— Ні, Олено, ні й ні! Я не збираюся їхати до твоїх батьків і знову слухати, який я нікчемний!

— Ми їдемо завтра до моїх батьків на вихідні, — сказала Олена, з’явившись у дверях кабінету. — Мама телефонувала. Батько кабана забив.

Кирило не відривав погляду від монітора. Його пальці швидко стукотіли по клавіатурі, ніби він не почув дружину. На екрані миготіли рядки коду, що, здавалось, гіпнотизували його своєю монотонністю.

— Кириле! — підвищила голос Олена. — Ти мене почув?

— Ага, — нарешті він відвів погляд від екрана і глянув на годинник. — Уже одинадцята. Мені ще години три працювати.

— Я не про сьогодні, — Олена схрестила руки на грудях. — Ми їдемо завтра зранку до батьків. На вихідні.

Кирило нарешті розвернувся на кріслі та глянув на дружину. В його очах читалося здивування, змішане з роздратуванням.

— Олено, ти серйозно? В мене повно роботи. Я ж тобі казав, що цей контракт важливий. Які батьки? Які вихідні?

— А який у тебе контракт? — Олена увійшла в кімнату і виклично подивилась на чоловіка. — Знову якісь програмки писатимеш? Це може й почекати. Батьки нас чекають.

Кирило повільно зняв окуляри й потер перенісся. Він виглядав виснаженим — червоні очі видавали багато годин перед комп’ютером.

— Послухай, — почав він якомога спокійніше. — Це не просто «програмки». Це застосунок для великої логістичної компанії. Якщо ми підпишемо з ними контракт, у нашій фірмі буде робота на рік вперед. А для мене — премія, якої вистачить на той ремонт, про який ти постійно говориш.

— І що, заради твоїх абстрактних обіцянок я маю зганьбитися перед батьками? — Олена підійшла ближче. — Тато спеціально кабана забив! Мама вже щось там готує! Вони чекають!

— Ні, Олено, ні й ні! Я не збираюся їхати до твоїх батьків і знову слухати, який я нікчемний!

— Ти перебільшуєш, — відмахнулась Олена. — Тато просто не розуміє, що можна заробляти гроші, сидячи за комп’ютером.

— Не розуміє? — гірко усміхнувся Кирило. — Минулого разу твій батько цілу годину розказував, що «програмісти — не чоловіки» і що я «сиджу в інтернетах замість того, щоб працювати на заводі, як нормальні люди». Це ти не пам’ятаєш?

Олена відвела погляд:

— Тато просто жартував. Ти все сприймаєш надто близько до серця.

— Жартував? — Кирило підвівся з крісла. — А коли твоя мама запитала, чому я не можу влаштуватись на нормальну роботу і «вічно граюся з комп’ютером» — це теж був жарт?

— Кириле, але ж вони старші люди, — Олена спробувала взяти чоловіка за руку, але той відсторонився. — Вони просто не розуміють сучасних професій.

— Справа не в розумінні, Олено, — Кирило підійшов до вікна і подивився на нічне місто. — Справа в повазі. Твої батьки не поважають мене і мою роботу. І, здається, ти теж.

— Що за дурниці? — обурилась Олена. — Звичайно, я поважаю!

— Справді? — Кирило повернувся до дружини. — Тоді чому ти щойно назвала мою роботу «якимись програмками»? Чому вважаєш, що її можна відкласти будь-коли? Чому ти не можеш пояснити своїм батькам, що завдяки моїй «ненормальній» роботі ми живемо в гарній квартирі, двічі на рік їздимо у відпустку і купуємо все, що хочемо, не рахуючи копійки?

Олена мовчала. У глибині душі вона знала — чоловік має рацію. Його робота приносила їм значно більше грошей, ніж зарплата її батька-механіка та її вчительська разом узяті. Але визнавати це перед батьками їй чомусь не хотілося.

