Катя різко підскочила, здригнувшись усім тілом.
Старий диван жалібно скрипнув, протестуючи проти раптового руху. Дівчина кинула на нього стривожений погляд — аби тільки не розвалився остаточно. Потім озирнулась на стіни. Зима невблаганно наближалась, а вона не мала жодного уявлення, що робити далі.
Рідне селище вона покинула за наполяганням вітчима. За його словами, Катя стала «плямою» на репутації сім’ї, бо після смерті матері втратила здатність говорити. Він заявив:
— Не я ж тепер маю всім пояснювати, що ти не народилась німою? А в мене ще троє дочок заміж видавати. Подумаєш, рід гнилий!
Та й сама Катя давно хотіла піти. У будинку стало нестерпно. Але в місті на неї чекала нова біда: разом із документами та грошима зникли й всі шанси почати нове життя. Вона дійшла до відділення — пояснити, попросити допомоги. Але з горла виривалися лише хрипи. Її прийняли за п’яну. Виштовхали без жодного попередження.
Перший місяць став справжньою боротьбою за виживання. Катя не вміла просити. Сором тримав її спину рівною навіть тоді, коли ноги вже не тримали. Був момент — просто опустилась біля чужого паркану, притиснувши чоло до землі, і вирішила: досить. Краще померти тут, ніж щодня принижуватись.
Саме там її знайшла Мальвина.
Ця жінка була легендою району. Справжньою королевою місцевої вулиці. Безхатьки слухались її беззаперечно, а тих, хто наважувався перечити, вона без зайвих церемоній вкладала в нокаут — габарити дозволяли. Вона довго мовчки дивилася на Катю, потім підійшла ближче.
— Ей, чого розсілася? Це моя територія!
Катя мовчала, втупившись у землю.
— Що, німа?
Дівчина підвела очі й кивнула.
— Отож. А чого лежиш? Думаєш, помреш красиво?
Катя знову кивнула.
— Дурненька. Вставай. Ходімо зі мною.
Вона покірно встала й пішла за жінкою. Та привела її в старий підвал. Усередині стояли ліжка, пара тумб — не розкіш, але затишніше, ніж очікувалось. Мальвина влаштувала справжнє частування. Катя дивилась широко розплющеними очима: «Боже, як живуть безхатьки… та тут майже нормально!»
Жінка налила їй гарячого чаю, простягнула зошит і олівець.
— Їж. І пиши все, що знаєш. Раз ти на моїй території — я маю знати про тебе все. До останньої деталі.
Катя кивнула. Залишилась на ніч. Втомлена, голодна, вона майже одразу почала клювати носом. Мальвина сказала відпочивати, а зранку привела її до маленької хатинки.
— Ось, облаштовуйся. На вулиці ти не виживеш. Тут будеш допомагати — показувати могилки, доглядати. Платитимуть — трохи, але вистачить. Та й взагалі — на цвинтарі завжди знайдеться якась робота. Якщо хто полізе — знаєш, де мене знайти. Приходь — розберемось. Ну, бувай.
Мальвина розвернулась і пішла, навіть не озирнувшись.
Минуло вже два місяці відтоді, як Катя отримала цю хатинку. Раніше вона належала сторожу, поки посаду не скасували. Тепер це був її куточок — хай і напівзруйнований. Місцеві бабусі розповідали, що раніше тут теж жили люди, і тепер Катя стала наступною в цьому ланцюжку.
Вона набрала води з відра, зробила кілька ковтків. Кошмари давно вже не приходили. Але сьогодні… вони повернулися.
П’ять років тому все почалось у місті. Катя приїхала вступати до училища разом із подругою з села — Світкою. Після першого іспиту залишились переночувати в гуртожитку — щоби не спізнитись на наступний.
Увечері Світлана запропонувала прогулятись:
— Катюш, ну ходімо, га? Просто пройдемося, місто подивимось. Ну чого ти така чужа?
— Страшно…
— Чого боятись? Просто посидимо, подивимось на вогні.
Але того вечора вона могла втратити більше, ніж просто голос.
На набережній їх наздогнали троє п’яних чоловіків. Світланка злякалась першою — і втекла так швидко, що навіть не озирнулась. Катю оточили. Вона намагалась відсторонитись, але її притиснули з усіх боків. Светр зірвали, а вона не змогла закричати. Жодного звуку. Лише беззвучне відчайдушне прохання про допомогу.
І саме тоді з’явився він. Хлопець. Молодий, впевнений. Увірвався в цю зграю, наче буря, і почав роздавати удари. Катя стояла, наче скам’яніла, поки він не простягнув їй її одяг.
— Одягнись, — сказав він просто.
Вона натягнула светр, хоч ґудзики давно повідривались. Нападники стогнали поруч, корчачись на землі. Хлопець акуратно взяв її під лікоть:
— З текстильного?
Катя кивнула.
— Ходімо, проведу.
