Неспокійна спадщина

Єгор та Аріна Селезньови отримали спадок. Катерина Василівна була рідною тіткою Аріни, але свій будинок на березі Чорного моря залишила обом подружжю в рівних частках.

Коли дійшло до оформлення спадщини, більшість родичів, домовившись між собою, вирішили натиснути на Єгора та Аріну.

Було через що сперечатися. Великий будинок у курортному містечку, за десять хвилин пішки від моря, із зеленим подвір’ям і ділянкою з кількома плодовими деревами.

Поки жила тітка Катя, сюди приїжджала відпочивати вся рідня: два двоюрідні брати Аріни з родинами та двоюрідна сестра з чоловіком і дітьми. Плюс інші близькі та далекі родичі.

Тітка Катя нікому не відмовляла, хоча останнім часом здоров’я вже підводило літню жінку. Але «гості» ніби не бачили цього і навіть не намагалися якось полегшити працю господині, яка і годувала їх практично за свій рахунок, і прибирала за ними.

Єгор та Аріна були єдиними, кого Катерина Василівна запрошувала до себе і дуже чекала.

А все було просто: Єгор — будівельник за фахом — щороку щось ремонтував у будинку, зробив душ на вулиці, збудував альтанку. Він був власником невеликої будівельної фірми, але й досі любив усе робити власноруч.

Аріна та Єгор приїжджали зі своїми синами: Ігор і Олег були близнюками. На ті два-три тижні, поки вони жили в домі тітки, Аріна повністю брала на себе кухню та інші господарські клопоти.

Якось Катерина Василівна сказала:

— Коли ви приїжджаєте, в мене починається відпустка.

Тож не дивно, що свій будинок тітка Катя залишила саме їм.

Але решта рідні з цим не погодилася.

— Цей будинок завжди був місцем відпочинку всієї нашої родини, — сказав один із двоюрідних братів — Борис. — Нехай усе так і лишається.

— Я теж так думаю, — підтримала його сестра — Вікторія. — Розподілимо між собою три літні місяці й будемо приїжджати по черзі. Тут спокійно можуть одночасно жити дві родини.

— Тобто ви хочете спільно володіти будинком? — запитав Єгор.

Отримавши дружне підтвердження, він продовжив:

— Тоді давайте прикинемо, що треба зробити в будинку. Коли я останній раз приїжджав, звернув увагу, що пора міняти водопровідні труби — вони всі іржаві. Потім тітка Катя скаржилася, що дах почав протікати в тому місці, де веранда прилягає до будинку — теж треба ремонтувати. Торік я поставив нову альтанку, а тепер треба між нею і будинком зробити літню кухню, щоб жінки влітку в хаті не парилися. Давайте порахуємо, по скільки будемо скидатися. Так, і врахуйте: крім матеріалів, треба мати на увазі й оплату праці.

— Без літньої кухні можна спокійно обійтися, — сказала Вікторія.

— Ти так говориш, бо на всіх вас тітка Катя готувала, — заперечила їй Аріна. — От постояла б ти сама при плюс тридцять п’ять біля плити — по-іншому заговорила б.

— А навіщо все це робити? Зараз же труби не течуть, і дощі влітку тут рідко бувають. Треба лишити все як є. Нічого не станеться, — сказав Борис.

— Цього року, може, й не станеться, і наступного теж. Але врешті-решт труби лопнуть, а веранда відійде від будинку і потягне за собою дах. І що тоді? — запитав Єгор.

Коротше, коли дійшло до того, що на ремонт будинку треба скинутись, кількість охочих стати його власниками зійшла нанівець.

А Єгор і Аріна, вступивши у спадщину, ще раз з’їздили подивитися будинок, щоб визначитися з обсягом робіт.

Було три варіанти. Перший — найпростіший: не морочитися й продати будинок. Другий — виконати мінімально необхідні роботи й далі користуватися будинком. Але тоді це може перерости в постійний ремонт, із якого ніколи не виберешся. Третій — зробити капітальний ремонт будинку з частковим переплануванням.

Обрали третій варіант. Щоб мати на нього кошти, продали дачу під Києвом, вирішивши, що вона тепер буде не потрібна. Дітей відправили на літо до батьків Єгора, слідкувати за тим, як ідуть роботи, залишилася Аріна, а Єгор два-три рази на місяць приїжджав на кілька днів.

— Не боїшся дружину контролером залишати? — спитав у Єгора сусід. — Не встежить за бригадою. Напартачать.

