Лялька прокинулася від стуку сокири. Відсунула фіранку і виглянула у двір. Лазня топилася. Її машина сяяла, аж очі різало від сонця – Сергій відмив її від учорашнього дорожнього бруду. Дровниця біля лазні зросла майже вдвічі.
Лялька потягнулася, встала, одяглася і спустилася вниз. Поставила чайник і відчинила двері:
— Сергію, ходи снідати!
Після сніданку Лялька зібралася і поїхала додому, наказавши Сергію перебратися з лазні жити в будиночок.
Удень Ляльці зателефонувала мама:
— Лялько! — кричала вона у слухавку. — Лялько, у нас на дачі якийсь чоловік розгулює! Я у сусідки сховалася, зараз будемо поліцію викликати!
Лялька пів години вмовляла маму, що це не злодій і не бандит. Довелося їхати назад на дачу. По дорозі закупила продуктів Сергію на тиждень.
— Так, давайте я вас познайомлю, — Лялька тягнула вперту маму в дачний будинок. — Мамо, це Сергій, Сергію, це Людмила Іванівна. Зараз пообідаємо і складемо план робіт для Сергія.
Мама накривала на стіл і весь час недовірливо косилася на Сергія. Він, щоб не нервувати маму Ляльки, вийшов на двір колоти дрова.
— Лялько, ти безголова дівка! — сердилася мама. — Підібрала безхатька, привезла на нашу дачу! А що як він нас обкраде?
— Мамо, з дачі можна вкрасти тільки твої банки з огірками. Більше нічого. Так що не переживай. А глянь, у тебе вже ціла дровниця готова. І потім, Сергій не безхатько, він людина у складній ситуації.
— Господи, вся в батька, — махнула рукою мама, — той теж до хати всіх тягнув — і сирих, і убогих.
— Не сердься, мамо. Просто подумай, у нього десь далеко теж є мама, яка дуже переживала, що її син зник, а я допомогла їм знову знайтися.
— Навіть не згадуй, як я тебе в Києві загубила, — розсердилася мама.
— Отож, бо й воно. Саме тому, щоб інша мама так не переживала, як ти, я й допомогла йому. І потім, він просто так не взяв у мене грошей. Я пропонувала. Він сказав, що відпрацює все до копійки. А тобі ж дачу підремонтує, це ж добре? І ще йому треба документи відновити, бо без них додому не добереться.
— Вся в батька… — зітхнула мама.
Через місяць мама вже не боялася їздити на дачу сама. Привозила Сергієві продукти. І спеціально для нього пекла пиріжки. Нав’язала светр і шкарпетки. І часом зітхала:
— Ляльці б такого чоловіка…
А через два місяці Сергій відновив документи, відремонтував усе, що можна було відремонтувати на дачі у Людмили Іванівни та Ляльки. І поїхав додому. Людмила Іванівна зібрала йому величезну сумку гостинців для мами, поклала кілька банок із соліннями, на що Лялька закотила очі, а Сергій шикнув на неї та пообіцяв передати все в цілості й збереженості.
Мами вже давно спілкувалися телефоном, обмінювалися новинами, рецептами та в глибині душі мріяли, що їхні діти одружаться. Але не склалося.
А через три роки Лялька та Людмила Іванівна зібралися в гості до Сергія на хрестини його новонародженої доньки Міли, названої на честь Людмили Іванівни.