Ліда зняла мокрий плащ у передпокої, струсила парасольку й втомлено зітхнула. День видався важким — звіти, нескінченні наради, незадоволений начальник. А тепер ще й цей дощ, що промочив її наскрізь. Хотілося тільки одного: гарячого душу і спокійного вечора з Кирилом.
З кухні долинали голоси. Ліда завмерла, стискаючи парасольку в руці. Невже знову? Третій раз за тиждень.
— Кирюша, ну як ти можеш так жити? — гучний голос Тетяни Миколаївни ріжуче звучав у вухах. — У холодильнику порожньо, сорочки не попрасовані. Вона зовсім про тебе не дбає!
Ліда заплющила очі й повільно порахувала до десяти. Знову свекруха з’явилася без запрошення. Знову вчить життя. І, звісно, Кирило не заперечує.
— Мам, Ліда багато працює, — голос чоловіка звучав невпевнено, ніби він виправдовувався. — Я і сам можу попрасувати.
— Що значить — сам? — обурилася Тетяна Миколаївна. — Ти чоловік! Працюєш цілими днями! А твоя дружина що робить? Нігті фарбує?
Ліда міцніше стиснула ручку парасольки. Три роки шлюбу. Три роки таких розмов за її спиною. Візити без дзвінка. Перестановка речей у шафах, бо «так правильно». Нескінченні поради, як готувати, прибирати, вдягатися.
Безшумно ступаючи, Ліда підійшла до дверей кухні. Свекруха стояла біля плити, помішуючи щось у каструлі. Кирило сидів за столом, опустивши голову. Здавалося, ніхто навіть не помітив, що вона повернулася.
— Знаєш, сину, — вела далі Тетяна Миколаївна, — я завжди вважала, що тобі потрібна інша дівчина. Пам’ятаєш Олечку, доньку моєї подруги? Ось вона справжня господиня! А ця твоя… тільки про кар’єру думає.
Кирило мовчав, і це мовчання боліло Ліді більше, ніж будь-які слова. Раніше він хоча б намагався її захищати. Тепер просто сидів і слухав, як мати поливає її брудом.
Ліда прокашлялася. Тетяна Миколаївна різко обернулася, розплескавши суп з ложки.
— А, з’явилася, — тон свекрухи миттєво змінився на приторно-солодкий. — А ми тут супчик варимо твоєму чоловікові. Хтось же має його нагодувати.
— Добрий вечір, Тетяно Миколаївно, — Ліда намагалася говорити спокійно. — Не очікувала вас побачити сьогодні.
— А що тут такого? — свекруха знизала плечима. — Я до сина прийшла. Він же мій, зрештою.
«Він же мій». Ця фраза переслідувала Ліду всі три роки. Свекруха повторювала її з будь-якого приводу, ніби нагадуючи, що Кирило належить їй, а Ліда — лише тимчасова прикрість.
— Лідочко, ти б переодяглася, — зауважив Кирило, нарешті піднімаючи погляд. — Вся мокра.
— І справді, — підхопила Тетяна Миколаївна. — Ходиш, ще застудишся. Хто ж тоді про чоловіка дбати буде?
Ліда проковтнула гостру відповідь і мовчки вийшла з кухні. У спальні вона побачила, що хтось уже рився в її шафі — речі лежали не так, як вона їх залишила зранку. Напевно, свекруха шукала чергові приводи для критики.
Переодягнувшись у домашній одяг, Ліда повернулася на кухню. На її подив, там уже була і Катерина, сестра Кирила, яка з апетитом уплітала суп.
— О, і ти тут, — вирвалося у Ліди.
— А що, не можна? — Катерина підняла тонкі, намальовані брови. — Мама подзвонила, сказала, що готує. От я й заїхала. У мене, на відміну від деяких, завжди є час для сім’ї.
Ліда відчула, як її щоки запалали. Катерина була молодша за Кирила на п’ять років, але говорила з Лідою так, ніби та була провинившимся школярем. У свої двадцять сім Катерина вже двічі розлучилася і жила з батьками, але чомусь вважала себе експерткою у сімейних стосунках.
— Сідай, поїж, — Тетяна Миколаївна демонстративно поставила перед Лідою тарілку супу. — Зовсім змарніла на своїй роботі. Чоловіки таких худих не люблять.