Вони майже дійшли до гуртожитку, коли її почало трясти. Спочатку ледь помітно, потім усе сильніше… Сльози самі потекли по щоках. Тіло судомилося, наче в гарячці. Хлопець важко зітхнув.
— Ну от і все, — подумала Катя. — А я все чекала, коли почнеться істерика.
Але сльози давно вже висохли. Після двадцяти хвилин безупинного плачу всередині ніби щось відпустило, наче весь накопичений страх вийшов назовні.
Хлопець уважно подивився на неї й запитав:
— Як тебе звати?
Катя відкрила рота… але замість слів з горла вирвалося лише нерозбірливе мукання. Вона з жахом подивилась на нього, спробувала сказати бодай щось — знову нічого. Лише хрип. Ще одна стіна між нею й світом.
— Зрозуміло… — задумливо сказав він. — Ну добре. Йди відпочивай. Думаю, до ранку пройде. Якщо ні — одразу до лікаря. Зрозуміла?
Катя кивнула. Він усміхнувся, намагаючись її заспокоїти:
— Усе буде добре. Не переймайся.
Він розвернувся й швидко зник у темряві. Катя зайшла до гуртожитку. Світлана вже була в кімнаті. Побачивши її, кинула короткий, майже байдужий погляд.
— Чого ти не побігла за мною?
Катя мовчки подивилась їй в очі. Світка відвела погляд:
— А що б це змінило? Вони б впорались із нами обома. А так хоч ти ціла залишилась.
Дівчина повільно підійшла до свого ліжка і притулилась обличчям до стіни.
Ранок приніс зовсім не те, на що вона сподівалась. Голос так і не повернувся. Іспит було провалено, її попросили вийти з аудиторії. З гуртожитку теж натякнули: пакуй речі. Без пояснень. Просто — такий порядок.
Крізь напівсон Катя дивилась на небо, що світлішало. Вона знала цю закономірність: якщо уві сні її знову оточували троє чоловіків — значить, біда поруч. Іноді не з нею, але неодмінно — зовсім близько.
Щойно зійшло сонце, Катя взяла відро, сапку, невелику лопату й мішки для сміття. Пішла туди, де вчора закінчила прибирання. Вона прибирала все — могили, алеї, навіть ті, про які ніхто не просив. Вважала: якщо доля занесла її сюди — тут має бути чисто й гарно. Не дарма ж її життя звернуло саме в цей бік.
Старенькі, які часто приходили до могил рідних, помітили зміни. Приносили їжу, іноді гроші, а якось навіть цілий пакет із теплим одягом. Це було безцінно — ночі ставали холодними.
Катя підійшла до однієї зі свіжих огорож. Там майже нічого не потрібно було прибирати — рідні явно були нещодавно. Лише сухі квіти залишились, їх вона обережно збирала.
— Ви не будете це їсти?
Катя здригнулась і різко озирнулась. На обличчі хлопця років восьми жевріла надія. Він з інтересом дивився на цукерки й печиво на могилі.
Спочатку Катя хотіла насварити його, як і належить доглядачці, — суворим поглядом і застережним жестом. Але хлопець лише зітхнув:
— Та я знаю, що не можна… просто дуже їсти хочеться.
Катя махнула рукою й жестом показала, щоб ішов за нею. Хлопчисько закивав і поквапився слідом, балакаючи без упину:
— Я не жебрак! Просто втік. Батько ту свою нову подругу додому привів. Я йому: «Якщо одружуватимешся — я йду». А він: «Не твоя справа». От я й пішов. Уже п’ять днів гуляю!
Катя зупинилась, подивилася на нього з докором, дістала свій потертий зошит і олівцевий огризок. Написала:
«Ти взагалі розумієш, як за тебе хвилюється тато?»
Хлопець насупився:
— Мені байдуже. Тепер для нього вона важливіша.
Катя знову написала:
«Він тобі сам так сказав?»
— А навіщо говорити? І так усе ясно, — вперто відповів він.
Катя лише похитала головою. Відчинила двері своєї хатинки. Мишко зазирнув усередину з цікавістю:
— А ви що, німа?
Катя безпорадно розвела руками, потім дістала їжу: батон, котлети, овочі — все, що дали добрі люди. Хлопець накинувся на їжу, як голодне цуценя.
Катя спостерігала, як він їсть, і написала:
«Як звати?»
— Мишко.
«А номер тата пам’ятаєш?»
Він насторожено завмер:
— Пам’ятаю… Навіщо?
Катя швидко надряпала:
«Я нічого йому не скажу. Сама ж не можу. Але якщо хочеш, щоб він тебе знайшов — я допоможу».
Мишко розплився в усмішці:
— Точно! Ти ж говорити не можеш. Круто придумано!
Катя подала йому телефон і жестом показала, щоб диктував номер. Вона набрала повідомлення, відправила. Потім вказала на диван і написала:
«Хочеш — поспиш. А я поки поприбираю».
— А ти татові дзвонитимеш?
