— Ні, машина почекає, весь 1 000 000 я вкладу в ремонт. — Еля вирішує витратити гроші на ремонт

Еля повернулася додому після похорону, але не пішла одразу в кімнату. Втомилася, як собака, прямо в передпокої й присіла на старенький пуфик. Навіть зняти взуття сил не було.

— Ну що, як усе пройшло? — з-за дверей виглянув чоловік. У руках у нього був бутерброд, із гарним таким шматком ковбаси, нарізаної товстими ломтями. Еля подумала, що якщо Герман і далі так різатиме ковбасу, то її навіть на три бутерброди не вистачить.

— Та нормально, — сказала вона, але якось невпевнено.

Герман засунув до рота шматок і пробурмотів з повним ротом:

— Похорон — звісно, не найвеселіший процес.

— Ти навіть не уявляєш, — в очах Елі з’явилася легка мутність. — Тітка Галя залишила мені спадок.

Герман відірвався від їжі, мало не вдавився.

— Ну-ка, що там за спадок, розповідай.

Еля усміхнулася й похитала головою.

— Будинок вона заповіла сину. Пам’ятаєш Вову, який навіть перед смертю до матері не приїхав?

Герман хмикнув, напевно, він і справді не думав, що тітка Галя могла залишити щось важливе.

— Тобто ти допомагала їй, а будинок — цьому Вові? — посміхнувся Герман, закушуючи бутербродом.

— Ага, — кивнула Еля. — А мені дісталися гроші. Всі гроші, що були на її рахунку.

— Гроші? — перепитав Герман, не приховуючи сумнівів. — Ти, мабуть, жартуєш. Пара тисяч, так?

Еля знову похитала головою.

— Мільйон.

Герман так сильно закашлявся, що мало не впустив бутерброд. Повернувся до неї ошелешено, ніби почув щось неймовірне.

— Що-о?

— Мільйон, — підтвердила Еля, зовсім не хвилюючись. Вона розстібала чоботи, не дивлячись на чоловіка. — Мільйон і тридцять дві тисячі.

Герман закашлявся знову, цього разу вже без бутерброда в руках. Стояв із відкритим ротом, його обличчя стало якимось розгубленим. Він не знав, що й думати. Адже вона тільки-но повернулася з похорону, і тут явно не до жартів.

Тітка Галя не була для Елі особливо близькою родичкою. Вона взагалі дізналася про неї лише у п’ятнадцять років, коли мама, не надто багатослівна, згадала, що у них є така родичка в селі. Звали її Галина.

До того Еля не мала жодного уявлення про існування тітки Галі. Виявилося, що мама з нею майже не спілкувалася. Але на похоронах батька своєї тітки Еля з цією жінкою якраз і познайомилася.

Після знайомства вона почала їздити в село до тітки Галі майже кожного літа. І тітка Галя стала для неї справжнім другом. З нею було так легко розмовляти. Еля могла розповісти їй речі, про які ніколи не наважилася б поговорити з мамою.

Коли Еля вийшла заміж, тітка Галя захворіла. У неї почалися проблеми з ногами, і догляд став необхідним. Еля не могла просто стояти осторонь. Тітка стала для неї рідною людиною, попри те, що в дитинстві вони не були близькі. Допомагати для Елі було чимось природним.

Герман, звісно, жартував, мовляв, навіщо тобі це? У неї є син, хай він і дбає. Але Еля, не вагаючись, сідала в потяг і їхала в село. Тітка Галя потребувала допомоги, і Еля не могла дозволити собі відступити. Навіть коли тітка вже майже не могла ходити, вона все одно не залишала її без уваги, приїжджала три-чотири рази на тиждень, а часом і частіше.

А ось син тітки Галі — той був зовсім іншим. Він був здоровий, але кожного разу запевняв усіх, що «не розуміється в цих справах», що «у нього свої турботи». Еля ж, незважаючи ні на що, продовжувала доглядати за жінкою, навіть не підозрюючи, що тітка склала заповіт. Коли на похоронах його оголосили, Еля мало не втратила свідомість. А от син тітки Галі влаштував справжній скандал. Чому йому нічого не дісталося? Чому всі гроші відійшли якійсь родичці? Адже він — єдиний син!

На щастя, інші родичі тітки Галі нагадали йому, що він-то якраз і не поспішав доглядати за матір’ю. Тут його ніби змело. Син замовк, а Еля тільки стояла, ніби в тумані. Все це здавалося нереальним. Вона навряд чи могла припустити, що їй дістанеться не тільки пам’ять про тітку Галю, а й мільйон. Сума, яка перевертала уявлення про життя.