Кирило кашлянув, але промовчав. Ліда подивилася на чоловіка, шукаючи підтримки, але той лише втупився в тарілку.
— Дякую, — сухо відповіла Ліда. — Але я не голодна.
— Знову дієта? — усміхнулася Катерина. — Даремно. З твоєю фігурою жодна дієта вже не допоможе.
— Катю, — мляво одернув сестру, промовив Кирило.
— А що я такого сказала? — удавано здивувалася Катерина. — Я ж від щирого серця раджу.
Ліда мовчки взяла тарілку й віднесла її до раковини. Апетит зник остаточно. Хотілося просто піти до своєї кімнати, зачинившись від цих голосів. Але вона знала — це буде сприйнято як чергова капітуляція.
— Кириле, можна тебе на хвилинку? — Ліда кивнула у бік коридору.
Чоловік неохоче підвівся й вийшов за нею.
— Ти знав, що вони прийдуть? — тихо спитала Ліда, коли вони опинилися у передпокої.
— Мама дзвонила вдень, — знизав плечима Кирило. — Сказала, що хвилюється за мене. Хотіла щось приготувати.
— І ти не міг мене попередити?
— А що тут такого? — у голосі Кирила з’явилося роздратування. — Вона ж просто поїсти приготувала. Ти вічно все ускладнюєш.
— Це я ускладнюю? — Ліда ледь стримувалася, щоб не підвищити голос. — Твоя мати риється в моїх речах, критикує кожен мій крок, а сестра при тобі мене ображає. І це я ускладнюю?
— Ну ось, знову, — Кирило закотив очі. — Ніхто тебе не ображає. Просто ти занадто гостро на все реагуєш. Вони ж сім’я, Лід. Піклуються.
Ліда відчула, як усередині все стискається від образи. Три роки вона намагалася пояснити чоловікові, що постійне втручання його родичів руйнує їхній шлюб. Три роки вона чула одне й те ж: «Вони піклуються», «Ти перебільшуєш», «Не сприймай близько до серця».
— Ти хоч раз можеш стати на мій бік? — запитала Ліда, дивлячись чоловікові у вічі.
— Я не хочу обирати сторони, — відповів Кирило. — Я хочу, щоб ви просто ладнали.
— Я три роки намагаюся «ладнати», — Ліда похитала головою. — Але для цього потрібно бажання з обох боків.
— Супчик хоч свій пробуй! — долинув з кухні голос Тетяни Миколаївни. — А то ж охолоне!
Кирило зітхнув:
— Давай потім поговоримо, добре? Не хочу псувати вечір.
«Вечір уже зіпсований», — подумала Ліда, але вголос нічого не сказала. Як завжди, її почуття й бажання виявилися на останньому місці. Втім, вона вже звикла.
Повернувшись на кухню, Ліда застала Тетяну Миколаївну за переглядом спецій у шафці.
— У тебе тут усе переплутано, — незадоволено помітила свекруха. — Кориця поруч із сіллю. Хіба так можна?
— Вони не переплутані, — відповіла Ліда. — Я сама їх так розставила.
— Не по-господарському, — похитала головою Тетяна Миколаївна. — А потім дивуєшся, чому в тебе нічого нормально не виходить приготувати.
— Мам, не починай, — зітхнув Кирило, сідаючи за стіл.
— А що я такого сказала? — щиро здивувалася Тетяна Миколаївна. — Я ж допомогти хочу. Невістку навчити.
— Мені не потрібні уроки, — відповіла Ліда, відчуваючи, як усередині закипає злість. — Особливо без запрошення.
На кухні запала напружена тиша. Катерина переводила погляд з брата на Ліду, явно чекаючи продовження конфлікту. Тетяна Миколаївна стиснула губи, всім своїм виглядом виражаючи ображену невинність.
— Знаєш, Кирюша, — нарешті промовила свекруха, — я завжди казала: ця дівчина не цінує турботу. Занадто горда.
— Це не гордість, — заперечила Ліда. — Це бажання поваги до мого особистого простору.
— Тьху, які слова, — фиркнула Катерина. — «Особистий простір». Ви ж сім’я. Які тут можуть бути особисті?
— Саме такі, — твердо відповіла Ліда. — Я не заходжу до вас у дім без запрошення. Не переставляю ваші речі. Не критикую вас постійно.
