— Дурниці не кажи! Як це — ти мене не пустиш назад? Мене! — Віталій з подивом на обличчі стояв у дверях своєї колишньої квартири.
— Дурницю зараз кажеш ти. І чого припхався, а? Де це написано, в яких таких законах, що всілякі моральні покидьки, натішившись досхочу на стороні, мають хоч якесь право повертатися до колишніх дружин? — здивувалася Ліліана.
— Лілько, не вигадуй. Пустиш мене назад, нікуди не дінешся! — наполягав Віталій. — Ти що, вже все забула?
— Ні, я нічого не забула. Прекрасно пам’ятаю, як ти побіг за молодою безглуздою красунею, забувши про все на світі, — гордовито посміхнулася колишня дружина.
— А чого це ти ярлики чіпляєш? Яка вона тобі безглузда, га? — обурився Віталій, трохи забувши, навіщо він сюди прийшов.
— А яка ж іще? Знайшла на кого заздрити, дурепа молоденька. Щастя відхопила вагон. Але, бачу, швидко прозріла, раз ти знову тут.
— Ти говори, та думай! — Віталій розправив плечі. — Я тобі законний чоловік…
— Був! — із неприхованою радістю вигукнула жінка.
— Ну це ненадовго виправити. Повторюю — я твій чоловік, із яким прожито майже двадцять років. У нас двоє дітей — цього ти викреслити з нашого життя ніяк не можеш. Тож не вигадуй, а накривай-но на стіл. Будемо моє повернення святкувати.
Віталій заніс велику валізу і спортивну сумку до квартири, не звертаючи уваги на протести Лілі.
— Не буянь, не буянь! Забула, чия це квартира? — критично оглядаючи себе в дзеркалі в передпокої, суворо запитав Віталій.
— Ні, чого б мені забувати? Це наша спільна квартира, яку я зараз намагаюся продати, щоб поділити гроші між нами. Ти ж сам так хотів, коли йшов, — нагадала колишньому чоловікові Ліліана. — Вимагав, кричав, наполягав, що це треба зробити швидко.
— Ну не продала ж іще. І слава Богу! Тепер уже й не потрібно продавати. А квартира ця моя, зрозуміло тобі? — впевнено сказав Віталій.
— Наша.
— Ні, моя! І ти це прекрасно знаєш, люба, тому не пускати мене сюди ти не маєш жодного права.
— Ми ж її в шлюбі купували, — здивувалася Ліля, яка вже встигла забути нахабний характер свого колишнього чоловіка.
— Ти ще скажи, що ти теж вкладалася в її купівлю, — цинічно посміхнувся він. — Прямо всю свою мізерну зарплату віддавала. Не сміши! Не було б мене поруч, ти зі своєї платні рядового бухгалтера навіть собачу будку не змогла б купити. А я гарну посаду вже тоді на нашому заводі займав. І гроші пристойні завжди приносив тобі. Ось ми й вирішили колись, що потрібно з твоєї кімнатки в комуналці в нормальну квартиру переїжджати. І купили цю квартиру. Забула?
— Ні, не забула. З пам’яттю у мене все добре. Та тільки гроші від оренди, а потім і продажу моєї кімнати сюди й були вкладені. Тож нічого мені тут про різницю в наших зарплатах розповідати. Я теж рахувати вмію, не дурніша за тебе, такого розумного.
— Ось як ти заговорила! Ти подивися, яка смілива стала без мене, розперезалася, — невдоволено насупивши брови, суворим тоном сказав Віталій.
— Послухай, якщо тобі нема де жити, зніми кімнату або йди в готель, раз хизуєшся тут своїми доходами. Квартиру продам — і все, більше нас нічого не пов’язує. А жити разом ми не будемо. Це взагалі дурниця якась! — обурено промовила Ліля, з подивом і навіть зневагою дивлячись на Віталія.
— Ще й як будемо! І не сперечайся. А наші діти нам ще дякую за це скажуть, — пишаючись собою, поставив Лілю перед фактом Віталій.