— Мільйон?! — Герман повторив слова дружини з якимось захопленням. — Та ти що, Елю, от це так! Великі гроші!

— Так… Тепер зможемо і ремонт зробити, і, може, у відпустку злітаємо, — Еля намагалася говорити спокійно, але в голосі звучала невпевненість.

Герман, як завжди, поспішив:

— Зачекай-но, а я думав, що ми машину поміняємо! Я давно мрію про нову.

Еля втомлено зітхнула, знімаючи чоботи:

— Яка машина, Германе? У нас уже є машина. А от ремонту немає, і відпочинку теж. Ми три роки нікуди не виїжджали.

Вона пішла до ванної, щоб помити руки, а Герман наздогнав її, ніби не розуміючи, що справа не в машині.

— Ну подумай, який крутий автомобіль ми зможемо купити, продавши нашу стару й додавши цей мільйон! Це буде просто бомба! — продовжував він, дивлячись на Елю з щирим захватом.

Еля відчула, як у ній наростає втома від цього нескінченного потоку думок чоловіка. Вона зітхнула й, як дитині, спробувала пояснити:

— Германе, це все забаганка. Машина — це не головне. Я майже на ній не їжджу, та й ти… Всі твої поїздки — тільки на роботу та в магазин. Для цього наша машина цілком підходить.

Герман зупинився, задумався і на якусь мить замовк. Але було видно, що для нього світ можливих покупок і мрій про нову машину не такий простий, як для Елі.

— Та вона ж ремонту потребує! — Герман подивився на Елю з таким виразом обличчя, ніби ця ідея була чимось абсолютно нестерпним.

— Але ж не на мільйон, — відмахнулася вона. — Ми якраз усе зробимо, і ще кілька років будемо їздити. А от з таким ремонтом, як зараз, соромно жити. Ти ж розумієш, у нас скоро буде дитина. Як він по цьому лінолеуму повзатиме? Труби теж уже все, їх міняти треба… Ні, Гер, усі ці гроші я вкладатиму в ремонт.

Він насупився. Герман взагалі не був прихильником її планів. Йому було байдуже, як вони живуть, аби тільки не влізати в ці проблеми. Хоч гроші й дісталися їй, але він теж був частиною цієї родини. Невже не може мати хоч якусь думку?

Коли Еля отримала спадок і перевела гроші на рахунок, вона одразу почала думати, як їх витратити. В голові закрутилися думки про ремонт: які шпалери клеїти, а може, взагалі пофарбувати стіни? Плитка, ламінат, нова техніка… Вони з Германом жили майже як у гуртожитку: пральна машина — з рук, холодильник — від батьків. Ну, телевізор був новий, його Герман купив собі з премії, щоб зручніше було футбол дивитися.

Еля ходила по магазинах, шукала все необхідне для оновлення. Але Герман, як завжди, не брав у цьому участі. Він і не намагався зрозуміти, що це для їхнього спільного життя. Його хвилювала тільки одна думка: нова машина. Еля давно звикла до його дитячої поведінки й не зважала. Надме губи — мине.

Одного ранку Еля прокинулася й помітила, що поруч немає Германа. Це був вихідний, і вона здивувалася. Куди він пішов? Спробувала додзвонитися — він не відповідав. Еля сіла на ліжко й, ніби інтуїтивно, відкрила мобільний банк. І тут у неї серце пішло в п’яти: гроші зникли! Вона прокрутила історію операцій — усе переведено на рахунок Германа.

Еля застигла, не вірячи своїм очам. Це була не помилка, не технічний збій. Він перевів гроші, поки вона спала. Підлість, на яку вона навіть не очікувала.

— Герман! — Вона знову набрала його номер, але він не відповів. Тоді, без жодних вагань, написала повідомлення: якщо не повернеш гроші, я подам заяву в поліцію.

Герман передзвонив миттєво, його голос був наляканим і розгубленим.

— Яка заява?! Ми ж сім’я! — його слова звучали так, ніби він був абсолютно правий.

— І ти вважаєш, що сім’я так робить? Краде гроші?! Де ти? — Еля не могла приховати гніву.

Герман зізнався, що він в автосалоні. Еля відчула, як усередині неї щось ламається.

— Я чекаю гроші назад, Гер. І якщо не отримаю, звернуся в поліцію, — спокійно сказала вона, хоча всередині все переверталося.