– Ви, Миколо Фомичу, Аріну не знаєте. Ми ж із нею разом свою фірму відкривали. Вона й бухгалтер чудовий, і характер у неї саме такий, як треба. Так що, якщо хтось і накосячить — перероблятиме за власний рахунок. Та і я час від часу приїжджатиму.

У середині червня, коли ремонт ішов повним ходом, до будинку під’їхало таксі, і звідти висипалося одразу п’ятеро: двоюрідна сестра з чоловіком, двоє їхніх дітей і мати чоловіка — Ніна Филипівна.

— Що це ви тут робите? Ми взагалі-то приїхали відпочивати. Покажи нам наші кімнати, — зажадала Вікторія.

— Віко, які кімнати? Ти ж бачиш, що тут фактично будівельний майданчик. Я сама на час ремонту зняла кімнату в сусідів. У будинку зараз жити не можна, — відповіла Аріна.

— А де ми житимемо? — обурилася Вікторія. — Чому ви нас не попередили?

— Щодо того, де ви житимете — поняття не маю. Точно знаю, що не тут. Спробуйте знайти вільний номер у готелі. А твого другого питання — ми вас мали попереджати? Може, ще дозволу спитати? — поцікавилася Аріна.

— А куди нам тепер іти? — не вгамовувалась родичка.

— Віко, он там, наприкінці вулиці, на розі — газетний кіоск. Купуєш місцеву газету, а там — ціла сторінка оголошень: «Здам кімнату. Здам квартиру». Дзвони й вибирай.

— А ти знаєш, скільки це коштує? У нас таких грошей немає.

— Нічим не можу допомогти, — сумно сказала Аріна. — Усі наші гроші тут. А ти мамі подзвони — вона тобі перекине. Зараз це легко.

Позбувшись небажаних гостей, Аріна подзвонила чоловіку:

— Перший пішов.

— І хто? — спитав він.

— Віка з родиною, — відповіла дружина.

— Ну, вона швидко рознесе новини. Цього року більше ніхто не полізе, а наступного доведеться тримати оборону, — сказав Єгор.

Ремонт закінчили до середини серпня. Аріна, Єгор, їхні діти та батьки ще встигли спіймати останнє літнє сонце, скупатися в морі, обжити новий будинок.

У саду з’явилася літня кухня. На першому поверсі облаштували три кімнати й кухню. У мансарді зробили ще одну — четверту кімнату. А половину веранди переобладнали під літню спальню — про всяк випадок.

Було вирішено, щоб повернути кошти, витрачені на ремонт, спробувати здавати три кімнати на першому поверсі. Аріна за літо познайомилася з сусідами, які також здавали житло, дізналася від них про деякі нюанси цього бізнесу. І про ціни.

— Коротше, Єгоре, — сказала вона чоловіку, — я приблизно порахувала: якщо здавати всі три кімнати й не буде простоїв, то за літо можна отримати отаку суму. Це вже після вирахування витрат і податків. Якщо я й помилилася — то не сильно. Після першого сезону скоригуємо. А ще можна розширити спектр послуг. Але це якщо ми серйозно візьмемось за цю справу. Хоча, чесно кажучи, я запалилася. Це буде мій внесок у наш сімейний бюджет. Три місяці на рік доведеться попрацювати, зате діти при мені, і батьки зможуть приїжджати. Тільки не знаю, що з родичами робити. Бо ж лізтимуть.

— Зате я знаю. Я всім повідомлю, що ремонт у будинку завершено, надішлю їм графік бронювання і прайс, — сказав Єгор.

Так і зробив.

Який же зчинився галас! Чого тільки не почули про себе Єгор та Аріна.

— Я вам пропонував вкластися в ремонт — ви не захотіли. Ну, вибачайте. Я можу повторити свою пропозицію: щоб приїжджати сюди відпочивати в будь-який час, достатньо вкласти всього мільйон. І ви до кінця життя будете vip-персонами, і ваші діти теж.

Від цієї пропозиції всі відмовилися. Проте наступного літа до Аріни без попередження з’явився Борис з усім своїм сімейством.

— Ну і що, що не попередили, — сказав він. — От, ми вже тут. Не пустиш, чи що?

— А куди я вас пущу? У нас усе зайнято. Навіть другий поверх. Я з дітьми сплю в літній спальні на веранді. Можу запропонувати тільки розкласти намети у дворі, якщо вони у вас є.

Борис поїхав, а родина ще довго перемивала кістки Єгору та Аріні.

А вони не дуже на це зважали.

За три літа вони змогли повернути всі гроші, вкладені в реставрацію будинку. Але Аріна вирішила продовжувати справу — діти росли, скоро треба буде думати про навчання, потім про квартири, а там, дивись, і внуки підуть.