— От, Кирюша, бачиш? — Тетяна Миколаївна театрально сплеснула руками. — Твоя дружина вважає нас чужими людьми. А ми ж рідні!
Кирило сидів, опустивши голову. Ліда знала цей погляд — чоловік знову уникне конфлікту, удасть, що нічого не відбувається.
— Я цього не казала, — втомлено промовила Ліда. — Я говорила про взаємну повагу.
— Ой, та годі тобі, — відмахнулася Катерина. — Яка ще повага? Ти навіть суп нормально зварити не можеш.
Ліда відчула, що досягла межі. Усі три роки вона мовчала, терпіла, намагалася бути «хорошою невісткою». У всьому поступалася, аби лише не створювати Кирилові проблем із сім’єю. Але з кожним днем усередині росло роздратування, що переходило в справжній гнів.
— Знаєте що, — сказала Ліда, випрямившись. — З мене досить. Я втомилася від постійних нападок і критики. Втомилася від того, що у власному домі не можу почуватися комфортно.
— Ну ось, почалося, — закотила очі Катерина. — Щойно щось не так — одразу в образу.
— Лідочко, ти все не так зрозуміла, — Тетяна Миколаївна удавано зітхнула. — Ми ж від щирого серця. Дбаємо про тебе, про Кирюшу…
Кирило мовчки встав із-за столу й вийшов із кухні. Ліда почула, як грюкнули двері спальні. Як завжди — втік від конфлікту, залишивши її наодинці з його ріднею.
— Бачиш, до чого ти довела мого сина? — зашипіла Тетяна Миколаївна, миттєво змінюючись на обличчі. — Йому соромно за твою поведінку!
Ліда відчула, як у ній все закипає. Не кажучи ні слова, вона схопила сумку, накинула куртку й вискочила з квартири, голосно грюкнувши дверима. Надворі йшов дощ, але навіть промокнути до нитки було краще, ніж залишатися в цій нестерпній атмосфері.
Ліда безцільно блукала вулицями кілька годин. Телефон розрядився, та й телефонувати було нікому. Кирило навряд чи буде її шукати — швидше за все, сидить зараз із мамою та сестрою, слухає, яка в нього невдячна дружина.
До вечора холод і втома взяли своє. Ліда вирішила повернутися додому, зібрати необхідні речі й поїхати до подруги. Завтра вона все обміркує. Завтра вирішить, що робити далі.
Коли Ліда підійшла до своїх дверей і почала шукати ключі, з квартири долинали гучна музика й сміх. Відкривши двері, вона застигла на порозі — у вітальні зібралася ціла компанія. Кирило, Тетяна Миколаївна, Катерина та ще якісь незнайомі люди сиділи за столом, заставленим пляшками й закусками.
Катерина помітила Ліду першою. Її обличчя скривилося від неприязні.
— Чого тобі, гадюко? По шмотки прийшла? На вулиці шукай! — гаркнула Катерина, демонстративно вказуючи на двері.
Ліда не повірила власним вухам. Її виганяють із власного дому? Це вже занадто.
Кирило, побачивши дружину, на мить розгубився, але швидко взяв себе в руки:
— Лідо, ти повернулася. Ми тут… просто вирішили посидіти.
— Бачу, — холодно відповіла Ліда, проходячи у квартиру. — І давно ви тут «просто сидите»?
— А яка різниця? — фиркнула Катерина. — Ти ж пішла. У своїй істериці. Ми думали, ти не повернешся.
— Це мій дім, — спокійно сказала Ліда. — І я нікуди не піду.
Щось у її голосі змусило всіх замовкнути. Навіть музика, здавалося, стала тихішою. Ліда пройшла через вітальню в спальню. Там її чекав новий шок — на ліжку лежали розкидані речі Катерини, явно приготовані до примірки. На туалетному столику — її косметичка.
Ліда відчула, як роками накопичений гнів виривається назовні. Не кажучи ні слова, вона схопила речі Катерини й вийшла в коридор.
— Що ти робиш?! — верескнула Катерина, коли Ліда попрямувала до вхідних дверей.
Ліда мовчки відчинила двері й викинула речі зовиці на сходовий майданчик. Потім повернулася за косметичкою.
— Вона збожеволіла! — заверещала Катерина, кидаючись до Ліди. — Кириле, зупини її!
