— У тебе ж учора була зарплата! Чому досі нічого мені не переказала? Особливого запрошення чекаєш? — суворо запитала мати в слухавку.
— З якого дива я взагалі маю тобі щось переказувати? — незадоволено пробурчала Лариса. Вона глянула на годинник — було сьома ранку. І треба ж було матері подзвонити в таку рань? Адже знає, що вона збирається на роботу, їй зараз не до сварок і суперечок.
— Ти тільки подивися на неї! Тільки дурника включати мені не треба. Ми ж домовлялися — зараз ти допомагаєш мені грошима. Коли Юлечка купить квартиру, вона буде допомагати!
— Ні, мене такий варіант не влаштовує! — заперечила жінка. — Кому ти квартиру віддала, з того і вимагай гроші.
— Дивлюся, деякі стали занадто розумними! А коли дійде до поділу мого спадку, теж будеш торгуватися? Значить так, або ти негайно переказуєш мені гроші, або я тебе більше знати не хочу!
У слухавці пролунав довгий гудок. Лариса глибоко зітхнула й натиснула кнопку чайника. Оце вже мати вміє зіпсувати настрій. А може, ну її? Переказати гроші, аби тільки відстала…
Різниця між Ларисою і Юлею була всього два роки. За всіма законами вони могли б бути не просто сестрами, а й найкращими подругами. Але великої дружби між ними не було, хоч вони й ділили одну кімнату на двох.
— Юлько, допоможи прибрати іграшки, — шипіла дев’ятирічна Лариса на молодшу сестру. — Я що, одна тут усе розкидала?
Вона зиркала на сестру, збираючи з підлоги розкиданих ляльок і дрібні речі.
— Лорко, не бурчи. Тобі ж мама українською мовою сказала, щоб ти мене не чіпала. У мене животик болить, — шикнула на старшу сестру семирічна Юля. Вона сиділа на ліжку й бовтала ногами.
— Не бреши, нічого в тебе не болить, ти просто не хочеш прибирати, — шипіла у відповідь Лариса. — От усе мамі розкажу!
— Ой, ябеда! — Юля показала язика старшій сестрі.
— Маааамо! А Юля тебе обманула! У неї нічого не болить! Вона просто придумала, щоб не прибирати свої іграшки! — голосно занила Лариса.
На її крик у кімнату зайшла мати. За секунду до її появи Юля миттєво пірнула під ковдру, лягла на бік і підтягнула коліна до живота, скрививши жалібне обличчя.
— Що тут відбувається? — суворо спитала мати. Вона не любила, коли її відволікали через дрібниці.
— Юля бреше про живіт! Вона просто не хоче прибирати, — повторила Лариса вже не так упевнено.
— Ой-ой-ой! — простогнала Юля і зробила ще жалісливіший вираз обличчя. — Мамочко, вона мене ображає і змушує прибирати! А ти ж сама казала, що я маю полежати й відпочити!
— Чого ти до сестри причепилася? — накинулася мати на старшу дочку.
— Так вона ж бреше, прикидається! — спробувала виправдатися Лариса. — Вона просто не хоче прибирати!
— Як тобі не соромно наговорювати на сестру? Якщо ти здорова, як кінь, це не означає, що й на твоїй сестрі можна орати! Прибирай кімнату й щоб я більше не чула, що до Юлечки пристаєш! Це ж треба, дав мені Бог таку ледарку! Готова оббрехати сестру, аби самій нічого не робити! — сердито кинувши ці слова, мати грюкнула дверима й вийшла.
— Бе-бе-бе!
Задоволена собою Юля вже, наче нічого й не було, знову сиділа на ліжку, бовтала ногами й показувала язика сестрі.
Надута Лариса, насупивши брови, взялася за іграшки. Знову Юля її перехитрила.
— Юлечко, а чого ти на вулицю не йдеш? Дивись, яка гарна погода! — мати здивовано глянула на молодшу дочку, яка, склавши руки на грудях, сиділа на дивані.
— А в чому мені йти? Ти бачила мій гардероб? Там самі Ларчині недоноски. А те, що ви мені купували, давно вже замале!
— Та які ж у тебе недоноски? Ми на початку канікул купили тобі все нове! — здивувалася мати, відчиняючи дверцята шафи. — Та й не виросла ти за цей місяць, щоб одяг став малим!
