Некоханих теж зраджувати не можна

В одного чоловіка була дружина, яку він давно перестав любити. Вони залишилися разом тільки через дітей і через житло. Колись узяли велику квартиру в кредит на багато років, і тепер потрібно виплачувати. Роз’їхатися складно, мороки забагато. Тож вирішили просто жити по різних кімнатах — площа дозволяє.

Одружився він ще зовсім молодим. А потім усвідомив: його серце — не з цією жінкою. Дружина не вирізнялась красою. Згодом поправилась, перестала доглядати за собою, завжди чимось незадоволена, тільки й говорить про дітей, хатні справи та свою дрібну роботу, з якої — самі копійки. Її голос здавався йому різким, дратівливим. А ще ці тапки, що волочилися по підлозі, і той вицвілий халат…

Він нічого не казав, просто жив. Дітей любив, а з дружиною — як із сусідкою, з якою випадково опинився в одній квартирі. Гроші давав, але зітхав. Увечері дивився фільми, де грали ефектні красуні з довгими ногами. І в реальному житті задивлявся на подібних. Свою дружину він не кохав. Узагалі.

Одного разу зібрався з друзями на рибалку. Їздив завжди без дружини — лише влітку возив її з дітьми на море. І кожен такий відпочинок був мукою: дружина весь час жалілась, що витрати надто великі, бурчала, робила зауваження, сварилась… У шльопанцях і сарафані — саме так вона проводила відпустку. Радості — нуль. А з друзями — зовсім інша річ.

На тій рибалці, як водиться, було випито. Жарти, закуска, розмови. Один із друзів почав глузувати з його дружини — мовляв, запустила себе, на себе не схожа. Говорити гидко, але компанія сміялась. І радили Віктору розлучитися: мовляв, навіщо тобі таке життя? Сам же не раз скаржився, що кохання вже немає, порозуміння — тим паче. От діти виростуть — і…

І тут Віктора наче блискавкою вдарило. Адже зрадити можна й того, кого не любиш. Не має значення, є в серці почуття чи ні — зрада залишається зрадою. Навіть гірше: коли виправдовуєш себе тим, що “все одно не кохаю”, — це ще підліше. Мовляв, вона ж негарна, неприємна, нецікава — значить, можна. Але ж це неправда.

Він підвівся. І раптом різко, жорстко сказав: щоб мовчали. Щоб ніхто більше не смів згадувати його дружину. Це його жінка. Мати його дітей. Замовчіть. Після чого Віктор пішов пішки до зупинки — п’ять кілометрів. Бо ж приїхав з другом, а той був п’яний.

Дорога назад була довгою. Розбитий автобус тряс його по вибоїнах, за вікном миготіли не листівкові пейзажі — справжні села, поля, коні, кози, барани, луки, ліси, річки. Дорога додому була нескінченно довгою. Мабуть, уперше він це так відчув.

Коли зайшов у квартиру, втомлений і похмурий, дружина в халаті вийшла з кімнати. В її очах — здивування і щось дитяче, круглі блакитні очі, великі, мов вікна. Вона давно вже нічого не питала. А він сказав:
— Я повернувся додому, — і обійняв її. Якось зовсім інакше. Тепло. Свою. Живу.

І стояли так, мовчки, у вузькому коридорі, обійнявшись.

Зраджувати не можна нікого. Навіть якщо не любиш. Бо любов — вона буває різною. Іноді тільки опинившись на межі зради, розумієш, що насправді важливе. І коли стримуєшся, не робиш цей крок — залишаєшся людиною.