Але Ліда була швидшою. Косметичка полетіла слідом за одягом. Далі Ліда підійшла до крісла, де висіла куртка Тетяни Миколаївни.
— Тільки спробуй! — свекруха схопилася на ноги. — Кириле, що твоя дружина виробляє?!
Кирило стояв, наче паралізований, не в змозі вимовити ні слова.
— Це моя квартира, — спокійно сказала Ліда, знімаючи куртку свекрухи з крісла. — І я вирішую, хто тут залишається, а хто йде.
Куртка Тетяни Миколаївни полетіла за двері слідом за речами Катерини.
— Ти про це ще пошкодуєш! — Катерина кинулася до Ліди, вчепившись їй у волосся. — Божевільна!
Ліда скрикнула від болю, але відштовхнула золовку. Катерина не втрималася на ногах і впала на підлогу, зачепивши стіл. Пляшка вина перекинулася, заливаючи скатертину червоним.
— Боже мій! — Тетяна Миколаївна кинулася до доньки. — Вона напала на Катю! Кириле, викликай швидку!
— Лідо, що ти робиш? — нарешті отямився Кирило. — Ти при своєму розумі?
— Цілком, — відповіла Ліда, дістаючи телефон. — І я справді викличу швидку. А заодно і поліцію.
— Поліцію? — перепитала Тетяна Миколаївна. — Навіщо?
— Тому що ви влаштували п’янку в моїй квартирі, коли мене не було, — Ліда набирала номер. — А тепер ваша донька напала на мене.
— Бреше! — заверещала Катерина, схоплюючись із підлоги. — Це вона мене штовхнула!
— Є свідки, — спокійно відповіла Ліда, киваючи на притихлих гостей. — Упевнена, що хтось скаже правду.
Тетяна Миколаївна зблідла:
— Ти не посмієш викликати поліцію. Це ж твоя сім’я!
— Ні, — похитала головою Ліда. — Моя сім’я так себе не веде.
Ліда піднесла телефон до вуха:
— Доброго вечора. Я хочу повідомити про напад. Так, у моїй квартирі. Мене схопили за волосся, намагалися вдарити…
— Вона все бреше! — закричала Катерина, кидаючись до Ліди, щоб вихопити телефон.
Ліда відскочила вбік. Гості почали поспіхом збиратися, не бажаючи ставати свідками скандалу. Тетяна Миколаївна метнулася до дверей, підбираючи розкидані речі.
— Кириле! — крикнула свекруха. — Роби щось!
Кирило переводив розгублений погляд з дружини на матір, явно не знаючи, на чий бік стати.
— Лідо, давай усе обговоримо спокійно, — нарешті промовив він. — Не треба поліції.
— Уже пізно, — відповіла Ліда. — Вони виїхали. А тепер я хочу, щоб усі залишили мою квартиру. Негайно.
— Ти про це пошкодуєш, — процідила Тетяна Миколаївна, тягнучи опираючуся Катерину до виходу. — Кирюша, ти йдеш?
Кирило застиг на місці, дивлячись то на дружину, то на матір.
— Мам, я… я залишуся, — тихо сказав він. — Треба розібратися.
— Що? — Тетяна Миколаївна не повірила своїм вухам. — Ти обираєш її? Після всього, що вона влаштувала?
— Я нікого не обираю, — втомлено відповів Кирило. — Просто зараз мені потрібно залишитися тут.
Катерина щось злобно прошипіла, але Тетяна Миколаївна схопила її за руку:
— Ходімо, Катю. Не принижуйся перед ними. Це ще не кінець.
Коли за ними зачинилися двері, а останні гості поспіхом втекли, у квартирі запанувала тиша. Ліда і Кирило стояли у вітальні, не дивлячись одне на одного.
— Навіщо ти викликала поліцію? — нарешті запитав Кирило.
— А що мені залишалося робити? — тихо відповіла Ліда. — Твоя сестра напала на мене. У моєму власному домі.
— Вона не хотіла. Просто погарячкувала.
— Кириле, відкрий очі, — Ліда похитала головою. — Вони роблять це постійно. Приходять без запрошення. Риються у моїх речах. Ображають мене. І ти завжди їх захищаєш.
— Я нікого не захищаю, — заперечив Кирило. — Я просто хочу миру.