Катя відвела погляд і дописала:
«Пізніше. Зараз мені треба працювати».
— Ну тоді я посплю! — радісно погодився хлопець, вмощуючись на диван.
Катя вкрила його старою ковдрою, яку їй колись передали місцеві бабусі, й вийшла на вулицю.
Вона повернулась за пару годин. Мишко ще спав. Але невдовзі різко загальмувала машина біля входу, і буквально за мить у двері постукали.
Катя відчинила. На порозі стояв чоловік. Високий, із запалими щоками, розпатланий, але в очах — біль і полегшення водночас.
Він подивився на неї. Завмер. Потім тихо сказав:
— Це ти…
Катя кивнула й вказала на диван, де мирно хропів Мишко.
Чоловік сів на край табуретки, глибоко зітхнув:
— Він досі не говорить? — запитав він, дивлячись на Катю.
Вона похитала головою. Коли він запитав, чи була вона у лікаря, вона лише безпорадно розвела руками. Чоловік оглянув хатинку, кивнув собі, ніби зрозумів: зараз не до лікарів, мабуть.
— Ти не думай, що я його не люблю, — тихо сказав він. — Просто після того, як не стало матері, він став надто вразливим. Часто усе сприймає на свій рахунок. А тут приїхала одна дівчина — спеціалістка з ферми. Ми багато часу проводили разом, і він, мабуть, усе неправильно зрозумів.
Катя кивнула, відчуваючи, як серце теплішає від цих слів.
— Тату, ти справді не збирався одружуватись? — раптом озвався Мишко, який прокинувся від розмови.
— Анітрохи, синочку. Я б усе з тобою обговорив. Усе разом вирішили б.
Хлопчик кинувся до батька, міцно його обійняв.
— Поїхали додому!
— Поїхали, — усміхнувся чоловік, але не поспішав іти. Він поглянув на Катю:
— А тебе як звати?
Катя взяла зошит і написала:
Катя.
— А я — Кирило. Тримай, — він простягнув їй візитку. — Завтра приходь до мене в офіс. Я сам відвезу тебе до лікаря. І навіть не думай відмовлятись!
Катя усміхнулась і кивнула. Якими ж добрими вони виявились — і батько, і син. Перед відходом Мишко теж міцно її обійняв:
— Приходь! Якщо тато сказав, що допоможе — значить, точно допоможе!
Вона знову кивнула. І не збиралася відмовлятись. Вперше за довгий час у грудях жевріла надія — маленька, тендітна, але справжня.
Лікар довго оглядав Катю: вивчав її записи в зошиті, світив у очі, горло, перевіряв рефлекси. Потім звернувся до Кирила:
— Залишиш її у нас?
— Сподіваюся, що зможу, — відповів той.
— Добре. Спробуємо. Найімовірніше, це наслідки сильного стресу. Зв’язки ніби скам’яніли. Психосоматика. Працюватимемо — гіпноз, терапія, відновлення мовлення.
Кирило кивнув:
— Звісно. Зараз заберу її, зайдемо до магазинів, а за кілька годин повернемось.
— Чудово.
Коли вони вже виходили, лікар легко штовхнув Кирила ліктем:
— Гарненька дівчина… Може, хай поки й далі мовчить?
— Ну ти, Михайловичу, даєш… — похитав головою Кирило, хоча в кутику губ у нього майнула ледь помітна усмішка.
— Ідеальна була б наречена…
Через два тижні з Каті зірвалося перше слово. Абсолютно випадково. Вона спіткнулась, вдарилась пальцем ноги й, не стримавшись, вигукнула:
— Ай!
Медсестра розсміялась:
— Зазвичай перше слово — «мама» чи «тато». А в тебе одразу — «ай»!
Кирило й Мишко примчали буквально за пів години. Катя ще соромилась, говорити було важко, але вона говорила. Говорила! Після стількох років мовчання голос нарешті повернувся до неї.
— Тепер ти житимеш із нами, — вирішив Кирило. — Мишко тебе розговорить до кінця. Він у нас майстер базікати без угаву. А потім подумаємо, куди вступати. Навчання — обов’язково.
Коли Катя таки вступила — щоправда, не туди, про що мріяла в юності, — Мишко серйозно підійшов до батька:
— Тату, знаєш, якби ти на Каті одружився, я б точно не був проти.
Кирило ледь усміхнувся, піднявши брову:
— Це ще чому?
— Та тому що вона нормальна! Не прикидається принцесою, не пихата. І якщо щось не може — не вигадує, а каже прямо. От і вся причина.
Кирило розсміявся:
— Гаразд, Михайло, врахую твою пораду.
А хлопець уже побіг, задоволений собою. А за місяць він весело крутився навколо весільного торта на галасливому, радісному святі — там, де його тато й Катя, рука об руку, стояли перед гостями як молодята.
— Ні, ні і ні! Я не дам ключі від дачі своїх батьків твоєму братові, щоб він там влаштовував свої вечірки! Хоче відсвяткувати…