— І взагалі, — Кирило повернувся до комп’ютера, — мені набридло кожного разу доводити всім, що я не ледар. Я втомився. Тож завтра я залишаюсь тут працювати, а ти можеш їхати до батьків сама. Передавай їм вітання.

— Але Кириле… — почала Олена.

— Усе, розмова закінчена, — Кирило надів навушники й знову поринув у роботу, демонстративно ігноруючи обурений погляд дружини.

— Я не розумію, чому ти такий впертий! — Олена зірвала з чоловіка навушники. — Просто два дні. Ти можеш взяти ноутбук із собою, якщо це так важливо.

Кирило повільно повернувся, намагаючись стримати зростаюче роздратування:

— Ти серйозно? Минулого разу, коли я взяв ноутбук, твій батько годину просторікував, що я «навіть на відпочинку не можу відірватися від тих комп’ютерів». А потім ще й твоя мама додала: «Кириле, ти б хоч на вихідних відпочив від своїх іграшок».

— Вони просто не розуміють…

— Не розуміють? — гірко усміхнувся Кирило. — А ти їм пояснила? Ти хоч раз сказала їм, що я не в іграшки граюся, а заробляю гроші? Що завдяки моїм «іграшкам» ми можемо дозволити собі відпустку в Туреччині, а не на дачі у твоїх батьків?

Олена відвела погляд. Її обличчя змінилося, ніби Кирило торкнувся забороненої теми.

— Немає потреби посвячувати батьків у наші фінансові справи.

— Справді? — Кирило підвівся з крісла. — А коли твій батько питає, скільки я заробляю, а потім хитає головою і каже: «Ех, пішов би ти на завод, хоч мужиком став би», — ти не вважаєш за потрібне сказати, що я заробляю втричі більше, ніж він?

— Татові буде прикро, — стиснула губи Олена. — Він пишається своєю роботою.

— А мені не прикро? — підвищив голос Кирило. — Я вже чотири роки терплю. Чотири роки я слухаю, як твій батько каже, що я безтолковий у «чоловічих справах». Як твоя мама зітхає: «Бідна Оленочка, така розумничка, а чоловік…» — і багатозначно замовкає.

— Вони просто хвилюються за мене, — спробувала виправдатися Олена.

— Хвилюються? — Кирило підійшов до шафи й дістав теку з документами. — Знаєш, що це? Договір по іпотеці. Яку я закрив на три роки раніше. Завдяки «іграшкам»! Ось ключі від твоєї машини, — він кинув їх на стіл. — Теж куплена на мої «іграшки». А ось це, — витяг з кишені телефон, — той самий, за який твій батько сказав: «Ну звичайно, всі гроші на дорогі забавки, а дружина хай у старому ходить».

— Кириле, досить, — почала нервувати Олена. — Не треба так…

— А як треба? — Кирило почав викладати з шафи речі на диван. — Ось. Шуба, яку ти просила минулого року. Сумка, за якою ми їздили до Мілана. Прикраси на твій день народження. Це теж куплено на мої «іграшки». І щось я не помітив, щоб ти відмовлялась від цих подарунків.

Олена стояла мовчки, її обличчя почервоніло.

— Знаєш, у чому проблема? — Кирило підійшов впритул. — Ти сама не поважаєш мою роботу. Тобі подобаються результати — гроші, подарунки, квартира. Але тобі соромно, що я заробляю їх не на заводі з «нормальними мужиками», а сидячи за комп’ютером.

— Це неправда, — тихо заперечила Олена.

— Правда, — зітхнув Кирило. — Інакше ти давно б пояснила своїм батькам, що їхній зять — не бездільник. Що він керує командою розробників. Що від його роботи залежить робота цілих компаній. Що його зарплата…

— Досить про гроші! — підвищила голос Олена. — Ти тільки про них і думаєш!

— Ні, це ти про них думаєш, — відповів Кирило. — Ти користуєшся всім, що дає моя робота, але при цьому соромишся її перед своїми батьками. Це називається лицемірство, Олено.