— Миру не буде, поки ти не встановиш межі, — сказала Ліда. — Я більше не можу так жити. Або щось змінюється, або…
— Або що? — Кирило подивився на дружину.
— Або я піду, — просто відповіла Ліда. — Назавжди.
У двері подзвонили. Поліція приїхала швидко.
— Ти справді подаси заяву? — тихо запитав Кирило.
Ліда помовчала, потім похитала головою:
— Ні. Скажу, що це було непорозуміння. Але за однієї умови.
— Якої?
— Твоя мати та сестра більше ніколи не переступлять поріг цієї квартири без мого дозволу. І ти підтримаєш мене в цьому.
Кирило довго дивився на дружину, ніби бачив її вперше. Потім повільно кивнув:
— Добре.
Поліцейські, молодий сержант і його напарниця середнього віку, уважно вислухали Ліду. Вона розповіла, що сталося непорозуміння: сімейна сварка, емоції, але ніхто не постраждав.
— Точно не хочете писати заяву? — перепитала жінка-поліцейська, уважно вдивляючись у Ліду. — У вас на шиї сліди. Хтось схопив вас?
Ліда машинально торкнулася шиї, де залишилися червоні сліди від пальців Катерини.
— Ні, все гаразд, — твердо відповіла Ліда. — Дякую, що приїхали.
Коли поліція пішла, Кирило важко опустився на диван, закривши обличчя руками.
— Що ми наробили, — тихо промовив він. — Мама тепер зненавидить тебе ще більше.
— А раніше вона мене любила? — гірко усміхнулася Ліда, збираючи уламки розбитої вази. — Кириле, зрозумій нарешті, твоя мати ніколи мене не прийме. Їй потрібна лише покірна служниця для її сина.
— Це неправда, — заперечив Кирило. — Вона просто… дуже турботлива. Звикла все контролювати.
— Це не турбота, — похитала головою Ліда. — Це бажання владарювати. Ти цього не помічаєш, бо виріс із цим. Для тебе це нормально.
Кирило мовчав, дивлячись у підлогу. Ліда втомлено опустилася в крісло навпроти.
— Я більше не збираюся терпіти таке ставлення, — сказала вона. — Я люблю тебе, Кириле. Але я не хочу перетворюватися на безвольну тінь, яку можна ображати й принижувати.
— Але що мені робити? — у голосі Кирила прозвучав щирий відчай. — Вона ж моя мати. Я не можу просто викреслити її з життя.
— І не потрібно, — спокійно відповіла Ліда. — Треба лише встановити межі. Чіткі, зрозумілі правила. Жодних візитів без запрошення. Жодного втручання в наш побут. Жодних образ.
— Вона не погодиться, — похитав головою Кирило.
— Тоді їй доведеться змиритися з тим, що вона не буде частиною нашого життя, — твердо сказала Ліда. — Вибір за тобою, Кириле.
Телефон чоловіка різко задзвонив. На екрані висвітилося: «Мама».
— Не відповідай, — попросила Ліда. — Не зараз. Спершу ми маємо все вирішити між собою.
На її подив, Кирило вимкнув звук і відклав телефон убік.
— Ти маєш рацію, — тихо сказав він. — Це все… неправильно. Я просто боявся втратити маму. Вона стільки для мене зробила.
— Ніхто не просить тебе її втрачати, — м’яко відповіла Ліда. — Просто покажи, що ти вже дорослий. Що в тебе є своя сім’я, свої рішення.
— Я спробую поговорити з нею, — кивнув Кирило. — Тільки не знаю, як вона відреагує.
— Неважливо, як вона відреагує, — Ліда подивилася чоловікові у вічі. — Важливо, як відреагуєш ти.
Минув тиждень. Тетяна Миколаївна та Катерина не з’являлися, хоча телефон Кирила розривався від їхніх дзвінків. Спочатку він не відповідав, а потім коротко повідомив, що їм із Лідою потрібно побути наодинці.
Вперше за довгий час Ліда відчула себе по-справжньому вдома. Вони з Кирилом багато розмовляли, згадували, як познайомилися, чому закохалися одне в одного. Разом готували вечерю, дивилися фільми, просто лежали в обіймах. Без постійного контролю, без вічного страху, що ось-ось пролунає дзвінок у двері — і все знову зруйнується.
Зникла дружина