— Не скажуть. Вони на моєму боці. А з тобою навіть розмовляти не хочуть, — із задоволенням констатувала Ліліана.
— Зрозуміло… Ти їх налаштувала проти мене, проти рідного батька! Зовсім без мене ви тут розперезалися, порядок забули. Ну я швидко його наведу, — пригрозив колишній.
— Навряд чи, — запевнила його жінка. — Даремно ти це все затіяв, Віталію. Якщо тебе Маша вигнала, то тут тобі також нічого не світить. Прощати тебе я не збираюся, жити більше з тобою не буду, та й абсурд це повний. Ми з тобою розлучилися, і в мене вже інше життя.
— Що? У тебе інше життя? Та не сміши ти мої сивини! Ти себе в дзеркалі давно бачила? Лілько, ти й у молодості красою не блищала, і це я ще м’яко сказав. А тепер, у сороківку, і поготів! Сказала б мені дякую, що старість свою поруч із гідним чоловіком зустрінеш, — вражав своїм цинізмом Віталій.
— І тим не менш, я наполягаю на тому, що в мене є особисте життя, яке тебе тепер зовсім не стосується, — спокійно парирувала Ліля.
— Ну яке особисте життя? Що ти вигадуєш? Я тебе двадцять років тому з жалості в дружини взяв. Пожалів дурепу. Думаю, ну кому така непоказна потрібна буде, ощасливив тебе, можна сказати. А ти невдячна, хоч би раз мені за це дякую сказала. Так і сиділа б у дівках, — продовжував принижувати колишню дружину Віталій.
— О, ну звичайно! Знову у своєму амплуа — всесвітній благодійник, покровитель і добродій! На улюблену тему застрибнув. А я вже встигла забути, як ти вмієш себе хвалити.
— Ліль, ну вистачить, а? Давай вже видихай і починай радіти, що чоловік до тебе повернувся. Значить, не все в тобі погано. Гарна ти дружина — ось що це означає! — Віталій широко посміхнувся, поправляючи своє кучеряве густе волосся.
Ліліана навіть розсміялася, дивлячись у цей момент на нього.
— Не діють на мене твої чари, майстре зваблення! Все, можеш розслабитися і не витрачати даремно сили та час.
— Ти що, справді вирішила решту життя в самоті доживати? Але ж ми ще такі молоді й могли б непогано прожити другу половину нашого життя. Подорожувати, наприклад. А? Як ти на це дивишся? Виїжджати на море, хочеш? Чи ще кудись подалі раз, а то й двічі на рік. Діти у нас із тобою вже дорослі, я добре заробляю, тож можемо собі це дозволити. Подруги ще заздрити тобі будуть. Або будинок купимо за містом. Квартиру цю продамо і купимо. Лілько, як тобі ідея? Діти, онуки, коли народяться, — всі до нас приїжджатимуть. Ну, подумай, від чого ти відмовляєшся.
— Так собі ідея. Хоча все це ти можеш здійснити й без мене, з якоюсь іншою жінкою.
— Не треба мені ніякої іншої. У мене є дружина, законна, — вперто говорив Віталій.
— Я тобі не дружина! Відчепися від мене, заради Бога! От прив’язався.
— Я їсти хочу, — чоловік безцеремонно пройшов на кухню. — Давай, годуй мене і перестань ламатися. Я вже оцінив ступінь твоєї образи, але всьому є межа, знаєш! Досить!
Віталій навіть встиг зазирнути, що у Ліліани в каструлях. Але в цей час задзвонив мобільний.
— Так, — відповіла жінка й усміхнулася. — І я рада тебе чути. Приїжджай, звичайно! Тільки маю тебе попередити — тут виникла одна непередбачувана обставина. Так, він. Як ти й припускав.
— Це хто ще тобі телефонує? — ревниво запитав колишній чоловік.
— Це мій коханий чоловік, — спокійно відповіла Ліліана.
— Ой, тільки не треба! Не сміши мене! Кому ти потрібна — стара, некрасива баба! Якщо тільки якийсь пройдисвіт через квартиру на тебе поклав око. Але хай знає — ця квартира моя! — загорлав Віталій.