Олена відвернулась, не бажаючи визнавати правоту чоловіка. В глибині душі вона знала, що він має рацію. Їй справді подобався їхній спосіб життя, але пояснювати батькам, що її чоловік-програміст заробляє більше, ніж усе їхнє селище разом узятий, вона не хотіла. Це зруйнувало б звичну картину світу, де батько — головний добувач і авторитет.

— Я зателефоную мамі й скажу, що ми не приїдемо, — нарешті промовила вона.

— Ні, — похитав головою Кирило. — Їдь сама. Тобі буде корисно побути там без мене. Може, нарешті задумаєшся, чому дозволяєш своїм батькам принижувати людину, яка забезпечує тобі життя, про яке вони можуть тільки мріяти.

— Алло, мамо? — Олена демонстративно набрала номер прямо перед Кирилом. — Так, дзвоню сказати, що… Що Кирило захворів. Температура і…

Кирило різко вихопив телефон із рук дружини:

— Добрий вечір, Ніно Петрівно. Ні, я не хворий. Я працюю над важливим проєктом і не можу його кинути. Так, знову за комп’ютером.

— Віддай трубку! — Олена намагалася забрати телефон, але Кирило відійшов убік.

З динаміка почувся невдоволений голос тещі:

— Знову твої іграшки? Оленка казала, що ти якісь програмки пишеш… Невже це робота для чоловіка?

— Знаєте, Ніно Петрівно, — Кирило увімкнув гучний зв’язок, щоб Олена теж чула. — Я керую відділом розробки. У мене в підпорядкуванні дванадцять людей. І мої «програмки», як ви кажете, приносять компанії мільйонні контракти.

— Ой, не сміши! — у розмову втрутився голос тестя. — Я от на заводі…

— Михайле Степановичу, — перебив його Кирило. — Давайте відверто. Я знаю, що ви вважаєте мене неробою. Але ви знаєте, скільки я заробляю на своїх «іграшках»?

— Кириле, не треба! — Олена намагалася вихопити телефон.

— Треба, Олено. Давно вже треба було, — Кирило відсунув її руку. — Михайле Степановичу, я заробляю за місяць стільки, скільки ви за пів року на своєму заводі. І це ще без премій та бонусів.

У слухавці запала тиша.

— Брешеш! — нарешті видихнув тесть. — Олена казала…

— А ось це цікавий момент, — Кирило подивився на зблідлу дружину. — Що саме казала Олена? Що ми ледве зводимо кінці з кінцями? Що я сиджу в неї на шиї? Що ми не можемо собі дозволити нову машину?

— Кириле, досить! — благала Олена.

— Ні вже, давай розберемося, — Кирило продовжив говорити в слухавку. — Ваша дочка соромиться розповісти вам правду. Соромиться визнати, що її чоловік-програміст заробляє більше, ніж увесь ваш завод. Бо тоді впаде ваша картина світу, де справжні чоловіки працюють лише руками.

— Та як ти смієш! — загримів голос тестя. — Та я…

— А ось так і смію, — спокійно відповів Кирило. — Бо втомився. Втомився від того, що моя дружина підтримує вашу думку про мене. Втомився від того, що вона роками бреше вам про наші фінанси. Втомився бути цапом-відбувайлом на ваших родинних посиденьках.

— Олено, це правда? — голос тещі тремтів. — Ти нам брехала?

Олена мовчала, опустивши очі.

— От і поговорили, — Кирило поклав телефон на стіл. — Тепер ти можеш їхати до батьків і пояснювати їм, чому всі ці роки підтримувала їхні ілюзії. Чому дозволяла їм принижувати людину, яка забезпечує тобі життя, про яке вони можуть тільки мріяти.

— Ти все зруйнував, — прошепотіла Олена. — Все зруйнував…

— Ні, — похитав головою Кирило. — Це ти зруйнувала. Своєю брехнею, своїм соромом за мою професію, своїм небажанням захищати чоловіка перед батьками. А я просто сказав правду. І мені стало легше.