— Ма, та ти жартуєш? У цьому старому лахмітті навіть на вулицю соромно вийти! — бурчала Юлька, округлюючи очі на матір.
Лариса сиділа в кріслі з книжкою й дослухалася до діалогу. Вона не сумнівалася, що мати не зможе відмовити молодшенькій. Так завжди було — варто тій трохи нудьгувати або поканючити.
— Ох, Юлечко, у тебе лялька вже зовсім нікудишня, треба нову купити, — казав батько після того, як донька тиждень нила, що їй нічим гратися.
— Ой, донечко, відпочинь, полеж, якщо в тебе ніжки болять і голова крутиться. А на дачі допоможеш іншим разом, — матуся ніжно турбувалася про молодшу в інший день.
— Ой, мамочко, може, я все-таки якось поїду? Ну що ж ви там самі спини гнутимете? — тяжко зітхала дівчинка.
— Ні, все, сидітимеш удома. Лариса — здорова, як лошиця, вона сама впорається і з грядками, і з поливом, — рішуче заявляла мати.
— Мам, та Юля здоровіша за всіх здорових! — не витримувала Лариса. — Вона просто з дівчатами на вулиці домовилася погуляти, а тут ви зі своєю дачею всі плани їй зіпсували…
— Ларисо! — сердито уривала мати. — Коли ти перестанеш на сестру наговорювати? Видно ж, що людина хвора! Ні, тобі треба збрехати, все намагаєшся мене з Юлечкою посварити! Знаю я, хто з вас гуляти збирався, мені Юля вже все розповіла!
Дівчата росли, але відносини між ними не ставали кращими.
— Лорко, ну зізнайся, ти мені просто заздриш! — проспівала молодша сестра, підводячи вії.
— Гм, а чому я маю тобі заздрити? — не зрозуміла Лариса.
— Як чому? Все, що я не попрошу, мені купують, а тобі — ні. От ти й злишся!
— Ха, нити й жалітися — велике мистецтво! — огризнулася Лариса. Насправді в глибині душі вона й справді трохи заздрила молодшій.
— Слухай, а давай я тебе навчу! — Юля лукаво блиснула очима. — Ну справді, що ти в нас як бідна родичка?
— Ні вже, це ти у нас майстриня підлизатися, слізки лити й торувати собі дорогу у світле майбутнє. Думаєш, я не знаю, як ти оцінки в школі випрошувала? «Ну поставте мені четвірку, тато мене вдома вб’є», — Лариса перекривила голос, зображаючи сестру.
— Ну й дурепа! Я ж тобі допомогти хотіла! — обурилася Юля.
Дівчата виросли, вийшли заміж, і кожна пішла своєю дорогою. Тепер їм не було чого ділити, і стосунки між сестрами потроху налагодилися.
Своїх квартир у них не було, тож вони вилетіли з батьківського гнізда у винаймане житло.
Невдовзі в сім’ї сталося подвійне горе: не стало батька, а слідом і улюбленої бабусі.
— Мамочко, може, тобі якась допомога потрібна? — запропонувала Лариса.
— Давай ми з Валеркою до тебе переїдемо. Так простіше буде, і тобі не так самотньо, — підхопила Юля, розливаючи чай по чашках. Вони втрьох сиділи на батьківській кухні.
— Оце ще! Я що, немічна каліка? Чи ви думаєте, що якщо у мене тут трикімнатна квартира, то я з радістю посунуся? Ні вже, дорогенькі мої діточки. Я хочу хоч на старості років пожити для себе, відпочити.
— Та я ж не наполягаю, просто хотіла допомогти, — знітилася Юля.
— Лорко, ти не знаєш, мама не збирається бабусину квартиру продавати? — Юля дочекалася моменту, коли мати вийшла з кухні.
— Ну, якщо до себе не хоче пускати — власне, і не дуже хотілося. Але, може, мама здогадається продати бабусину квартирку й поділити гроші між нами? — з надією зітхнула дівчина.
— Було б непогано, а то ми вже замучилися на цю іпотеку відкладати. Та ще й за оренду доводиться чимало платити, — погодилася Лариса.
— А ми й не збираємося нічого відкладати. Я хочу нормально у відпустку їздити, на море відпочивати й на гарній машині кататися, — Юля, як у дитинстві, уперто стиснула губи.