Він повернув гроші майже одразу. І, стримуючи роздратування, приїхав додому. Еля ще не встигла видихнути, як Герман, зайшовши у квартиру, знову спробував увімкнути режим «ображеної дитини».

— Я ж казав тобі, ти мене довела, от я і вирішив, що треба взяти гроші. Ти тільки про себе думаєш!

Еля повернулася до нього, і в її очах була твердість, яка раніше їй самій не здавалася властивою.

— Це я тільки про себе? — її голос звучав майже жорстко. — Коли ти купив собі телевізор за премію, ти навіть не запитав, чого хочу я. Ти насміхався над тим, що я доглядала за тіткою, а тепер всі її гроші хочеш витратити на себе. Ні, Германе, егоїст — це ти. І я дуже шкодую, що не помітила цього раніше.

Герман був приголомшений. Він думав, що все налагодиться. Запропонував зробити ремонт, допомогти їй. Але ці слова більше не стосувалися Елі. Вона чула їх як порожній звук.

Еля зібрала свої речі й пішла. Наступного дня вона подала заяву на розлучення. Герман кілька разів намагався повернути її, навіть просив вибачення, але його слова не зачепили Елю. Вона відчула полегшення, коли поїхала. Вона більше не була на прив’язі чужих мрій і чужих бажань.

А Герман залишився один. З телевізором, старою машиною й усвідомленням, що, можливо, втратив щось важливе. Але, як завжди, він звинувачував Елю. У його очах винна була вона, бо, виявляється, «не прислухалася до його бажань».

***
Місяць потому Еля сиділа на балконі своєї нової квартири, попиваючи чай, і насолоджувалася тишею. Тут було затишно і спокійно, як вона і мріяла. На столі перед нею стояла чашка з ароматним чаєм, а у квартирі пахло свіжістю, як після дощу. Згадуючи Германа, вона не відчувала ні злості, ні жалю. Вона була вільна. Він, зрештою, був саме тією людиною, яка не могла по-справжньому цінувати те, що мала, поки не втратила.

Якось, прогулюючись вулицею, вона зустріла подругу з роботи, Наташу, яка зраділа, побачивши Елю.

— Елю, як ти? — Наташа підійшла з усмішкою, але в її очах був інтерес. — Ти ж, здається… поїхала?

— Поїхала, — відповіла Еля, поглянувши на подругу. — І не пошкодувала. Знаєш, я навіть не думала, що це буде так легко.

Наташа присіла поруч, злегка підібгавши ноги.

— Ти ніби розцвіла, — зауважила вона. — Просто інша стала.

Еля усміхнулася й зітхнула.

— Ти знаєш, я весь час думала, що маю щось комусь доводити. А насправді я весь цей час будувала життя не для себе, а щоб догодити Герману.

— Так завжди буває, — Наташа посміхнулася з розумінням. — Ми всі шукаємо підтвердження своєму вибору. Але ти молодець, що зрозуміла.

Еля насупилася, і її погляд трохи згас.

— Так, я думала, що все буде, як у фільмах. Я старалася, я вірила. А в підсумку все виявилося зовсім не так.

Наташа мовчала, розуміючи, що Еля справді пройшла через важке випробування.

— А що з ним? — Наташа задумалася, але не відразу продовжила. — Він же не здався?

Еля кілька тижнів тому поїхала до батьків на дачу. Герман дзвонив, писав, намагався переконати її повернутися. Навіть у телефонних розмовах, де він благав її, було щось невпевнене, як у маленької дитини, яка боїться, що її знову не почують.

— Він не здався, — тихо відповіла Еля. — Але я не можу повернутися, навіть якщо він зміниться. Я теж маю змінитися. Я хочу, щоб усе було по-справжньому. Щоб він не прикидався кимось іншим, а став людиною, здатною думати не тільки про себе.

Наташа мовчки кивнула, приймаючи її слова. Жінка, яка справді пережила це, не може залишитися такою, як була. Еля відчула, як нарешті внутрішньо звільнилася.

— Ти це зробила. Ти пішла від того, хто не розуміє твого вибору, — сказала Наташа, погладивши подругу по руці. — Ти сильна.

Еля усміхнулася й зробила ще один ковток чаю.

— Не знаю, сильна я чи ні. Але тепер я можу бути собою. І для мене це найважливіше.

Кінець.

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

— Ні, машина почекає, весь 1 000 000 я вкладу в ремонт. — Еля вирішує витратити гроші на ремонт