Він розвернувся й вийшов із кімнати, залишивши Олену сам на сам із телефоном, що продовжував розриватися від голосів її батьків. Вперше за чотири роки шлюбу він відчув, що тягар постійного осуду спав із його плечей. Хай ціною цього став найбільший скандал у їхній родині.

Кирило сидів у кабінеті, коли почув, як Олена розмовляє телефоном у сусідній кімнаті. Її голос звучав незвично жалібно:

— Тату, я можу все пояснити… Так, ми справді добре живемо. Ні, гроші не вкрадені! Кирило й справді стільки заробляє…

Кирило посміхнувся. Нарешті правда вийшла назовні.

— Я знаю, що була неправа, — продовжувала Олена. — Просто… Просто ви б перестали мені допомагати, надсилати гроші, якби дізналися…

Ці слова змусили Кирила відірватися від монітора. Він повільно підвівся й підійшов до дверей.

— Так, тату, — схлипувала Олена. — Я спеціально занижувала наші доходи. Бо ці посилки з села, ці перекази на свята… Мені подобалося відчувати себе маленькою донькою, про яку піклуються.

Кирило розчинив двері:

— Що ти сказала?

Олена здригнулася й упустила телефон.

— Так ось у чому річ? — Кирило підняв трубку. — Михайле Степановичу, ви чуєте мене? Ваша дочка щойно зізналася, що роками маніпулювала вами, випрошуючи допомогу, якої ми не потребували.

— Кириле, не треба! — благала Олена.

— Треба, — відрубав він. — Бо тепер усе стало на свої місця. Ти дозволяла їм принижувати мене, щоб вони й далі вважали нас бідними родичами. Щоб не припиняли слати нам ці чортові посилки з салом і картоплею, які нам і дарма не здалися!

У слухавці пролунав важкий подих тестя:

— Оленко, як ти могла? Ми з батьком останнє відсилали…

— От саме, — гірко усміхнувся Кирило. — А знаєте, що було з вашими посилками? Половина летіла в смітник, бо ми не встигали це їсти. А гроші… Олено, розкажи батькам, куди ти витрачала їхні перекази.

Олена мовчала, опустивши голову.

— Ваша дочка на СПА ходила. Косметичні процедури собі робила. Якраз на ту суму, що ви на «продукти» прислали минулого місяця.

— Замовкни! — закричала Олена. — Ти не маєш права!

— Маю. Бо я втомився бути частиною цієї брехні, — Кирило говорив чітко й жорстко. — Ти не просто дозволяла своїм батькам вважати мене нікчемою. Ти свідомо підтримувала цей образ, щоб далі отримувати від них допомогу. Це підло.

— Оленко, — голос тещі тремтів. — Ми ж останні заощадження…

— А тепер послухайте уважно, — перебив Кирило. — Ваша дочка живе у квартирі вартістю п’ятнадцять мільйонів. Їздить на авто за три. Відпочиває за кордоном тричі на рік. І все це — завдяки моїм «програмкам».

У трубці запала важка тиша.

— Відтепер жодної допомоги нам не потрібно, — твердо сказав Кирило. — Ба більше, я перекину вам гроші за всі ваші посилки й перекази за останні чотири роки. З відсотками. Щоб закрити цей ганебний гештальт.

— Кириле… — почала було Олена.

— А з тобою, — він повернувся до дружини, — у нас буде окрема розмова. Про довіру, повагу й те, як ти зуміла перетворити наш шлюб на невідомо що.

Він поклав телефон на стіл і попрямував до виходу.

— Куди ти? — налякано спитала Олена.

— Працювати, — відповів Кирило, не обертаючись. — Над тим самим проєктом, який ти вважала марною тратою часу. Вперше за чотири роки я радий, що не поїду до твоїх батьків. Бо тепер їм доведеться переварити правду про свою дочку, а не про їхнього «нікчемного» зятя.

Двері кабінету зачинилися, залишивши Олену наодинці зі зруйнованою брехнею, яку вона так старанно вибудовувала всі ці роки…