— Так ти все життя по орендованих квартирах будеш тинятися, — усміхнулася Лариса. — Банки — це не вчителі. Перед вчителями ти могла сльозу пустити й випросити оцінку, а от із банкірами таке не прокотить.
— Я чекатиму на спадок. У мами тепер дві квартири. Все одно після неї обидві нам дістануться. Ми їх продамо, поділимо гроші й купимо нормальну квартиру в хорошому районі, — мрійливо протягнула Юля, витягуючи ніжки.
— Так, дівчата, у мене до вас серйозна розмова, — мати повернулася на кухню. — Справа стосується бабусиної квартири.
Сестри завмерли в очікуванні.
— Так ось, квартиру я продавати не збираюся, можете навіть не мріяти… І нікого з вас туди теж не пущу… — ошелешила їх мати.
— Мам, а я хотіла… — почала було Юля.
— Навіть чути не хочу! Скоро виходжу на пенсію, хочу пожити нормальною людським життям. Я теж хочу на море поїздити, у санаторіях відпочивати. Коротше, я вирішила: квартиру здаватиму! — урочисто оголосила вона.
Юля з Ларисою вислухали рішення матері та прийняли. Господиня є господиня — їй видніше.
Час ішов. Лариса з Толіком взяли довгоочікувану іпотеку. Купили трикімнатну квартиру в новобудові у гарному районі. На момент покупки у них уже підростав син.
Юля теж часу даремно не гаяла. Слідом за сестрою вона народила доньку. От тільки житлове питання залишилося невирішеним.
— Добре тобі, — зітхала Юля. — У вас квартира своя, велика, світла.
— Так і ви могли б із Валеркою накопичити, якби трохи економити навчилися, — наставляла сестру старша.
— Вам же тільки на відпочинок потрібно. Скажи, за останні три роки скільки разів на морі були? П’ять? А ми жодного. Ви машину з салону купили, а ми стару, з рук. Ось і накопичили грошей. Тепер нікому нічого не винні, залишилося лише іпотеку платити.
— Ой, а я так не можу, — Юля капризно склала губи. — На роботі втомлююся, хочеться і в салон сходити, розслабитися. А як це — поїхати у відпустку і на море не з’їздити? Навіть не уявляю.
— Ну, то й сиди в орендованій квартирі й не скигли, — сердилася Лариса.
У такі моменти вона згадувала, як сестра своїм ниттям завжди досягала бажаного. Тільки цього разу її ниття не приносило нічого, окрім поганого настрою. Банки до сліз таких «плакальниць» залишалися байдужими.
— Ну і буду. І взагалі, мати, звісно, у своєму праві, але чого вона так вчепилася в бабусину квартиру? Дочки горбатяться на ці іпотеки, втомитися можна, — бурчала Юля.
— Де це ти там «горбатишся»? — усміхнулася Лариса, кинувши на сестру скептичний погляд.
— А могла б, — уперто заявила Юля. — Мама молодець, пожити для себе їй, бачте, хочеться! А ми коли для себе жити почнемо? Ні, ну як так можна?
Лариса слухала сестру й тільки хитала головою. Якщо людина з дитинства звикла гріти руки біля чужого вогню, з віком ця звичка не зникає.
У той день Лариса вирішила зробити генеральне прибирання. Толік мав прийти з роботи пізно ввечері, а сина забрала в гості свекруха. Можна було спокійно насолодитися процесом.
Несподіваний дзвінок у двері застав Ларису на самій верхній сходинці драбини, куди вона залізла, щоб протерти пил із люстри. Ледве не перечепившись, вона кинулася до дверей.
— Мамочко? — жінка не очікувала побачити на порозі матір.
— Я ненадовго, — заспокоїла та, побачивши безлад. — Налий мені чаю, а я поки руки помию, — розпорядилася гостя й зникла у ванній.
— Ларисо, я прийняла рішення, і це не обговорюється, — заявила мати, сідаючи за стіл. — Юлечці зовсім погано живеться. Ви он і квартиру свою купили, і машина у вас є, а вони ніяк із житлом не визначаться…
Лариса мовчки слухала. Під ложечкою неприємно засмоктало.
— Так ось, я попросила орендарів з’їхати… У бабусину квартиру я пущу жити Юлю з Валериком…
— Твоє право, — коротко відповіла Лариса, встаючи з місця. Вона й не сумнівалася, що рано чи пізно Юля виплаче у матері квартиру.