— Боже, який ти смішний! Багач із половиною двокімнатної квартири. А кому я потрібна, ти скоро дізнаєшся. Він зараз їде сюди, до мене.
— Припини цей цирк, Лілько. Ти мене вже втомила, ну їй-богу! Напевно, це одна з твоїх подруг телефонувала, а ти мені тут нахабно брешеш про чоловіка. Нікому ти не потрібна! — зневажливо глянув на усміхнену жінку Віталій.
— Ну, ну… Тіш себе ілюзіями. Самовпевнений індик.
— Я тобі! Ух! Май повагу до чоловіка, — пригрозив пальцем Віталій.
Через двадцять хвилин у двері подзвонили.
— Я сам! Сам відчиню, це моя квартира! — крикнув Віталій, кинувся до передпокою.
Яке ж було його здивування, коли у дверях він побачив свого безпосереднього начальника, заступника директора заводу, на якому Віталій працював уже багато років провідним інженером.
— О, Дмитре Івановичу! Яка несподівана, але приємна зустріч! Заходьте, заходьте, раді вас бачити. А ви що це вирішили до мене додому завітати? Чи не посаду яку нову хочете мені запропонувати, га? — широко усміхаючись, запитав Віталій. — Та про таке можна й у робочому кабінеті поговорити. Ось, Лілю, бачиш, як мене цінує начальство! Додому їде, щоб поговорити про роботу.
— А я не до тебе. І, наскільки мені відомо, ти, Віталію, вже рік тут не живеш. Тож посунься і дай мені пройти.
— Не до мене? — змінився на обличчі Віталій. — Ви жартуєте зараз, Дмитре Івановичу? А до кого ж тоді, якщо не до мене, провідного інженера? Не до неї ж — рядового спеціаліста, сірої миші з бухгалтерії?
Віталій розгублено подивився на колишню дружину.
— Так, я приїхав до коханої жінки. Здрастуй, Ліленько, — при цих словах Дмитро Іванович обійняв Лілю і навіть поцілував її в щоку.
— До неї? — розгубився чоловік, бачачи, як його начальник милується з колишньою дружиною.
— Так, до неї. Я зробив їй пропозицію, і Ліліана відповіла мені згодою, за що я їй нескінченно вдячний.
Дмитро Іванович і Ліля дивилися одне на одного закоханими очима.
— Ви що, розігруєте мене тут? — не міг повірити в те, що відбувається, Віталій.
— Ні, чому ж. Я вдівець, уже три роки як. А Ліля розлучена. Я, Віталько, вже давно звернув увагу на твою дружину, завжди захоплювався нею. А коли дізнався, що ти, дурню, її покинув, не став чекати. І тепер ми разом.
— Не може бути! — не вірив приголомшений Віталій.
— Може, може. А ти веди себе шанобливо. Не забувай, що знаходишся в присутності безпосереднього начальника і його майбутньої дружини. Давай-но бери свої валізи та гай звідси.
— А… — спробував щось сказати Віталій.
— А будеш обурюватися і свої права качати — я тебе звільню. Так, отак. Знайду за що, повір мені.
— А як же… А квартира? Моя… наша?
— Квартиру Ліля продасть, вона нам із нею не знадобиться. Ми будемо жити в моєму будинку. Гроші тобі віддасть із продажу, як ви й домовилися при розлученні. Але зараз тобі, Віталію, тут абсолютно нічого робити. Тож не влаштовуй скандалів, ти ж розумієш, що цим тільки гірше собі зробиш. І, до речі, про нову посаду забудь. Ти її не гідний. Можеш підвести в будь-який момент.
Віталій вийшов із валізою і сумкою зі свого колишнього під’їзду й пішов шукати собі притулок. Він ще не знав, куди йому йти. У голові все плуталося, не вірилося в те, що сталося.
У його свідомості зараз була тільки одна думка — що ж знайшов їхній зам у його Лільці, некрасивій і старій жінці, яка мала сидіти й чекати на нього, Віталія.
Як легко відмити бутель для води зсередини від забруднень і зелені