— А куди ж їм діватися, хіба можна накопичити на житло, коли доводиться віддавати чужим дядькам і тіткам за оренду?
«Щось нас ти не поспішала у квартиру пускати, поки ми на іпотеку збирали? Ну, та Бог з ними, хай живуть!» — вирішила про себе Лариса. Їй від цього було ні холодно ні гаряче.
— Мам, а як же ти без додаткового заробітку? Ти ж звикла до певного рівня доходу, — поцікавилася вона, уважно дивлячись на матір.
— О, це питання я теж продумала, — радісно оголосила мати. — Поки Юлечка з Валериком накопичують на іпотеку, утримувати мене будеш ти.
Вона з тріумфальним виглядом подивилася на Ларису.
— У якому сенсі — я? — завмерла Лариса.
— Ну так! Що тут незрозумілого? Я ж не можу брати оренду з Юлі, але й відмовлятися від звичного рівня життя теж не збираюся, — мати знизала плечима, ніби пояснювала очевидні речі недалекій дитині.
— І з якого дива я повинна компенсувати тобі втрату орендного доходу? — Лариса була категорично проти такого розкладу, але матір це, видно, не особливо турбувало.
— Ти якась дивна! А до кого мені ще звертатися по допомогу? — розвела руками мати.
— Але це нечесно. У нас теж іпотека, зайвих грошей немає. До того ж нам ніхто не допомагав збирати на квартиру.
— Так ви ж самі впоралися, а Юлечка живе гірше за тебе, їй потрібна допомога.
— Мамо, не знаю, як там Юля перед тобою плакалася, поки випрошувала квартиру, але на мене не розраховуй, — Лариса сердито дивилася на матір.
— І з чого б це? Допоможеш, нікуди не дінешся.
— А може, Юля візьметься за розум і перестане розкидатися грошима направо й наліво? Тоді, дивись, тобі б і квартирантів не довелося виганяти.
— То що тепер, ти кинеш молодшу сестру в біді? Я вважаю, що все чесно: зараз ти мене утримуєш, а коли Юля збере на квартиру, настане її черга.
— Було б чесно, якби ми спочатку жили в бабусиній квартирі та збирали на своє житло, а Юля утримувала тебе. Тоді б я і не сперечалася. А так…
— Нічого, настане і Юліна черга, ось побачиш! — не відступала мати.
— О, звісно! Потім у Юлі «раптово» настануть ще важчі часи! У неї ж до того моменту вже іпотека буде!
— От не знала, що таку безсердечну та невдячну дочку народила! — закричала мати на весь під’їзд, покидаючи квартиру Лариси.
— А ти сходи до молодшенької, — порадила та у відповідь. — Тільки не надто розраховуй на допомогу. Це ж Юля — вона звикла тягнути з усіх усе, а сама не поспішає допомагати, — сказала Лариса й зачинила двері.
З того моменту не проходило й дня, щоб Ларисі не дзвонили мати чи сестра.
Перша вимагала прийняти її умови, друга безперервно скаржилася, як їй, нещасній, важко живеться.
— Ні, мамо, я не буду допомагати тобі грошима, — знову й знову повторювала Лариса.
— Ти кидаєш матір? Так не можна! Через тебе я залишуся без доходу!
— Я в тебе нічого не забирала, і давати нічого не планую. У мене своя сім’я й свої плани, — рішуче відповідала вона.
— Якщо ти мені не перекажеш гроші, можеш забути, що у тебе є мати!
А сестра теж не відставала:
— Сестричко, от не знала, що ти така заздрісна! — зітхала Юля в слухавку. — Невже ти не бачиш, що це мій єдиний шанс на власну квартиру? От побачиш, ми з Валериком швидко накопичимо й з’їдемо!
— А навіщо тобі з’їжджати? Ти ж якось випросила можливість в’їхати в бабусину квартиру, от поплач ще трохи, дивись — мати її скоро й зовсім на тебе перепише.
— Ой, та що ти таке кажеш?! — Юля аж захлинулася від несподіванки.
Розуміючи, що рідні добровільно не відчепляться, Лариса додала обох у чорний список. Вона втомилася бути тією, чиїми руками намагалися загрібати жар…
Друзів не залишають у біді… 😔😔